Щипківський Геннадій. Мовчання вголос. Повісті, новели. – Одеса. Астропринт. 2017. – 232 с.

Повість-мозаїку «Мовчання вголос» можна назвати логічним продовженням «Щему». Лише одна різниця одразу кидається у вічі. В новому творі немає розлогого цитування віршів письменника. Це – звісно, трішки засмучує, бо безхитрісні сповідальні рими так багато додавали до характеристики особистості в тих чи інших життєвих обставинах. (Але давайте більше не будемо маракувати над цим, бо ситуація, очевидно, передбачає неоднозначність суджень.) Та в цілому доводиться говорити про позитивний вплив на свідомість читача мозаїчності побудови тексту, де спомини про дитячі та юнацькі так органічно переплітаються з роздумуваннями про роль літератури.
Та не тільки цим приваблює «Мовчання вголос», бо є ще кілька моментів, на котрі хотілося б звернути увагу. Пишучи стисло, містко та образно, Геннадій Щипківський колоритно змальовує безліч імен. І розумієш, що така думка не є випадковістю, бо рельєфність у зображенні персонажів – наслідок життєвих вражень. Саме такими вже з перших сторінок постають перед нами дід Мільйон, баба Перевеслиха, Пасяна… А ще ж маємо сусіда Штефанка, Тонофія. (Тут, напевно, можна балакати, що автор занадто наголошує на іменах та прізвиськах, надаючи їм присмаку архаїчності. Але навіщо ламати критичні списи там, де прозаїк ні на йоту не відступає від правди життя?)
Не можна не згадати і про мовленевий апарат, яким послуговується повістяр. Стилістика приваблює вже першим рядком: «Дивуюся: як таке могло втелющитися у голову?» Відразу звернув також увагу на «магилу», «навильники». А вже потім до цього списку додалися «щиколотки», «лівар», «опука»… Прив’язаність прозаїка до рідковживаних слів і діалектизмів робить твір привабливішим.
Як і його вміння буквально однією фразою розповісти про неповторність людського характеру. «Баба Перевеслиха – згорблена і сухоребра, мов зів’яла стеблина.»» Пасяна відходила семирічку, за зиму округлилася, вжесь і ґудзики на кофтині не взмозі затримати груденята, бо так і просяться на волю ярмаркувати, немов полив’яні збанята на торговиці.»
До речі, не тільки «Мовчання вголос» змушує подумки повертатися до раніше оприлюдненого. Цю роль взяла на себе і повість «Покара». Про що ж вона розповідає читачеві? Якщо коротко, то у ній йдеться про долю простої людини із західноукраїнських земель в гіркотющу пору повоєння, упосліджену нещадністю більшовицького режиму. В оповіді йдеться про молодого Грицька Вербу, якого енкавесівці силоміць вивезли з рідного краю у степи, бо мав велику «провину» перед комуністичною владою – двоє його старших братів воювали в УПА.. Власне, і весь сюжет побудувано на тому, що хлопець прагне відвідати немічну маму і це йому вдається. В творі виведено цілу галерею характерів. Не буду зупинятися на всіх, а спробую поговорити лише про ті, які вважаю по-своєму цікавими. Грицько Верба, як й Іван Гора з роману «Утекти від себе» – не борець, не герой, але ніколи не забуває про людську гідність, що й відрізняє його з-поміж інших. Мимоволі проймаєшся симпатією до директора радгоспу – вихідця з подільського краю, який в нелегких умовах життя не втратив людяності. почуття антипатії чи огиди з’являється, коли читаєш про парторга Вовчеоко.(Здається прозаїк навіть міг би не розповідати про його витівки, бо прізвисько промовляє саме за себе.) Вірний страж системи, який упевнений, що треба усіх нещадно карати навіть за існування протилежної думки. Як і голова сільради Зінько, котрий так і не усвідомив, що залишився для людей чужаком,хоч його родина мешкала у сусідньому селі. Згодімося, що деталь є промовистою. Чомусь думається і про те, що східні чужаки теж хотіли запровадити свої порядки на наших землях…
Та повернімося до питання про творчу аналогію. При знайомстві з повістю «Покара» думаєш про твір «Поміж берегами», оприлюдненій у 2013-ому. Назар (головний герой тексту) теж опиняється в степовій місцині після відбуття незаслуженого покарання. Він дещо старший за Грицька Вербу, бо вже воював в УПА. І в нього закохується молода східняка-лікарка, яка мала вивідувати для червонопогонників про боївкаря. Цікава колізія, правда? Як і те,що їй з великим ризиком для життя вдається вибратися за кордон, втікаючи від радянської дійсності, та через багато років зустріти коханого.
Як на мене, твір «Поміж берегами» є більш цікавим. І перш за все тому, що у прозі тяжію до карколомності сюжету. Але поряд з цим упевнений, що і «Покара» має право на існування. Якщо порівнювати ці тексти, то попри тематичну близькість, бачиш і різність. Якщо Назар і Грицько Верба, незважаючи на суворі випроби, живуть з почуттями власної гідності, то цього не скажеш про чиновничків радянської закваски. (Можливо, і виникає думка дорікнути прозаїкові за однобокий комізм у їхньому зображенні та відсутність психологізму. Але, поклавши руку на серце скажемо, що читацька більшість позитивно сприймає такий метод. І немає на то ради.)
Якщо мати на увазі прагнення рецензента порівнювати повісті з нової книги з ранішими текстами, то не буду приховувати того, що подумалося про «Мавку», коли перед моїм зором постав «Лівий берег». Звісно, розумію питання про віддаленість асоціацій… але хіба помилковим є твердження про душевну близькість Мавки і Софійки з «Лівого берега»?
Між іншим, саме на взаєминах Олеся та Софійки робиться наголос наприкінці твору. Втеча автора у романтичність почувань, хоч зав’язка твору і не обіцяла такого фіналу? Можна так подумати. Але не вважаю це відступами перед логікою життя і логікою художнього твору. Скільки таких випадків маємо в реальних буднях та святах. Якщо письменник вловив це, вивівши свою формулу закономірності, то честь і хвала йому за творчий подвиг.
Є ще один момент, пов’язаний з повістями «Лівий берег» і «Покара». І не тільки з ними, а й з новелістикою з книги. Маю на увазі одинокість людських душ. Дивлячись на ці твори з такої площини проймаєшся праведним гнівом до системи, яка створила багновисько самотності. Про це говорять хоча б ті факти, що Олесь з «Лівого берега» лише Софійці зізнається, що пише ліричні вірші, а Грицько Верба з «Покари» змушений приховувати справдешність власних думок, щоб не нашкодити собі. Отже, докори системі тут є закономірними й лишень ортодокси комуністичного розливу розлючено вдають, що такої проблеми не існує. Ще й либонь, пробуватимуть «бити» письменника його ж словом. Мовляв, системи уже давно немає, але і в умовах незалежної України герої «Сонечка» й «Одинаків» сповідують самотність. Та подивімося на ситуації з точки зору елементарної логіки. І неозброєним оком видно, що коріння проблеми причаїлося у ґрунті минулого.
Про оту минувшину хочу згадати ще з одного приводу. Уже було мовлено про словесні знахідки письменника, яких справді є чимало. Але поряд з цим є і те, що сприймається неоднозначно. Нерідко (як це не прикро) автор, як мені здається, передає куті меду, вживаючи розмовні слова в письменницькому тексті,хоч більше пасувало б для діалогів чи монологів. Себто йдеться про драматичні моменти. Іноді можна надибати і русизми, які випирають з тканини твору. Злишся на письменника. Але водночас гадаєш, що це те, висновок про яке може робити лише автор. Адже тільки він достеменно знає про необхідність того чи іншого тону розмови з читачем.
… Очевидно можна говорити й про інші аспекти прози Геннадія Щипківського. Зокрема, про пошук творчих координат між модерновими імпресіями і глибинною іронічністю. Про автобіографічність прози. Про відданість темі села. Про пов’язаність письменницької фантазії та реалій життя. Все це є і ніхто, безперечно, не протестуватиме. Я ж вирішив не торкатися цих питань, хоч й переконаний у їхній важливості. Може це зробить хтось інший. А я поки що ставлю трикрап’я. чекаючи нових книг від письменника, проза якого мені дуже сподобалася.
Вірніше через її відображення у слові. Бо саме такі думки напрошуються у мою свідомість. Звісно, не думаю, що це це не ознає моє нехтування переплетенням реалізму в неовимірі та ліричною стихією. Не гадаю, що мовленнєве зачудування прозою не виростає з поетичності мислення автора…
«Мовчання вголос» викликає чимало думок. І,звісно, неможливо в одному описі (ще й невеликому за обсягом) акцентуватися на повноті усіх цих моментів тому й не ставлю перед собою подібного над завдання, а обираю скромніші орієнтири, розшифровувати які доручаю розмислам.

Ігор Фарина
письменник
м. Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.