Цю бувальщину довелося мені почути в потязі Кривий Ріг-Львів. Усе почалося ось із чого. У вагоні-плацкарті поверталися додому мама з малою донечкою. Дитина гралася лялькою й раптом попросила маму, аби вона заплела їй косички.
Моя сусідка, жінка поважного віку, уважно дивилася, як мама розчісує свою доню, а її очі були повні сліз. Я запитав, чи, бува, нічого її не болить? І бабуся відразу почала розказувати таку історію.
Була в неї сестра. Мала чоловіка, плекали чотирьох донечок. Зате в моєї співрозмовниці не велися нащадки. Якось бабуся і просить свою сестру, щоби ця віддала на виховання одну з дітей – дівчата надто любили цьоцю, мамину сестру. Вона, порадившись зі своїм чоловіком, так і вчинила.
Бабуся далі продовжувала свою мову і згадала про такий випадок. Заплітаючи коси своїй небозі, смикнула боляче за її волоссячко. «Як ти шарпаєш сильно, цьоцю, а моя ненька так лагідно мене чеше», – промовила дитина усміхаючись…

Зиновій Бичко, член НСЖУ,
м. Львів