Нова поетична збірка Олександра Астаф’єва[1] цікава з кількох поглядів. Власне, йдеться про умовне об’єднання двох феноменів – поезії і природи, які, звісно, не можуть один одного замінити, проте можуть викликати в читача ті ж естетичні емоції, які викликають, скажімо, картини неповторного жовтогарячого осіннього парку, ландшафти сповитих димкою гірських верховин чи тьмяне свічадо озера, де на воді коливаються мерехтливі пелюстки. Схожість і відмінність специфіки поезії і природи визначає характер складних взаємозв’язків між ними, своєрідного притягування і відштовхування.

Звісно, об’єкт природи органічно вписаний в екологічний контекст, поезія ж вимагає від свого автора, зрештою і від читача, конструювання такого контексту – моделі світу. За рахунок запропонованих автором кодів (і їх добудови фантазією читача) можна вказати на кілька «опорних» пунктів такої моделі світу:

1) апокаліптичне бачення цивілізації, чорнобильська катастрофа («над світом, де глибоко в землю / закопано горщик з прокляттям…»; «я,  трьохсотлітній ворон, /якого відвергло небо і не хоче / бачити земля…»; «але якби люди не носили під серцем / чорної скриньки із берегів Прип’яті…/ і їхні діти мали б / стільки, кільки треба, очей і ніг»; «а люди в’януть на дорогах і в полі, /в’януть від зіпсутих вод Прип’яті, /яка розтеклася по світу/ і збільшує число своїх жертв»;

2) людина в центрі абсурдного буття і потреба звільнити душу і розум від абсурдної дійсності («Коли кури закінчать технікуми, /а коти інститути, /коли пси закінчать університети, /а корови стануть бакалаврами / мистецтв»; «коли і моїй країні / вистачить бензину для людських мозків, /вистачить нафти для людських сердець»; «Та я, котрий полюбляє пити бензин / і їсти овечий сир»);

3) втрата людством духовних орієнтирів («Це в житті божевільних цін /і передчуття голоду, /коли в повітрі пахне хлібним заводом»; «надії і марення, / муки совісті за дорожчання речей / і знецінення людей»; «У світі, любов і ненависть»; «прийдуть бородаті Гуллівери / і розвалять / наш дитячий поїзд на підлозі»; «Мені зовсім не жалко /цієї сірої маси людей, /нагодованих міфами»);

4) краса і поезія як ідеальна сутність світу («Найкращі слова, / народжені снігами, /народжені останнім днем року, /коли люди в’язнуть по коліна у білій мові»; «На арфі рук твоїх волосся чорне»; «я став схожим на пісню, / народжену гусенятами найчистіших долонь»; «аби вилляти молоде вино своїх думок / у гранчасту склянку досвітку»; «ходжу журавлем / по білій ріллі/ і виловлюю зміїв думок»; «тільки  ти платиш за пісню / золотом проданого сонця, / світлом, яке вислизає з очей, /короткою миттю життя»).

5) людина і система («картини великого голоду, коли люди з’їдали людей»; «Хто хоче, щоб усі люди були однаковими, / не випадали із схеми, /хай помоляться до каменю на дорозі»; «коли нагло вмирали імперії, / ховаючи під своїми руїнами / невинних людей, коли вперто народжувалися люди, плекаючи в своїй уяві ембріони великих імперій»; «поки ти не став зіщуленою / паперовою обгорткою, / з якої вилизали зміст»).

Таким чином видима обмеженість твору розчиняється в його імпліцитному значенні. Зрозуміло, що поезія – це продукт культури, вона народжується в сфері культури і тут дають про себе знати специфічні особливості стилю автора: принцип асоціативного монтажу або контрапункту, на стиках якого виникають сугестивні поля і безодні підтексту («і ці пухнасті сніжинки із тихою / ходою кота, / і ці кущі смородини,/  що моляться до них і читають напам’ять /вірші Гарсія Лорки»); складна композиція творів, їх насиченість міфологічними та літературними ремінісценціями і алюзіями, які вимагають від читача інтенсивної асоціативної співучасті («у чоловічому трикутнику на березі / Остра, / де біжить перед нас наша донечка, / де сума трьох кутів рівна / двом прямим / і місяць – сивий Евклід – сміється з чоловічого трикутника»), яскравість реалістичних та фольклорних образів («Твої улюблені вербові віти снять цього вечора Котигорошком і білими роями»);  умовність часу у творах, що надає їм філософського змісту («дві білі хлібини, / які я узяв із собою / у велику подорож /від порога до ліжка»).

Має рацію Жан Мікер, коли порівнює художні твори з екосистемою, адже сприймання поезії вимагає естетичного аналізу, і коли ми вчитуємося у великі поетичні твори, то розуміємо, що поет через їхній «гібридний», сконструйований світ щось хотів нам сказати, тому ми створюємо системи інтерпретації текстів Данте, Шекспіра, Байрона, Міцкевича, Шевченка, бо їхні твори відкривають секрети комунікації між художником і аудиторією, так само, як екосистеми між природою і посланнями Творця.

Важливий аспект книги – естетичне сприймання довколишнього середовища через призму мистецтва («треба стати вербою – легендою природи, / вербою – поетесою зимового краєвиду, / котра б, уздрівши цю красу, / ламала від щастя гілки пальців / і раділа з незнайомих ритмів життя»). Поезія і природа – дві незалежні цілісності, які не можуть бути зведені одна до одної. Важливо не підганяти у творі природу під готові художні моделі – античну, спінозівську, руссоїстську, романтичну, модерністську. Cтосовно ж довколишнього середовища, то воно сприймається всіма почуттями, а прямі аналогії з поезією можуть привести до естетизму сприймання природи лише як видовища («Твої золоті рибки /граються із камінцями у підводному / царстві»).

Звісно, вчені наводять різні класифікації відмінностей між поезією і природою, залежно від джерела естетичних цінностей, процесу їх створення і суб’єкта сприймання. Перша група відмінностей пов’язана з виникненням естетичних об’єктів і цінностей. Головне тут полягає у тому, що поезію створює людина (пісню – народ), природа ж існує незалежно від людини і навіть технізоване оточення в межах планети виникає без цілісного плану («Білі цистерни, нагромаджені /одна на одну, /снігові баби лежачі!»).

Якщо поезія спеціально призначена для естетичного сприймання, то довколишнє середовище є лише його матеріалом, статус природи як естетичного об’єкта цілком залежить від настанови («все або нічого»): все в природі естетичне («Солов’ї співають, не думаючи про партитуру»), або ніщо в ній не естетичне («дивовижна інтуїція на товар / і сліпота до колії /Чумацького воза /над головою»). Таким чином, на відміну від поезії, природа  створена не художником, а богом (за одними концепціями), або силами природи – вітром, водою, морозом і т.д. (за іншими).

Поетичний твір виникає і сприймається відповідно до суспільного договору всередині традиції («Я –той, що тече по підлозі, / я – молочний брат флори і фауни, / якого вигнав із молитовного / будинку природи /райський змій»). Нові види мистецтва (фотографія, кінематограф) продовжують або ж заперечують цю традицію. Поезія, як і мистецтво, загалом відкрита дворівнева система: вона створює нові види і нові твори всередині виду.

Незважаючи на втручання людини, природа розвивається за власними законами й умовності можуть регулювати лише естетичне сприймання об’єкта («Скляр із алмазним склорізом у руці, / скляр, який вставив мені під вії блакитні шиби»). Тільки естетична оцінка об’єкта надає йому статусу естетичного, в результаті чого будь-які види сприймаються як музейні артефакти.

Друга група відмінностей пов’язана з процесами створення естетичних цінностей. Будуючи штучним, художній твір створений із певного матеріалу (поезія – із слова, музика – зі звуку, скульптура – із каменю або дерева і т.д.), проте він не зможе  зрівнятися з природою завдяки своєму символічному значенню («Автомашини – вівці зими / – заклякли у снігах / і не хочуть повертатися /на пасовище»).

 Природа – натуральна, її символічне значення для людини те саме, що копія, плагіат у мистецтві. Бо яку копію у природі може мати корова, дерево, птаха, квітка? Поезія, як і інші твори мистецтва еліптична, це абстракція, мініатюра дійсності. Поезія, скульптура, живопис, кінематограф зменшують або збільшують масштаби («Зв’язані оці долі / білим рушником долонь»; «Зрозумійте, / що я лише один день присутній / у вашій епосі» і т.д.

Важливе розмежування прекрасного і живописного в поезії і природі. Колір неба при заході сонця прекрасний, але не живописний. Живописним він стає тоді, коли поет вміщає його в рамки свого сприймання в певний час, з певної точки зору, коли відбудеться поєднання природи і точки зору («коли серце сонця розчиняється над речами»).

Зв’язок читача з поезією емоційний (концептуальний), зв’язок спостерігача з природою динамічний (гармонійність симбіозу, діалектичність доповнення, деструктивність конфлікту). Відмінна риса естетичного ставлення автора до природи – активність, безпосередність, широта, свобода остаточного сприймання довколишнього нічим не обмежена («Хочу і не хочу виціджуватися / у сиве морозне повітря, / ставати у ньому чорним кролем / на задніх лапах»).

Ще одна істотна відмінність – мінісенсорність сприймання поезії і макросенсорність сприймання довколишнього середовища. З цього погляду поезія постає як естетично рафінована сфера, де тільки вищі почуття – зір і слух – мають певну художню форму, розвинуту виражальну мову, розроблену техніку («Я вже бачу, що зимові дороги / чорнішають / – їх виповнює кашель / трьохсотлітнього ворона»).

Нижчі ж почуття (нюх, дотик смак) не рафіновані мистецтвом, у них нема власних художніх форм і мови. Види естетичної діяльності, які вимагають розвинутого смаку (напр., дегустація вин і страв) зв’язані ймовірніше із чуттєвим задоволенням, ніж з естетичною насолодою, бо вони позбавлені свідомої естетичної настанови.

Домінантою сприймання поезії є одне з почуттів («Коліна розбиті об асфальт, / обірвані лікті і поламані пальці / тих, що повзають перед /павуком сонця». Довколишнє ж середовище сприймається кількома або всіма почуттями. Воно цілісне, в ньому значущі всі почуття. Так, місто сприймається зором і слухом, воно «звучить» і навіть ранкова тиша є значущою.

Місто багате на різноманітні запахи – вулиць, автомобілів, заводів, ресторанів, кімнат («Люди, автомобілі / та автобуси / борсаються у павутині білого снігу»). Можна говорити про особливий естетичний ефект «життєвих функцій», збуджуваних містом: з цим пов’язане всезагальне захоплення туристів, які відвідують незнайоме місто.

Естетична діяльність відмінна від художньої тим, що прекрасне в ній безоб’єктне, це атрибут діяльності у суспільних взаєминах – праці, майстерності, грі, спорті. Зарубіжні вчені досліджують різні сфери естетичної діяльності. Одна з них – майстерність.

Простежуючи культурно-історичний зв’язок між майстерністю і поезією, вони підкреслюють, що цей зв’язок ослаб лише в епоху Просвітництва, коли виникло «вільне мистецтво» як автономний об’єкт естетичної оцінки і насолоди. Стосовно ж сучасної ситуації, то на відміну від східної естетики, де саме життя постає як мистецтво, що вимагає майстерності, у західній естетиці посилюється розрив між мистецтвом і майстерністю, про що свідчить поп-арт, реді-мейд. Разом з тим виникають нові тенденції відродження зв’язків між мистецтвом і майстерністю, що підтверджує фотореалізм, найновіший дизайн і т.д.

Відродження естетичної цінності майстерності має принципове значення для такої естетичної діяльності, як праця. В естетиці праці важливе її значення як джерела естетичної насолоди, що основане на поєднанні майстерності з певними ідеалами і цілями. Радість праці прозирає і в поезії нашого автора («піти до себе у нічну кімнату, / де знов на мене жде робочий стіл / і лампи купол понад головою / творитиме мені за німбом німб»).

Радість праці сприяє розвитку особистості, дозволяє їй оцінити позитивні сторони життя. У цьому зв’язку істотну увагу приділяють прикрашанню життя, його естетизації, інтелектуальному компоненту майстерності, бо він розвиває емоційно-раціональний характер естетичного почуття.

Союз істини і краси, який є джерелом інтелектуальної краси в поезії і науці, значущий для екологічної естетики, щоб відчути красу екосистеми, її треба зрозуміти. Основний об’єкт критичної естетики – ядро художньої культури. Артефакт створений людиною, отже його можна оцінити, чи добрий він. Саме таку критику здійснює філософія мистецтва.

У позитивній екосистемі об’єкт самоцінний. У критично-філософській мистецтво, зокрема поезія, і це помітно на матеріалі  збірки «Słowa, urodzony śniegem», постає парадигмою парадигм, що служить орієнтиром для естетики зовнішнього середовища і про це пише наш автор («Якби я міг заснути, / то із жвавістю мурахи / вивчав би цей камінь, / подорожуючи по ньому, / і намагався покласти б його /у фундамент свого будинку»).

І наостанок кілька дрібних помилок, які я помітив у цій оригінальній і концептуальній збірці: «я, трьохсотлітній ворон, / якого  відвергло небо…» (росіянізм, можна було б: «відхилило небо» або «яким знехтувало небо», с.22); «скільки, скільки треба очей і ніг» замість «стільки, скільки треба очей і ніг» (с.28); «Хочу і не хочу виціджуватися у сиве морозне повітря, ставати у ньому чорним кролем на задніх лапах» (очевидно, «морквиною сонця» зачудовані не «лапи», а «кріль» (с.36).

——–

[1] Oleksandr Astafiew. Słowa, urodzony śniegem / Przekład z ukraińskiego Tadeusza Karabowicza, Wiktorii Paszkowskiej, Iryny Rudenko, wstęp Taleusza Karabowicza. – Lublin: Episteme, 2017. – 116 s.

Ростислав Радишевський (Київ)

Безимени-1 копия

Leave a Reply

Your email address will not be published.