Давно минули важкі часи панщини. Жили люди тоді дуже бідно в хатинах, які від старості поприсідали вже майже до самої землі. Сім’ ї були багатодітними, і за відсутності садочків – молодших виховували старші, А коли діти підростали, родичі підбирали їм пару, але тільки таку, сім’я якої мала землю, бо без неї тоді не неможливо було прожити. Тож переважно одружувалися не по любові, а за волею батьків.

Весілля на Чортківщині робили скромними, на яких не одна молода дівчина не раділа від щастя, а плакала, що йде за нелюба. Тоді на весіллі не лунало “Гірко!”, а співали “Барвінок зелененький, а вельон тоненький, кому ти присягала, той буде твій миленький”. У ті часи ніхто не знав, що таке розлучення. Так і жили, народжували дітей, утримували своє скромне господарство. Про це, ще колись давно розповідали мені моя мама. Її доля була схожою на інші, бо покохала хлопця молодого, красивого, статного; мріяли вони пов’язати свою долю, та родичі не дозволили. А невдовзі зустрівся їй вже наш батько, який був старший за неї, нижчий ростом; вподобав він нашу маму, тож у скорім часі прислав сватів і мамині батькиі наполягли, щоб вона вийшла заміж за нелюба. Бідували наша мама, бо була в приймах, не раз гірко плакала, але куди було діватися. З часом розпочали будову. Не прожили, а промучилися моя мама з батьком 26 років. Сама ще довго несла тягар на своїх плечах, поки не відійшла у вічність на 93 році.
Від часів панщини минуло багато років. Та чи змінилося щось в житті українців? Бачимо, що ні. Як бідував люд колись, так бідує й тепер. А ті, хто живе у достатку, то лише завдяки важкій праці їхніх рідних за кордоном. І лише одиниці у нашій державі панують та розкошують. Будують собі вілли, де повний достаток. Але почасти щастя там теж немає. І знову, як колись – через оте багатство і через те, що долю дітей вирішують батьки. Ось приклад.
У Чорткові 17-річна дівчина закохалася у хлопця, який відповідав їй взаємністю. Вирішивши одружитися, прийшли до її батьків за благословенням, але їм відмовили, мотивуючи тим, що вона молода – нехай ще погуляє. Тож невдовзі закохані розійшлися. І дівчина так кохала його і тужила тільки за ним, що не реагувала ні на які залицяння, все рідше відвідувала розважальні заклади, відтак зовсім замкнулася у собі, рідко зустрічалася із подругами, які вже мали дітей шкільного віку. Родичі пропонували їй знайомства, але все марно. То ж нині вони не можуть собі пробачити, що не дозволили їй вийти заміж юною.
Таких і подібних випадків є безліч. Можна зрозуміти батьків, бо вони, як ніхто інший, бажають щастя своїм дітям, але, на жаль, нерідко втручання у життя дітей ламає їхню долю назавжди.

Р. К.

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.