У 1947 році комуністична влада Польщі вчинила катастрофічну наругу над українцями Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя (західна частина української Берестейщини). Їх насильно вигнали з споконвічно батьківських земель на північно – західні території, що відійшли від Німеччини до Польщі. Поселеним на північно – західних землях українцям заборонялось змінювати місце оселення без згоди повітового уряду, якої нікому не давали. На нових місцях українці були позбавлені своєї церкви і школи, як і можливості розвивати суспільно – культурне життя. Їх переслідували навіть за співання українських пісень на весіллях. Заборонено було вживати назву „українець” до поселенців.

Основною метою переселення поселенців за акцією „Вісла” була асиміляція в новому польському середовищі.
Якщо вдатись коротко до історії то відомо, що розселення наших предків на захід прослідковується з незапам’ятних часів. На думку М.Грушевського „початкова східно – слов’янська колонізація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближалась навіть до Вісли”. Українство зміцнилось в цьому регіоні, коли Володимир Великий завдав поразки польському князеві Мечиславу біля Вісли, змусивши того повернути Київській Русі п’ять міст. Кордон на той час, в десятому столітті, Київської Русі з Польщею проходив аж до
Кракова. У період існування Галицько – Волинського князівства, як держави українського народу до її складу входили Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя. Саме тут, у Дорогочині над Бугом (Підляшшя) папський легат Оніс коронував у 1253 р. Данила Галицького на короля всієї Русі. Історик Червоної Русі Д. Зубрицький вважав, наприклад, що „Русь яка належала Гальцько- Волинському князівству, простягалась аж до кордонів пруських і обіймала собою все, що складало недавно воєводства Сандомирське, Люблінське, Підляське й Августовське”. Етнічний склад червенських міст не прийшле, а автохтонне і „абсолютно ні з чого не видно, щоб раніше від українців там жили поляки” (Греков Б.)
З падінням Галицько – Волинської держави розпочалась активна польська експансія на українські землі на схід від Вісли. Активний наступ католицької церкви приводить до того, що православні церкви західної Любленщини охоплюються мережею римо – католицьких костелів, а в 1375 р. у Перемишлі засновується латинська митрополія і латинські єпископства у Холмі, Володимир – Волинському. В першу чергу зазнавали агресивної колонізації католицизму українські землі, які були на межі з польською етнографічною територією. „Поляки перетягували на латинство, – пише Петро Олійник, – цілі села й громади. За кількасот років вони загарбали отак цілі повіти і області…”
„Під впливом польського елементу, – пише В. Геринович, – погасають поволи на западних українських окраїнах національні устої, упадають братства, зникають школи і церкви, по польськи починають ся вести книги, польщить ся давній боярин, а не маючи опори рядових, паде підчас , коли лінія етнографічна пересуває ся до сходу”.
Прихід війська Богдана Хмельницького в Забужжя в 1648 р. був схвально зустрінутий місцевою українською людністю. В лютому 1649 р. під час зустрічі з польськими комісарами Б. Хмельницький заявив: „За границю на війну не піду! Шаблі на турків і татар не підніму! Досить маю на Україні, Поділля і Волині. Тепер у князівстві моїм – по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи…” А після смерті Б.Хмельницького, коли московський уряд зумів розколоти військо Запорожське, козацькій страшині в умовах Руїни вже було недо проблем західних кордонів української держави – вона гинула і на самій Наддніпрянщині, розірвана на шматки заздрісними і агресивними сусідами. За таких обставин рік у рік на західних рубежах погіршувалось становище українського етносу, посилювалась його колонізація. А відтак етнічна межа українського розселення на заході поволі відсувається на схід.
Ще в 1717 р. з’явився проект на „зніщення Русі” – це не що інше як полонізаційна акція геноциду українців. І так продовжувалось до першої Світової війни, правда під час останнього поділу Польщі Галичина з Буковиною на 110 років підпала під Австро-Угорську імперію.
Під час першої Світової війни, коли була відновлена Польська держава, з самого початку свого існування Польща відмовилась визнати кордони УНР і в міру можливості просувала свої кордони на схід. І хоч межі Польської держави були встановлені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції за принципом: національна держава на національній території, однак у керівництві Речі Посполитої перемогли екстреміські елементи, які намагались відновити Польщу „від можа до можа”, за рахунок українських земель. Скориставшись з критичного становища УНР у квітні 1920 р. у Варшаві були підписані конвенції між Петлюрою та Пілсудським, які передбачали, що в обмін на військову допомогу та визнання петлюрівського уряду до Польщі повинна була відійти Східна Галичина та 5 повітів Волині (з населенням 10 млн. чоловік) по річках Збруч і Горинь, тобто територія, яка належала Австро – Угорщині. 25 квітня 1920 р. розпочалась радянсько – польська війна. Польські війська протягом кількох тижнів зайняли значну частину Правобережної України і 6 травня зайняли Київ. Однак, подальше просування було зупинено, розпочався контрнаступ Червоної Армії. Війська Будьонного і Тухачевського були під Варшавою. Польща звернулась до країн Антанти. Функції посередника взяла на себе Англія, зокрема міністр закордонних справ лорд Керзон, який 12 липня 1920 р. надіслав до Москви телеграму в якій пропонував умови перемир’я. В ній серед інших пропозицій, передбачалась лінія кордону між Польщею і Радянською Україною, яка повинна була проходити через Гродно, – Немирів, Брест – Литовський, Грубешів, західніше Рава – Руської, східніше Перемишля до Карпат. Пізніше вона отримала назву „лінії Керзона”. Мирні переговори почались в Мінську, в них брала участь і делегація УРСР. Але в цей час стратегічна обстановка на фронтах різко змінилась. Польський уряд зумів перегрупувати свої сили і не тільки зупинити наступ Червоної Армії, але нанести ряд нищівних ударів. Переговори відновились у Ризі, 18 жовтня були припинені військові дії. Згідно з Ризьким миром від 18.03.1921 р. в межах Польщі залишилось понад 162 тис. кв. км. українських земель з населенням понад 11 млн. чоловік.
З початком другої Світової війни українці Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя відчули на собі „новий порядок”, який гітлерівці обіцяли встановити в усій Європі. Що правда спочатку кордон між СРСР і Німеччиною встановили по річках Сян, Віслі, Нарев, що приєднувало до УРСР Надсяння, Холмщину та Підляшшя, а також Берестейщину. Про Лемківщину, що між Попрадом і Сяном забуто, ніби це й не українська земля. Після приходу Червоної Армії 17 вересня 1939 р. німецькі війська, згідно з домовленостями від 23 серпня 1939р., змушені були повертатись на Віслу. Однак 28 вересня підписується новий договір між СРСР і Німеччиною, в результаті чого кордон змінюється: поступаючись Гітлеру Надсянням, Холмщиною та Підляшшям. Сталін отримує в сферу своїх інтересів Литву. Від тепер кордон визначається приблизно лінією Керзона. А тому радянські війська, що вже встигли зайняти Холмщину та Підляшшя, покинули території. Про це, зокрема, засвідчує в своїх спогадах тодішній керівник УРСР Микита Хрущов, котрий будучи членом Військової Ради Українського фронту, перебував на привіслянській території, відвідавши одночасно батьків своєї дружини уродженки Холмщини. Але коли довідався про нову угоду щодо територіального розмежування між СРСР і Німеччиною, то, повертаючись від Вісли вивіз з собою родичів своєї дружини.
Замість обіцяного приєднання до Радянської України українцям Закерзоння запропоновано добровільно пересилитись на схід від встановленого кордону між СРСР і Німеччиною. З цією метою 16 листопада 1939 р. у Москві підписується „Угода між урядом СРСР і Німеччиною про евакуацію українського і білоруського населення з території колишньої Польщі, що відійшла в зону державних інтересів Німеччини, і німецького населення колишньої Польщі, що відійшла в сферу державних інтересів СРСР”. Остаточно виїхало до СРСР – 9 тис. українців – холмчан, поселено їх на Волині, а лемків на Тернопільщині. Одночасно з цими міграційними процесами українського населення відбуваються на Лемківщині, Надсянні, Холмщині та Підляшші переселенчі рухи також інших національностей, а саме поселення поляків і виселення німців. Німців переселяли на західні польські землі, які приєднано безпосередньо до Рейху, а поляків виселено до генерал – губернаторства в середовище українців. Оселення поляків на українських окраїнах, зрозуміло негативно вплинуло на український стан посідання, тим більше, що поляків оселювали також у мішаних оселях, а навіть приміщували їх до українських родин. Таким чином на етнічних українських землях відбувалося збільшення польського стану. Спроби українців утверджувати себе духовно на власній етнічній території викликали спротив окупаційної влади. Вже влітку 1940 р. гестапо провело арешти серед української інтелігенції: в Горлицях на Лемківщині арештовано 30 осіб. Як виявилось пізніше до арештів нацистами українців часто були причетні поляки – ті, хто не допускав права для українців мати свою державність. І ніякі звернення ОУН до керівництва польського підпільного руху, аби створити спільний антигітлерівський і антибільшовицький фронт не допомагали. Верхівка польського підпілля, заохочувана еміграційним урядом з Лондона, засліплена мрією про розширення своїх державних меж після війни, заперечуючи українські національно – визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництва і ненависть до України. Вже тоді в 1944 р. на Холмщині і Підляшші з’являються польські боївки, що тероризують мирне населення. З того часу починається тут планове винищення українського населення. Перший етап цієї акції (1942-1943 рр.) обіймав знищення провідницького активу, другий (1943-1944 рр.) планове знищення цілих сіл і вирізування всього населення, в тому числі дітей і жінок (про що засвідчують архівні документи за період 1942 -1944 рр. зібрані В. Сергійчуком). Оскільки німецька влада байдуже за цим спостерігала, то українці, рятуючись, самі беруться за зброю, організовуючи відділи самооборони. Великі надії українське населення покладало на УПА, яку нетерпляче чекали скрізь. Командування УПА на Волині прийняло постанову прийти на допомогу тим збройним відділам самооборони, що повстали проти польських боївок. У середині березня 1944 р. на терені Холмщини з’являються перші відділи УПА („Галайда”, „Тигри”). З половини квітня з Волині було перекинуто загін УПА ім.. Богуна (командир Острівський), курінь командира Наливайка, з Карпат – „сіроманці” командира Яструба. Всі збройні сили були об’єднання командуванням холмського фронту під проводом Степана Новицького. Починаючи з 28 березня 1944 р., ці відділи УПА повели наступ проти тих польських сіл, які були базою озброєних польських боївок. Але не тільки довелось УПА воювати на Холмщині з польськими боївками і відділами АК (армія Крайова), що тероризувало українське населення, але з гітлерівцями, котрі не бажали допустити, аби УПА зміцнило свої позиції у цьому регіоні. Законне право українців – оборонятись в рідній хаті від бандитів – пропагандою польського підпілля трактувалось як переслідування сусіднього етносу. Польські утікачі ширять неймовірні вістки про мордування, убивства, підпали майна, тим самим посилюють міжнаціональну ненависть і завзивають до відплати. Український Центральний комітет засуджує польсько – українську різню у своїй відозві від 20.02.1944 р.: „Ми віримо, що заповіді християнської етики та вимоги політичного розуму візьмуть верх серед обох народів та не допустять до того, щоби цілі народи стали сліпим знаряддям в руках агентур у само винищувальній боротьбі…” Українці хотіли жити на прабатьківській землі в мирі зі своїми сусідами, які вже вкорінились серед них, про це заявляли, про це сподівалися.
Прихід Червоної Армії в Закерзоння влітку 1944 р. перегорнув ще одну трагічну сторінку в історії місцевого українського населення. Зазнавши горя під польською владою українці Закерзоння не відчували на собі більшовицьких порядків в 1939 р., а тому в своїй більшості прагнули воз’єднатись з Радянською Україною. До речі, як тільки Червона Армія вступила до Галичини, М.Хрущов, поставив питання про приєднання до УРСР тих західних українських земель, що 1939 р. були віддані Гітлеру. Однак 27 липня 1944 р. в Москві було підписано угоду між Польським Комітетом Національного визволення та урядом СРСР про польсько – радянський кордон приблизно по лінії Керзона, з деяким відхилення на користь Польщі. Для зміцнення престижу Польщі було зроблено подарунок передано з УРСР Перемишль з прилеглими територіями Польські націоналістичні парії ще весною 1943 р. вимагали примусового обміну населення з СРСР, а також переселення українців на інші польські землі. Така політика здобувала собі щораз підтримку в польському суспільстві, в якому побутував, а під час війни ще й зміцнювався, негативний стереотип українця. Коли ж після війни влада в Польщі опинилась в руках польських комуністів, новий уряд старався з’єднати суспільство відповідною політикою щодо інших націй, тим самим зміцнюючи історичні традиції польськості. Таким чином, ідею польської еміграції взялись втілювати в життя її головні опоненти з обох берегів Бугу – більшовики радянські і польські, котрі не звернули ані найменшої уваги на прохання етнічного українського населення про його приєднання до України. Як насмішкою над її волевиявленням про приєднання було „прошення переселити їх не територію УРСР”. Це не правда! Українці Закерзоння хотіли приєднатись до України, залишаючись на споконвічній батьківській землі. 9 вересня 1944 р. в Любліні була підписана угода між головою Ради Народних Комісарів УРСР М. Хрущовим і керівником Польського Комітету Національного визволення Едвардом Огубка – Моравським про евакуацію українського населення з території Польщі. Радянська сторона пояснювала підписану угоду досить своєрідно з погляду „турботу про українців Закерзоння”. По іншому сприйняли звістку про переселення самі українці, котрих мали відправити до УРСР. Більшість з них заявило уповноваженим по переселенню: „Ми не бажаємо не тільки їхати, але й слухати, нам нікуди їхати, у нас Україна тут”. Оскільки добровольців по переселенню було не густо, а багато з тих хто вже встиг „скуштувати комуністичного раю”, почали тікати назад, то влада почала застосовувати примус, що підкріплювався розбоєм польсько – шовіністичного підпілля. Польські групи терористичні чинили акти беправ’я, мордів і грабежу на людності українській. У селі Павлокома польські боївкарі впродовж одного пополудня вимордували 360 людей. Лишень за те, що вони були українцями. В селі Сагринь – це село на Холмщині, в якому поляки з Армії Крайова і батальйонів Хлопських у березні 1944 року вбили близько 800 українців – жителів того села теж за те, що вони були українцями.
Масово вимордували нашого брата в селах Пискоровичі, Малковичі, Люблинець, Березка, Терха та в інших місцевостях (Анали Лемківщини, Нью Йорк 1984 ч. 4, ст..18-19). Або хто знає про „українське Лідеце” у Бескидах – село Завадку – Морохівську. Польсько – Совєтські сили в 1946 р. вимордували всіх жителів села тільки за те, що відмовились покинути рідні землі.
У Закерзонні УПА виступила оборонцем прав місцевого автохтонного українського населення. Закерзонська Україна в загальній структурі УПА, становила шосту військову округу УПА – Захід під кличкою „Сян”. Вона поділялась на три тактичні відтинки (ТВ УПА): „Данилів”(Холмщина і Підляшшя ), „Бастіон” (Любачівщина, Ярославщина), „Лемко” (Перемищина, Сяніччина, Криниччина). Відділи УПА розладнували комунікаційні системи, підривали і спалювали мости, знищували залізничне полотно, телефонні лінії. Силами повстанців ліквідовувались переселенські комісії на чолі з енкаведистами, знищувались польські військові сили, залучені до цієї варварської акції на прохання радянської сторони. Після закінчення війни УПА мала достатні запаси зброї і амуніції на декілька років. Деякі відділи УПА мали в своєму розпорядженні танки і артилерію. УПА мала майстерні для справлення зброї, вироблення ручних гранат і мін з артилерійських снарядів. Озброєння УПА на Закерзонні в післявоєнний період було краще як озброєння польського війська. Протягом 1944-46 рр. УПА продовжувала боронити свій народ. До одних з найважливіших в цей час актів УПА на Закерзонні слід віднести розгром ворожих залог в селах Тисовій, Жогатин, Кузьмин, Христопіль, напади на Бірчу, Перемишль, рейди „вовків” на Підляшшя. Окремої згадки заслуговує ліквідація сотнею командиром „Хріном” віце – міністра оборони Польщі Кароля Сверчевського. Не зважаючи на постійні бої, хвороби, десяткування воїнів УПА вони продовжували діяти на терені польської держави, завдаючи великої шкоди регулярним армійським формуванням кинутим проти українських повстанців. На даних теренах діяли відділи таких прославлених командирів УПА, як „Хрін”, „Стах”, „Бір”, «Рен» та ін. Завдяки протидіям УПА польсько – більшовицьким каральним загонам не вдалось здійснити поголовного виселення українців з їхньої батьківської землі. Польські автори А. Щесняк і В. Шота (за даними В.Сергійчука) визнали, що спроби каральних органів і регулярного війська польського не дали в 1945-46 рр. бажаних наслідків у боротьбі проти УПА: „Розбиті по кілька разів сотні відроджуються знову знаходячи допомогу і опіку в селах у мешканців приналежних до ОУН”. Посилаючись на польські документи за період з 15.10.1944 по 31.12.1946 р. з Польщі евакуйовано в СРСР – 488 тис.170 чоловік, а в зворотному порядку в Польщу з України евакуйовано 789 тис. 982 чол. Це був надзвичайно сильний удар по українству відродженої Польщі. „Головна мета переселення добитись етнографічної чистоти польської держави”, – писалось в Люблінській газеті від 08.06.1946 р.,- „Розбійники УПА не затримують евакуації, бандити УПА втратять матеріальну базу – українське село. Військо польське ліквідує залишки фашизму, а на колишніх українських господарствах поселиться польський репатріант з СРСР”. У цьому комуністичній владі Польщі за допомогою Москви вдалось досягнути успіхів, але не зразу. У перших місяцях 1947 р. польські колонізатори разом з московськими інструкторами, взялись за остаточне розукраїнення українських земель на польській території. На Лемківщину і Перемищину нагнано велику кількість військ. 28.04.2947 р. кожен лемківське село і подвір’я одночасно були оточені польськими солдатами і військовослужбовцями корпусу внутрішньої безпеки. Протягом 2-х годин кожну українську родину було схоплено, без майна і худоби вивезено вантажівками до Освєнціма, найбільшого нацистського табору смерті, який діяв під час другої Світової Війни. Там їх усіх, включаючи дітей, було допитано, багатьох з катуванням, від чого померло 200 осіб. Після того ув’язнювальних розвезено по різних місцях поселення на західних землях Польщі. Під час операції Вісла діяв Військовий трибунал. В селі Явожно на місці колишнього нацистсько-німецького концентраційного табору діяв польський концентраційний табір в який післявоєнна польська влада посадила зловлених в часі операції та після неї близько 2800 свідомих українців. Серед них було 800 жінок і 27 священників православних і греко-католицьких. Через терор та знущання над ув’язненими там загинуло 162 українця. Убивство генерала Сверчевського було використано польською прокомуністичною владою для обґрунтування акції „Вісла” і розгортання агресивної пропагандиської кампанії, яка і до того поглибила сильні антиукраїнські настрої в Польщі. Це було своєрідним прикриттям для Політбюро, ЦК Польської робітничої партії, яка 16.04. 1947 р. схвалила план операції по виселенню українців, на яку збирались витратити 100 тис. злотих. Остаточна назвіа операції прийнята на пропозицію дивізійного генерала Мар’яна Спихальського. В цій операції польський уряд кинув такі військові з’єднання: 9 дивізій піхоти, дивізію військ внутрішньої безпеки (польське КДБ), полк саперів, відділи міліції, ескадру літаків, полк важким автомашин та 4 панцирні потяги. Проти них діяли сили УПА в такому складі: курінь „Байди ”- 4 сотні (320 чол.), курінь „Рена” – 3 сотні (420 чол.), курінь „Залізняка” – 4 сотні (бл. 420 чол.), курінь „Беркута” – 4 сотні (170 чол.) Крім цього було ще 3 самостійні сотні – разом 280 чоловік. Існувала ще боївка Служби Безпеки, в силі приблизно 200 людей. Їх підтримували тисячі членів ОУН. Після розправлення з мирним населенням військові сили було кинуто проти сотень УПА які діяли на цих теренах. Москва дала підмогу – 1 дивізію військ та протипартизанські частини, чехи – гірську бригаду. Ці війська блокували район бойових дій з півдня та сходу. Команда УПА старалась перекинути якнайбільшу кількість сотень на словацьку сторону, щоб перечекати польську офензиву, а потім повернутись на терени Закерзоння. Відділи УПА в той час понесли великі втрати. Запеклі кровопролитні бої військ УПА проходили на території Словенії і Чехії. Першим прорвалась через прикордонний чехо – словацький заслін ворога сотня „Громенко” в кількості 100 чол. 21 червня перейшла кордон друга сотня куреня „Байди” та сотня „Бурлаки”. На території Чехо – Словаччини велись кровопролитні бої з полком „Словенско” та іншими чехо – словацькими відділами. Рештки сотень „Романа” (з куреня „Рена”) і „Смирного” перейшли чехо – словацький кордон на територію Чехо – Словаччини розділившись на дві частини. Одна із них прорвалась до Радянського Союзу, а друга перейшла в Закерзоння. Ще на початку вересня 1947 р. у районі Щасниці, Нового Санча і Нового Торгу діяли рештки сотні „Смирного”. Із 23 командирів куренів і сотень УПА – 13 полягло на полі бою, 3 – потрапили в полон (Залізняк, Бурлака, Калинович), 4 –дістались до американської зони („Бродич”, „Громенко”, „Крук”, „Беркут”), 3 – загинуло безвісті. 17.09.1947 р. польськими відділами було викрито бункер провідника Закерзоння – Ярослава Старуха і референта з пропаганди – Василя Галата. Обидва після кількагодинного бою розірвали себе гранатами. Командир УПА на Закерзоння Мирослав Онишкевич в листопаді 1947 р. під іншим прізвище виїхав на „зємє одзискане”. 02.03.1948 р. він був викритий агентом і арештований у Вроцлаві.
За даними С. Заброварного, загальна кількість депортованих сягнула понад 150 тис., поскільки переселення, правда в менших розмірах, тривало наступні роки. Після завершення операції „Вісла” почалось замітання слідів проживання українського етносу на південно – східних землях Польщі. Жертвою злоби і ненависті стали сакральні будівлі, цвинтарі, хрести, архіви, музеї, бібліотеки, зміна українських назв сіл, вулиць і містах. Багато церков замінено на костели або на інші об’кти громадського користування (магазини і ін.) акція „Вісла” нічим не відрізнялась від геноцидних актів радянського уряду проти народів СРСР у 40-х роках. Це депортація німців з України і Поволжя, кримських татар, чеченців, інгушів, кабардинців, калмиків.
Нам українцям, тим більше прикро, що про злочинну акцію „Вісла” завчасно знали в Києві. Однак тодішній міністр закордонних справ Д. Мануїльський радив першому секретарю ЦК КП (б)У – Л.Кагановичу не приймати в Україну тих українців, котрі попросяться. Керівники Радянської України відмахнулись від проблем українців Польщі : „Хай оформляються в індивідуальному порядку через радянські консультативні установи в Польщі”. У вересні 1947 р. навіть ті українці, котрі подали заяву на виїзд до УРСР, вже були, за свідченням міністра МВС УРСР Т. Строката, виселені до східної Прусії. Комуністичний уряд вважав українську проблему вирішеною. Щоб унеможливити нелегальні повернення українців на рідні землі, декретом від 27.07.1949 р. поселенці на „зємє одзискане” позбавлялись права на залишені господарства та їх майно. Анти український етноцид у Польщі, започаткований угодою 09.09.1944 р. було доведено до кінця в 1949 р.
Не мають більше за Бугом депортовані українці ні Холмщини і Підляшшя, ні Лемківщини за Сяном, але мають надію на їх повернення, бо з ними Україна і Бог.

Примітка автора

Після входження Польщі до Ради Європи, ставлення до українців насильно переселених на західні і північні території Польщі під час операції «Вісла», дещо змінилось в кращу сторону. Сенат Польщі засудив операцію «Вісла», визнав її насильницькою, антигуманною, такою, що принесла багато горя і страждань депортованим українцям. Українців, котрі проживають в Польщі, визнано національною меншиною. Духовність українців забезпечується українською греко-католицькою церквою (УГКЦ). Українська спільнота створила свій координаційний орган – Головну управу об’єднання українців в Польщі. Українська громада в Польщі бореться за розвиток освіти українською мовою, працює над поширенням рідної мови і культури.
Перепис населення в Польщі 2011 року не втішний для нас, бо кількість тих, хто вважає себе українцем, всього понад 36 тисяч. А куди ж поділись понад 120 тис. українців насильно виселених з східних регіонів Польщі під час операції «Вісла»? Невже їх поглинула жахлива «асиміляція» за 65 років? Насправді в Польщі проживає в 5-6 разів більше українців, але вони цураються свого національного коріння, а можливо ще до цих пір людей української національності переслідує, як відлуння пережитого, боязнь заявити про себе прилюдно: «я – українець». Невже так?…

Матеріали до статті зібрано з джерел:
1. Ю.Борець „УПА у вирі боротьби”
2. В.Сергійчук „Трагедія українців Польщі”- Тернопіль 1997 рік
3. Газетні статті Я.Татомира та статті з американської газети „Свобода”- „Дії УПА на Закерзонні в 1944-47 рр.

С. Грицьків,
Заслужений лікар України, м. Чортків

Leave a Reply

Your email address will not be published.