Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка: Статті. рецензії / Упорядкування та головна редакція О. С. Смоляка. – Тернопіль. 2019. 180 с.

Є римоплети, які опублікувавши один-два вірші чи грубезний том своїх опусів, вимагають посиленої уваги до себе. (Мовляв, світ перестане існувати, якщо не буде цього). А водномить існують письмаки, котрі не переймаються читаннями прижиттєвої чи посмертної слави. І це маємо тоді, коли в їхньому доробкові (не рідко невеликому за обсягом) надибуємо справжність на противагу без’язикій тарабарщині пробивних графоманів хуторського штибу.
Як на мене, то таким непробивним був і Ярослав Павуляк. За життя вийшло лише три його книги (зауважимо, що чимало поезій перемандрувало з однієї в інші). Мало, дуже мало! Як зауважив би плодовитий віршороб графоманського гатунку. (Він, як і подібні йому, розуміє, що сила слова вимірюється не кількістю, а якістю написаного. Але пошепки й собі боїться зізнатися у цьому, тупо заздрячи чужій творчій спроможності.) Очевидно, його завидки беруть, що після раптової смерті поета у листопаді 2010 з’явилося аж три його книги, а вісім віршів ввійшло до «Антології української поезії ХХ століття», випущеної відомим поетом та видавцем Іваном Малковичем.
Але це ще не все. Одна за одною з’являються книги про життя та творчість талановитого краянина (нагадаю, що він народився у Настасові Тернопільського району). «Ярослав Павуляк у споминах», «Ярослав Павуляк у слові», тепер – «Художньо-виражальні засоби у поезіях Ярослава Павуляка».
(Лишень зауважу, що їх, напевно, не було б, якби не фанатична залюбленість у цю поезію ще одного уродженця Настасова – доктора мистецтвознавства, професора, члена Національної спілки композиторів України Олега Смоляка. Він виступив у ролі редактора-упорядника усіх видань, що не часто трапляється у наші дні. Адже прикладів маємо дуже мало. Щорічник «Білий берег» став друкованим пам’ятником Григорієві Радошівському. Існує книга спогадів про Бориса Демківа, Василя Ярмуша, щось таке невдовзі з’явиться і про Петра Сороку. Один журнал оприлюднив спомини про Михайла Левицького… Хіба це не говорить, що художня справжність цінується і по смерті автора? Життя після життя.)
А тепер – про саму книгу. Публікації у ній умовно розділив би на кілька частин, на чільне місце поставив би науковість, (чесно кажучи, мене не цікавлять наукові ступені авторів, більше переймаюся аналітичністю у вивченні теми. Бо різні титули з натяками на академізм часто-густо таять у собі несподіванки, скажімо, Іван Прокоф’єв з Кам’янця-Подільського на Хмельниччині не тільки кандидат філологічних наук, авторитетний літературознавець, а й цікавий поет. І віршомислення, безумовно, вплинуло на його розмисли про метафорику поезій настасівчанина, з яким колись студіював. Власна причетність до художнього словотворення у різних жанрах по-своєму позначилася на роздумуваннях Олега Смоляка, Ярослава Дзісяка і Олени Рутецької. Чи так, гарні роздуми цієї лірики на читацьку свідомість вмістив Олег Герман. Глибокі за своєю суттю і пристрасні за викладом думки. Як і, напевно, належить кандидатові історичних наук та письменникові. А письмачки Валентина Семеняк і Марія Назар необтяжені науковими титулами. Але хіба від цього програє науковість їхніх текстів?
Наступне. Багато публікацій пронизано публіцистичністю в найліпшому розумінні цього слова. З цього приводу хотілося б наголосити на такому. Частина науковців не сприймає явища, вважаючи його чимось невластивим, бо, наче іконі, моляться сухуватості академізму стилю. Немає сенсу дискутувати з ними, витрачаючи мисленну енергію. Згадаю лише про кілька моментів. Мені, приміром, імпонує публіцистична «зайвина» у творах Марії Данилевич і Валентини Семеняк. (Зрештою, остання і не приховує цього, пишучи про образ дороги – яскравого архетипу поезії Ярослава Павуляка. «Мені в дитинстві з деревця крутого / нетлінний тато вистругав дорогу».)
Окремішньої розмови заслуговує споминання про сплав публіцистичності і науковості у статті Василя Твердохліба. Вже хоча б тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві взявся по-своєму співставляти вірші таких неординарних поетів, як Микола Вінграновський і Ярослав Павуляк. Висновок про неповторність кохання у душі митця радує. Можливо, тільки заважає надмір деталей та особистісних вражень. Але, в цілому, не псує позитивного, сприймання.
Ще одне спостереження не рідко від представників старшого покоління чується нарікання, що молоді не шанують здобутків доросліших, мовляв, переважає пофігізм. Але чи варто всерйоз сприймати буркотливість? Заперечує їх наявність у книзі статей студенток Мар’яни Марковської, Віти Блащак і Вікторії Перейми про різні сторони поетичного обдарування настасівчанина. Логічно примикає до них і роздум науковця Любові Царик про вивчення його творчості на шкільних уроках.
Либонь, слід наголосити, що в засобах масової інформації частенько згадують про поеми Ярослава Павуляка «Блудний лебідь» та «Підошва» цитують окремі з них. Але, на жаль, досі не існувало літературознавчого аналізу цих творів. Олег Смоляк і Тетяна Скуратко вирішили започаткувати цю прогалину. Чи вдалося їм задумане? На мою суб’єктивну думку, відповідь буде позитивною. Хоч окремі читачі текстів можуть й не погодитися з деякими трактуваннями. Але вважається нормальністю, бо одностайності поглядів у природі не існує.
Згадаю й про те, що у книзі вміщено статті Анни-Віталії Палій, Степана Костюка, рецензію Лесі Вашків. Адже вони теж торкаються важливих проблем творчості нашого краянина. Мені, наприклад, сподобалося, як Степан Костюк говорить про символіку барв.
Не можу залишити поза увагою лексичні ряди, якими послуговуються автори. (Дехто скаже, що відгукувач, образно мовлячи, «осідлав улюбленого коника, забувши, що перед ним не поезія чи проза, а наукові тексти. Та пам’ятаю про це, шановні, проблема полягає в іншому – в дохідливому викладі написання. І тут не можна обійтися без акцентів на лексиці.) Нерідко натрапляю на метафори. Іван Прокоф’єв «плаває на балконі». В очі пам’яті Валентини Семеняк «в’їдається дорога». Олег Герман закликає прочитати світ через вірші Ярослава Павуляка. Вистачає і порівнянь: «висловами і виразами, що долітають до серця й розуму, як блискавиці», метафори – виплід великої духовної сили. Приваблюють також епітети: «сльоза слова», «бетонні кораблі», «небесні словотвори», «квітчаста дорога». А що вже казати про вдатність літеросплетення на зразок «метафоротворчість», «підхлібні», «денникар», « прямоказання»… (Чи не доречно на цьому тлі ще одне нагадування про потребу поєднання науковості і публіцистичності задля більшого збагачення літературознавчих надбань?).
Мовлю й про таке. Донедавна автори і редактори-упорядники майже не цікавилися поліграфічним оформленням своїх видань, більше переймаючись текстовим наповненням. Нині ситуація докорінно змінилася. Турбота про буквосполуки залишилася. Увага до видавничих нюансиків тільки зросла. Тепер чи не всі хочуть, щоб обкладинки книг мали своєрідну контекстовість. Тобто враховували зміст, здається, що це тонко і точно вловив у барвах і лініях малюнку на «обличчі» книги, (хіба гріх так йменувати палітурку?), заслужений діяч мистецтв України Михайло Кузів, своє «прочитання кольорових екстраполяцій Ярослава Павуляка «торкну руками соковиту вроду і над тривожно скресленим лицем надщеплю теплу рану пагінцем чекання неприхованого плоду».
А завершити ці нотатки хочу ще одним розмислом, гадаю, що цим виданням углиблення у творчість Ярослава Павуляка завершиться. Будуть й інші. А чому б не включити до них приурочення поетові чи твори, які написані за його мотивами? Адже вони, як й статті, є своєрідними молитвами над дивовижністю, котрі усі мають почути нині і завтра.

Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.