“Книга откровень”.  

Книга поезій. Я мав можливість прочитати її в процесі творення. Якби не ім’я  – Віктор Палинський, я, не читаючи, подумав би: – “Чи не надто претензійну назву обрав автор?”  Однак  – Палинський. Цим сказано.

Палинський  – це завжди добірно сув’язно. Добро-зло-злагода-зненавида. Ніжність сили. Пружність сльози. Напруження буття. Вібрації. Стихій? І стихій.

 І гуде в ній струна,

Нетутешньо-щемка

(І важка).

Палинський. Звідси ейдетичні можливості книги. Поет споглядає краєвиди заобрійні. Інколи ділиться баченим. Одкровенно.

І знову ці барви.

Колористика дальніх світів, –

На світанку вона особливо

Видиться.

Називаю поіменно кольори,

Доступні лише мені…

Неперейнятна краса. Й цілком звична присутність янгола.  Невимушена.

Він залетів у вікно.

І примостивсь навпроти. –

Зовсім недавно-давно…

Палинський. Це завжди запрошення до роздумів. Власне.

Межа, обрій, пограниччя… Там поезія починається.  Там слово шукає пристанище, спасаючи потомства вільних смислів.  Вольниця духу.     (Шукайте! – спонукає автор).

…Щось тобі-нетобі:

Перевершення неба у небі?

Тож як вам? – “ Перевершення неба у небі?..”  Поезія це що?   Про що саме?  Питання руба. Наче надто просте. Про неуловне, невидиме, незнищенне…

Поезія. Це виклик  і викликання. Нікого? Про ніщо. Про стрімку невпізнань”…  – окреслює  Палинський. Власне, звідки усе?

Поза тим, щось раптом торкає. За плече. Можливо. Дотик чогось. Чийсь. Може, так Каїн брата торкавсь? До плеча. Може, прочанин до Стіни Плачу… Підштовхування? Наче. Достоту так. Дух. Ініціює твій рух. І ти рухаєшся? Думкою. Начебто. Звуком. Звуками корпускул світла. Очима, світлом очей. Бринінням райдужки.

Про що ж це  – про ніщо? Тканина райдужки густішає. Тканина буття-небуття. Становлення. Рано ще говорити про преображення.  Пошук форм світла.  Сущого який є. З тобою. І пребуде у тобі. Передовсім?

Тому ти можеш ректи. Вректи? Поранити себе. Летом звуку. Лезом слова. Дезою думки? Лезом-таки. Поет висікає іскру об камінь мовчання. І вже щось горить. Гора палає і бездна. Гора волає і пісня розпачлива бездни. Аж до попелу німоти. Там, де народжуються образи. Ні. Виникають. Від найневловнішого поруху. Вітру? Їх з небуття викликають поетові ритуали плекань.

І магічний черлений Кришталь…

Палинський досконало володіє чарівними лекалами дошуковування слів. Слова ж тонкі корелюються з числами, а суми їхні збігаються лише у безконечностях.

Бездна  – галюциногенна. Вібрації  її волань  – психоделічні. Головне, ти можеш наповнювати її безконечно. Рідкісною плоттю смислів. Тому поезія  – вічна. Поети – безсмертні.

Заобрій  – це лілові сутінки лісу. Тривожна, суперечлива  невизначеність забуття. (Так, як це відчув Данте. Ніхто краще за нього.) Ти розчиняєшся у сутінках лісу. Душа завмерла, вже не пручається. Заклякла. Від остраху? Трансформуєшся в звук.  Щось  діється… З присмаком незбагненного…

Та в мить оцю

Б’є цільно громовиця

Й потвора у стрибку

Згоряє вщент

Вщент. І нежиття продовжується? Стихія лісу  – сила дзеркал. Вони  знищують ідентичності. Lasciate ogni speranza. Облиште усі надії.

Снують мудрі вужі;

Не забарилися відьми.

Барвні сумні колажі –

Встигають услід, бо послідні…

 

Колажі…УслідВстигають… Бездна дихає, наче думає, відслідковує кожен твій порух. Нишпорить у душі? Все ж, вона (душа) пульсує. Невсипуще. І творить. Шкіцує. Арабесково. У просторі.

І ось, щойно  – на очах у всіх птах – злітає. З підвіконня душі. У привідчинене вікно у просторі. Птах. Ще без назви. (Та й простір без назви).  Як його зупинити, означити?

(За дужками книги: двері ж були одчинені. Він (Поет) зумисне одкрив їх заздалегідь. Рукою крила (якого немає   – звісно, гріхи). В очікуванні. Йшлося про Чудо? Він (Поет) завжди чекає на чудо. Й інколи…)

 Залишається шкіцувати.. . В очікуванні. Дихати.

Дихання  – це ритм ритуалу. Порухи Духу. Формування відстані. Не відсторонення. Хоча?

Структури простору гнучкі. Викривляються від вагомості слів. Плавляться від дихання. Так чи інакше, виникає розлом, розпанаханість. Відстань. Поезія?

Попіл дихання. Хтось з алхіміків прорік: – “Не гребуйте попелом. У ньому – корона, золота“. Звідси поезія? Попри все.

Часовий механізм поеми. Симулякр вічності? Раптом  – від найніжнішого твого дотику (а чи не думки?) механізм спрацьовує. Час (неначе поема) детонує тобі –у груди. Хто запідозрить вічність в підступності?

А поза тим Поет:

…спустився з пагорбів на Ринкову Площу

І вгледів прості мушкательки

У вазонах віконних.

…Наче вони там ніколи й

Не виростали так рясно?

Сталося щось таке…

незбагненне.

(І причина була не в квітах).

 

З поетами щось таке стається… Незбагненне… Щодня. Дорогою до вічності.

Віктор Палинський. Книга откровень.  Вже незабаром.

Володимир Карачинцев

 

One Response

Leave a Reply

Your email address will not be published.