Борітеся – поборете! 
Мені Тарас порадив у безсонній ночі,
Коли, немов сонця, горіли очі 
й пашіло тіло в їхньому вогні

Важко сказати, чи знав В. Стус, пишучи ці слова, що перший у світі пам’ятник Т. Г. Шевченкові змайстрували гуцули – селяни сіл Тюдова, Великого і Малого Рожинів на Івано-Франківщині. Вони в 1862 році спорудили обеліск, на якому викарбували Шевченкове гасло: ,,Борімося – поборемо! Нам Бог допоможе”. Та як би там не було, Василь Стус продовжує вільнодумне слово Шевченка, захоплюючи творчою свободою, соціально-родовою пам’яттю, ,,парадоксальністю новітньої свідомості” (М. Коцюбинська), й саме тому – своєрідним кодом духовного, морального, естетичного досвіду нації і людства. Однією з рис, яка споріднює світобачення обох поетів із сучасним, є так зване ,,самопочезання”, яке В. Стус вживає задля глибшого відтворення місця творчої особистості в системі взаємин із оточенням тощо. Роз’яснення цих процесів знаходимо в М. Боришевського, який, основуючись на здобутки С. Рубінштейна, П. Чамати, І. Сечєнова, зазначає: ,,Соціальна цінність людини як особистості є тим вищою, чим глибше вона збагнула не тільки свої потенційні можливості, а й усвідомила необхідність їх утілення в життя, почуттями й розумом осягнула своє особливе призначення в житті у його співвіднесенні з неповторністю собі подібних”.
Вищенаведені слова якнайкраще характеризують Василя Стуса, адже він – талановитий поет, перекладач, літературний критик, теоретик літератури, педагог. Його різногранна діяльність посідає чільне місце в українському й світовому контекстах: лауреат поетичного конкурсу в газеті ,,Молода гвардія” (1965 р.), почесний член англійського ПЕН-клубу (1978 р.), член Української Гельсінської групи (1979 р.), лауреат міжнародної літературної премії ,,Amnesty International” (Роттердам, 1982 р.), номінант на Нобелівську премію в царині літератури (1985 р.), лауреат Шевченківської премії за збірку поезій ,,Дорога болю” (1990 р., посмертно). Щодо останнього видання особливо цікавим є відгук буковинського поета М. Лазарука, який наголосив, що ,,творіння такої вибухової сили являлося до нас лиш раз – Шевченків ,,Кобзар”.
Могутній вплив українського генія В. Стус запам’ятав як одне з перших почуттів ,,немовляти в білому світі”. Так, у передмові ,,Двоє слів читачеві” до збірки ,,Зимові дерева” він згадує: ,,Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі — од маминої колискової ,,Ой, люлі-люлі, моя дитино”. Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно ,,Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи”, — хвилює й досі”. Сила поетичного поєднання зі співом в майбутньому стали схожі йому з тужним надгробним голосінням із ,,Заповіту”: ,,Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте”. У незавершеному творі В. Стуса ,,Щоденник Петра Шкоди” спогади ,,виростали зарання”, отож один із героїв довірливо оповідає, як старша сестра несла його до ставу і він талапався у воді, від якої ,,йшли відблиски, було втішно, а потім насувалося ніби хмарка:
Іди ти сину, на Україну
нас кленучи.
Далі він прояснює, що так часом над головою виводила мама: ,,Вона співала тихо, але дуже високо. Що це за ,,насклинучи” – довго не міг второпати. Навіть більшим. Питав у мами – не знала… Співалося незрозуміло й гарно. Тільки вже потім вичитав у ,,Кобзарі”. Жаль було, що хтось без тебе знав цю пісню і ховав її в книжці, про яку ти нічого не знав”. Рецепцію своєї дитячої, за словами Д. Стуса ,,дещо мітологізованої біографії”, поет подовжує у викладі листа до сина від 25 квітня 1979 року, де фігурує уже цитоване спогадування: ,,Над моєю колискою мама співала колискової на слова Шевченка:
Сину мій, сину, не клени батька,
а пом’яни.
Мене ж прокляту, я твоя мати,
мене клени.
Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому ,,не клени батька”? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей – і я ховав їх, бо встидався сліз”. Крізь призму музичного сприйняття майбутній поет вже тоді підсвідомо входить у багатогранний світ поезії. А слова великого Кобзаря додають йому сили, індивідуалізують як особистість, формують бунтарський дух. У вивершених ,,Палімпсестах” знаходимо підтвердження вищенаведеним рядкам: ,,А що лишається по нас – що в душу заронив Тарас”.
Розмірковуючи про низку поезій В. Стуса, пов’язаних ,,з іменем Шевченка”, цікаво розглянути поетичну витинанку ,,Мене вела ти в ніжні ранки”, де пригадується дитинне:
А мати нам пісень співала —
їх більше, мабуть, не почуть,
Як хлопця дівчина кохала,
котру той хлопець встиг забуть,
Або тієї, що пізніше
Я прочитав у «Кобзарі»,
Що батько синові миліший,
Ніж мати, що не говори.
І повідала ти малому
Свої скорботи життьові,
Бо в тебе – ні рідні, ні дому.
Тепер на чужині живи.
Мені ж приносила калину,
До узголів’я кладучи:
«Іди ти, сину, на Україну,
Нас кленучи.
Як бачимо, значущість Тарасового слова з глибоким пієтетом проявляється у творчості В. Стуса, яку він живить щораз новим знаттям. З його епістолярію стає відомо, що десь у 4-6 класі він ,,майже весь ,,Кобзар” знав напам’ять”. На навчання в школу сержантів у Лубнах Полтавської області Стус бере ,,Кобзар з собою”. Там же він цікавиться перебуванням в Лубнах Шевченка. Товариш з Прибалтики знайомить його з литовськими перекладими Шевченка. Захоплюють і його розмисли про 100-літній ювілей Кобзаря, вміщений у листі від 4 лютого 1961 р. до В. Дідківського. Оті фрагментарні нотатки власне ідентифікують життя юнака з історичним проміжком, який прожив у тих краях і його великий попередник Шевченко.
Повернувшись зі служби, В. Стус працює вчителем української мови і літератури в середній школі м. Горлівка. Одного дня, відбувши уроки, з колегою по роботі В. Шиманським вони ідуть обідати у місцеву робітничу їдальню. Там стається прикрий інцидент, спровокований підпилим шахтарем, який не сприйняв україномовність учителів. Серце Стуса вкотре ,,скапує живицею” через хвилю русифікації, яка охоплює Донбас. У листі від 12. 12. 1962 року до Андрія Малишка молодий учитель ділиться своїми переконаннями, що в такій ситуації багатьом діячам культури треба ,,перекваліфікуватись”, аби ,,не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і ,,громадяни” (так громадівців називав Стус. – Н. В.), і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.”. Оті грудневі події, як зауважує Д. Стус, переконують його у правильності рішення залишити школу, ,,самофіксувати” власні творчі здобутки й продовжувати ,,серйозну підготовку до вступу в аспірантуру”. Повернувшись на Донеччину, Василь Стус задля хоч якихось заробітків працює на шахті, регулярно відвідує засідання літературного клубу молодих письменників ,,Обрій”. Із березня 1963 року працює над україномовним віріантом газети ,,Социалистический Донбасс”.
Початок травня того ж року означений приїздом В. Стуса в Одеський будинок творчості, де з молодими ,,інженерами людських душ” займаються В. П’янов, В. Іванисенко, М. Вінграновський та інші. Одному з літстудійців, а саме Ігорю Нижнику добре запам’яталося знайомство зі Стусом. Він пригадує, як Василь приєднався до них під час запальної дискусії про ,,можливості відродження української державности, розвій рідної мови, літератури”, про те, що ,,настав час появи на Україні новітніх отаманів духовного поступу – Кобзарів, Каменярів”. Дочекавшись, коли дискусія вщухне, Стус спонукає хлопців до роздумів про Дух народу і про те, що таких, як Шевченко і Франко, більше не буде… Коли в кімнаті запала тиша, він хитрооко глянув на присутніх і … вийшов. Згодом хлопці оговталися та вирішили провчити ,,нахабу”. Однак, увірвавшись до кімнати, в якій Стус схилявся над паперами, вони знову ошелешіли… Василь зустрів їх розлогим сміхом і з задоволенням промовив: ,,Я сподівався, що ви так зреагуєте. Я радий…”. Так, завдяки своєму вмінню слухати, а тоді вже висловлюватися без категоричних нав’язувань, він досить швидко здобуває загальну повагу й симпатію колег по перу.
Поміж семінарами Стус спілкується з Віктором Іванисенком, який радить йому вступати в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка саме зі спеціальності ,,Теорія літератури”. Отож, з листопада того ж року Стус, уже як аспірант, розпочинає свою працю над дисертацією на тему ,,Джерела емоційності поетичного твору”, а паралельно – друкує в періодиці літературно-критичні статті.
Зокрема, у розвідці ,,Поезія третьої весни” В. Стус чимало розмірковує про добу ,,третього цвітіння” М. Рильського, в якого в роки високого творчого піднесення з’являються цікаві ремінісценції з Шевченка. У літературно-критичній статті ,,На поетичному турнірі” впадає у вічі Стусове захоплення темою нескорених, яку на вищому рівні означує В. Симоненко у вірші ,,Монархи”:
Вставали Коперники і Джорджоне,
Шевченко підводив могутнє чоло,
І біля їхнього вічного трону
Лакузи жодного не було.
Науковець розмірковує над ,,простими” Т. Шевченка та інших велетів думки, перечитування яких щораз дивує своєю новизною, раніше не баченою. І пояснює це тим, що ота простота ,,не лежить на поверхні”, а стає простою тільки тому, що ми збагатились знахідками того чи іншого митця.
Пишучи про поетичну вправність молодих авторів, у статті ,,Най будем щирі…”, він характеризує збірку Олекси Ющенка ,,Шевченко йде по світу” (1964). Стус досить відкрито виявляє провалля між світом Кобзаря і маленьким світиком автора, який задався гарним задумом, однак не спромігся на його вивершення. Об’єктивно кажучи, серед багатьох абсолютно сірих віршів із низьким рівнем осягнення історичної і художньої правди, він виокремлює лише один – ,,Душа поета”, в якому мовиться:
Не матиме ніколи забуття
У вічно свіжій пам’яті народу
Отой, хто, не жаліючи життя,
Крізь терновиння йшов, жорстокі нагороди
Душа його – то глибина небес,
Душа його – за дальні виднокола.
Василь Стус ратує за власну національну школу, основану на мистецькій щирості таких от поетів як Т. Шевченко, І. Франко, або, скажімо, М. Бажан.
Уже в наступній статті ,,До проблеми творчої індивідуальності письменника” Стус висвітлює важливість місця епохи в художній системі літературного твору. Він зауважує, що митець, увібравши в своє видноколо велетенське небо рідної землі, своєю індивідуальністю збагачує подальші прагнення народу. Зокрема, згадуючи Кобзаря, він розмірковує про органічний синтез його вогненної музи з пекельною долею народних прагнень і помислів, розуміння яких сприяло ширшому і глибшому його виявленню в творчості. Захоплює науковця й багата стильова гама Шевченка, на основі якої змогли розквітнути такі таланти, як Коцюбинський, Олесь, Тичина, Чумак, Головко, Яновський, Довженко та інші світочі думки.
У 1965 році В. Стус пише розвідку ,,Про мистецтво – мистецьки”, в якій розглядає книгу М. Коцюбинської ,,Література як мистецтво слова”. Він захоплюється її вмінням ,,вслухатися” в кожне аналізоване слово, ,,вглядатися” в кожний його порух, простежувати слова по численних лініях зв’язків: з контекстом, з жанром, з авторською індивідуальністю, індивідуальним стилем, нарешті – творчим методом. Особливо цікаві його роздуми щодо III та IV частини роботи, які авторка монографії рясно ілюструє прикладами з поетичної творчості Кобзаря. До того ж, у IV розділі науковця захоплює дуже глибокий аналіз індивідуального стилю Шевченка, в якому Коцюбинська відмічає потрібність ,,соціологічного осмислення творчості письменника”.
У дослідженні про П. Тичину ,,Феномен доби” він продовжує тему ,,громадянської мужності Шевченка”, зауважуючи при цьому, що у XX столітті справжній літератор ,,мусить витримувати понадлюдські перевантаження в новітніх сурдокамерах”. І в таких умовах, задіюючи потужні індивідуальні ресурси у творенні ,,духовної історії доби”, доконечно потрібно виявляти присутність у тогочасному житті і, вужче, в літературному процесі.
У прологоменах до шевченкіани В. Стуса варто зауважити, що у період аспірантського навчання В. Стус неодноразово ,,перечитував Т. Шевченка”. У листі до Ігоря Нижника від 2 березня 1964 року запрошує приїздити його в гості в період проведення канівських торжеств. Цікаве і його листування з приводу кінофільму ,,Сон” кіностудії ім. О. Довженка, в якій головну роль Шевченка виконує наш буковинський земляк Іван Миколайчук (до В. Дідківського, 13.11. 1964 р.).
Однак уже в цей час у широких масштабах визріває вандалізм ,,лякливих невігласів” (вислів В. Стуса), яких просто таки страхає ,,нац[іоналі]зм епохи”. Стурбованість небайдужих людей посилюється сатанинською атмосферою заборон і репресій. Культурні заходи, як-от найприродніша пошана Шевченка, нарекають ,,зухвалою інспірацією буржуазних націоналістів”. Під впливом книги І. Дзюби ,,Інтернаціоналізм чи русифікація” традиційне щорічне відзначення пам’яті Тараса Шевченка, яке неформально відбувалося кожного 22 травня, в 1967-му році перетворюється на справжню демонстрацію протесту проти політики русифікації. Підсумком протистояння стають листи від діячів науки, літератури і мистецтва, заадресовані Генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брєжнєву та іншим високопосадовцям. Свій голос до 139-ти, а згодом і до 150-ти незгодних свідомо і з розумінням усієї відповідальності приєднує й В. Стус.
Так, накреслюючи в житті шляхи власного ,,прямостояння”, він має на кого рівнятися. Зокрема, міркуючи про довершену публіцистику Шевченка й інших світочів слова, він певний, що ,,для цього треба сказати багато, глибоко, сказати своїм, індивідуальним болем. Сказати через себе, через свою душу, казати вперше сказаним словом – так, ніби ти виступаєш перед авдиторією великою, де не важить твоє попереднє, звичне для тебе переконання, а важить переконання ситуаційне, ось зараз. Тут уже не так важать слова – те чи інше, важить глибоке переконання, яке й дає слова”. Глибина роздумів про естетичну школу Тараса Шевченка дається поетові й під час розмов з Іваном Світличним (лист до В. Вовк від 16. 10. 1969 р.).
На початку 1970-х років вкотре посилюється тиск з боку влади на людей з твердим переконанням відстоювати природнє право унікальності духовного світу особи. Не бариться й наступна хвиля арештів інакомислячих, у числі яких і Василь Стус. Однак, перебуваючи в загрозливих умовах заґратування, він не жахається цієї реальності, а витворює певні ,,рятівні закамарки”, де здійснює власний пошук духовного всесвіту і обсервує самовідчуття. У його листовних заввагах вичитуємо: ,,Є час багато над чим думати – і тоді, коли працюєш, сіреч шиєш рукавиці, і коли читаєш, тобто працюєш, і тоді, коли спиш”. З його епістолярію стає відомо і про те, що лишень на 43 день вимог, Стусу віддають ,,Кобзаря”, над поетикою якого він засідає поміж ,,усіляких режимних обмежень – порцій повітря, тепла, сну, харчу тощо”.
Сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, у нього вкотре виникає прагнення ,,говорити як на духу”. Вже в перші ж дні він адресує лист П. Ю. Шелесту, в якому пише про своє загострене почуття справедливості, яку він завше хотів бачити повною й ідеальною. Не мирячись із ганебним фарсом над політв’язнями, він цитує Шевченка:
Я так люблю
мою Україну убогу,
що проклену святого Бога,
за неї душу погублю.
Посутньо Стус зауважує, що повторив би ці слова, замінивши слово ,,Україна” словом ,,істина, як справедливість”. Адже його скорб – то муки народу і він мусить стояти на тому, ,,на чому досі стояв”.
У ленінградській спецлікарні, де Стусу роблять операцію з резекції шлунка, він часто залишається наодинці. У листі до посестри з Бразилії Віри Вовк він зауважує, що в хвилини самоти спогадуються його земляки, сущі перед ним на петербурзьких землях, серед яких і Тарас Шевченко зі своїми ,,ширяєвськими клопотами”.
Відбувши на заслання в с. Озерне, поет вкотре стикається з загрозливим бездушшям до всього українського. Задля вихолощення інформації, конфісковують навіть листи, в яких він переписує вірші Шевченка. Про це з великим розпачем він звідомляє в листі до дружини від 19 серпня 1976 року та в звістці до рідних від 12 вересня того ж року.
Цікава й наступна деталь. Славного ,,Кобзаря”, якого В. Стус мав на зоні, він залишив ,,добрим людям – про згадку”. Однак потім виникли неабиякі труднощі з його отриманням у засланні, яке В. Стус відбуває у селищі Матросова (400 км. від закритого м. Магадан). Однак він наполегливий у своїх проханнях (лист до О. Орача від 5 04. 1977; до дружини – від від 5 червня 1977 року та інших). Однак, переслати Кобзар вдається одній ,,із цілого сомну богинь київських” Надійці Світличній, за що він дуже дякує їй у березневому листі до дружини за 1978 рік.
Дивно, але лещата ,,зауральського” режиму то затягуються, то попускаються. Так було і з книгами й листами, які то конфісковували з поміткою ,,не дозволено”, а іншим разом віддавали навіть ,,оптом”, як ото ,,прекрасний альбом Шевченка” від Рити Довгань і ,,Шевченківський словник” від Михайла Гориня. У одному з висилань своєму ,,чутливому янголу” Христині Бремер в Німеччину Стусу вдається передати пакунок з вітальними словами: ,,Пересилаю Тобі на день народження вишитий портрет Тараса Шевченка, батька нашої нації, й при цьому бажаю Тобі: Будь здорова! Будь щаслива!”.
Як бачимо, Шевченко і його творчість мають виняткове значення в життєвих резиґнаціях В. Стуса. Навіть тоді, коли в атмосфері засланця витає передчуття нового арешту, хай листовно, та він заспокоює дружину словами Кобзаря:
Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої.
Коли доброї, жаль, Боже,
то дай злої, злої!.
Однак свої життєві негаразди він не називає ,,вислідком злої долі”. Бо ж ,,Доля, – на його думку, – Стратег, серце – її васал, розум – лише тактик” (лист до дружини від 30. 11. 1978), які й не дають їм зігнутися! А там було чому терпіти: непридатні умови праці, сумнівні співмешканці в гуртожитку, постійні провокації, утиски після будь-яких оскаржень. Останньою краплею для засланця стала наклепницька стаття Супряги в райгазеті ,,Друзья и враги Василя Стуса” й розгляд її тексту на поширеному засідання рудкому із підготовленою публікою якраз під час приїзду його дружини. Розуміючи, що за спиною таких, як він, стоїть Україна, його пригноблений народ, за честь якого він мусить ,,обставати до загину” (З таборового зошита, запис 4), Василь Стус складає заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Ця заява залишилася без відповіді. Однак, у березні 1979 року його викликають до директора рудні, у кабінеті якого сиділо біля 20 чоловік т. зв. громадськості і начальник міліції Переверзєв. Цей останній назвав кожний пункт обвинувачень Стуса наклепом і обіцяв сховати його на Омчак, до табору рецидивістів. На це В. Стус скипів відповіддю про те, що він поет свого народу, і його кров, якої вони запрагли, паде на них. ,,Как Шевченко”, – з сумом чомусь сказав Переверзєв. ,,Так, як Шевченко”, – потвердив він під завісу (лист до дружини, 26. 03. 1979; ,,З таборового зошита”, запис 5).
Відроджуючи національний корінь мужності з апелюванням до цінностей української державності, Стус, як і Шевченко, є ключовою постаттю своєї доби. В обох поетів украдено роки, які вони провели в ув’язненні та на засланні. Однак мало хто знає, що, відбуваючи покарання, Стус чимало розмірковує над Шевченковими ,,зааралами”. Ба, більше, розмірковуючи про тематичні простори Шевченкового письма періоду заслання, він подумує, що ,,при відповідних можливостях – міг би зайнятися реставрацією його тодішніх буднів, бо трохи досвіду є – як свого, так і спостереженого. Але, але, але…”.
Повернувшись із заслання в Київ, В. Стус вступає в Українську Гельсінську спілку. Це стало для тодішніх правоохоронних органів ’енним каталізатором для повторного затримання й ув’язнення поета в Пермських таборах. На початку 1983 року за передачу і публікацію нотаток ,,З таборового зошита” його додатково покарано роком камери-одиночки й повідомлено про офіційну заборону до кінця строку висилати в листах свої вірші і переклади. Неправомірно осуджений Стус трактує це як претензії не до змісту, а до поезії взагалі. Він з болем зауважує, що це ,,щось схоже на Шевченкове ,,ни писать, ни рисовать”.
Задля збагачення наших вислідів варто додати ще один факт. У зв’язку з перепохованням праху В. Стуса та його побратимів, на Урал виїжджає знімальна група, яка, окрім організаційних моментів, записує на камеру ще й детальну розповідь про табірне життя колишнього політв’язня Василя Овсієнка. Наступні зйомки спогадів робляться у контексті реального буття, зачіпаючи разючі обставини життя багатьох людей. Так, з’являється документальний фільм про В. Стуса ,,Пресвітлої дороги свічка чорна” (режисер С. Чернілевський, оператор Б. Підгірний, ,,Галфільм”, 1991 р., три серії). У підготовчій роботі до фільму назбируються десятки відеокасет з цінними свідченнями, опрацювання яких дає з’яву двох частин книги ,,Нецензурний Стус”. У багатьох розповідях відмічено метафізичний зв’язок Стуса з Шевченком, зауважено канонізацію особи Стуса-мученика із канонізацією текстуальною, окреслено реконструкцію ідеології, розвінчання міфів та узвичаєних ієрархій тогочасних цінностей. Михайлина Коцюбинська дуже вдало доповнює, що ,,Шевченкові образи ввійшли у підкірку Василя”. Про оті яскраві пасажі Стусової поезії, в якій ,,дзвенить Шевченкова думка” (Б. Рубчак) мовлять також Г. Дворко, Д. Горбачов, Д. Стус, М. Жулинський, М. Корогодський та інші.
Розглянувши зблизька деякі біографічні та мемуарні тексти стосовно духовних резиґнацій обох поетів, розуміємо, наскільки влучно висловився М. Жулинський про важкі для України століття – XIX і XX – ,,з позиції об’єктивного усвідомлення долі України, найдостойніші сини якої приречені на самопожертву в ім’я її свободи” (Василь Стус (1938-1985). – Літ. Україна. – 1990. – 25 січ.). У світлі цих спостережень не можна оминути шевченківсько-романтичної традиції щодо відтворення образу України, який у творчості поета аналізує Ю. Шевельов (стаття ,,Трунок і трутизна”). Він подає Стуса в розумінні ,,того духовного повітря”, в оточенні й бунті якого живе поет. Степан Мишанич теж, за власними дослідженнями у праці ,,Народнопоетична стихія в творчості В. Стуса” відшукує в Шевченка й Стуса чимало збігів образів-символів, пов’язаних з Батьківщиною. Оті подібності в аналізі І. Маленького виявляють свідоме намагання Стуса подати шевченківську поетику в її сьогоднішньому й космогонічному завершеному бутті” (,,Молода нація: альманах. – К.: Смолоскип, 2006. – № 1). У межах даної розвідки особливо цікаві висновки Дмитра Стуса про батькове усвідомлення втрати національного не лише як чогось специфічно свого, а як безповоротного збіднення крони загальнолюдського дерева, для якої злам найменшої гілочки твого роду, то це – назавжди. У такому розумінні ,,як людина людства, якою Василь усвідомлював себе повною мірою, він мусив обставати на сторожі національної стихії й національного слова, й жити так, немов він – останній захисник рідної мови. У цьому – і може лише в цьому – велика подібність Тараса Шевченка та Василя Стуса”.
Поетичну шевченкіану В. Стуса суттєво подовжують дослідження Богдана Мельничука. Науковець зауважує, що у творах Стуса ,,його великий попередник не приземлений і не зовнішній, а глибоко внутрішній, зроджений, за формулою І. Дзюби, ,,зиждительним думанням”. У навчальному посібнику зі спецкурсу ,,Українська поетична шевченкіана” Б. Мельничук докладно розглядає вельми сконденсоване осмислення величі Шевченка, яке приходить до його духовного спадкоємця Стуса під час поетичного творення ,,Холоднозорий присмерк приуральський”, ,,Сто років, як сконала Січ”, ,,Тарас на засланні”, ,,Як добре те, що смерті не боюсь я”, ,,Шевченко. Дорога до Орська”, ,,У Прохорівці сни, як ріки” і т. д. Як бачимо, Стусову поетичну шевченкіану дослідник характеризує як одну з найбагатших ,,від будь-чиєї з інших українських поетів-засланців, за винятком хіба що сукупності аналогічних речей Тараса Мельничука”. Передісторію написання деяких поезій вичитуємо і в уже згадуваній книзі Д. Стуса ,,Василь Стус: життя як творчість” тощо.
Не можемо оминути той факт, що у період вироблення власного стилю, Стус творить прекрасні ремінісценції з Шевченка. Зокрема, одна з них з’являється як взорування на Шевченкову ідилію ,,Садок вишневий коло хати” у його збірці ,,Круговерть”:
В колгоспі
(Образок)
Вантажені машини відійшли,
Ми впали на вологе бурячиння
Відпочивать. Згасає повечір’я
Над полем, ніби спорожнілим літом.
Ляга на землю цигарковий дим,
Дівчата щільно туляться. Притихли,
Потомлені: студентки молоді,
До праці до колгоспної не звикли.
І вечоріють. Засинають. Сплять,
У сні коханно розметавши руки…
А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт
Дрімотні перепліскує поля.
І поки котяться вогні згори
Густою прохолодою віддалені,
Осіннє поле спочива, дозрівши
Дівочими грудьми, немов плодами.
У віршових рядках Стус дає ідилію як сон, як мрію, використовуючи контрастово-підсилювальний фон на противагу чорній дійсності тодішніх колгоспних зобов’язань.
До тих текстів, що наводяться вище, варто долучити історію варіанта вірша В. Стуса ,,Сто років, як сконала Січ…”, який в одній з міських сєвєродонецьких газет від 4 червня 1967 року друкують В. Курлат і В. Міщенко. Уперше про цей факт згадує краєзнавець Сергій Каленюк у книзі ,,Сєвєродонецьк літературний” (2006 р.). Згодом цю інформацію передруковують у ,,Літературній Україні” за 10 січня 2008 рік. Задля збагачення літературознавчого аналізу, пропонуємо увазі читачів ,,Буковинського журналу” її текст:
В розкриллі
(З циклу віршів про Т. Г. Шевченка)
Сто років, як сконала Січ.
Сибір і соловецькі келіі…
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років – ніби вивірянь…
Сторуко прохопились води.
Уже не ріки, вже моря
В твій берег хлюпають, народе мій.
Сто років мучених надій
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані.
Сто серць і сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати,
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш. Ти двожилава
Земля, рабована віками.
І не скарать тебе, ожилої,
Сибірами і соловками.
Ти вже виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Ти вже крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш від нього спокою.
Йому ж рости й рости. Допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці.
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
Час події в обох варіантах збережений. Однак цілком зрозуміло, що текст, який увійшов до шеститомника, є більш зрілим і вдалим. Про це свідчать початкові великі й малі літери, випущення з попереднього варіанту другої строфи, що спружнює поетичний виклад. До того ж, поет розвиває таке діткне історичному чуттю падіння ,,тюремних дверей”, чим підводить читача до домінанти віщих слів Тараса.
Вкотре перечитуючи поетичні рядки Василя Стуса, в яких фігурує постать Шевченка, розуміємо, що у творах такого штибу не лише відновлюється етногенетична пам’ять, обстоюються високі критерії вільнодумства, а й закладаються принципи гуманістичного змісту та національного значення. Така поетична творчість, за слушними переконаннями К. Москальця, якнайповніше характеризує склад його мислення й життєву поставу, основану на вірності ,,парадоксальному стилеві і собі”. І тоді, за спостереженнями того ж таки дослідника, методи Стусового шукання, як і Кобзаря, диктовані великою любов’ю до України, до її минулого і майбутнього, візія якої ,,з’являється дуже несподівано в моментах, здається, найбільшого пригноблення”. Відзвуки отих прочувань, як зауважує О. Кузьменко, органічно вливаються в ,,голос В. Стуса, його авторське ,,я”.
Цікаво завважити, що таких результатів Василь Стус досягає і завдяки вибірковій вимогливості до читання. Беручи до рук книгу, він з допитливістю бачить, як ,,тяжко бути нашому поетові – рухати реальність на собі, як тяжко чути не допомогу цієї рідної реальності, а заваду, стрим, обтяження”. Однак на основі цих роздумів він провадить, що ,,Шевченко виламався з цих пут”. Стимулюючи повернення ,,на свої кола думання”, Стус пригадує книгу Мелорі. Під її впливом у щоденникових записах він нотує про дух України, в якому ,,більше ,,вічної теми”, зазирання в небо, і Сковорода, і Шевченко, і Стефаник, і Леся чи Кирило-Мефодіївські братчики або Драгоманов і Тичина, і Свідзінський”. ,,Сповідь” Льва Толстого наводить митця на шлях розуміння того, чому так спрагло прихиляється Шевченко до незглибимих криниць Біблії та Євангелія, наслухаючи їх ,,нагірню проповідь”. Свою історію прочитання має й повість каракалпацького прозаїка Уразака Бекбаулова ,,Тарас на Аралі”.
Світ Стусових зацікавлень охоплює і книга Ю. Давидова ,,На скаковом поле, около бойни”. Зокрема, щодо останньої, то в ній оповідається про українського революціонера Дмитра Лизогуба, який всі свої мільйонні статки передає на революцію. Прагнення допомогти селянам передалося йому від батька, Андрія Лизогуба, який мав листування з Шевченком, коли той був на засланні. Переповідаючи ці події в одному із листів до родини, В. Стус звертається до сина: ,,Коли б Тобі захотілося прочитати цю книгу, то або дістанеш у бібліотеці, або дістане мама, або вишлю я”. Оте батьківське збагачення ,,духовної душі” (Ю. Канигін) сина смисловою інформацією забезпечує засвоєння моральної суті людських вчинків, що в майбутньому стає важливою основою саморегуляції поведінки.
Серед багатьох стусознавчих праць, якими збагатилася наука про поета, помітне місце посідають статті, в яких розглядається метафізичний зв’язок двох поетів. Серед них – ,,Василь Стус і Шевченко”, ,,Василь Стус – поет Шевченківського звучання”, ,,Небіж Рільке, син Тараса”, ,,Прожив він Шевченківський вік”, ,,Шевченко, який не вернувся з неволі” тощо.
Цікаву сторінку в шевченкіану В. Стуса вписує й Г. Віват. Зокрема, у своїй дисертації ,,Поетика символічного образу в творчості Василя Стуса” вона подає епіграф до п’ятого розділу:
Від рук Данила загинув Митуса,
Шевченка зацькували царі,
А комуністи убили Стуса
В розквітлій його порі.
Гинуть поети, співців убивають,
Бо правди бояться кати.
Та пісні співочі повсюди лунають –
Проти зла єднайтесь, брати.
Як бачимо, ,,гордий прометеїв дух правдоборства” (C. Комарницький), притаманний обом поетам, якнайкраще входить у процес національно-культурного самоусвідомлення і сприяє потужному осмисленню складного плетива обставин їхнього життя і творчості. У світлі цих спостережень можемо підсумувати, що шевченкіана В. Стуса, основана на ідеях незламності духу й на відстоюванні людської та національної гідності, ,,творчоокрилена” життєвими інтонаціями віршара, в яких виявляються синтезуючі глибинні джерела традиційного українського образотворення й поетичної мови XX століття.

Leave a Reply

Your email address will not be published.