Це було 27 вересня 1947 року. Серед ночі у вікно постукав наш сусід Микола Боцян. Мама відчинила двері. Переляканий Микола стояв на порозі в одній спідній білизні. Враз, відіпхнувши маму, до хати вдерлися «рубахи». Мені і братові Роману наклали наручники і повели на обійстя Марини Семців. Згодом туди привели ще дванадцять односельчан: В.Стадничого, Я.Видаш, А.Поперечну та інших.

Зі сходом сонця в село приїхала машина “рубахів” з собаками. Почалася облава. Йдучи по сліду, собаки знайшли в запіллі у Анни Поперечної пораненого Василя Коваля (псевдо Марко). Близько 11-ї години напівживого, закривавленого Василя посадили в хаті на підлогу. Щоб сидів, його обклали подушками і оперли на скриню. Привели мене:
– Чи знаєш ти її? – запитав старший “рубахів”.
– Так, – ледь кивнув головою Василь.
Адже ми були близькі сусіди. В той час на подвір’ї, побиваючись, голосила Марина.
– За що? За що? За яку кару мене вивозять до Сибіру?
Хто б міг подумати, що Марина, якій ми довіряли свої таємниці, у якої зустрічалися із зв’язковими, встигла вже зрадити нас українських дівчат і хлопців?
Маринині пожитки повантажили на фіру, зверху посадили її саму. За нею на іншій фірі везли Марка. Його перебиті ноги сягали землі і зрошували її кров’ю. Слідом, під охороною, в Буданів – тодішній районний центр – везли і нас. Не довелося Маркові побачити Буданів: по дорозі помер.
Під вечір нас привезли в тюрму, а Марка посадили під тюрмою. Всіх нас розвели по одному в камери. Отак у 1947 році зустріли ми велике свято церкви – Чесного Хреста.
Напередодні я повинна була взяти у Марини гроші, зібрані за виставу, і передати Маркові для підтримки повстанців. Так було вже не раз. Проте цього разу Марина, яка знала мене з дитинства, відмовила, кажучи, що перестала мені довіряти, А на другий вечір Марка, який прийшов, зустріла в сінях автоматна черга. Якимось дивом він встиг сховатися, та ненадовго.
Цей день став фатальним не тільки для Марка.
Десь серед ночі мене викликали на допит. Там я зустріла Марину: “Признайся, будеш менше наказана”. І вмить я згадала свого сивочолого батька – сотника Січових Стрільців, в’язня Картузької Берези, і брата Дмитра – обласного військовика від юнаків УПА.
– Ні! Краще чесно вмерти, ніж підло жити.
Наступні допити були жахливими. У мене був слідчий Шабаєв. Незважаючи на нелюдські муки й знущання, я не зрадила своїй клятві.
Через два дні мене повели до Марка. Його тіло все ще лежало під тюрмою. Як згадаю, той досі здригаюсь… Від голови хлопця зосталися тільки череп і волосся, решту об’їли собаки. Руки пошматовані, об’їдені голі ребра стирчали з-під лахміття. Страшний сморід. І мене б’ють до крові, заставляють роззувати мертвого.
Боже, невже це все я пережила?!
Згодом мене перевели в Чортківську малу тюрму. Слідство вели Периковський і Шумилов. На допит викликали лише вночі. У камерах люди не спали, тільки прислухались до тупоту чобіт і скреготу замків. “Кого?”, “Чия черга?”. Всі як один ставали на коліна і щиро молились, чекаючи. Прислухались, як волочать по землі непритомну людину. Били нас жорстоко і куди попало, піднімали, ставили і знову били, тягнули за волосся, копали ногами і сміялися…
У Чорткові у великій тюрмі “трійка” мене судила за статтею 54а, 11, 12, 20. Дали вісім років ув’язнення в спецтаборах. Довгих вісім років… Та навіть в цей страшний час я була впевнена, що мої діти, мої внуки і я сама ще буду жити на вільній українській землі.
Після вироку нас відправили до Львова, там загнали у товарні вагони (по 80 чоловік в кожному). У вагоні з одним малесеньким заґратованим вікном і парашею в куті було настільки тісно, що всі або сиділи, або стояли. Було нестерпно холодно. Годували солоною рибою, а води не давали. Люди по дорозі мерли, мов мухи. Так ми їхали більше місяця до Горького, до станції Сухобезводна. Тут я працювала два роки на лісоповалі.
У1950 році мене перевели в спецтабір м. Караганди на цегельний завод. Працювала на розвантажуванні цегли по 12 годин. Це була дуже важка праця, навіть для чоловіків. При температурі повітря +50″С завантажували вагонетку, закладали шлею на шию і везли по трапу до штабелів. Ще важче було працювати в кар’єрі. Молоток забійний великий і важкий, ще важчий – шланг.
Працювали на висоті 20 м. Щоб виконати денну норму, треба було завантажити 20 вагонок. Жили ми в землянках по 70 чоловік. Спали на нарах, де господарювали блохи, які не давали спокою ні на хвилину. В кожного із нас на верхній одежі був написаний хлоркою номер. Мій номер І Я 500.
Годували тричі на день, якщо виробляв норму. Хто не міг дати норму, того поміщали в ізолятор і годували два рази в день. їжа була одноманітна і неситна. Щоразу давали по 200 г хліба і баланди, на обід – ложку каші, яку називали «сині глазки». Від такої їжі люди сліпли. Тоді почали давати по одній чайній ложці риб’ячого жиру.
У 1956 році я звільнилась, та ще два роки була на спецпоселенні і працювала на цегельному заводі.
У 1958-му, через десять років, повернулась на рідну, окуповану більшовиками Ук-раїну. Довгі роки в’язниць, брутальні допити, приниження, недоїдання, холод і важка праця не похитнули моєї віри, не зломили духу, не підірвали любові до України і її народу. Віра і Молитва допомогли мені пережити неволю. Мої думки летять в минуле, в молодість, що пройшла у боротьбі. Бачу своїх побратимів: молодих, гарних, життєрадісних. Такими вони залишаться в пам’яті назавжди. Скільки їх впало у полі на колосся пшениці, а синь неба їм очі прикрила! Ніхто не співав їм панахиду. Мовчала земля, їхні кістки по всій Україні, в пісках Азії, у Сибірській тайзі та вічній мерзлоті Крайньої Півночі.
Рік за роком проходить перед очима. Згадую 1938-й і свою участь в юнацькій організації “Луг”. 1941 рік: вишкіл, яким керував Роман Ваврик. 1942 рік і той незабутній осінній дощовий: вечір, коли мене призначили станичною за рекомендацією брата Дмитра, який тоді перебував у підпіллі. У моєму розпорядженні було чотири зв’язкових. Ми переводили боївки із села в село, передавали інформацію про політичну обстановку в селі, допомагали повстанцям одягом і провіантом. Що думали оті молоді хлопці, коли несли своє життя в офіру на вівтар Україні?! Де брали силу, ту самопосвяту, той героїзм, яким здивували весь світ? Вони знали, що не виграють тієї нерівної боротьби, але рятували честь народу, бо свято вірили, що тільки на прикладах самовідданої жертовної любові до рідної землі потрібно виховувати підростаюче покоління, їх подвиг – це опора і духовний фундамент нашої держави.

Зі спогадів Стефанії Проць.

Leave a Reply

Your email address will not be published.