Юрій Косач. На варті нації / відп.ред., упор., автор передм. Р.Радишевський. – К.: Талком, 2017. – 464 с. (Серія «Студії з україністики». Вип.ХХІІ).

Есей Юрія Косача «На варті нації» був опублікований в «Українському слові» (Париж) упродовж 18.VIII.1935 р. – 30.VIII.1936 р., однак окремим виданням він так і не вийшов. Завдяки ініціативі Ростислава Радишевського книга побачила світ у 2017 році у видавництві «Талком». Написана у довільній оповідній формі, гнучко пристосованій до предмета оповіді; це власне композиційно окреслений потік нарисової свідомості на взірець «Роздумів» Марка Аврелія, «Дослідів» Монтеня, «Фантазій» Брітона на інші.
Головну думку твору Юрій Косач окреслив у вступному слові:
«На початку був чин. Але прачином було слово. Те, що спорхнуло з уст немовляти, колисаного піснею матері; те, що висковзнулось із уст воїна при першім тягу меча; те, що впало при першій розворі за ралом плугатаря; те, що вирвалось при першім повстанню степового коня синьооким антом. Слово попередило, запліднило чин… воно стало на варті чину, воно було вістуном світлоокого Дажбога. І так об’явилась несамовита й благодатна тайна: містичне подружжя слова й чину. В цьому страшна, неповторна мудрість, таїнство величного й вічного втілення міфу, що буває раз на тисячоліття. Слово на варті нації» (с.77-78).
Ростислав Радишевський у вступній статті до книги відзначає, що найвизначнішим літературознавчим дослідженням не лише 20-30-их років, не лише цього періоду, але й працею всього життя Юрія Косача можна вважати його есей «На варті нації», «закроєний із великою проекцією на майбутнє. Власне перед нами натхненний нарис історії української літератури з погляду демократичного націоналізму, де ідея української державності є провідною та визначальною і в осмисленні літературного процесу. Сам Косач визначив цю свою працю як нарис історії формування українського національного міфу за допомогою художнього слова» (с.18-19).
Р.Радишевський акцентує увагу на створенні символічної біографії Юрія Косача-міфотворця, особливого типу співвідношення емпіричних життєвих подій і художньої творчості. Ця вихідна сюжетна модель у свідомості письменника мала онтологічний статус, він її розглядав як схему власної долі і постійно співвідносив з усіма подіями власного життя, вона засвідчує безліч образних трансформацій у його творчості.
Юрій Косач – онук Олени Пчілки, племінник Лесі Українки. Народився 5 (за новим стилем – 18) грудня 1908 року у с. Колодяжне Новоград-Волинського повіту, нині Ковельського району Волинської області. У 1927 році закінчив Львівську академічну гімназію (1927), від 1928-го студі¬ював право у Варшавському університитеті, навчався у Паризькому університеті. У 1927 році заснував ч謬тальню «Просвіта» у рідному селі.
У лютому 1931 року польська влада його репресувала за антидержавну націоналістичну діяльність і принале欬ність до УВО. Через 9 місяців звільнили із варшавської в’язниці під грошову заставу. Повернувшись на Волинь, 4 лютого 1932 року знову потрапив до луцької тюрми і 5 листопада того ж року його засудили як організатора нелегалального «Культурного товариства». Згодом Люблінський апе¬-ляційний суд збільшив тер¬¬мін ув’язнення з 1-го до до 4-х р. і позбавив його громадянських прав. Не чекаючи арешту, емігру¬¬вав до Праги; від 1933 мешкав у Парижі.
На початку Другої світової війни повернувся до Львова, де редагував у 1943-44 роках газету «Львівські вісті». Потрапив до німецького концтабору, а згодом – до таборів Ді-Пі.
Дебютував у 1920-х роках поезіями у журналі «Молоде життя» (під псевд. Орлине Перо); як прозаїк – оповіданням «Вершник над ланами» («Нові шляхи», 1929, 3 черв.). Співпрацював із «Літературно-науковим вістником» (1928–29). Член літературної групи «Танк». Друкувався у часописах «Назустріч» (1934–36), варшавському квартальнику «Ми» (1933).
У 1938 році отримав 1-у пр嬬мію Товариства українських письменників і жур¬¬налістів у Львові за збірки оповідань «Клубок Аріадни», «Трина䬬цята чота» і «Чарівна Україна» (усі – Львів, 1937).
Опинившись у Німеччині, у вересні 1945 року Юрій Косач разом із Іваном Багряним, Віктором Петровим (В.Домонтовичем) і Юрієм Шерехом заснував Мистецький Український Рух. Цей період – пора найінтенсивнішої творчої праці і злету думки письменника. Участь у правлінні МУРу, численні доповіді на письменницьких з’їздах, безліч публікацій у різних періодичних виданнях надихали письменника, генерували його творчий неспокій. В альманасі МУР, 1946, №1 з’являється його повість «Еней і життя інших», в «Арці», яку редагував Ю.Шерех і членом редколегії якої він був – уривки з історичного роману «День гніву» (1948-№3-4). При газеті «Наше життя» у серії «Мала бібліотека МУРу» вийшло оповідання «Ноктюрн бе-моль» із післямовою Гр.Шевчука (Юрія Шевельова). Під мурівською маркою «Золота брама» побачили світ «Дійство про Юрія Переможця» та повість «Еней і життя інших». На думку Володимира Державина, Юрій Косач – блискучий стиліст, що коливається між бароковим романтизмом та експресіонізмом, а його «Дійство про Юрія Переможця» – вдало складений сценарій для історичного фільму.
Хронологія видань Юрія Косача приблизно така: збірки новел та оповідань «Чорна пані» (Л., 1931), «Ноктюрн бе-моль» (Ауґсбурґ, 1945), «Лиха доля в Маракайбо» (К., 1976), історичні повісті «Сонце в Чигирині» (1934), «Чад» (1937; об謬дві – Львів), «Дивимось в очі смерті» (Париж, 1936); зб. поезій «Черлень» (Л., 1935), «Мить із Майстром» (Париж, 1936), «Виᬬране: Поезії. Публіцистика» (1975), «Літо над Делавером» (1980; усі – Київ); драми «Облога» (Краків; Л., 1943; поставлена 1948 року у Львівському театрі імені Лесі Укрବїнки), «Дійство про Юрія-Переможця» (Реґенсбурґ), «Ворог» (Ауґсбурґ; обидва – 1947), «Кор¬¬тез і Безталанна» («Сучасність», 1998, № 5); оповідання «Запрошення на Цитеру» (Мюнхен, 1946); «Історичні твори» (К., 2010, кн. 1– 3). Взаєминам амбасадора Андрія Розумовського, сина гетьмана Кирила Рзумовського та композито¬ра Людвіга ван Бетговена присвятив повість «Вечір у Розумовського» (Л., 1934; Реґенсбурґ, 1946). У романах «Рубікон Хмельницько¬го» (Краків; Л., 1941) і «День гні¬¬ву» (Реґенсбурґ, 1948; «Дзвін», 1994, № 4) описав Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького; в «Енеї і житті інших» (Новий Ульм, 1947) – осмислив духовні проᬬлеми української еміграції; у комедії «Ордер» (1948) в謬сміяв чвари і негативні тенденції в еміграційному середовищі.
Від 1949-го Юрій Косач – у США, У 1950-51 роках очолював редакцію української літературної газети «Обрії» в Нью-Йорку, яка невдовзі припинила виходити. Опинився без роботи, до цього додалися сімейні негаразди: дружина Мар’яна із дворічним сином покинула його. Та це не зломило творчого духу письменника: виступав як публіцист, писав прозу, поезію, перекладав польських, французьких, англійських поетів.
З 1959 по 1963 рік Юрій Косач редагував журнал «За синім океаном», який видавав за свої кошти, проте цей часопис також протримався не довго. Друкувався у різних періодичних виданнях Північної Америки, а також у польських еміграційних виданнях («Wiadomości», «Kontynenty»), що виходили в Лондоні.
На еміграції, у Нью-Йорку, побачили світ збірки поезій «Кубок Ганімеда» (1958), «Золоті ворота» (1958), книга історико-культурологічних нарисів «Від феодалізму до неофашизму» (1962). У вісімдесяті роки, у Нью-Йорку, у видавництві Мар’яна Коця виходять повісті й романи Юрія Косача «Сузір’я Лебедя», (1983), у якому автор висвітлив події в Україні перед Першою світовою вій¬ною; «Чортівська скеля» (1988) – про підпільну боротьбу в Західній Україні; «Володарка Понтиди» (1987, перевид. К., 1987, 2013, 2015) – авантюрний роман про княжну Тараканову (як пише Ростислав Радишевський – йдеться про взаємини українського шляхтича Юрія Рославця і претендентки на імператорський трон княжни з українського козацького роду Дараганів, у спотвореній версії вона стала Таракановою). В останні роки Юрій Косач готував до друку роман «Смерть у Чигирині» — про завершення Хмельниччини, книгу про Нью-Йорк «Камінна баба».
З середини 60-х років ХХ ст. твори Юрія Косача починають друкувати і в Україні. Його поетичні та прозові добірки, есе, критичні статті з’являються в журналах «Вітчизна», «Всесвіт», «Дніпро», «Жовтень», в газеті «Літературна Україна» та ін. У 1966 році, у видавництві «Радянський письменник» виходить перша книга письменника в Україні — збірка поезій «Манґаттанські ночі», через 9 років — збірка поезій «Вибране» («Дніпро», 1975) та книжка новел про революцію й громадянську війну в Латинській Америці «Лиха доля в Маракайбо» («Молодь», 1976), у 1980 році — друга поетична збірка «Літо над Делавером». Юрій Косач більше десяти разів відвідував Україну, побував у Києві, Львові, Каневі, Луцьку, Колодяжному.
Останній десяток років свого життя письменник жив на скромну соціальну допомогу, мешкаючи спершу в найманій кімнаті, а згодом у квартирі в одному з найбідніших районів Нью-Йорка. На схилку життя зійшовся із вдовою Євгенією Ніколаєвою, яка походила з Дніпра й мешкала в місті Пассеїк у Нью-Джерсі. Вже будучи тяжко хворим, письменник переїхав до неї в Пассеїк, де вони й побралися в українській православній церкві. Дружина Євгенія дбайливо доглядала важко хворого письменника.
Читаючи біографію письменника, задаєшся питанням, чому Юрій Косач так часто змінював моральну позицію і переходив від табору до табору.
Наведу лист Юрія Косача до Дмитра Донцова від 31.03.1930 р.:
«З тремтінням пишу ці рядки, котрі не знаю, чи буду Вами взагалі читані, коли поглянете на призвище їх автора. Свідомо не хотів я показуватись і непокоїти Вас на Різдвяних святах, коли пан доктор випадково змушені були зустрічатись зі мною.
Розмови отже тим більше були б зайві, бо ще занадто свіжим був факт мойого сумної пам’яті перебування в «Нових шляхах». Тепер, беручи під увагу деякий протяг часу (1/2 р.), за котрий смію твердити, я осягнув певний ступінь реабілітації, осмілюсь звертатись до п.доктора з бажанням почути його думку, що було б для мене в цей час найбільш цінним.
Не буду розводитись над причинами і фактом мого побуту в НШ. Зазначу лиш, що це не було запроданство ані зміна ідеології, на загал це просунення тактичного характеру, маюче під собою певні підстави, які можу доказати документально, як у виді листів моїх родичів, тепер підсудних процесу СВУ, так і «Розбудови нації». Певний відсоток очевидно треба віднести на провокацію зі сторони НШ, на молодечий запал, чужі впливи і ще не зовсім здеклярований, поверховий мій світогляд як націоналіста, котрого дверей треба шукати в мойому оточенню: демократичній волинській стихії з червоним душком, з котрої я черпав снагу і тематику, з другого боку, мягкотіле варшавське середовище і Танк з його янусівським обличчям і єсєнінськими надривами Маланюка.
Знов же виступ мій з НШ був зовсім самочинний, доконаний як відомо перед остаточним здекляруванням Львова відносно СССР, незалежний від жадних впливів. Фатальний збіг обставин причинився до того, що Коломийцева заява була перед моєю, хоч я писав її ще тоді, коли Коломиєць цілком вітав в емпіреях своїх «станів».
Єдиним чинником було власне викристалізування національної ідеології у мойому нутрі і безпосередньо процес СВУ.
Остаточно я закріпив себе як націоналіста, приймаючи всі аксіоми «Націоналізму» і опираючи їх на раціональних, матеріяльних підставах, до котрих дійшов студіями. Жадного ухилу бути не може. Націоналізм в мені перегартувався як в горлі і є для мене як серце. Очевидно не претендую ані хвилини, щоб п.др.мені вірив. На це не маю даних. Але річ не в фразах, а в чині. Збірка «Набат», повість «Чорнозем», що мають отсе вийти, покажуть моє обличчя. З речей у «Неділі» теж можна здеклярувати мене. Львівська молодь, в тому числі «Листопад», «Хмарогрім», поставилась до мене дуже прихильно і з довір’ям. Праця, яку я веду в студентові і на Волині, допомагає до того, що моє становище до кінця року буде закріплене і я увійду в дійсні члени «Листопаду».
Але розуміється, рішальне слово і санкція моєї реабілітації залежить від Вас, пане докторе. ЛНВ був і лишається для мене вихідним і остаточним ідеалом, критерієм моєї літературної праці. Не можу мріяти, очевидно, про те, щоб дістатись колись на сторінки ЛНВ, ходить мені тільки про знаття, що маю моральну підтримку і довір’я у п.доктора. Це є моїм єдиним бажанням. Пригадую панові докторові Наполеонове: «помилятися може й великий, упасти тільки нікчемний» і невмируще totry aqain.
З глибокою повагою Юрій Косач» (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. – MF 83983. – S.279-280).
Мінливість життєвої позиції Юрія Косача, про яку він сам пише у листі до Дмитра Донцова і якої останній не може йому вибачити (лист-відповідь від 8 квітня 1930 року), спершу призводить його до «Літературно-наукового вісника», а пізніше до «Нових Шляхів». Проте порвавши з останнім виданням, він до Донцова так і не повернувся, заперечуючи твердження редактора, що його «вісників ці не потребували», а навпаки, сам заявляв, що відмовився відновити зв’язки з ними. Пізніше він приєднається до групи «Танк», часописів «Ми», «Назустріч», а згодом, уже проживаючи у США, пішов на співпрацю з агентами спецслужб СРСР. Його вчинки чимось нагадують вчинки Григорія Мелехова з роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова: всі коливання, «ходіння по муках», розрив із сім’єю, перебування у банді Фоміна і в Червоній Армії, участь у «дикій» дивізії і повернення додому з покаянням – це можна пояснити розірваністю між вибором життєвого шляху і обставинами, що характерно для епосу. Можна сказати, що справжнім художнім твором було життя Юрія Косача, а він у його просторі був лише «іграшкою долі», індикатором різносторонності буття, всіх його напрямів, «суб’єктом буття і точки зору».
Щоб якось пояснити життєві зигзаги Юрія Косача, його симпатії і антипатії, безпринципність, Ростислав Радишевський спирається на припущення Марка Роберта Стеха, що письменник «найбільш клінічно» з усіх його українських сучасників виявив в особистому житті ті «хиби й дефекти» «я», що пов’язані з «одержимою» службою творчому імпульсу, який монополізував його життєву енергію, дуже мало лишаючи місця для інших сфер життя (с.20). Ми насолоджуємося текстами письменника, а вони вже не належать Косачеві як реальній особі, бо вони – частина нашого знання, нашої ноосфери, нашого досвіду, і їм місце у скарбниці нашої національної літератури.
Cвого часу Віктор Петров писав, що Юрій Липа висунув концепцію української імперії, розвинув «суто культурницькі ідеї і принципи в політичну доктрину. Він виступив з тезою, що Україна як національна держава зможе існувати, лише вийшовши на чорноморські і навіть океанічні простори» [Петров В. Мистці слова – бійцями революції // Петров В. Розвідки: У 3-х т./ Упор. В.Брюховецький. – К.: Темпора, 2013. – Т.2. – С.739, 11668 с.]. Всі вісниківці – Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Юрій Липа та інші писали про Україну як про імперію. Мовлячи нинішніми словами, вони її розглядали як форму політичної глобалізації, розширення меж і поглиблення владних відносин та врядування. Юрій Косач – не вийняток, його есей «На варті нації» є типово вісниківським твором, в якому він переймається низкою взаємозв’язаних структурних проблем та суперечностей, де центральне місце займає проблема централізації та децентралізації. Керування українською імперією (Imperium Ucrainum) здійснювалося з центру. Та як уникнути загрози імперської цілісності? Письменник вважає, що цю дилему можна розв’язати за допомогою культурного чинника: треба на практиці сформулювати універсальний правлячий клас, об’єднаний зв’язками спорідненості, переконань та релігії таким чином, щоб істотний політичний поділ у межах Imperium Ucrainum ставав переважно вертикальним, а не горизонтальним, як між центром і периферією. Таким чином екстенсивне поширення військової і політичної влади має бути замінене культурною владою, зокрема владою слова. «Гімн новому дневі, пісня про визволення, що летить далеко перед роки, що випереджує всіх, що веде й кличе за собою мільйони – наказує, ганьбить і хвалить, що ніколи не затихає неспокійна, наснажена, як дух народу, – ось ідея українського письменства по всі часи. Це давнє слово на сторожі, що не опускало ніколи українців і тоді, коли вони були лиш «німими рабами» й нині, коли стають нацією, що прямує до величі й слави» (с.304).
Cлушно підкреслює Ростислав Радишевський, що Юрій Косач «поставив перед собою завдання показати виняткове становище українського письменства, «слово вічного вартового української нації» (с.19). Як відомо, існують два полярні погляди на націю. Перший – них національний (субстанціональний), спертий на ідеї Йоанна Гердера, Гегеля та ін., що передбачає розуміння нації як етнічної спільності або етнононації, що має свою національну державу, об’єктивні загальні характеристики (територію, традиції, етнічну самосвідомість, психологію, ментально-архетипну основу, мову, релігію) і включає в себе суб’єктивні чинники національної спільності (загальний міф, історичну пам’ять, самосвідомість і т.д.). Другий підхід – постнаціональний (мультикультурний) із численними варіаціями на взірець «мультиверсуму» і «плюралістичної планети» Генрі Адамса і Вільяма Джеймса, теорії «плавильного тигля» Генріха Альтшулера, «салатної миски» Артура Шлезінгера, цей підхід обґрунтовує доктрину «багатонаціонального народу» і федералістську модель держави, поняття загальної ідентичності, полікультурності і т.д.
Юрій Косач – прибічник першого підходу, на його думку, в основі нації лежать інтереси українського народу, в першу чергу, ідея національного державотворення, сперта та здобуття незалежності, саме ця ідея формує національну свідомість українського народу і причетність до загальноукраїнських цінностей, а відтак і національну культуру. Він розуміє, що загальнонаціональне піднесення в Україні виявилося у формі національно-визвольної війни проти іноземного поневолення, її пік припадає на злам ХVI-XVII ст., саме тоді народжувалася українська нація з усіма її характерними ознаками, зокрема державністю (Козацька республіка – Запорізька Січ) та політонімами (нація козаків – українці), що згодом трансформувалися в етнонім – українець.
У книзі наголошено на важливому значенні для історії княжої доби України, (а це часи Київської держави Х-ХІІІ ст. та Галицько-Волинської держави ХІІІ-ХІVст.) літописів, зокрема Іпатського кодексу й Лаврентіївського, інших пам’яток, що увійшли до них: міжнародних договорів, напр., з Візантією, княжих грамот, літературних творів – «Поученіє» Володимира Мономаха, правних кодексів («Руська правда»), церковних уставів. Український краєвид буде неповним без літературних пам’яток, зокрема церковно-агіографічних: «Слово о законі й благодаті митрополита Іларіона, житійні твори Якова Мниха й Нестора, «Патерик Печерський», «Хожденіє» ігумена Данила та ін., джерел чужого походження, зокрема візантійських і західноєвропейських хронік, арабських трактатів, як Ібн-Даст, Ібн-Якуб, Аль-Массуді), описів мандрівників (Тітмар Мерзебурзький, Бруно з Кверфурту та ін.). «Україна – це країна більш об’єднана, більш щаслива, більш могутня, більш визначна й культурна, як Франція»… Адам із Бремена називає Київ «суперником Візантії»… Це – Третій Рим, це Imperium Ucrainum, світовид європейський із гострим зором на чотири сторони світу – рости, підбивати, володіти, світити» (с.83).
На місію України як «войовничої християнської імперії на Сході» проливають світло художні твори литовсько-польської й козацької доби (ХІV-XVII ст.), коли Україна перебувала в складі Великого Князівства Литовського й Корони Польської, в першу чергу цикл так званих західноруських (або литовських) літописів у редакціях ХV-XVI ст., до яких належать «Супрасльський кодекс» (1520 р.) і «Літопис Виховця» (кінець ХVI ст.), українські «зводи»: «Густинський літопис», «Межигірськиі літопис», «Львівський літопис», численні церковні хроніки, полемічна література що виникла на ґрунті релігійно-політичної боротьби і літературних суперечок, полеміки між католицько-уніатськими і православними письменниками і Брестською унією 1596 р., найвидатніші представники: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Йов Борецький, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський та ін. Важливу роль тут відіграли і джерела чужого походження («Щоденник» Еріха Лясоти та «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана). Тому, на думку Юрія Косача, «зрозумілим стає характер нашого ренесансу», він «подвійний» – підґрунтя, побуті світогляд щодення наскрізь поступовий, згідний з новим часом, недаремно висовгується з суворого, сливе з аскетичним забарвленням, наказу хвилі: все на службу громадянству, всі на фронт оборони, в бій за нове життя відродженої нації. Це визначає й зміст письменства. Воно суто виховне, риторичне, воююче, пристосоване до потреби направити «цей жорстокий і зіпсутий рід український» (с.133).
У козацько-гетьманській добі (ХVІІ-XVIІІ ст.) неоціненні заслуги перед рідною культурою належать Києво-Могилянській академії, її фундатору Петру Могилі, її найосвіченішим вихованцям і викладачам, таким, як Ісайя Козловський, Сильвестр Косів, Інокентій Ґізель, Антоній Радивиловський, Димитрій Туптало, Лазар Баранович, Теофан Прокопович, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Йоанн Максимович, Стефан Яворський та ін. «Епоха блискучого ХVІІ ст. з його гетьмансько-шляхетською величавістю, із літературними салонами, що напевно існували в Києві Хмельницького й Мазепи, з прагненням прикрити жорстокість і рубашність вояцького сторіччя полиском шляхетної елеґанції, все це вело до моди на лектуру, опоряджену зі смаком, галантну» (с.154). Важливе місце в цій добі належить актам і документам, що визначають державний характер гетьманської України, «гетьманським статтям», конституції (напр., Бендерська конституція 5.4.1710), універсали й листи гетьманів, акти Генеральної Військової Канцелярії, Генерального Військового Суду, козацькі реєстри й компути, щоденники, мемуари, листування (щоденники гетьмана Пилипа Орлика, Петра Апостола, Якова Марковича, Миколи Ханенка), літописи – Самовидця, Самійла Величка й Григорія Граб’янки, художні твори.
Початок ХІХ століття Юрій Косач називає «хуторянським віком», у якому з’явилася «Енеїда» Котляревського і школа його епігонів («Білецьких-Носенків, Писаревських, Думитрашків-Копитьків, що пішли слідом за своїм учителем у своїх «Горпинидах» та «Жабомишодраківках» – с.186), твори Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка і Миколи Гоголя, останній – «відірвався од моноліту української стихії», «ринув блискучим відламком, янголом-сатанаїлом у російську прірву» (с.188-189). Серед українських романтиків автор відзначає Амвросія Метлинського, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Антона Могильницького, Миколу Устияновича.
Одна з найвеличніших перемог українського духу цього періоду, вважає Юрій Косач, – це Тарас Шевченко, він уже не Кобзар, а національний пророк. «Влада Шевченкова абсолютна, диктаторська; революція, принесена ним, тотальна. Тихі українські хутори стають знічев’я засіками, де український дух із малоросійського Квітчиного стає більш войовничий, стають лабораторіями, де гартується український патріотизм» (с.206). Автор есею описує натхненну атмосферу Кирило-Мефодіївського братства, героїчною і офірною місією якого стало «не демократичне слов’янофільство, не утопічна програма політичної федерації, спільних слов’янських сеймів, міліцій, скарбів і т.п., а «Книги битія українського народу», вірніше одна частина їх, що являється виразним маніфестом українського месіанізму, того самого, що його зустрічали ми на світанку варти нації українським письменством в Іларіона в його похвалі кагану Володимиру, а кілька століть пізніше у Т.Прокоповича» (с.200). Далі Юрій Косач описує духовну роль Шевченкових апостолів Василя Білозерського, Опанаса Марковича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олекси Навроцького, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Олекси Стороженка, Степана Руданського, Данила Мордовця, Якова Кухаренка, Осипа Федьковича та ін.
Нестримне зростання національного духу заявило про себе наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. У 1898 році Микола Міхновський уперше виразно проголошує ідею української державної самостійності, а в 1900 році Дмитро Антонович «засновує Революційну українську партію (РУП), яка вперше по декабристах і мефодіївцях (і значно виразніше від них) стає на державницьку платформу, чим нав’язує увірвану нить із державницькими прагненнями українців ХVІІІ століття» (с.229). Про те, що наша література є «письменством нації, а не етнографічної маси», свідчать твори Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Спиридона Черкасенка, Володимира Самійленка. Інколи оцінки Юрія Косача видаються надто однозначними й жорсткими, напр. Агатангел Кримський – «зовсім кволий поет упадочного характеру, індивідуаліст-інтелектуаліст, значно цікавіший як перекладач орієнтальної поезії й навіть як прозаїк» (с.240). З інших письменників переломної доби він називає Тимофія Бордуляка, Осипа Маковея, Архипа Тесленка, Леся Мартовича, Гната Хоткевича, Антона Крушельницького, Андрія Чайковського, Юліана Опільського та ін.
Після революції 1905 року розцвітає талант представників «Молодої Музи» Петра Карманського, Василя Пачовського, Остапа Луцького, Богдана Лепкого, Стефана Чернецького, Михайла Яцкова, Сидора Твердохліба та ін. У Східній Україні «з кривавих марев першої революції» виросли Олександр Олесь і Григорій Чупринка.
На світанку революційної ери з’явилося нове мистецтво, «воно прокладало зовсім нові кордони і розширило русло творчості не деклараціями й маніфестами, а своїм кровним зв’язком з епохою», нові митці «зуміли знайти в ній велику правду відродженої нації й з’єднати з нею своє власне мистецьке покликання» (с.261). До нових митців автор есею зараховує Павла Тичину, Якова Савченка, Володимира Ярошенка, Дмитра Загула, Миколу Терещенка, Володимира Кобилянського, Василя Чумака, Андрія Заливчого, Володимира Сосюру, Майка Йогансена. Близько до проблеми духовно визволення стояла група футуристів і панфутуристів (Михайль Семенко, Геор Шкурупій, Олекса Слісаренко, Дан Сотник та ін.), хоча вони згодом почалим виступати проти духовного надбання сучасної доби, зокрема Шевченка. Сиру стихію революційного натхнення епохи майстерно шліфували українські неокласики (Максим Рильський, Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бурггардт, Михайло Драй-Хмара). «Єднає їх всіх і веде у вічність історіософічна глибінь епохи, з якої зродились і взяли своє натхнення. Єднає їх грань 1917 року, коли в мудрості й красі весняного дня до нового життя встала Україна» (с.282).
У буряному політті 1921-1925 років голосно заявили про себе Микола Бажана, Євген Плужник, Василь Мисик, Юрій Яновський, Микола Шеремет, Сава Голованівський та ін. Після Миколи Хвильового авангард мистецької прози продовжують розвивати Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович (його в есеї випадково названо Миколою), Григорій Косинка, Юрій Яновський, Михайло Івченко, Іван Сенченко, Петро Панч, Юрій Смолич та ін. В колі «лицарських ратаїв слова на ріллях українських століть» стоять імена українських письменників-емігрантів Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Максима Гриви, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, а також «співця Української імперії» Юрія Липи. Драму «із загумінків кропивниччини та карпенковщини» на європейські обшир виводить Микола Куліш, величини меншого масштабу – Іван Микитенко, Антін Вартовий, Олександр Корнійчук, Борис Гомзин та ін.
«Українська Нація в поході», – завершує свій есей Юрій Косач, вказуючи на часопис, що виходив у Берліні впродовж 1939-1941 років і на сторінках якого він не раз друкувався.
«Нація в мандрах» («Naród w wędrówce»), – так назве свою статтю Євген Маланюк і під псевдонімом Юліан Кардош надрукує її в паризькому польськомовному журналі «Kultura» (1949, №15).
Юрій Косач узагальнює: «Тільки маленькі людці, сліпа дрібнота не бачить того, звикла довічного спокою, до сієсти в затхлому гетто чи у вишневому садочку» (с.302). Яке ж призначення літератури в цій великій і бадьорій добі? Яке місце її в нестримному поході українського духу в майбутнє? Автор на це відповідає так: «Українське слово сповнятиме те, що сповняло впродовж грізних століть українського минулого. Воно, як потужний маяк, стояло над чорними водами лихоліть, воно, як світлий від своїх лицарських лат княжий гридень, повнило варту при нації… А нині те слово освітлює Національну Революцію. Нині, як древле, зривається, щоб палахкотіти владно й велично напереді українських походів, крилити їх, виписувати на прапорах тих походів лункі необоронні гасла, перетоплювати палом мистецького натхнення душі нових українців у дзвінку бронзу гармонійної класики» (с.304).

м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.