Жовтень того року був дуже плаксивий. Виснажена осіння земля вже не приймала частих холодних дощів. Розкислу в рідкім болоті єдину дорогу з села до міста доводилось людям обминати через ліс. Тішило те, що лісова стежка не була довга. А далі треба було йти через цвинтар. Він навіть зранку дихав на перехожих тугою і навіював сумні думки. Тому стежку через цвинтар усі старалися пройти ще скоріше, як через ліс, особливо діти, які щоденно поспішали до школи.

Одного хмарного ранку двоє хлопців – Антон і Назар уже проминули цвинтар, як несподівано наштовхнулись на уламок хреста, що лежав у болоті. Школярі, хоч і запізнювались до школи, зупинились, вражені побаченим. Перед ними нагло постала тяжка дилема: йти далі до школи на уроки, ніби нічого не сталося, або залишитися тут, щоб підняти уламок хреста з болота. Найлегше було б піти, але коли людина зупиняється, на неї завжди чекає вибір: або в бік добра, або в бік зла, третього не дано.
Найтяжче в житті – робити вибір, особливо в молоді роки. Від вибору життєвої дороги залежить доля людини, вона може бути щаслива або нещаслива. Така доля людини. Діти переважно шукають віртуальну дорогу ілюзій, тому так часто роблять помилки в своєму житті. Ця модерна дорога – це вихід у бік, на бездоріжжя, крокування в нікуди або навіть у прірву.
Із-за густих дощових хмар несподівано виглянуло на короткий час осіннє сонце. Його поява завжди додає надії людській природі і розраджує чисті та світлі думки. А особливо, коли близько цвинтар, майже у кожної людини пробуджуються філософські думки про вічність. Та й взагалі наш багатостраждальний український народ – народ-філософ, доля його зробила таким. В багатьох українських селах і містах після їх розбудов цвинтарі опинилися майже в центрі населених пунктів. Особливо це є наглядно в селах і невеличких містах. У центрі церква, біля неї цвинтар і з одного боку – населення живих, а з другого – мертвих. Так разюче близько, аж тривожно – живі і мертві, а між ними реально присутня невидима смерть.
Осіннє сонце знову сховалось за темні хмари, в повітрі запахло сльотою. Дивлячись зблизька на численні надгробні хрести на цвинтарі, Антон і Назар нагадали собі недавню похоронну проповідь о. Порфирія, що хрест є символом перемоги життя над смертю. Віруюча людина не може померти, бо має безсмертну душу, а вмирає тільки тіло, бо є тлінне, що із землі створене, душа ж після смерті тіла йде до Неба, щоб продовжити своє загробне життя у вічності.
Недитячі роздуми тривожили старшокласників. З християнської релігії усе переконливо, але як зрозуміти, чому цей уламок хреста лежить в болоті? Усім відомо, навіть дітям, що в атеїстичні часи сталася наруга над хрестом, але чому до цього часу, уже в незалежній Україні, ніхто не підняв хреста з болота? Цього діти не могли зрозуміти. Вони шукали відповідь на запитання тут, біля цвинтаря. Подібні запитання учні ставили в школі учительці, що викладала християнську етику, але вона в таких істинах не компетентна, бо за фахом біолог. І це ще одна проблема сучасної української школи.
Осіннє небо тихенько заплакало дрібненьким дощиком. Антон і Назар не звернули уваги на цей небесний знак, вони якось по-дорослому ще раз подивилися на уламок хреста, що стирчав раменом із болота вже довгі роки.
Чому ця довголітня зневага триває ще досі? Майже всі люди знають причину, але не вміють або не хочуть, або бояться розказати молодому поколінню, що ті самі люди, котрі не пускали дітей до церкви і каплиці, палили ікони і церковні документи, сьогодні перефарбувались у побожних християн. Уже заганяють дітей до церкви, увійшли в церковні комітети, поставали старшими братами і навіть священиками. Комуністи переодягнулись в націоналістів, атеїсти у віруючих. Колишній начальник тюрми став головою Народного Руху і «Просвіти», ще й до того ж мером міста.
– Невже, Антоне, атеїсти не мали права змінити свої релігійні і політичні переконання? – порушив тишу Назар.
– Мали право, Назаре, але, щоб їм повірив народ і щоб вони повірили самі собі, їм треба було принести всенародне покаяння, очиститись від минулих гріхів, відбути належну покуту, але майже ніхто з них цього не зробив. Про це дуже часто наголошує наш отець Порфирій.
Несподівано весело засміялось осіннє сонце, вирвавшись крізь дощові хмари. Розпогодилось. День обіцяв бути теплим. Хлопці відчули у собі внутрішню впевненість і спокій. Це була їх перша перемога – вони перемогли в собі дитячий страх. Адже він родом з дитинства і перемогти його не кожному вдається. Дуже багато людей живуть зі страхом все життя. Перемогти зовнішнього ворога набагато легше, ніж перемогти його в самому собі. І найбільша перемога, яку може отримати людина, – це перемогти самого себе.
Не змовляючись, за покликом своїх сердець, Антон і Назар підняли з болота уламок хреста, він виявився досить великим і важким, і занесли його на цвинтар. Легенько опустили на пожовклу траву, щиро помолились і побігли мерщій до школи.
Минула тривожна осінь і холодна зима, прийшла лагідна весна, у природі настали відчутні зміни. Молоденька травичка вкрила цвинтарну землю і ласкаво простягнула свої перші обійми до уламка хреста, принесеного сюди ще восени Антоном і Назаром. Дні ставали все довші, холод відступив надовго, тепло святкувало перемогу й на цвинтарі.
Гаряче літо вступило у свої права і, здавалось, не відпустить їх нікому. Некошена цвинтарна трава виросла уже в ріст похиленого уламка хреста і разом з вітром все частіше тулилася до нього. Так виглядало, що дозріла густа трава ніби тихо шепотіла:
– Радій, уламочку хрестовий, що ти вже не в болоті, а серед нас, незнищенної трави. Твоя доля схожа до нашої, нас топчуть, а ми проростаємо. Ті, що нас втопчували в землю, вже самі в холодній темниці, а ми на землі живемо, цвітемо і пахнемо, приносячи радість людям, настане і твій час піднятись на належне тобі місце.
Вже минало тепле літо, а уламок хреста і далі, як сирота, стояв збоку при вході на цвинтар і плакав мовчанням своїм, бо вже непривітна осінь дихала холодом і недалеке болото загрожувало зайти й сюди. Колись буйна трава ставала все нижчою, подекуди вже пожовкла і тремтіла від надокучливого холоду. Аж страшно стає, коли її зовсім не буде, цієї єдиної захисниці, невже знову доведеться зимувати отут покинутим і забутим?
Здавалось, що уламок хреста все частіше підносить своє надщерблене рамено і продовжує шукати в людей допомоги. А вночі, щоб ніхто не бачив, він, як живий, ніби намагається встати, щоб здійснити свою давню мрію – з’єднатися з основною частиною надгробного хреста. Десь поруч відчувалося запитання:
– Чи настане колись такий справедливий час, коли два рідні уламки хреста з’єднаються в один-єдиний хрест, щоб утвердити християнську перемогу добра над злом, правди над брехнею, віри над невірством, любові над ненавистю? Чи буде повна єдність серед християн в нашому містечку?
І на одухотвореному цвинтарі стоїть відповідь неземна:
– Так, але для здійснення цієї святої справи вже замало тільки невинних дитячих рук, а невідкладно потрібні дорослі, чисті руки і люблячі серця всіх людей. Для того, щоб підняти зганьблений уламок хреста з осквернення, замало одного бажання, потрібне щиросердечне розкаяння тих, хто руйнував хрести і святині.
На старому цвинтарі дуже багато могил з похиленими надгробними хрестами, подекуди їх зовсім немає. Такі могили – це справжні сироти в сльозах. Гроби без хрестів – це люди без совісті, це невдячність живих перед мертвими. Зламані хрести – це скалічена людська совість. Уламок хреста – це духовна катастрофа.
Пройшли змарновані роки, а уламок хреста, як докір совісті, при вході на цвинтар і далі лежить з простягнутим раменом і просить помочі у всіх, хто проходить повз нього:
– Якщо ти людина, подай мені руку, якщо ти християнин чи християнка, подай мені своє серце! Людино, не минай мене, дай мені свої обійми, піднеси мене з болота і занеси нарешті туди, де плаче забута, осиротіла могила українця чи українки, де плаче надломлений хрест на оскверненій людській пам’яті.
Рамено уламка хреста зависло в повітрі і далі мовчить. Та й на цвинтарі панує гробова таємнича тиша. Слухайте її, вона навчить вас бути людьми, дасть відвагу вийняти руки з кишені і простягнути їх до уламка хреста, підняти його, взяти на плечі й понести, шукаючи з ним цвинтарної правди в цьому лицемірному світі. Я уважно слухаю мертву тишу, мелодію минулого і чую пронизливий біль української історії. Тривожно плаче моя рідна багатостраждальна Україна могильним мовчанням, плачу і я. Не тривож нас, вітре буйний, дозволь нам востаннє виплакатися, щоб воскреснути до життя вічного.

Leave a Reply

Your email address will not be published.