Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває піснювірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.

Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною  вдатністю  не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви  особистої геральдики.  Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».

Володимир  Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом  /  небо розбрамилось. /  Злива – старе беручке потороччя,  /  вплівшись в загривок / дратливої ночі  /  знову гарцює,  /  нестямившись». Направду, поетова  метафорика іноді видається  надлишковою (що власне є характерним для стилю  бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику,  насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень.  До прикладу, цитований нижче  вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на  психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів.  «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, /  мов латаття, / власні / перевеснені роки.  /  Цівкою  /  не страченого диму /  непідкупне слово /  тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».

Тональність текстів поета –  складне непросте звикання до ситуації, коли  дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але  агресивніші,  несамовитіші.  Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів  поетового  світосприйняття, але  у віршах Володимира Кравчука  ці дві дволикоянусні іпостасі   — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…».  Думаю,  що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає   символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору,  а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді  невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки,   щасливо народжує своєрідні самобутні  поетичні образи: «Під ранок посивілі  /  Ріллі циганські кучері,  /  Плугами так уміло  /  Напередодні кручені».

Зрештою,  люди у поета теж вигадливо виліплені,  не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова».  Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір  /  До зими.  /  Ліг тихенько на овечі  / Килими», «В кучерях  / відлюдника-туману / плутаються авта  / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу  /  Блукає поміж нами блудний день,  /  Допоки не одягне темну рясу  /  Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука  почувається  у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності,  у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління.  У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім,  експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту:  через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.

Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає…  Минуле…  Теперішнє:  самота,  відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість  поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є  не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна  сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза,  /  Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але  попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора  є саме наш  час,  стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!

Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається.   З одного боку він прибічник реальності –  історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно  сконструйовані у нові реалії й  нові ілюзії…

 

Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми

 І злітає, покаране болем – 

Залишатись не можу до світу німим…

Зависаю над аркушем-полем.

 І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.

 Вірю в слово, розхристане, босе…

 Мов дитя обігрію, між люди пущу.

 Хай біжить на світанні по росах.

                                                       

                                                    Тетяна Дігай

                                                       м. Тернопіль

Leave a Reply

Your email address will not be published.