IV Універсал про незалежність проголошений в ніч на 25 січня, а лиш записаний 22-го…

Проголошення незалежності IV Універсалом Малої Ради подається в пафосних поверхневих тонах. При глибшому аналізі, постає дещо інша картина.

В ході окупації України російсько-більшовицькими військами, частина членів Центральної Ради схилялася до проголошення повної незалежності УНР, однак, як міри вимушеної, яка здатна зупинити наступ більшовиків лише самим фактом суверенітету. Думку проголошення незалежності на засіданні  Генерального Секретаріату ще 26 грудня 1917 року висловлював соціаліст Микита Шаповал. Але в Центральній Раді все ще заборонялося згадувати про повну незалежність України, а слово “самостійність” вважалося майже лайливим. На восьмих загальних зборах Ради сформувалася фракція самостійників, очолювана Сергієм Шелухіним. 29 грудня на зборах Ради він заявив: «Якби ми зразу стали на грунті самостійності, то ми не стояли б, як тепер, коло розбитого корита».

Роман Бжеський, один із псевдонімів – Млиновецький, український державний діяч доби УНР та на еміграції, організатор українського війська та безпосередній учасник боїв з російськими військами 1918 – 1919 рр., ідеолог модерного українського націоналізму, подає відмінну від загальної історіографії оцінку, наводжу оригінал. «Події засідання і прийняття Четвертого універсалу були настільки незрозумілими, що більшість органів преси промовчали. Лише певні згадки про демонстрацію, нервування Грушевського, про те, що відділ війська увійшов до зали, що засідання мусіли перенести автономісти до іншої кімнати. Не було правильно з’ясовано подій: ані чого домагалися демонстранти, ані проти кого демонстрували. Автономісти ніяк не могли зважитися на проклямовання самостійности. З огляду на це, самостійники вирішили прискорити визнання Акту через контрольовані самостійниками юнацькі спілки, членів соціалістів-самостійників і військові самостійницькі гуртки. На вечір 23 січня було дано наказ стягнути до Центральної Ради якомога більшу кількість самостійників. Засідання мало відбутися прилюдно, тому місця для публіки були вщент заповнені. На початку засідання виступали самостійники. Було зазначено, що боротьба (між УНР і Росією) носить не соціальний, а національний характер, що російська більшовицька влада переслідує і нищить все українське. Наша влада улегшує просування москалів тим, що затираючи національний характер боротьби, полегшує москалям їх розкладову пропаганду, приховування того, що це тільки московська навала. Багато українців думають, що це громадянська війна». Як бачимо, очевидна аналогія із сьогоденням.

«Опісля виступив член Ради також самостійник Олександр Степаненко також з вимогами проголошення самостійності української держави і оголошення війни Московщині, які теж були підтримані публікою. Але намагалися перервати автономісти і представники меншостей (московської і жидівської). Надалі виступив Володимир Винниченко, він із запалом доводив, що «московські пролетарі» є наші брати, і що було б злочином обтяжувати московський нарід відповідальністю за вчинки більшовиків, які не зрозуміли науку Маркса і є узурпаторами. Його промову перервали окремі вигуки, які частішали. А коли Винниченко сказав, що московський нарід є приятелем українського анроду, – знявся страшний галас: понад півтори тисячі присутніх недавали йому продовжувати промову, чулись вигуки: «Геть Винниченка! Геть автономію! Самостійність!». Грушевський, схвильований від гніву, почав дзвонити і вимахувати руками, але його не було чути. Врешті, настала тиша. Тоді Грушевський підвищеним голосом висловив критику тим, хто не вміє шанувати «нашого парламенту». Опісля Винниченко спробував продовжити в тому ж дусі – про приязнь між московським та українським народом – знявся справжній рев, з тими ж вигуками. Грушевський знову встав, несамовито дзвонив, і дав знак, щоб Винниченко ступився. Голова заявив, що при найменшій спробі повторення хаосу, викличе сторожу, щоб очистила залю від публіки. Не встиг він завершити, як двері до зали, з правого боку від президії, відчинилися і увійшов хорунжий з українським прапором, а за ним – старшина і близько півсотні озброєних вояків з шаблями наголо, вишикувавшись вздовж стін. Старшина звернувся до голови Ради: «Подаю, пане голово, до відома, що наша частина обсадила будинок Центральної Ради, а проти головного входу поставлений панцерник, щоб забезпечити спокій, потрібний для складання і видання Акту проголошення самостійности». Після цих слів лише двох козаків стало біля прапора з шаблями наголо, решта, сховавши шаблі, зняли рушниці, і стали по команді «Спочинь». Військовий відділ складався із вояків-самостійників, зброю одержали від полуботківців. Члени Малої Ради пішли на закрите засідання» – завершує спогад Роман Млиновецький.

Серед 49 присутніх “за” проголосувало 38 (за іншими даними – 39), проти – 4, утрималось – 6. Проти голосували: – звичайно: РСДРП (російські більшовики в Україні) і єврейський «Бунд», утрималось – 6. Близько першої ночі з 24 на 25 січня вийшов Грушевський. В короткому виступі  Грушевський відзначив два мотиви прийнятого рішення: “Дати нашому правительству змогу довести до кінця справу миру і захистити від усяких замахів нашу країну”. Можна зробити висновок, що незалежність, була засобом, а не метою. А як могло бути інакше для ідеологічних соціалістів?

Голова Ради зачитав IV Універсал. «Багато присутніх були свідомо того, що ті слова сказані трагічно-пізно, що люди, які дісталися до влади, не зуміють зробити навіть того, що ще було можливим. А проте, і в їхніх очах світилася радість». Дату прийняття поставили початком засідання – 22 січня, за новим стилем. На Софіївській площі в Києві було проголошено IV Універсал. Для широкої громадськості ця урочистість мала велике позитивне значення. Однак, насправді, цей Універсал був як випущені гроші, без товарного покриття, що втрачали свою вартість. Для керівників Ради, щонайперше Грушевського, і після проголошення IV Універсалу, самостійність була засобом досягнення федерації. Як зазначав Винниченко: “Українські фракції та партії й надалі признавали федерацію як найбільш корисну форму державного життя в майбутньому (з ким? – Я. Д.). Але в той момент, “в інтересах успішної охорони свобідного будівництва України, вона мусить стати твердо на грунті незалежності й самостійности”. Отже, власна держава, її незалежність для соціалістів були лише тактичним заходом, перехідним періодом до федерації.

На думку сучасника тих подій Дмитра Дорошенка: «Трудно знайти в новій історії приклад, щоб провідники якого-небудь народа в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійності своєї країни». В  публікаціях “Народної волі” засвідчувалася вимушеність та небажаність такого кроку на той час. Про прийнятий під тиском обставин Універсал Микита Шаповал відгукнувся, що це був одним з конвульсійних актів українства.

Як зазначає публіцист Дмитро Шурхало, українська незалежність стала наслідком поразки в боротьбі за всеросійську федерацію. Гірка іронія, але саме так. Абсолютна меншість українських активістів, які з самого початку апелювали до державницької незалежності були відкинути бурхливими хвилями модного на той час соціалізму, політики проти формування власної армії та утопічної дружби з пролетарями сусідньої Росії. На жаль, чимало аналогій в ідеологічному полі (чи той його відсутності), забезпеченні Збройних сил, міжнародній сфері можна знайти і сьогодні.

Ярослав Дзісяк, історик, викладач Чорктівського коледжу економіки та підприємництва ТНЕУ

Leave a Reply

Your email address will not be published.