Кулі летіли вперед. Зі свистом розсікаючи повітря, маленькі голочки калібру 5,45 мм шукали свою ціль в житті і на цьому стрільбищі.

Кулі залишали за собою вогняні сліди, що іноді, перехрещуючись, вдаряли в землю, підскакували рикошетом і губились в шерензі молоденьких берізок. Кулі проходили крізь суху траву, підпалюючи її, і білий дим від цього вогню підіймався й губився на фоні білої, а зблизька, мабуть, пошматованої, шкіри беріз. Я не знаю точно. Жодного разу не було часу підійти до них. Це знали мабуть два нещасного вигляду солдати, обов’язком яких було йти і гасити вогонь в траві. Навіть якби ми у них спитали, вони б не розказали: вони сторонились нас як чумних, боячись, що від спілкування з нами їх життя наповниться криком, біганиною і всім тим, чого так хочеться остерігатись перед звільненням в запас.

Лінія курсантів котилась вперед і ми котились за нею. Котили її. Доганяли її. Коригували і скеровували. Лінія котилась через окопи і «мат-перемат». Залягала і вставала, чуючи стрільбу побратимів, і розуміючи, що їх прикриють і що можна бігти. Лінія відтягувалась назад, ми бігли поперед нею, намагаючись забігти за чорні зіниці стволів і очей наших курсантів – кулям байдуже, що це не по-справжньому, вони ж бойові. Тіла падали на землю колінами і ліктями, зводили автомати в напрямку лісу, і починали стріляти, і я вже не пам’ятаю, що було чути краще – удар тіла об землю чи порохових газів об повітря.

Лінія раз за разом брала окоп. Порожній. Людей там не було і бути не могло. Супротивників було троє – лінь, незнання і смерть. Останній супротивник – ми робимо все, щоб наші курсанти не зіткнулись з ним, не стали частиною його жертви. Ми віддаємо смерті в жертву свій час, свої знання, свої нерви, вкладаємо свою душу і сон, аби тільки віддалити від неї  тих, хто затуляє собою мирні міста.

Лінія знову зіткнулася з окопом. Спершу двійкою солдатів, тоді четвіркою, а потім і затягнувшись в нього повністю. Лінія намагалась віддихатись, рахувала набої і втрати. Люди в піску і камуфляжі втискались в землю, намацуючи пальцями, чи залишились ще кулі,  відпльовуючись димом, травою і словами.

Ми стояли на бруствері над лінією, намагаючись збагнути, чи правильно пораховані набої, і чи вистачить їх ще на один забіг. Злегка потріскувала трава, марно намагаючись розгорітись, і раптом через це потріскування, через клацання запобіжників і сплутані задишкою слова курсантів, я почув тихенький шум лісу. Берізки похитувались від легенького весіннього вітру, а над ними розстилалось таке незрівнянно чисте і блакитне небо, що, здавалось, ноги зараз відірвуться від землі і ти полетиш в цей повітряний океан. Починалась четверта весна війни, і не дивлячись на бруд, на пісок і холод полігону – вона починалась чудово.

Ми неквапно йшли назад до вихідного рубежу. Автомати дивились зіницями в землю, куль не залишилось. Курсанти ледь чутно перемовлялись про щось своє, я йшов задуманий і навіть не одразу відчув торкання до плеча. Обернувшись я побачив, що кілька курсантів наздогнали і зараз пильно дивляться на мене. «Інструктор, – сказав один з них, – на тобі на щастя!». На мою долоню упала куля. Маленька голочка калібру 5,45 мм. Сьогодні вона не влучила ні в берізку, ні в людину. Сьогодні не її щасливий день, але щасливий день для всіх інших.

Ми йшли до вихідного рубежу, а на сусідніх розсікали повітря і свистіли кулі. Вони шукали свою мету в житті. Не треба боятись кулі, що свистить. Вона знайде собі іншу мету. Вона не твоя.

Олег Кемінь (Івано-Франківськ-Київ)

Leave a Reply

Your email address will not be published.