Володимир Каліка (1938-2018) – найколоритніша львівської богеми останньої третини ХХ ст. Дебютувавши збіркою «Райдерево», він неодмінно наголошував, що працює над наступними томами: «Облдерево», «Центрдерево». Його життя супроводжували легенди і фантастичні домисли про те, як він купував взуття у Львівському театрі імені Марії Заньковецької, як друзям до пива і голландського сиру приніс ворону і напоїв її пивом, як посадив свого приятеля у муляжний літак, де щойно відкрили дитячий кінотеатр і т.д. Коли я його, розбитого паралічем, кілька років тому відвідав у помешканні, по вул.Освицькій, 5, він сказав мені: «Тепер я, як Генріх Гайне, вже майже десять років лежу у ”матрацній могилі”. Гайне залишив після себе «Романсеро», а я – «Перепливу Дунай». Це не поема, це метафоричний метрополітен, за допомогою якого читач може добратися до будь-якої станції свого духовного устремління, до болючих точок нашої минувшини, до злочинів, які досі не засуджені».

Із Ярославою Хортяні, головою Товариства українців в Угорщині, ми стоїмо на кам’янистих сходах на березі великої і повноводої ріки. Над нами високі платани, дещо похилені в бік Пешта. Коло сонця показалося над водою і видно кілька човнів, що розтягнувшись уздовж течії, коливаються біля берега. Сонце заясніло дужче на воді, а коли воно піднялося над обрієм, його сяйво, відбиваючись від водної гладіні, боляче вдарило у вічі. Хмари над землею скупчилися, наче гори, і між ними і рікою тепер виднілася зелена смуга берега і краєвид із будинками Буди (Будина). Вода стала темно-синя, майже фіолетова, у ній заворушилися зелені водорості і химерні відблиски сонячного світла. Між ними тремтіли зграйки крихітних рибин. А трохи далі від нас у воду шубовснув птах, згорнувши крила перед тим, як пірнути, а тоді шалено й недоладно залопотів ними у повітрі.
– Оце і є знаменитий Дунай, – каже пані Ярослава, – одна із найбільших і найважливіших рік Європи. Бере початок зі схилів Шварцвальду і перетинає території Швейцарії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Чехії, Польщі, Югославії, Сербії, Болгарії, Румунії та України, а згодом впадає у Чорне море. Водна межа між Середньою Європою і Сходом.
Коли дивитися з берега, то вода у Дунаї темно-синя, та досить на сходинку нижче спуститися до неї, як вона враз починає зелено світитися над білим, наче борошно, піском, що облягає берег, і фосфорична тінь риби в ній з’являється задовго до того, як сама вона підпливає до берега. У цій воді ніби розчиняються праслов’янські міфи про Дунай-богатиря, що «наїздив у чистім полі» молоду Настасію Королівну, яка насправді виявилася спритним витязем, та він подолав її, взяв за дружину і вони «поїхали разом у славний Київ-град». Однак на княжому бенкеті захмелів Дунай Іванович, став вихвалятися своїм молодецтвом, убив свою дружину і сам гарячим серцем настромив себе на кинджал: «Від тієї чи крові гарячої – / Де впала Дунаєва голівонька, / Протікала річка Дунай-ріка, /А де впала Настасина голівонька, / Протікала Настасі ріка». Поодаль від нас у ріку стрибнули двоє дітлахів і поплили у зеленій воді, тіні від їхніх тіл заколивалися у мерехтливих хвилях і в міру того, як тіла посувалися вперед, рухалися за ними у глибіні, трохи зсунуті вбік сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, розтинали воду й відштовхувалися, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводилися, щоб набрати в легені повітря, і було чути їх легкий, рівний віддих.
– Ви сказали водна межа? – перепитую.
– Так, межа, яку не раз перетинали українці. Згадаймо хоча б знамениту пісню «Їхав козак за Дунай».
Перед тим підлітки пливли напрочуд легко і гарно, але тепер їм було важче боротися з вітром і хвилями. Мені пригадалися слова першого ректора Київського університету св.Володимира Михайла Максимовича з передмови до книги народних пісень, що пісню «Їхав козак за Дунай» склав Семен Климовський, якому можуть належати й інші невідомі пісні, що обростають варіантами і переходять від збірника до збірника. Тепер підлітки плили, зануривши обличчя у воду і схоже, що від водою, вони почували себе, наче вдома, на поверхні видніли лише їхні мокрі потилиці. Підлітки купаються в Дунаї легко і натхненно, як в українській пісні ластівкою купається в дунайських водах Мати Божа: «Ой на Дунаєчку, на бережечку, / Там ластівочка та купалася, / То не ластівочка, то Мати Божа».
Десь із закапелків моєї пам’яті на поверхню спливають слова про Дунай, і я починаю їх вимовляти вголос, для пані Ярослави, щоб вона, як і я, відчула, що у цьому творі поет засвідчив божественні, глибокі людські інтереси, всеохопні істини духу:
Наче предківська пам’ять – зірка і дзвінка –
сім Дунаїв крізь душу мені протіка…

А що перша ріка – то вітчизни Дунай, –
він у серці – най-най, і у пісні най-най…

А що в другій ріці молодого часу
моя мама купала фольклорну косу.

А що третя ріка, що в мені протіка, –
то Дунай непокори Івана Франка.
– Чиї це вірші?
– Львівського поета Володимира Каліки. Я прочитав фрагмент із його поеми «Перепливу Дунай». А про ваше місто він написав так:
Білі гуси пішли в далекінь,
побілили крильми Будапешт.
– Я просто зачарована. Мені здається, що в свої слова він вклав найзмістовніші уявлення і спогади. Такі вірші, на моє переконання, є ключем, а може навіть єдиним ключем для розуміння мудрості українського народу. Для розуміння того, чим є для українського народу Дунай, яке місце займає він у його міфологічній і поетичній свідомості.
– Це справді так.
– Володимир Каліка? Тут, на чужині, я не чула цього імені, хоча можливо в Україні воно й добре відоме. Тепер знатиму і з великою цікавістю прочитаю його поему й інші твори.
Володимир Петрович Каліка народився 27 вересня 1938 року в с.Замок-Думичі Нестерівського району Львівської області в селянській сім’ї. Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1965), працював кореспондентом львівської газети «Ленінська молодь», науковим співробітником Львівського історичного музею, керівником театральної студії сатиричної мініатюри.
Дебютував поетичною збіркою «Рай-дерево» (1970), згодом з’явилися його поема «Рубікон» (1980), роман у віршах «Конгрес» (1987), збірка лірики «Відрядження в полярне сяйво» (1989), книга сатири та гумору «Цивілізований Адам та комерційна Єва» (1992). Рецензії на ці книги друкувалися у «Літературній Україні», в часописах «Дзвони», «Літературний Львів» та ін. Критика відзначала, що Володимир Каліка – надзвичайно обдарований письменник філософсько-медитативного плану, зрілий майстер у побудові сюжетних ліній, використання різноманітних форм версифікації і мовно-виражальних засобів (див. статтю Лесі Бернакевич у журналі «Дзвони», 2008, №10). Та все ж, незважаючи на глибинний талант, Володимир Каліка був письменником не дуже зручним для радянської влади, не дивно, що перерви між виходом його книг сягають 7-10 років. Вершиною його творчості є, безперечно, поема «Перепливу Дунай», об’єднана сюжетом козака Мамая.
«Десь тут, на берегах Дунаю, – згадує п.Ярослава Хортяні, – постала перша українська балада – пісня про Штефана-воєводу, написана словенським діалектом». Вона збереглася у граматиці Яна Благослава, написаній між 1505-1570-ми роками («Dunaju, Dunaju, čemu smuten tečeš?»).
Це було колись. Сьогодні ж Дунай як водний рубіж розділяє світ ніби на дві половини – з одного боку, Україна, вчорашня ядерна держава, яка сьогодні за рівнем свого економічного, технологічного і культурного розвитку, з її важким колоніальним минулим, сповзла до країн «третього світу», де панує економічна криза, приниження, нерівноправ׳я, політична нестабільність, корупція, епідемії, масова бідність, а з другого, країни Європейського Союзу із великим рівнем індустріального розвитку, демократією, свободами. Країни, які входили колись (і Україна частково) до Австро-Угорської імперії і були інтенсивно зв’язані між собою господарськими і культурними зв’язками, сьогодні опинилися на берегах великого економічного, технологічного і соціального розриву. Про Україну Юрій Липа писав: «Ukraina vera est Campus», «поле бойовищ, поле, що не має окреслених кордонів, поле, де ворожі сили (духовні чи матеріальні) випробовують себе взаємно, у сутичках і герцях як – батьківщина! Це хіба найжахливіше поняття для кожного слухача власної синтези. Без ієрархії, синтез, без самоусвідомлення своїх духовних кордонів – неможливий ані зріст і збагачення власних, користування з чужих багатств» («Campus Martius»).
Дунай став символом невичерпної краси і джерелом простих мудрих істин для багатьох українських письменників, зокрема для Тараса Шевченка («Де милий ночує, чи в темному гаю? / Чи в бистрім Дунаю коня напуває?»; «Може, вбитий чорнобривий / за тихим Дунаєм»; «Пливе човен по Дунаю / Один за водою»); Михайла Коцюбинського («Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля»; «Чимало води утекло в Дунаї з того часу»; «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»); «Дмитра Павличка («Я не поїду більше ні за Десну, / Я не подамся більше за Дунай»; «Якби був горою, то тільки Говерлою, / якби був рікою, то тільки Дунаєм»); Івана Драча («А чайка причаєна чуйно мовчить, / Та чайка, котра за Дунаєм…»; «Знову крильми свиснем над Дунаєм / В тихім шумі сонної орбіти»); Бориса Олійника («– Ох, було б тобі перше, чим кохатися, / Та напиться води аж із Дунаю») та ін.
Володимир Каліка у поемі «Перепливу Дунай» відкриває читачеві своє серце і свої сокровенні помисли з приводу аномальної ситуації, яка склалася в Україні і призвела до незрозумілих кон’юнктурних коливань наших президентів і урядів, які шляхом фінансової, гуманітарної і бюджетної політики не можуть ліквідувати кризи в усіх її конфігураціях – інфляція, залежність від чужих енергоносіїв, зовнішньоторговий борг, дефіцит державного бюджету, незахищений інформаційний простір, безробіття, маріонеткова внутрішня і зовнішня політика, деградація виробничих фондів, корупція, відставання в усіх галузях народного господарства.
Та це лише верхній шар проблематики. Бо є ще колізії постіндустріальної, технотронної та інформаційної доби, занепад духовності і культури, розмивання ідентичності. Ці питання поет загострює через образно-символічну тканину своїх творів, не через подієвість, як це ми маємо у класичним поемах, а безпосередньо через особистість автора, через його сприймання світу. У таких творах індивід об’єднує в собі почуття і долю народу, бо вони – не стільки минуле, скільки майбутнє українського народу. Тому поему нашого автора можна схарактеризувати як твір із «я-центром».
Про жанр поеми із «я-центром» поет говорить одразу ж, починаючи із Прологу:
Ех! Був би у мене кінь…
Я би на тому коні
поїхав у височінь –
розкладати досвітні вогні.

Ех! Був би у мене кінь…
Я би на тому коні
поїхав у глибочінь
відпирати джерела земні.
Тут ніби обігрується відомий з української пісні мотив: козак на Дунаю свого коня напуває. Така трансформація фольклорного мотиву, підкреслена й іншими рядками, напр., «Як настане весна – на гарячім коні молодому / я поїду далеко, далеко, далеко від дому» свідчить, що зображене у творі презентоване не як зовнішній процес, а як безпосередньо виражене суб’єктивне сприймання: якою є переді мною сьогоднішня дійсність, яким я бачу наше сьогоднішнє століття і т.д.
Важливе місце в книзі займає образ Дунаю – міфічної головної річки, яка в уснопоетичній народній традиції така ж популярна, як і Дніпро, може бути ототожнена із героєм билин і свідчить про важкі поневіряння українського народу, чиї шляхи не раз стелилися за Дунай.
Назви рік завжди навіюють якусь таємничість: Євфрат, Ніл, Рейн, Вісла, Дон, Дніпро, Волга і т.д. Кожна з них тече бурхливою водою між високими берегами, що аж понахилялися, неначе заглядають у хвилю, вдивляючись у свій ясний відблиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений, як оксамит. А там нижче розступаються скелі, розпадаються на роздолі, ніби високі будинки, і вода струменить між ними, розсипаючись по камінні, переливаючи зелену хвилю з каменю на камінь, часом вигинаючи свій плин, як лебедину шию, білими краплями розбиваючи її в білій, як пух, піні. Скільки рік згадано лише в одному «Слові о полку Ігоревім»: Сула, Дон, Волга, Двина, Каяла, Дінець, Стугна. А між ними Дунай:
Сонце світиться на небесах –
Ігор князь в Руській землі, –
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
(пер. Леоніда Махновця).
На думку дослідників Миколи Костомарова, Ватрослава Ягича, Миколи Сумцова, Михайла Грушевського, Федора Буслаєва, Володимира Шаяна, В’ячеслава Іванова і Володимира Топорова та ін. назва ріки Дунай частіше за все зустрічається в українських, російських, білоруських, польських, чеських, моравських, словацьких піснях. Хай там за горами широким подолом лягає зелена лука, неначе засіяна ярою рутою, хай там попід горами й на долинах розсипаються, як череда будинки, височіють над самою водою міста, як Буда і Пешт, у блискучій воді під якими, струшуючи з голови довгими разками краплі прозорої води, пливуть дітлахи, але Дунай втихомирює серце і наводить на душу значення, яке влучно підмітив Ватрослав Ягич: «Дунай має дуже велику символіку, ще від часу руху народів на південь і на південний Захід Європи як та межа, яка довго утримувала їх від вторгнення в Римську імперію – обітовану землю всіх варварських спільнот середніх віків. З цього часу Дунай займає панівне місце в слов’янській народній поезії».
Образ Дунаю у значенні чужини часто використовує Володимир Каліка:
Бреду в античному бадиллі я,
людино-птах, людино-віл.
Така нечувана ідилія,
що хоч Овідію на стіл.

Упершись зором у їстівне,
що на пастівнику – най-най…
Корови злизують пастівник
і поглядають за Дунай.
(«Міф про людино-птаха із античної хрестоматії»).
У цьому вірші образ Дунаю як чужини посилений згадкою про римського поета Овідія, якого, як відомо, у 8 ст. до н.е. імператор Август видворив із Риму і заслав у містечко Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині Констанца в Румунії). Наочніше тема Дунаю-чужини порушена у «Міфі про великого вигнанця» (Овідія):
Я живу у такім провінциклі,
де гибіє містечко Томи,
а забиті, душею пониклі, –
то живі його жителі – ми.

Тут і косять, і шиють, і порять,
і тримають в руках долото,
тут про кривду багато говорять,
а за правду – не стане ніхто.

…Відбуваю свою спокуту,
як магічний містичний сон.
Твій, закоханий у цикуту,
Елегійний – Овідій Назон.
Поет ніби подає ще одну модифікацію чужини – відчуженість людини від себе, від природи, від батьківщини, вживання сленгу («провінциклі», «плінтус», «гевали») свідчить, що ситуацію спроектовано на сьогодення, адже йдеться про руйнацію етнопсихологічного феномену, коли під загрозою опиняються мова, історична пам’ять, мораль, звичаєва царина, духовно-культурні надбання, специфіка психічного складу людини тощо.
Дунай асоціюється з чужиною і в інших віршах Володимира Каліки, напр.:
Ще на Бузі і на Раті
до воріт човни прип’яті,
а чомусь моє весло
до Дунаю понесло.
То чому моє весло
до Дунаю понесло?
(«Міф про навігацію весняних весел»).
– Значення ріки Дунаю для української культури, – продовжує пані Ярослава, – полягає не в тому, що наші пращури були знайомі з цією рікою, а в постійних зв’язках Руси-України з придунайськими країнами, причому ці зв’язки були різноманітними – воєнні, мирні, політичні, торгові і промислові. Давні літописи, думи, історичні пісні, грецькі хроніки містять багато свідчень про ці зв’язки і в домонгольський період, і в післямонгольський.
Моя угорська знайома справді має рацію. Почнемо хоча б із «Слова о полку Ігоревім», у якому кілька разів згадується Дунай як велика, славна і віддалена ріка:
Галицький Осмомисле, Ярославе!
Високо сидиш ти не своїм злотокровнім столі,
підпер гори угорськії своїми залізними полками,
заступивши королеві путь,
зачинивши Дунаю ворота,
метаючи тягарі через хмару,
суди радячи на Дунаю.
(пер. Леоніда Махновця).
Тут ідеться про Ярослава Володимирковича Осмомисла (що мав вісім смислів, тобто був розумний, мудрий), роки життя ¬ 1130-і – 1187. Це син галицького князя Володимирка Володаревича, Осмосисл брав участь у боротьбі проти половців і підтримував мирні стосунки із Польщею, Угорщиною, Візантією та цісарем Фрідріхом І Барбароссою. Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши до нього землі між Дніпром і Карпатами, пониззя Дунаю. Він мав велике військо, при допомозі якого став одним із наймогутніших князів на Русі, «підпер гори угорськії своїми залізними полками, / заступивши королеві путь, / зачинивши Дунаю ворота». Хоча йому довелося воювати із своїм двоюрідним братом Іваном Ростиславичем (Берладником), який 1159 року з Дунайського пониззя пробував захопити Галичину, але безуспішно.
Володимир Каліка також звертається до героїчних традицій «Слова о полку Ігоревім»:
В’їжджаю в незнищенне Слово Ігореве,
неначе витязь – в Золоту Орду.
Поет усвідомлює історичне значення варяго-руської князівської касти, яка охороняла суспільність від неволі, наїзду, створила культуру країни і її могутність. Цікавим у цьому відношенні є «Міф про невпокорену націю», у якому автор описує риси провідної верстви, що вихована на традиціях «Слова о полку Ігоревім» і містить у собі такі прикмети, як шляхетність, благородство, мудрість і відвагу, недаремно в Х столітті великий князь київський Святослав хотів поселитися на Дунаї, облаштувавши тут столицю.
Зачаті з Адама і Єви,
закохані в сонце маєве,
гривасто-кігтисті, мов леви, –
дунайці ми, а не данайці.

До чужого нажитку неласі,
не розчинені в темній масі,
без страху живущі в страсі, –
дунайці ми, а не данайці.
Мужність – головна прикмета ідеалу правлячої верстви. На думку автора, сліпучим блиском хоробрість сяяла в ідеалі дружинницької касти князівського Києва. У «Міфі про безкомп’ютерний хутір» Володимир Каліка пише: «Тут правда кривди не курує, / і світ лицем не впав у грязь, / ще тут закон князем керує, / а не законом править князь. / Якщо ти до неправди лютий / і до наплічників гроза, / то приїжджай до нас на хутір, / ми з тебе зробимо князя».
Із образом хоробрості, безстрашності до ворога, що було головною рисою дружинницької і князівської касти, тісно пов’язана ще одна згадка про Дунай у «Слові о полку Ігоревім»: «Стріли співають на Дунаї». Як пише Олександр Потебня: «Паралелізм між співом стріл на Дунаю, в ідеальній долині, і плачем Ярославни, пісенний, традиційний».
Цей паралелізм – як натяк на добу стоїцизму українського народу, коли воїни «майже не цінували життя», а цінували вартості, вищі за нього, а їхні жони, як Ярославна, віддано чекали їх з походу. Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот і до сил зовнішнього світу, і до власної спільноти. Про цей дух завзяття пише Володимир Каліка:
Казав і кажу, і повторюю
у сто перше і в тисячу п’яте:
– Ми уміли робити історію,
ми вміли її написати.

Свого ремесла не полишу,
поки сам її не напишу.
(«Козацька концепція»).
Ідеал відважного лицаря і вояка також був ідеалом козацької доби. Сучасники називали козаків благородними, вольними лицарями, мужніми і хоробрими, що змагалися за свободу, адже ними рухала «ревність незнищима, віра невгасима», палала живим полум’ям. Згадаймо, якими словами Самійло Зорка згадував у своїй надгробній промові над тілом Богдана Хмельницького його подвиги: «Яким мужнім і прекрасним, лицарської і богатирської відваги воювали ви серцем».
Знаємо, а в ХVІІІ ст. частина запорізьких козаків дійсно виселилася за Дунай і заснувала тут відому Задунайську Січ. Дмитро Яворницький згадує про Дунайський байрак, за яким у давні часи зимував козак Сидір Дунай. Очевидно, що ріка Дунай увійшла до української поезії віддавна, та найчастіше ці мотиви звучали в ХVІ і ХVІІ ст., коли козацькі загони часто вторгалися в Молдовію.
У структуру поеми автор включає фольклорний образ козака Мамая, відомого з народних картин, що зображують його з бандурою у сидячій “східній” позі (зі схрещеними ногами). Мамай давно став візитною карткою української культури, подібного сюжету не знає мистецтво жодного сусіднього слов’янського народу. Ще в XIX ст. картини із зображенням Мамая були дуже поширені і в простих селянських хатах, і в розкішних дворянських садибах. Не дивно, що ці картини досліджували видатні митці і вчені (де ля Фліз, Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Дмитро Яворницький, Микола Біляшівський, Гнат Хоткевич, Григорій Логвин та ін.), а в пізніший час мистецтвознавці Кость Щероцький, Данило Щербаківський, Павло Жолтовський і особливо Платон Білецький. І сьогодні з’являються все нові публікації (Станіслав Бушак, Раїса Лишега, Тетяна Марченко, Олександр Найден та ін.), у яких звернуто увагу на походження композиції картини (та її варіації), на семантичні нюанси її образної системи та зв’язок з народним живописом, а головне – з культурою бароко, яка наклала на них низку прикметних структурно-формотвірних особливостей.
Ці проблеми п.Ярослава Хортяні розуміє глибоко, як ніхто. Ми втратили б найважливіший ключ до її благоговіння перед Дунаєм, коли б хоч на мить забули про першорядне значення етнічних і національних коренів у житті цієї неординарної особистості. Ярослава Хортяні (з дому – Ярослава Юріївна Гук) народилася 6 червня 1958 року у селі Вовківці Борщівського районуТернопільської області. Після закінчення Теребовлянського культурно-освітнього училища (1976) вийшла заміж за громадянина Угорщини і переїхала на постійне проживання до Будапешта. У 1984 році закінчила історичний факультет Будапештського університету, якийсь час викладала історію в цьому навчальному закладі. Вона, як бачимо, по-своєму перетнула Дунай і тепер її любов до України стала моральною основою її подвижницької праці в ім’я України тут, на чужині. Від 1991 року вона співзасновник, а з 1992-го – голова Товариства української культури у Будапешті, засновник недільної школи та українсько-угорського товариства «Громада» (1996), яке видає однойменний часопис. Ярослава Юріївна сприяла відкриттю Центру української культури, ініціатор багатьох Шевченківських свят, конференцій, присвячених творчості Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки, Михайла Грушевського, видала двомовну збірку поезій Лесі Українки (1996). Упорядкувала книгу «Пам’яті невинних жертв» за матеріалами міжнародної конференції «Голодомор в Україні в 1932-1939 році» (2007). Відзначена орденом княгині Ольги 3-го (2001) і 2-го (2006) ступеня.
– У народній пам’яті образ козака Мамая часто асоціювався з образом Богдана Хмельницького, – продовжує вона. – Згадаймо хоча б ставлення Тараса Шевченка до мамаїв. В офорті «Дари в Чигирині, 1649 р.» митець зобразив картину «Козак Мамай» та стіні резиденції резиденції Богдана Хмельницького. А в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» описав помешкання отця Сави, де на стіні висіло два портрети – гетьмана і козака Мамая.
І це ще не все. Відомі свідчення Станіслава Бушака про те, що в львівському історичному музеї зберігається козацька хоругва ХVІІ ст., на якій зображено козаків на кораблі з гарматами й Ісуса Христа серед хмар, який благословляє козаків у небезпечну мандрівку, очевидно на штурм турецької фортеці Азов у пониззі Дону. Цікавим є напис на цій хоругві: «Сіє знамя Ввойско Єя Імператорскаго Вєличєства Запорожскоє Низовоє зділано кошто (м) піхоти воюющєй тагожъ Войска по Чорном Морю також по рікам Днєпру и Дунаю».
Мистецтвознавець Станіслав Бушак пише: «За подібними картинами віддавна закріпилася назва «Козак Мамай», хоча на них можна зустріти як прізвища видатних діячів («Максим Залізняк», «Семен Палій», «Нечай»), так і невідомих козаків, що сприймаються як узагальнююче-типові (типу «Козак Бардадим» або «Козак Шарпило»). При тому, що в більшості творів передана неповторна індивідуальність героя (по суті, це – галерея козацьких портретів), але канонічність композиційної схеми та підписів, що супроводжують зображення, створюють узагальнено-збірний образ українського козацтва (на більшості картин козак безіменний – напр., «Козак сіромаха», «Запорожець», або «Кримський запорожець»). Слово «мамай» могло бути прізвищем (відомо три картини, де козака названо саме так), хоча воно вживалося переважно в двох загальних значеннях: 1) – кочівна людність, 2) камінна статуя в степу (за словником Бориса Грінченка). З часом це слово стало вживатися як синонім слів: козак, запорожець, гайдамака, відчайдуха. Тому в народній свідомості слово «мамай» мало не індивідуальне, а загальне значення, стосуючись фактично кожного реального козака».
У Володимира Каліки «Мамай», по суті», є псевдонімом поета, маска Мамая дуже близька до автора, допомагає йому саморозкритися, переводить сказане в площину екзистенційності (від лат. existentio – існування), надає йому автопсихологічного характеру, про свідчить сам автор: «А планету обнімаю / за дорученням Дунаю, / і тому, що просто я / вірю в серце Мамая»:
Із блискавки-грому народжений,
із сумлінням космічним узгоджений,
живе серед нас неушкоджений

фольклорний козак Мамай.

Татарами не посічений,
Петраркою не помічений,
Бетховеном увіковічений

фольклорний козак Мамай.
Отже в ліричному «я» злито принаймні два суб’єкти, з одного боку автор, а з іншого – фольклорний герой, що свідчить про присутність у творі фольклорної традиції, і монолог автора (моносуб’єктність) переводить у діалог різних свідомостей, або, як сьогодні пишуть, в інтерсуб’єктність: «Найкращі з-поміж нас – загинули за нас; / терплящі з-поміж нас – прилинули до нас; / недужі з-поміж нас – слізьми простили нас. / Цю висповідь просту, чуттями не скупу, / писав козак Мамай у синьому степу».
Вирішальним чинником поеми виступає та авторська експресія, та присутність авторського «я» в поетичних образах, які і визначають ліричний стиль поеми. Після Прологу, озаглавленого як «Міф пошуку вороного для фільму про козака Мамая» йдуть фрагменти про його есемеску українським олімпійцям 2016 року, його портрет пензля невідомого художника ХVІІ ст., духовні і моральні засади козака Мамая, виписані на родинній дамаській шаблі, роздуми про його особистість і т.д. Ці та інші фрагменти мотивують думку, що Мамай, втілюючи в собі типові риси козацького стану, виступає від його імені як надіндивідуальний першообраз архетип, саме в ньому, за словами Платона Білецького, «найглибше розкривається образ козака», втілюється ідеал захисника свободи.
При поєднанні розгорнутих поетичних картин у сюжеті помітна домінанта лірики: епічні картини поєднуються асоціативно, за моделлю лірики. Цьому сприяє поширений у філософській ліриці такий прийом узагальнення, як «експериментальні обставини». Поет за допомогою вимислу моделює фантастичні ситуації, у які вміщає Мамая та інших героїв: напр., Мамай на Дунаї, Мамай посилає есемески українським олімпійцям 2016 року, виголошує дунайський отче наш («Де б не жив я в цьому світі, – / на землі чи на орбіті, /Дунаєчку-Дунаю, / я про тебе думаю. / У яку б не впрігся в роль я: / хоч жебрак, а хоч – король я,/ Дунаєчку-Дунаю, я про тебе думаю»), вступає в полеміку із сучасним папараці на рідній олешківській дачі, веде ліричний щоденник, посилає есемески олешківським краянам, співає пісні на святі золочівського меду, розмірковує про Нобелівську премію, яку, на його думку, заслуговують чорнобривці, виступає перед студентами Києво-Могилянської академії, знімається у рекламному ролику і т.д. Подібним чином зображений і Овідій Назон, який із свого заслання посилає свої грізні есемески римському сенату:
Настане час – і з голубої ринви
над рабським Римом вдарить Божий грім,
і рабський Рим від розкоші загине, –
камінна пустка лишиться по нім.
Імперії падають, бо вони вже в своїх ідеологічних підвалинах містять ембріони гріха і занепаду, глобальні культурні суміші, некеровані технології, детериторизація та нищення культурної пам’яті й ідентичності ні до чого доброго не приведуть, майбутнє держави має покоїтися на справжніх духовних підвалинах, якими є правдивість і святість козака Мамая. Станіслав Бушак наголошує: «Праведність» (святість) є похідною від «правди», бо правдивість є передумовою духовного єднання з Христом («хто творить правду, той праведний, як і Він праведний» (1 Ін.: 3,7). Отже, «козак-душа праведная» стає причетним і до «праведності», наближаючись цим самим до шеренги святих воїнів, культ яких дуже поширений в православ’ї. Сюди належать святі як візантійського (Димитрій Солунський, Федір Стратилат, Федір Тирон) так і києво-русько-українського походження (Борис і Гліб, Ілля Муромець, Михаїл Чернігівський, Федір Острожський, навіть Петро Могила, який у молодості був офіцером армії Речі Посполитої). Так і нинішні мученики. Бо за ними стоїть ідеалістичний світогляд, глибока віра в Бога, прагнення до гармонії з собою і світом, вроджений естетизм, свободолюбність і прив’язаність до рідної землі. Про цей «психологічний комплекс» автор пише у «Міфі про Ісуса і Стуса»:
Вони подібні болями – Ісус і Стус,
Вони подібні волями – Ісус і Стус,
Вони подібні долями – Ісус і Стус,
Вони подібні ролями – Ісус і Стус.
Щоб забезпечити примат авторської думки над фактом, Володимир Каліка вдається до прямого висловлення своїх поглядів, до монологу (напр., «Щоб ми – / втоптали в землю сором, / щоб ми – / злетіли, мов орли, / щоб ми – / собі сказали хором, /як правда перед прокурором: / – Радіймо! Ми – перемогли!». Предметом художнього аналізу в нього виступає інтелектуально-політична сфера життя, він аналізує відкриті філософські опозиції «добро-зло», «життя-смерть», «доля-недоля», «людина-місто», «природа-техніка», «народ-держава». Поема пропонує читачеві не стільки реальні, скільки гротескні картини дійсності з метою переконливішого виявлення своїх принципів, ідеологічних поглядів, політизації соціально-історичної тематики, напр., «Міф про Нобелівську премію», у якому козак Мамай посилає есемеску з приводу присудження премії автору з України:
Чорнобривцям Чорнобиля –
премію Нобеля!
За те:
що в епоху Хвали і Хули
чортополохом не заросли.
Пані Ярослава Хортяні звертає увагу на те, що картина «Козак Мамай» нерідко має й іншу назву – «Козак-бандурист», тобто зображає воїна, що грає на кобзі. У таких картинах, на її погляд, використано міфологему митця, про що свого часу писав Гнат Хоткевич. Звісно, в поемі Володимира Каліки контекстів міфологеми митця багато, вони зв’язані між собою фігурами письменників і художників (Овідій, Гарсія Лорка, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Ван Гог, Микола Гоголь, Олександр Довженко, Микола Вінграновський та ін.), асоціаціями і міфічними претекстами, алюзіями, ремінісценціями, цитатами.
Міфологема митця прекрасно реалізовано в другому розділі «З Дунаю Маркіяна Шашкевича», де переконливо змальовано, як Маркіян любить свою самоцвітну фольклорну спадщину, пісні свого народу, любить як митець і поет: «Жив на планеті просто, / ходив поміж сосни та буки, / сіяв у землю просо, / а поле родило – букви… / Біда з нього шкіру лупить, / та він про нужду – ні слова, /зібрав усі букви докупи – / і вродилась «Русалка Дністровая».
Характер алогізму і цілковитого безглуздя має, скажімо, міф про поета, що став шпалою («В розпачі пішов поет між рейки і – перетворився на шпалу»). Але в цьому абсурді є глибокий смисл: «став поет шпалою, щоб вчасно і без перебою відправлялися у щастя поїзди». Більшість героїв поеми (насамперед Мамай, а також Григорій Сковорода, Маркіян Шашкевич, Роберт Бернс, Микола Гоголь, Микола Вінграновський, Петро Скунць, Іван Чухрай, директор львівського видавництва «Добра справа» та ін.) діють не за логікою саморуху образу, а за логікою генеральної думки твору. Автор використовує елементи політичної символіки («ці безглузді реформи і ціни, /ці корупницькі зграї вовків, / ці понти опівнічного півня, / цей телячий попсовий мажор…»), гротеску («Розтлумачте мені без вагання, поспіху і суєти: / – Чому фестиваль кохання / навесні починають коти?»), фантастики («Сократ – подався у відпустку, / Платон – поплівся у Париж»), сатиричної деформації («Тож скажу тобі, світе, як другу, / що слово, як ніж поважа: / вже немає Великого Лугу, / є Велика, безмежна Лжа»).
Поемі «Перепливу Дунай» властивий параболізм, притчеподібність. Подаючи гротескно-фантастичні, деформовані картини автор ніби віддаляється від зображуваних, визначених у часі і просторі явищ дійсності, а змальовані таким чином персонажі і ситуації стають своєрідним унаочненням певних ідей. Як і в притчах, тут абстрактна думка, втілюючись у конкретний художній образ, набуває водночас загального, універсального значення, а образ – понятійного значення, як у «Міфі про нас з вами»: «Добре там, де є ми, / де лелеки крильми / не підцукрену суть, / а свободу несуть. /Добре там, де є ми, / де щодня між людьми / без двоїстого дна / ходить правда одна». Отже, поезія Володимира Каліки стає засобом пошуку й осягнення істини, способом осмислення політичних і філософських проблем суспільного буття.
Поема Володимира Каліки збудована у формі монологів і діалогів, які звернені всередину, ведуться із своїм серцем, із своїм розумом, як у деяких творах, схильних до самоаналізу – Сенеки, Августина Аврелія, Петра Абеляра, Данте, Паскаля, Руссо, Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, Валер׳яна Підмогильного та ін.
Символ Дунаю у Володимира Каліки – це ресурс для стратегії коригування пам’яті, нагадування про історичний борг: наше повернення до Європи – це законне виправлення історичних помилок, і, зрештою, «борг» Європи проти України, згадаймо хоча б Версальський договір, коли на руїнах Першої світової війни Україна не отримала державності, як отримали її Польща, Чехословаччина, Сербія та ін. Мамай на Дунаї – це одвічна українська присутність на берегах Дунаю, козацька, політична, господарська, економічна, культурна, заробітчанська та ін. Тому головний герой поеми прагне переплести Дунай, щоб відновити історичну справедливість: «Та в безчасся круте і пусте, / що з попсового поля росте, / маєш думати тільки проте, – /як переплести Дунай»; «– З ким би хотів у вишневій імлі / переплести Дунай на одному веслі? / – З Лоркою, з Лоркою, тільки – з Лоркою», І на кінець: «Там, за Дунаєм весела весна / посміхається із-за човна, / щось хоче планеті сказати вона, / і ти її – не спиняй!.. / Закодую траву у Мамаєвій Книзі, / нагодую сову на кленовім карнизі, / і на зло назомбованій єврокризі – / перепливу Дунай».
Поема Каліки «Перепливу Дунай» – один із найповажніших творів сучасної української літератури, котрий вражає концептуальністю, інтелектуалізмом, глибиною художнього узагальнення, версифікаційним багатством і мовною пластикою. Цікаво, що книга вийшла без рукопису, бо не було ні рукописного варіанту, ні машинопису, ні комп’ютеропису. Було велике пуделко від ліків, натоптане папірцями різного кольору і формату, змережаними нетвердими їжакуватими рядками. Із них головний редактор львівського видавництва «Сполом» реконструювала текст поеми, з яким читач має нагоду ознайомитися. У цьому пуделку на звороті одного із рецепту вона прочитала «Міф про Ісуса і Стуса», і з печалі, і з радощів заплакала і взялася за роботу. Геніальна інтуїція жінку не підвела, кожен переконається в цьому, прочитавши цей неординарний твір.
Темпераментна особистість поета, хай навіть і напічканого ліками, як архітектонічний центр визначає специфіку і всіх інших компонентів твору: структуру мови, образів, їх характер, сюжет, композицію, тобто жанротвірні чинники.
Як переплести Дунай матеріальної, моральної, передусім духовної кризи? На це Володимир Каліка відповідає кожнім мужнім рядком свого твору. Відповідає підтекстом і надтекстом, рясними асоціаціями і закликом читача до співпраці й добудовування сказаного своєю фантазією і своїми роздумами. Відповідає щедрим інтертекстом української фольклорної традиції через образ козака Мамая, який у творі втілює народний ідеал захисника свободи, адже козак під пером поета – справжній духовний воїн, що йде за Христом, який сказав: «Я шлях, і істина, і життя». «Перепливу Дунай» – це навіть щось більше, ніж книга. Це, як зізнається сам автор, «метафоричний політен, за допомогою якого читач може добратися до будь-якої станції свого духовного устремління». До болючих точок нашої минувшини, до злочинів, які досі не засуджено, бо дехто досі продовжує маніпулювати історією і пам’яттю, прагне «стерти сліди» кривавого минулого. Таке маніпулювання, вважає автор, стає продовженням злочину, але вже за умов, коли життя ніби знову стає нормальним, але насправді недосяжним до берегів Дунаю. Поет про це говорить гостро і відверто. Книга заслуговує найвищої оцінки – в цьому одностайні дослідники і рецензенти, які вже встигли відгукнутися на неї: Іван Дзюба, Тарас Салига, Григорій Штонь, Левко Різник, Ростислав Радишевський, Юрій Ковалів, Микола Зимомря, Олег Бондар, Валерій Грабовський та ін.
…Під ногами плеще вода. Наші кам’яні сходи наче вросли у Дунай і стали його невід’ємною частиною. Ріка невинно голубіє і піниться, виблискує блакиттю, водяний пил б’є крилом. Сонце бродить серед інкрустації дитячих тіней, що борсаються на поверхні хвилі. Дітлахи будять тишу сплесками рук і дзвінко гупають ногами у порожні боки води. Кам’яні сходи, мов катер, несуть нас у глибінь синяви, що кругом обгорнула нас і опинилася над нами, під нами, спереду, ззаду, з боків. А може це несе нас удалеч глибінь поеми і ми відчуваємо крила за плечима. Тоне під ногами зелене дно, над нами сама високість, очі бродять по синій пустелі, щоб вловити новий, прихований сенс твору. Пані Ярослава всміхається, на лівій щоці сходить легенький рум’янець. Далеко видніють зелені береги, залиті радісним сонцем, помаранчеві сади, шелестить безконечний водний простір. У водній рівняві вперед і вперед снують фігури купальників, в’юнкі тіла цих упертих мамаїв, котрі то зринають, то щезають у пінистій хвилі, силкуючись переплисти Дунай.

На світлині: Володимир Каліка.

На світлині: Володимир Каліка.

Олександр Астаф’єв, Київ – Будапешт.

Leave a Reply

Your email address will not be published.