Ми познайомилися у благословенному парку Шевченка, що в центрі Києва, десь у середині 70-х років. Жили ми тоді на тихій вулиці Рєпіна (нині Терещенківська) у великому будинку, розташованому поміж двома існуючими музеями, що іменувалися тоді музеями Російського та Західного мистецтва, і часто гуляли тінистими алеями парку, милуючись величним пам’ятником Тарасу Шевченку скульптора М.Манізера. Одного разу нас зупинив там художник графік і портретист Аркадій Фейгін, щоб обмінятися думками з приводу мальовничого оформлення парку, і несподівано попросив дозволу написати мій портрет. Запросивши нас до майстерні, він показав багато чудово виконаних портретів київських художників і запропонував познайомити нас з ними та іншими своїми друзями, яких у нього була безліч. Ми завжди цікавилися живописом, і вже тоді мали невеличку колекцію картин.
Ми потоваришували, наш новий знайомий часто бував у нас у гостях і іноді приводив із собою своїх приятелів, які з цікавістю брали участь у різних суперечках та дискусіях, приносили свої роботи, запрошували до своїх майстерень. У нас завжди в будинку звучала музика, і суперечки про літературу, живопис, музику, про непросте наше життя-буття часто не вщухали до пізнього вечора. Одним із наших нових друзів виявився Павло Глазовий, який одного разу з’явившись, показав себе, як неперевершений сперечальник і провокатор якихось парадоксів та незрозумілих ідей, що викликало у мене неабиякий інтерес та симпатію. В ньому була особлива привабливість, він пересипав свої зауваження м’яким, одному йому притаманним сміхом, у той же час уважно спостерігаючи за оточуючими і відгукуючись на будь-яку думку, висловлену кимось у процесі суперечки.
З часом наше спілкування переросло в тісну прихильність. Він став відвідувати нас набагато частіше, приносити свої байки, усмішки і жарти, проклинаючи при цьому якихось видавців, лаючись і задираючись з різними критиками, що чіпляють на нього образливі ярлики, з невідомими нам редакторами, і відразу складаючи нові смішні рядки, супроводжуючи їх заразливим сміхом. Для нас він став просто Павлушею, і ми співчували всім його напастям, сприймаючи їх як свої власні. Свою першу подаровану нам книгу він підписав:
Дорогі мої Ю.Ю.! Я прошу Вас і молю:
Простіть моє кривлячество, побутове сміхачество (29.8.1975)
Він іноді намагався хоч у чомусь потрафити нашому посттоталітарному режиму, додаючи якісь рядки, які вихваляють наш чудовий соціалістичний устрій у порівнянні зі «звіриним капіталізмом, який лакують під народний, демократичний і благородний». Наприклад, у тоненькій книжечці «Хай вам буде весело», що дісталася нам незабаром, видання «Радянський письменник» 1981 р., ми побачили кілька таких байок на перших сторінках як вхідний квиток у світ цензурованих публікацій. Але це було настільки проти його природи, що незабаром він переписав їх або зовсім ліквідував зі своєї картотеки.
Наша Євдокія Петрівна (Юрина мама) була пристрасною шанувальницею гумористичних опусів Павлуші. Тоді його творчість привертала до себе увагу безлічі людей. Його читали з естради на столичній сцені Андрій Сова, Толя Паламаренко, Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, та й сам він часто виступав на різних майданчиках із читанням своїх байок та усмішок. Вони звучали на радіо, на телебаченні, в сільських клубах по всій Україні. Кажуть, організаторам було вигідно організовувати такі виступи через величезний касовий збір.
Євдокія Петрівна часто приходила до нас допомагати з господарством, вона була чудовою кулінаркою. Їй не терпілося приготувати для Павлуші чогось смачненького, та й сам він перейнявся до неї вдячністю і, пам’ятаю, як одного разу він зажадав, щоб я неодмінно привела її в його помешкання на вулиці Толстого, де він зі справжнім натхненням грав для неї на акордеоні українські пісні і ще якісь тужливі мелодії. Захоплення нашої любительки іскрометного народного гумору його творцем було безмежним. Мені довелося відобразити все це в гуморесці:
Ой, почула раз Явдоха та й про гумориста,
Що лупцює різних типів хвацько, ще й зі свистом.
Люди кажуть, той сатирик сильно симпатичний –
Очі добрі, усміхнені, й до роботи звичний.
Побігла довідатися тихесенько, нишком,
Як послухать й подивиться на тії усмішки.
Їй у Бюро пропаганди сердито сказали:
– На сьогодні в Цукротресті виступ замовляли,
У артілі Інвалідів, в Лазнях, Київгазі,
В Сільелектро, Міністерстві і в Універмазі.
В Академії наук, в Центральнім Гастрономі,
Ще й у Консерваторії – там в нього знайомі.
Поткнулася сюди-туди, місць ніде немає,
З Сільелектро до Академії уже не встигає.
Від тієї біганини зробилась аж чорна:
Ваблять очі – нема сили! Ну й хлопець моторний!
Ой, не може ні робити, ні їсти, ні спати,
Отож, хіба, гуморески лишилось писати.
Якби то у нашім місті буть бюро такому,
Щоб отого Глазового замовить додому.
Прочитавши це, він задоволено хмикнув, з деякою зневагою відклав папірець убік, але зрозумів, що тепер, крім усього іншого, гарна кухня в цьому будинку його не мине. Ще й ходити було майже поруч.
Ми говорили з ним про все на світі, про релігію, про людські звички, про наше повсякдення, що часто відразу ж знаходило певне місце в його байках, набуваючи гумористичного звучання. Мені подобалося, що він підмічав будь-яку мою думку, узагальнюючи її, ніби вивчаючи таємниці людської душі, щоб потім висловити їх у своїх коротких смішних сюжетах, забезпечивши мораллю або просто іронічними висновками. Він умів укласти ці події в якусь дотепну іронічну форму і змусити читача замислитися над ними.
Пам’ятаю, я розповіла йому, як у повоєнному дитинстві, десь із 6-7 років, моя улюблена няня Оля, яка була моїм єдиним вихователем (батькам у цей час було не до мене!), часто водила мене до Андріївської церкви. Як ми довго стояли на колінах, слухаючи проповіді, нічого не розуміючи в них, і шалено молилися. У церковні свята Оля вбирала мене в нею споруджений український костюм із доступними тоді різнокольоровими стрічками та паперовими квітами, і я була постійною учасницею Хресних ходів навколо церкви з хоругвами та співом. Пам’ятаю, як ми «розгівлялися свяченими дарами» із села Балки, які моя Оля отримувала від своїх родичів. На Великдень ми святили крашенки та пасочки, випечені в бляшаних коробках з-під консервів; на Різдво завжди була кутя із пшениці, меду та горіхів; на Спаса – яблука та дивовижні подарунки з тих самих Балок. Як виявилося пізніше, це не минулося непоміченим. У 25 років, коли я вже стала кандидатом хімічних наук, мене викликали до Обкому комсомолу та наполегливо запропонували підготувати лекцію «Релігія – опіум для народу». Тоді, мабуть, наш уряд приділяв велику увагу антирелігійній пропаганді, і відповідні вказівки надсилалися по всіх низових організаціях. Після моєї рішучої відмови мені дали зрозуміти, що десь добре знають моє минуле і, як я розумію, відвідування церкви несумісне зі званням радянського вченого. Вся ця цікава історія докладно описана мною в оповіданні «StoryCorps» у книзі Юрія Холодова «Тиха музика» (вид. Алетейя, СП, 2010), а також у другому томі його творів «Звуки Музики» (вид. Каяла, Київ, 2016). Наша торгівля з представниками влади закінчилася тим, що з товстого каталогу необхідних антирелігійних лекцій я обрала шестигодинний курс під назвою «Склад та походження Старозавітних та Новозавітних текстів, Наукова критика Біблії» і зажадала на підготовку один рік. Мені було видано екземпляр Біблії з позначкою «для службового користування». Зізнаюся, ця тема мене захопила, і я переглянула безліч як про-, так і антирелігійних джерел, що зберігалися в нашій Академічній бібліотеці. Після контрольного прослухування цього циклу якоюсь високою обкомівською комісією, я стала визнаним лектором Обласної організації товариства «Знання», а також членом Наукової Ради з атеїзму та Головою Молодіжної Комісії.
Павлуша вислухав усе це, як завжди, з цікавістю. Сказав мені щось на кшталт: «У тебе ще незрілий розум. У кожному серці має бути віра в щось високе». І для втіхи прочитав байку
Християнська душа
Якось батюшка патлатий у дяка питає:
– Що ти робиш, як нечистий тебе іскушає?
Дяк відказує смиренно: – Стаю на коліна
І молюся, доки нити починає спина.
– О, – зітхає піп патлатий, – я вже так не можу.
Розучився уповати на підтримку Божу.
Як на мене насідають помисли нечисті,
Я христа нишком скидаю і біжу до Христі.
Звичайно, він не був віруючим у Бога в традиційному розумінні. Він не відвідував церкви і ніколи прилюдно не молився. Гадаю, він несвідомо був стихійним пантеїстом, розглядаючи природу як втілення божественного промислу. У своєму Маніфесті – «Чорній книзі», де йдеться про його юнацькі пошуки і яку він як найвище одкровення приніс мені в рукопису, ще не думаючи тоді про її публікацію, він вклав своєму Чорнокнижнику слова: « Приймай же, серце, мову Сонця чисту! Вслухайся, серце, в музику проміння. Читай великі сонячні веління, щоб перелити у людські слова». Ідея служіння «Найвищому» завжди панувала у його свідомості. Часто він розумів її як служіння найвищій справедливості, себто божественній правді. «Молюся тобі, зоре долі моєї земної. Поможи мені піднестися на вершини людської умілості. Присягаю тобі всією мужністю зрілого духу свого: від служіння Найвищому ніколи не відхилюся».
Йому, природно, не імпонували мої релігійні екскурси. І навіть через багато років у ювілейному привітанні Юрію він не забуває згадати про це:
Дорогому Юрію Холодову в день його ювілею 25 листопада 1987 р.
І тобі вже, Юрію, сповнилось пів ста,
Хмаркою пролинули молоді літа,
Проспівали скрипкою в нелегкім труді,
Прошмигнули рибкою у ясній воді.
Але скільки випито радощів і мук
З лектором – безбожником доктором наук!
Добрий, тихий друже мій! Шлю тобі привіт,
Щоб ти жив під сонечком ще багато літ,
Щоб стрибали пальчики, як веселі зайчики,
Щоб душа вливалася в найчистіший звук,
Щоб співала скрипонька, щоб ловилась рибонька,
Й вічно була юною докторша наук!
Але найбільше, звичайно, ми говорили про його байки та гуморески, які становили головну основу його щоденного існування. Всі події життя, людські стосунки, звичаї і пороки він перетворював на байки, гуморески, жарти, іноді навіть не переймаючись, чи відповідає результат його власним поглядам. Він міг розвивати будь-яку думку, іноді довівши її до абсурду або йдучи в безліч її приток. Він любив обігравати народні прислів’я і приказки, вливаючи їх у текст, використовувати простонародні висловлювання і навіть якийсь суржик, часто властивий сільському мешканцю. Він сам мав риси своїх героїв: йому однаково були притаманні як людські достоїнства, так і численні вади. Немає сумніву, що його творчість – це енциклопедія вдач і характерів людей у найрізноманітніших їхніх проявах. Охоплення підмічених ним людських рис та образів настільки універсальне, що можна знайти твори, придатні для характеристики практично будь-якої особистості. Наприклад, є байка, де, можна думати, йдеться про В.В. Путіна, який довгий час був президентом Росії.
Шпана
Жив тхоряка в лісі, миршавий і бідний,
Вкритий реп’яхами, страшно жалюгідний.
Та неждано якось, підлістю-обманом,
Став у тому лісі старшим отаманом.
Щоби мати вигляд пана на всю губу,
Він бобрів понищив – має добру шубу.
Облупив зайчиська – має рукавиці.
Жіночці на шубу шкуру зняв з лисиці.
Так від понеділка і аж до суботи
В лісі шерсть летіла з бідної звіроти.
Та чи в лісі тільки? Так буває всюди,
Де якась смердючка вискочить «у люди»,
Вилізе в пани просто зі шпани.
Його прагнення щодо проникнення в таємниці людської душі проявилося вже з молодих років. У «Інтермедіях» з «Чорної книги» ніби простежуються елементи достоєвщини: він міряє на себе всі таємні чорні думки та вчинки, які тільки можуть бути властиві людській природі.
Іноді мені здавалося, що він як велика дитина нескінченно грає зі своїми байками, як із улюбленими іграшками, перекладаючи їх з місця на місце, ламає, лагодить, змінює їм імена. Доповнює новими надходженнями, міняє їх зовнішній вигляд, групує за якимись різними ознаками, радіє і сміється разом з ними і ділиться з усім світом, обов’язково вимагаючи відгуку від тих, з ким поділився, – такого своєрідного зворотного зв’язку.
Пам’ятаю, принесе щось нове і чекає на оцінку. Я не сміюся одразу, усміхаюся, думаю. А він уже в нетерпінні, вередує, іноді так розійдеться, що починає кричати: «Теж мені, вчена баба! Багато ти розумієш у тонкій цій справі!» Тут уже я ріжу прямо по живому: «Дивись-но – тут логіка страждає, а тут слова невдалі, якийсь жах… А це вже взагалі гі-но!» і далі в тому ж дусі. Ну, звісно, не зовсім так, як на своїх академічних семінарах! З його боку починається типовий скандал: зчиняється крик, я підтримую – хто голосніше, хто кого перекричить. Ідуть у хід різні лайки, у тому числі його власних персонажів: «Ти тютя безголова!» «А ти паразит! Начотчик і талмудист проклятий! Демагог, фальсифікатор!» Переляканий Юрій зачиняє вікна, а то – що сусіди подумають! Павлуша прямує до дверей, виходить на сходову клітку, продовжуючи вигукувати якісь прокльони доти, доки рятівний ліфт не відвозить його далі від цього дійства. А за кілька днів повертається вже з новим варіантом, сміється: «Жінкам не догодиш!» Й одразу ж гордовито простягає мені акровірш:
Юринду учена баба
Ліпить, ляпа, клаца, шкряба.
І повча свою Явдошку,
Як і чим напхати Льошку.
Я посміхаюсь. Усім дісталося – і нашій Євдокії Петрівні, і синові Льошці… Ну, гаразд, здаюся. Приймаю його витвір. Є тут і дурість, і простодушність, природність, розмовна легкість, а, може, і самоіронія? Все це в мені вже давно, ще змалечку, від моєї Олі. Жодних скандалів.
І ми насолоджуємося мирною сімейною вечерею з його ремарками: «Це вже хтось один раз їв?» або, наприклад, «Я у вас, як той двірник Кіндрат, що йому піднесли батон з ікрою й пляшку віскі шиковату і він гукнув: – Привіт буржуям від пролетар’яту!»
Все ж таки замість сварки підсовую йому свій варіант акровіршу:
Паплюжить все і дьогтем пише,
А хоче бути в білім фраці!
Вилазь на гору – там зручніше
Литки задерши, в гордій тиші
Одержати по самій сраці!
У добродушному настрої після гарної вечері він обмежується коротким зауваженням: «От, стерво! Ти потайна та хитра».
Думаю, він почував себе спокійним і цілком щасливим у цей період. Він вчасно підписував нам свої книжки, тільки-но вони виходили з друку:
Моїм улюбленим Холодовим від усього серця (7. 2. 82)
Давнім вірним моїм друзям Юлі й Юрі від щирого серця (24. 8. 89)
Він сподівався, що незабаром йому пощастить опублікувати весь свій доробок .
До речі, один із наших скандалів описаний Юрієм у оповіданні «Da capo»:
«Ще один її улюбленець до жінок ставився з великою обережністю і, хоч і не був переконаним холостяком, всі його спроби завести сім’ю залишалися безплідними. Кожен новий його роман розвивався за одним і тим самим сценарієм. Дуже швидко він знаходив у своїй претендентці стільки недоліків, що це приводило його до відчаю, а в такому душевному стані він не міг писати свої веселі байки. Після чергового фіаско він приходив до Юлки (він називав її як Оля) зі своїми скаргами, їв у неї вареники або борщ, слухав її поради та втіхи, після чого, набивши в цигарку вати і зробивши кілька затяжок, набував колишньої благодушності. Тут же обробляв, перетворюючи на байку, підхоплений десь анекдот або вдалий жарт, легко підбираючи співучі рими, по-дитячому заразливо сміявся, радіючи кожному вдалому поєднанню слів.
Вона із задоволенням включалася до цього процесу. Стримуючи непомірне його захоплення, досить точно відзначала те чи інше місце нового його твору, де, на її думку, планка гарного смаку не піднімалася на належний рівень. Маючи характер запальний і впертий, він визнавав це не відразу, починав сперечатися, швидко переходячи на підвищені тони, і до кінця перепалки вже не соромився у висловлюваннях, пересипав їх нецензурними словами так само природно і легко, як раніше грав поетичними римами. Вона відповідала йому тим самим, не поступалася. Суперечка зазвичай переривалася на сходовій клітці, де кожен поспішав приклеїти іншому на прощання якусь найвитонченішу гидоту, залишити за собою останнє слово. А через день-другий він дзвонив їй, начебто нічого й не бувало, читав оновлений варіант і, отримавши добро, вибухав радісним сміхом.
Після кількох невдалих спроб одружитися він заспокоївся, завів маленького песика, який не відволікав від роботи, не вимагав особливої уваги і давав відчуття присутності в будинку живої душі…»
“Da Capo” з книги Юрія Холодова “Соло для альта”, вид. Алетейя, СП, 2006, “Елегія” з другого тома його творів “Звуки музики”, вид. Каяла, Київ, 2016 р.
Юрію він пояснив причину однієї з таких невдалих спроб: «Я вже купив ліжко, таке гарне, велике. Вирішив таки одружитися. Вранці вона прокидається, дивлюся – таке некрасиве, очі в пухлинах, волосся скуйовджене. А на людях – така гарна, поважна. Бо вся чимось намазюкана… Чого ж це вона як для людей, то така гарна, а для мене така погана? То нехай іде собі …»
Знову «викрутився».
Траплялися іноді такі моменти, що, гуляючи парком, він раптом згадував що-небудь веселе, нещодавно почуте, й одразу ж починав майструвати з нього нову ляльку. Тут же і принесе її ще не причесану, не вмиту, не прибрану. Цікаво йому перевірити, чи підійде воно мені таке ще сире, без оправи. Сміється, примружуючись, стежить, яку я призначу тому ціну. І раптом, не дочекавшись, випалює: «Вже напевно знаю, закінчиш своїм улюбленим: – То гі-но!» І на чергові іменини з гордістю вручає мені велику коробку парфумів з безліччю флаконів і з посвятою:
Юліано Данилівно! Я тебе вітаю
З днем народження пресвітлим.
Від душі бажаю,
Щоб жила ти довго-довго
І ще жить хотіла,
Щоб парфумами отими
День і ніч пахтіла,
Начебто хмільне вино у дубовій бочці,
Щоб дуріли від пахощів
Мужики і хлопці.
Бува собі подумаєш,
Щоб не гризла совість,
Про мізерну парфумерну нашу промисловість.
Бо немає в цій коробці тої речовини,
Що ти згадувати любиш кожної хвилини!
Іноді він впадав у сентиментальний настрій і писав смішні іронічні вітальні оди до ювілеїв, на кшталт:
Святковий сон (Юлії Данилівні Холодовій 8 грудня 1987 року)
Нарядившись наче пані
В свій славетний ювілей,
Задрімала на дивані,
Дожидаючи гостей.
І примарилось, що в хату
На небачений бенкет
Причвалав її вітати
Найкласичніший поет.
І гукнув, здається, Пушкін,
Чи Єсенін, може й Фет:
«Ты жива, моя старушка,
Жив и я. Привет, привет!»
Налила коньяк у кружку
І сказала: «Пий, бери!
Що ти мелеш про старушку,
Як мені ще тридцять три!»
Класик випив, пообідав.
«Черт, – гукає, – побери!
Неужель тебе, Сильфида,
И взаправду тридцять три?!»
«Тридцять три!» – сказала Юля,
З’їла миску холодцю
І культурно ткнула дулю
Геніальному співцю.
Потім встала й заспівала
У модернім стилі:
«Не допитуйтесь ніколи,
Скільки літ кобилі.
До ученої особи докторської статі
Звертаються з цим питанням тільки дурнуваті!»
Раптом брякнув телефон,
Розігнав солодкий сон,
І почула ювілярка
Хриплий баритон:
«З днем народження, зі святом,
Ластівко моя!»
Баритоном хриплуватим
Був, звичайно, я – Павло Глазовий.
З них нерідко народжувалися комічні персонажі його байок.
Як одна кобила з вовком говорила
Вовк уздрів кобилу в полі, облизався ласо.
«О, – подумав, – не стара ще, видно добре м’ясо».
І, наблизившись до неї з чотирьох підскоків,
Він гукнув: – Егей, красунько! Скільки тобі років?
Закрутилася кобила, горда та велична.
-Он на хвості в мене, – каже, – довідка метрична.
Вовк поглянув, здивувався: – Хитра ти на вдачу!
Я на хвості ніякої довідки не бачу.
А кобила: – Як не бачиш? Продери очиська!
Та підковами як брязне по зубах вовчиська!
Оглушений, контужений страшенним ударом,
Вовк пролежав цілий тиждень у кущах під яром.
І тепер вовчаток учить: – Дітки мої милі!
Не допитуйтесь ніколи, скільки літ кобилі.
Пам’ятайте: до особи жіночої статі
Звертаються з цим питанням тільки дурнуваті.
У ювілейному привітанні Юрію з приводу 25-річчя Квартету Лисенка також звучить доброзичлива іронія вже щодо життєвих переваг будь якого члена відомого колективу та живучості колективної творчості, хоча закінчується воно традиційним побажанням успіхів та процвітання:
Юрію Холодову з нагоди ювілею Квартету ім. Лисенка
Двадцять п’ять проіснували.
Хіба ж це не дивно?
Хочеш бути довговічним –
Твори колективно.
У квартеті добре грати:
Як не ту взяв ноту –
Колектив відповідає
За твою роботу.
А як вийде дуже добре
Скерцо або фуга,
Можеш бігати й кричати –
Це моя заслуга!
Ой, яким же славнозвісним
Став би я поетом,
Якби писав гуморески
Не сам, а з квартетом!
Все це жарти. А як правду говорити, друзі,
Ви Заслуженим квартетом стали по заслузі.
Ідете ви у мистецтві шляхом благородним.
І нехай в майбутнім стане ваш квартет Народним!
Це був 1976 рік. Всі ми грішили звичкою вести записи спостережень. Юрій занотовував свої рибальські та мисливські пригоди, не думаючи тоді ще про їх публікацію. Я постійно записувала часто на клаптиках паперу, що траплялися під руку, свої враження про різноманітні події, або виникаючі з різних приводів думки, ніколи не позначаючи дати написання. І зараз, віддаючись спогадам про той благодатний, майже 20-річний період мого життя, десь з 1974 по 1993 роки, я багато запозичила з тих записів на пожовклих і покритих тріщинками листках, що дивом збереглися. На жаль, не можу поручитися за хронологічну послідовність моїх спогадів. Ймовірно, згодом (пройшло майже 30 років) багато подій життя синхронізуються у пам’яті.
Він був незмінним учасником всього, що з нами відбувалося, і часто втішником та порадником у багатьох життєвих ситуаціях. Любив спілкуватися з нашим 12-13-річним сином. Приносив йому книги зі своєї бібліотеки пригод – Купера, Стівенсона: Звіробій, Слідопит, Чорна стріла, Острів скарбів. Вони мали якісь спільні справи: Льоша довірливо показував йому свої вірші та пісні, записані в учнівських зошитах, вислуховував його поради. Виявилося, що він повіряв йому якісь свої секрети, про які ми навіть не здогадувалися, і вони вирішували, як треба поводитися у скрутних випадках. Згадував, як Павлуша читав йому Єсеніна російською мовою, як співав мелодійні українські пісні дуетом із кимось з гостей. Мені він казав: «Мабуть, це буде або велика людина, або велике ледащо.»
Останнє виявилося ближчим до істини. Він закінчив консерваторію і став хоровим диригентом та доморощеним філософом. Думаю, він великою мірою сприйняв від свого вихователя любов до України, до української мови, національних традицій та нестримного філософствування.
Пригадую, як наприкінці 1977 року до Інституту біохімії АН України, де я працювала, з Горкому партії надійшла закрита Постанова російською мовою стосовно моєї персони: « Она высокомерна, презрительно относится к людям, ставит личные интересы выше общественных и высказывает антисоветские суждения просионистского толка. Дирекция же дает ей положительные характеристики». Ця Постанова, підписана першим секретарем міськкому партії, зачитувалося на Президії Академії наук і, звичайно ж, була переказана мені того ж дня кількома присутніми там членами. Начальник Першого відділу Інституту представив мені її в оригінальному вигляді. Це була чергова компанія за вказівкою зверху щодо виявлення та адміністрування певних поглядів серед інтелігенції. Одночасно вона відображала боротьбу за директорську посаду в нашому Інституті, де директором був напівкровка – єврей по матері. Очевидно, Академія наук «з розумінням» реагувала на інструкції та рекомендації наших урядових органів щодо припинення «ідеологічних перекосів у нашому суспільстві». Для мене ж це було справжньою трагедією, через те, що моя докторська дисертація лежала в Москві у ВАКу на затвердженні, і мені відразу ж була закрита поїздка до Японії на Міжнародний симпозіум, де в мене мала бути доповідь на секції. Як можна бути доктором наук із таким формулюванням? Деякі висловлювали мені своє співчуття і радили вжити відповідних заходів. Інші перебували в збентеженні або навіть у страху, не знаючи, до чого може призвести така подія. Павлуша, пам’ятаю, посміхнувся і похитав головою: «Дивись, знайшли елемент! Пишайся, Юлько, ти ж потрапила до номенклатури!» І він розповів, як його викликали до ЦК і довго пояснювали, як він має творити, про що треба писати байки та гуморески. Він довго вислуховував усі ці настанови, а потім спитав: «А де ваші томи? Ось ви мене вчите, а покажіть-но, де ж є ваші твори?»
Ця тема його надихала. Вона набула звучання у багатьох його байках.
Свиняче мірило
Соловейка молодого навча кабан дикий:
– Ти неправильно співаєш, плутаник великий!
Подавай для перевірки мені свої ноти.
Я підправлю недоладні звуки і звороти.
Ти співаєш: тьох-тьох-тьох! А потрібно: рох-рох-рох!
Звідси вивести мораль вже нехитра штука:
Кабанові до душі тільки той, хто хрюка.
У відповідь на мої побоювання, скарги і стогін він суворо зазначив: «Замовкни! Якщо людині весь час казати, що вона свиня, то вона стане й захрюка. Дивись, у мене є таке:
Документ
В багатьох до жартів є охота.
В зоопарку просто серед дня
На велику клітку бегемота
Почепив хтось вивіску «СВИНЯ».
Бегемот ображений закляк:
-Як же можна жартувати так?
Стука-грюка мордою об грати,
Хоче кляту вивіску зірвати.
А осел, що швендяв навмання
Біля клітки, загорлав: – Не грюкай!
В документі сказано: СВИНЯ,
То сиди тихесенько і хрюкай.
Ти живеш на спалахах!» І щоб відвернути мене від сумних думок, простяг мені листок з надрукованим на машинці текстом:
Симпатична свиня
Свиня кирпата в холодку лежала,
Під зелененьким дубом спочивала,
А у гаю співали солов’ї
Та чарували, тішили її.
Від насолоди мліла тупорила,
Сама собі тихенько говорила:
– Коли я чую в лісі солов’я,
Горить і тане вся душа моя,
І я готова з рання й до смеркання
Вбирати серцем дивне щебетання.
І тут вона помітила кнура,
Що мимо мчався, чорний, як мара.
Про все забула, дрібно затремтіла
І за кнуром галопом полетіла.
І вже не чула більше солов’їв,
А прислухалась, як той кнур сопів,
Як рохкотів, як тупотів ногами…
Мораль тихенько скажемо між нами:
Сто соловейків молода свиня
На одного кнуряку проміня.
Не можу не згадати одного випадку, який змусив мене пережити почуття сорому протягом довгого часу. Телефонні розмови були частиною життя Павлуші. Він часто телефонував, любив почути якісь новини, розповісти якусь історію, часто жартував, читав нові байки чи примовки. Якось, перервавши розмову, я сказала: «Я зараз саме готую котлети. Приходь.» Він прийшов досить швидко і зручно вмостився за столом, накритим скатертиною. Я поспішала закінчити своє куховарство, мені залишалося додати до фаршу хліб, а він ніяк не розм’якав, і я вирішила розмочити його в гарячій воді. Нехай вибачать мене господарки, у мене вийшов якийсь ковтун, в’язка маса, яка ніяк не хотіла змішуватися з фаршем. З кімнати пролунав крик: «У мене вже слина тече!» Я намагалася виправдатись. Пояснювала ситуацію. Попросила почекати ще трохи. Нічого не допомогло. Він підвівся з-за столу і, не кажучи ні слова, пішов до дверей. Мені було дуже соромно. Другого дня він прийшов і з порога сказав:
Тарас і Юля проживають рядом.
Тарас до Юлі повернувся задом!
Про котлети більше ніхто не згадував.
Він страждав від того, що багато його творів залишалися не надрукованими. І пізніше, коли з’явилася можливість безцензурної публікації на кошти любителів його творчості із США та Канади, він вивалив усе своє багатство – чисті діаманти, перемішані зі ще не відшліфованими дорогоцінними зливками, що таїлися десь у глибині свідомості. Мені й досі хочеться побачити їх відредагованими.
Павлуша був небайдужий до любителів його творчості. Він завжди намагався справляти враження, хоч і побоювався йти на зближення зі своїми шанувальницями, яких було багато. Залишаючись холостяком, він говорив іноді про одруження, але всі наші спроби познайомити його з претендентками були безуспішними. Пам’ятаю, я познайомила його з моєю давньою приятелькою, що з нею ми разом працювали ще в Інституті фізіології нашої Академії наук під директорством П. Костюка і були єдиними жінками в Координаційній Раді М. Амосова з присудження докторських ступенів у галузі біофізики та біокібернетики. Вона кілька років тому втратила свого чоловіка-літератора, була освіченою жінкою з широким колом інтересів, доктором наук, мала цілком представницьку зовнішність і була на 10 років молодшою за нього. Після першої ж зустрічі він нагородив її якимось зоологічним призвіськом, а коли вона поскаржилася на його нетактовність, обізвавши його мурлом, він у відповідь на мої розпікання, умовляння та лайки відповів: «Просто я хитрий! Бачиш, я викрутився!» І він приніс надруковану на машинці байку під назвою
Велике щастя
Свиня сказала леву біля гаю:
Собі ціну я дуже добре знаю.
Гуртом за мною ходять кабани,
У мене всі закохані вони.
Та не такого серце моє хоче,
За тебе заміж вийшла б я охоче!
Лев подивився з-під кудлатих брів,
Сердито рявкнув і в кущі побрів.
Тепер свиня та скрізь і всюди хрюка:
-Ах, лев отой такий дурний звірюка!
Йому саме у лапи щастя йшло –
Не оцінив його, мурло…
Мені здається, до жінок він ставився як споживач. Думаю, він міг досить легко мати інтимні стосунки з тими його шанувальницями, які самі цього жадали, але боявся зближуватися з ними. Він, мабуть, не хотів втрачати своєї незалежності і довіряти душевні переживання своїм численним любителькам. В одному зі своїх записів читаю: «Знаєш, що є найбільшою зневагою для баби? Коли вона хоче, а мужик не збирається того робити!» Якось він прийшов засмучений і поскаржився: «Якщо підписав книжку, то мені вже приписують якусь дитину.»
Згодом читаю:
Автографи
В байкаря старого вийшла книжечка тоненька.
– Напишіть мені автограф, – попросила Фенька.
Автор швидко авторучку вийняв із кишені
І на книжечці нашкрябав: «Симпатичній Фені».
В тої Феньки народилась через рік дитина.
Подала у суд заяву бісова личина:
«Називав мене писатель: симпатична Феня.
Ось вам доказ, що дитина від його натхнення».
Та й добрячі аліменти висудила з часом,
Хоч дитину нагуляла з двірником Панасом.
Раз байкар з досади випив коньяцюги чарку
І, вертаючись додому мимо зоопарку,
Витяг ручку із кишені й написав на книжці:
«Симпатичній, поетичній Мавпочці-мартишці».
Кинув книжку мавпі в клітку і гукнув їй басом:
– Ти дивись там, не злигайся з двірником Панасом!
Думаю, він не збирався образити своєю відмовою симпатичну Феню.
Його дратували традиційні звичаї дарувати щось до свят своїм близьким та знайомим. Він міг робити це із задоволенням, якщо в нього виникало таке бажання. Не хотів перетворювати подарунки на рутину чи обов’язок. Йому було некомфортно виступати у такій ролі. Інша річ – дарувати гуморески чи книжки своїм шанувальникам. Він скаржився: «Оце відвідуєш родичів, подаруєш їм щось, то наступного разу давай їм більше. Того вже їм мало! Вони чекають чогось більшого. А як не даси, то ти поганий, скупий»:
Конфуз
Раз у гості до сестри завітав Омелько
І племінничку Ваньку дав дві карамельки.
– Скільки вчитиму тебе? – здивувалась мати. –
За гостинці треба що? «Дякую» сказати.
– За які? – спитав малий, облизавши пучки. –
Він же, бач, який скупий: дав мені дві штучки.
Думаю, йому приємно було отримувати подарунки та відчувати увагу до себе не лише як до визнаної знаменитості, а й як до звичайної людини. Він часто хвалився: «Мені оце принесли… Один мені подарував… А оте мені дали…» Він сприймав це як належне. Не думаю, що він розсипався у подяках. Згадую, як я запитала, чи хоче він наш великий червоний килим, який я надумала поміняти – мене дратував яскравий колір. Він сказав: «Ну, нехай мені привезуть». Я попросила зробити це своїх співробітників. Потім вони поскаржилися, що він навіть не посміхнувся, не подякував їм, не запросив зайти.
Якось він витяг з кишені тюбик крему Синалар: « Знаєш, що воно таке? Це, сказали, від псоріазу. Подивись-но. Треба мазати оці вавки на шкірі. Чи допоможе?..» Він часто скаржився: «Животик болить…» Або раптом попросить: «Юлочка, зріж мені оці крислаті брови…» Пам’ятаю, як після якогось виступу він приніс два гарні великі коміри з хутра норки і розклав їх на столі: «Це мені дали…» Мені здалося, що він був трохи збентежений. Наче не знав, що з ними робити чи що сказати. Я теж була спантеличена, але водночас не могла стримати посмішки. Пауза затягувалася. «Ну, добре, – я сказала після деяких сумнівів. – Якщо ти хочеш позбутися їх, давай я куплю тобі натомість костюма для виступів». Мені здається, він був задоволений таким поворотом справи, і ми придбали новий коричневий костюм.
Звичайно ж він був переконаний, що ким би ти не був по крові, якщо живеш в Україні, ти маєш не тільки добре знати, а й цінувати українську мову, користуватися нею у повсякденному спілкуванні, відчувати її м’яку наспівність. Він майстерно умів передавати нею глибокі людські почуття, висловлювати приховані думки, вносити легку грайливість у народний гумор. Ці риси, характерні для нього, як для людини, притаманні всій його творчості. Він українець за своєю добродушністю, за мовою, за національним духом, здоровим глуздом, властивим народу. У його байках – життєва мудрість самого народу, виражена в українських образах простою, легкою та чистою мовою. Тому така щира любов до нього українського народу і така велика його популярність. Якби поетам, як артистам, присвоювали звання, він неодмінно відразу ж мав би бути представлений до звання «Народний поет». Він захищав українську мову, охороняв її від російських впливів і тому не виявляв особистої симпатії до людей, яким була чужа українська ментальність, українська національна самосвідомість. Він присвятив захисту української мови безліч своїх байок та гуморесок. Але й тут не обійшлося без веселої іронії:
Найкраща мова
Йде синок до школи вперше. Пита батька мати:
– Якій мові ми синочка будемо навчати,
Українській чи російській? Обидві ж хороші.
– Хай вивчає ту, якою печатають гроші.
На жаль, ми розлучилися наприкінці 1993 року. Мене запросили на контракт як професора-дослідника до Канзаського Університету, США, де вже працювали як постдоки двоє з моїх колишніх аспірантів. Ми мали спільний дослідницький проект, і я мала можливість часто приїздити до України. Юрій продовжував гастролювати зі своїм квартетом і приєднався до мене лише наступного року. Але щороку ми відвідували Україну і, звичайно, зустрічалися з Павлушею. Тепер це були досить короткочасні зустрічі. Він розповідав, що придбав нових друзів, завдяки яким у нього нарешті вийшло багато товстих книг, які ми кожного разу забирали з собою. Спочатку він так само залишався веселим і життєрадісним. Згодом, однак, щось у ньому надломилося. Чи то були проблеми зі здоров’ям, чи вік, чи самотність… Останнє наше побачення відбулося наприкінці 2001 року, і підпис на останній подарованій нам книжці «Велика сміхологія» виглядав дещо сумно:
Дорогим Юрі і Юлі –
На пам’ять про дні минулі,
Коли ми
Були ще людьми (17.11.2001)
Французький письменник та філософ епохи відродження Мішель Монтень, широко відомий своєю книгою «Досвіди», відобразив у ній найтонші спостереження над особливостями поведінки та взаємин між людьми різних соціальних верств. Відповідно, глави мають назви: про ледарство, про стійкість, про страх, про звички, про педантизм, про виховання дітей, про дружбу, про помірність, про суєтність, про зарозумілість… і т.ін. Ми хотіли б подати тут 100 байок і гуморесок Павла Глазового, написаних ним у період нашого тісного спілкування, розташувавши їх, на зразок класифікації М. Монтеня, в розділах: про мудрість, про зухвалість, про зарозумілість, про лукавість, про пристосування, про пияцтво, про глупоту, про досвід, про сімейні стосунки.
(Тут наведено 100 байок і гуморесок Павла Глазового)
(На закінчення наводимо оповідання Юрія Холодова «Паралельний світ» з присвяченням автора: «Пам’яті моїх друзів – художника-графіка Аркадія Фейгіна і поета-сатирика Павла Глазового».
( В кн. «Саванские откровения» вид. Xlibris, USA, 2012).
Автори: Юрій Холодов и Юліана Холодова.
Підготував публікацію для «Золотої Пекторалі» Ігор Павлюк