Якби то знайшовся такий статистик, що взявся б підрахувати, скільки разів із трибун наших мітингів по всій українській неоглядності звучав вогняний заклик: вичавлюймо із себе раба!

У маси серце заклинювало, щемно крижаніло під грудьми: це ж направду на часі. Довгі століття варшавського рабства, довгі сторіччя татарськоі неволі, довгі сторіччя московського кріпацтва — вони ж пропалили наші душі дощенту. То вичавлюймо із них рабів, оновлюймося: душі — то такі субстанції, що здатні до оновлення, до воскресіння, до буяння — після довгих посух та вимерзання.
Вичавлені нами раби безпорадно озиралися довкіл: що ж тепер має статися із ними, вичавленими? Куди подітися, непотрібним — у суспільстві вільному та правовому, демократичному аж до президентства.
Штовхаються вони сюди-туди, вчорашні раби та рабині, вже визирають і за межі оновленої — начеб оновленої — України: чи не знайдеться для них якогось місця бодай на галері чи в гаремі?
А ми тут торжествуємо!
А ми тут салютуємо самі собі: як же, повичавлювали із себе рабів, тепер ми он які вільні та суверенні, хоча й обдерті та пограбовані!
А ті, що нас закликали до вичавлення? Оті, пишномовні, глаголячі із високих трибун незчислимих мітингів, форумів, зібрань та злетів?
О, тим аж геть не найгірше: їхні вогняні заклики щедро оплатилися. Вони — при грошах, при посадах, вони — в палацах та замках — майже що як колишні рабовласники.
Стривайте — а як же із рабовласниками?
Не крикнеш же: вичавлюйте із себе рабовласника?
А вони ж не хочуть лишатися рабовласниками. Хіба що — роботодавцями: треба ж десь прилаштовувати отих вичавлених рабів. Формуймо із них загони прибічників та охоронців, рейдерів та рекетирів різних. У своїй масі — найманців.
Вичавлені рабовласники — та ж ні, нові багачі-олігархи маютъ демократичні сердя, вони не забувають про вчорашніх рабів-кріпаків, вони з ними побратаються, обдуреними та обкраденими, вони з ними побудують нову державу!

Микола Петренко, письменник.

Leave a Reply

Your email address will not be published.