Роман у віршах в сучасній українській літературі велика рідкість і вже тому заслуговує на пильніше прочитання. Пригадуються тільки «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Мама-Марія» Григорія Лютого і все.

Не краще у нас і з поемами – великими епічними полотнами, – бо в тій царині успішно працюють лишень Леонід Горлач та Микола Тютюнник. Звісно, менших за обсягом поем чи поем-колажів не бракує (від Емми Андієвської до Бориса Олійника), але то інше. Не важко здогадатися, чому поети так неохоче звертаються до романів у віршах. По-перше, це справді непростий і не для кожного підйомний жанр, а по-друге, він не суголосний нашому летючому часові, що вимагає більш мобільних і читабельних творів.

Ігор Павлюк пішов тут, що називається, проти течії, і підняв важку глибу. Успішно чи ні, про це подальша розмова.

Передусім зазначу, що уривки з роману апробувалися у журналах «Київ», «Дзвін», «Українській літературній газеті», на інтернет-сайтах, а повністю твір оприлюднене у січневому номері журналу «Дзвін» за цей рік.

Про що цей роман? Про народження і смерть, любов і ненависть, воскресіння і переродження, які кожен має пережити сам.

Роман починається із мандрівки юного волинського поета у Петербург і на далекий Схід (все це займає кілька сторінок), а відтак зовнішня мандрівка переходить у внутрішню (мандри душі, внутрішні тури) і розпросторюється на всі решта сто сторінок. Перехід із зовнішніх мандрів у внутрішні може викликати у читача несприйняття (надто різко все відбувається), але той, хто любить мозаїчну побудову тексту, сприйме це як належить. Тим більше, що основу тут підведено глибоку – пошуки архетипів, перехід героя від язичництва до християнства.

Роман Ігоря Павлюка не для лінійного читання, сюжет для нього – дитинство літератури, він прагне докопатися до архетипів, до пракоренів і розуміння своєї душі, яка є для нього чи не найбільшою загадкою. Тому одразу й зміщено вектор оповіді. У невеликій передмові автор наголошує: «Тут, стиснуте до метафор, природно, є все, що пульсувало у моїх зовнішньому та внутрішньому світах: і суспільно-політична аура, і міфологія, кохання і… любов… зрада і шляхетність, казка, і пісня… Якщо хтось запитає мене просто: навіщо я писав це? – то я відповім просто: шукав свою молитву – розмову з Універсумом…»

І ще: «Кістка духу під хрестом долі ламається межово, космічно боляче.

Зростається повільно.

Але біль – то голос Всевишнього.

Тому ріст – це втеча від болю.

Рядки цього роману – шрами на хребті мого духу, який змінював напрямок дихання: з горизонтального – на вертикальний…»

Дозволю собі не погодитися, що ріст – втеча від болю, позаяк без нього жоден ріст, на жаль, неможливий. Однак це не означає, що біль треба плекати чи закликати, його треба заклинати, з ним варто боротися. Але в цій боротьбі й народжується душа. Все це у романі є, тільки, може, оприявлене на інтуїтивному осянні.

 

Поезія росла в мені, росла…

Це ж – музика, написана словами…

То мала присмак диму зі ствола,

То наче з Того світу голос мами.

Ігор Павлюк – винятково талановитий поет і в цьому творі він постав у всій своїй красі та силі. Не певен, що хтось інший у нашій літературі спроможний тут скласти йому конкуренцію. Хоча річ, звичайно, не в тому. Мова про текст. А він багатий на цікаві творчі знахідки як на рівні лексеми, фрази, так і строфи. Усе в Павлюка, як апологета неореалістичної літератури, зводиться до слова і тропів, тому мова передусім про них. Серце його поезії  – метафора. «Живе в мені метафора Дніпра», – наголошує поет, і, здається, ніколи не переносить строфу на папір, якщо вона не зблисне яскравою і щасливо віднайденою знахідкою. Ось підтвердження цьому:

 

…За вікнами віки й руїни гнізд

Пташиних і дворянських…

 

…Пожеж сердечних відблиски калинові…

 

…Проячали генів журавлі,

Проскрипіли поїзда колеса.

Серце, повне музикою слів,

Ніжно готувалося до леза.

 

Корінь у легенді був іще,

А крило уже пізнало волю.

Й засвітився нервом синій щем

Білого, як цвіт, земного болю.

 

Скільки таких знахідок у романі, не злічити. Але частіше од метафори, розсипає поет порівняння, які часто мають якщо не метафоричне навантаження, то його віддалений зблиск. Я б навіть назвав Павлюка поетом порівнянь. Усе в його поезії закроєно саме на них і я не знаю іншого віршувальника, який би так часто і влучно порівнював різні предмети і явища між собою, так тонко знаходив подібності між ними, часто віддаленими не тільки в просторі, а у часі, й розсипав їх цілими пригорщами. В одному фрагменті їх може бути кілька, і всі щасливі знахідки автора пов’язані саме з ними. І в цій епопеї, здається, все тримається саме на них. Буває, вже втомився од читання, волієш відкласти його до наступного дня, і враз якесь незвичне, вибухове, щасливо підмічене порівняння тебе просто ошелешить, осяє своїм блиском і знову прикує увагу до тексту. Як, звідки, де беруться у нього всі ці паралелі, сказати не важуся. Це ознака таланту, дар неба, особливість поглибленого зору.

Їх, звичайно ж, хочеться, цитувати, але цей перелік зайняв би надто багато місця, тому обмежуся тільки тими, що запали в душу, запам’яталися і можу навести з пам’яті:

 

Мов шинеля моя –

На Волині лежали поля.

І чекала мене, наче мама,

Старенька іконка.

…Немов дулібом вишитий рукав,

Цвіла душа –

Білесеньким по білому.

Жінки красиві – мов карпатські гори,

….Монети – як моменти непрожиті –

Базарною печаллю віддають.

А хмари в небі – надмогильні плити.

І кров до Сонця тягнеться, мов ртуть.

 

А люди в зорях – як в піщинках сіль.

Вони вчорашнє щастя хочуть завтра.

Поет тонко відчуває слово, його колір, запах, смак і акустику, тому охоче творить свої неологізми і виходить це в нього напрочуд артистично і майстерно. Його словотвори не безживні, а цілком придатні до самостійного життя, оскільки наділені достатньою силою опірності й краси. Ось хоча б деякі з них (хоча тут можна скласти чималий словничок): «прадощик», «зажилиста, зажабиста журба», «сльозокров», «голонасінний», «пеклорай», «хрестато», «хмаробороді», «хрестокрилі», «базарніє», «зоренята», «колючодрота», «спинномозково», «ножиться», «струнно», «червоноросяно», «скольчужитися»… Жаль тільки, що створивши гарне слово, поет іноді апробовує його двічі й тричі. Це негативно впливає на читацьке сприйняття, одразу ж послаблює силу враження. Це ж можна сказати й про інші виражальні засоби.

Мова І.Павлюка напрочуд музикальна, органно озвучена, багата на алітерації і звукопис. Музика тут напливає як морська хвиля за хвилею,  відчувається, що він любить грати словами, музикувати ними, але це не гра ради самої гри, а спроба висловити щось більше, ніж може виразити слово, передати музику, що глибинно звучить у душі, яку він чує з небес. Це справді вища, горна мелодія, якої нема на землі, яку поет приносить з вишніх сфер, яку можна означити як нотопис невимовного  слова.

Коли глибоко проникаєш у цей текст, то вже ніби не бачиш слів у мозаїці словосполучень і речень, а тільки чуєш дивну мелодію, що є носієм і виразником зовнішніх і внутрішніх світів. Ці світи живуть і потрясають ще ніким не торкнутими словами, де все експресивне, густе, закорінене в архетип, словотворче, натхненне, осяйне, де особливі інтонації, асоціативні напластування, космічна музика граалевих світів…

Попри удавану легкість, ясність і прозорість – тут неймовірної глибини осяяння, трагічне та ідилічне, розгортання божественного в  сувоях істини. Текст-світ, підтекст-тайна і надтекст-позасвіття, сльози речей і людського серця, а також означення того шляху, який має подолати душа – білий лебідь, – відбувши земне заслання. Саме звідси усі ці незліченні алітерації, які, вихоплені з контексту, звичайно ж, втрачають свій чар і силу. Але як ілюстрації вони вкрай необхідні: «шинний шепіт», «мов білий біль усіх моїх безсонь», «рубці на серці – справжні рубежі», «жовтневий жар»…

Ще одна прикметна особливість павлюкового стилю співзучні пари слів, якими він любить підсилювати звучання строфи: «монети і моменти», «корінне і коронне», «біль і благодать», «мішені і ікони», «вакації і вакансії», «кості й камінь», «безвір’я і беззвір’я», «вуличне й величне», «секс і сенс», «фарби і фібри», «спаяні і споєні», «генсеки й гомосеки», «мед і міт», «колиски й колоски», «намулено й намолено»…

З таких ось словесних вишуканих знахідок поет малює свій автопортрет – з прикрасами і без, із замилуванням і нищівно, з любов’ю і осудом, нічого не вип’ячуючи особливо, але й не притаюючи.

 

Я – внук волхва.

Я нервом чую дрож.

Я ріс на кровних дружбах і коханнях.

…А я…

Що я?..

Тінь диму на воді.

Гримуча суміш ліні й марнославства.

Гіркого меду передав куті

Своєї долі.

…Хотів я душу тілом захистить,

Померти в золотому сні без болю,

Але душі назначено рости

Ще в цьому світі, щоби стать собою.

…Не книжник я, не фарисей… поет

Хоча й не хочу буть поетом.

…А я любив любити все життя

…Я кров’ю відчував людську біду,

Не просто записався у писаки.

…Я б, може, був тринадцятий апостол…

…Ворона біла? Чорний Бусол? Клен?

В азартні ігри з долею я грав.

…Аз грішний із корчми і церкву йду.

 

В основі роману, як бачимо, лежать автобіографічні мотиви, але сюжет розкривається двома шляхами – зовнішнім і внутрішнім. Зовнішні події не такі важливі й посутні для автора, бо здебільшого потрібні лише для того, щоб окреслити і відтінити шлях внутрішнього становлення, який для автора є первинним і основним. Зовнішнє – тлінне, внутрішнє – вічне, бо тільки його людина забирає з собою у засвіти. Тому зовнішні аспекти зводяться до констатації голих фактів, а внутрішні розгортаються у філософських роздумах і спонукують до них читача. Автор міг би сказати: найцінніше – три крапки… бо недосказаність іноді більше значить ніж перелік чи опис подій.

З висоти кожного прожитого року минуле сприймається по-іншому, оскільки лінза часу відчутно зміщується і фокусується уже по-новому, увиразнюючи те, що раніше здавалося неважливим чи просто випадало з пам’яті. Про це в романі мовлено багато і глибоко.

Кожна людина – всесвіт і божество. Але далеко не кожному суджено відкрити цей всесвіт у собі. Роман І.Павлюка навчає цієї премудрості, а ще вчить перемагати зло, темінь і похіть, любити ближнього і дальнього, відкривати ворота вічності, наближати сонячне майбутнє, помирати від любові до Бога, що дарує вищу благодать.

І завжди за видимою простотою оповіді все та ж складна сув’язь виражальних засобів, глибина думки, конгеніальність узагальнень, квітесенція прожитого в яскравому горінні й пізнанні буття.

Маємо історію життя – правдиву, істинну, сповнену барв, що розкриває внутрішній світ поета, якого зло не торкнулося генетично.

Це письмо спонукує до роздумів. Відкритими залишаються для нас питання високого порядку: якого кольору автобіографія? Якого кольору пам’ять? Яка барва у ностальгії, суму, туги за минулим?

Хто це може сказати? У кожного вони різні, але у кожного вони є.

І що характерно: іронія тут гірка, за гротеском завжди – глибока драма, а за юродивістю – високий трагізм життя, за усмішкою – сльоза.

Мало кому з поетів вдавалося з такою силою і концентрацією думки заговорити про смисл буття і розповісти про свій життєвий шлях, а також сказати читачеві, що минуле для кожного з нас не просто структурна основа життя, а складова дієва, неодіймана, яка продовжує активно впливати на наші вчинки, обумовлювати їх і навіть диктувати.

Відчувається, що І.Павлюк любить озиратися на пройдений шлях, описувати події минулого, шукати в них якихось знамень і містичних знаків, полюбляє згадувати тих людей, які траплялися на його життєвому шляху і залишили в долі помітний слід (зрозуміло, вороги і друзі), вони завжди з ним і він охоче висвітлює все нові й нові нюанси колишнього спілкування і відчутних взаємовпливів (жінок – особливо).

Минуле для поета не мертве, не проминуще, до якого нема вороття і якого більше не буде, воно завжди з ним і в ньому, бо без минулого нема майбутнього і десь там, у вічності, де часу взагалі не існує, воно знову стане таким же явним і насущним, як було на землі.

Якщо говорити про своєрідні маркети чи опорні стовпи сюжету, то він тримається на своєрідних трьох китах: ставлення поета до Слави, Смерті і Любові. «Ловив я вітер блуду, слави, грошей… Перешумів тут і перехворів», – зізнається поет. Я б означив цю ловитву за Хвильовим: Я(смерть), Я(любов), Я (романтика)…

Ось кілька важливих цитат, які підтверджують сказане. Попереду всього, здається, іде смерть:

 

Аз грішний вмерти вмію кожну мить,

Щоби печаль космічну цю обнулити.

…Поет завжди на смертному одрі.

Він розмовляє з мертвими про вітер.

Це марення, як голоси сторіч,

Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

….Оця рука, що пише це, – вже прах…

Ну тобто стане порохом планети,

Яка й сама конечна, як і все,

Народжене від світла, органічне.

Ми трохи те, що нас пасе, спасе…

Що, врешті, також віще, та не вічне.

… Себе я уявляю у труні,

А наді мною журавлину зграю.

І.Павлюк міг би повторити услід за Т.Шевченком, що слава заповідь його, бо багато і часто думає про її магічне сяйво, і коли навіть силоміць одхрещується від неї, тікає галасвіта, то вона наздоганяє його по п’ятах, змушує думати про себе, не одвертатися од її блиску, а впиватися ним:

 

Дасть Бог – і обезсмертиться строфа

Про те, як іскри по сльозині бігли.

….Моє ім’я на Бугові напишуть…

….Запахла слава кров’ю і дощем.

….Терпке кохання, дружба золота,

Всесвітня слава короля поетів!..

Важке крило, що виросло з хребта,

Пташа душі, що випало з планети.

І, звичайно ж, її величність любов владарює у кожному розділі, ба навіть, кожному фрагменті чи сегменті поеми. Любов як доля, любов прирокованість і невідворотність, «любов-жага до молодої бестії», любов «свята і придумана», любов, від якої так легко не відмовишся, «як від бороди», бо «війну почати легше, ніж любов»

Вона мені приходить знов і знов,

Як тепле світло зірки.

Гоїть болі.

Тисячолітні коди «кров-любов»

Торкнулися сповна й моєї долі.

Тут моя богемна молодість

Йшла – мов Полтва під церкви.

Тут мені любов приходила

З шармом приворот-трави.

….Я не до м’яса, до кісток люблю

Одну красиву і набожну жінку.

Мова поета напрочуд афористична, і це теж одна з найсильніших якостей роману. Ці афоризми варті того, щоб їх запам’ятати чи виписати у записник. Як земна куля пронизана параллелями та мередіанами, так ця збірка крилатими висловами. Ось хоча б деякі із них, узяті навмання:

 

«Горбатість духу пісня виправляла», «А був я скрізь… тому не був ніде», «Життя – то біль, а смерть – уже не біль», «А глибина – та ж сама висота, покладена у соковиті трави», «Бо наймудріше ж – просто жить у світі і не вважати, що щасливість – гріх», «Співаєм в норах і страждаєм хором», «Народ все менш складається з людей», «Всі відчувають, та не зна ніхто, навіщо світ придумано Всевишнім», «Здається, треба сісти у тюрму, щоби в народу «получити вислугу», «Поет завжди на смертному одрі», «Поетове падіння – часто злет»…

У ліро-епічний, драматичний наратив тексту «Паломника» легко і природно вкраплено поліритмічні ліричні відступи чи додаткові пояснення, що означені як «Зміна ритму», «Внутрішній голос», «Голос літописця», які органічно симфонізовують подекуди медитативне звучання розмови подорожнього з людьми, із самим собою, із Всевишнім…

Однак, сказане вище не означає, що все без застереження я прийняв у журнальній публікації роману. Коли дійде до виходу окремої книжки, то ось які місця я вилучив би з тексту, тому що вони звучать пародійно і зменшують градус напруги, навіть якщо він підготовлений усім попереднім ходом оповіді.

 

Коли я був язичником іще,

Боявся болю і любив русалок.

І душу мив я зоряним дощем.

Мене вовки і бджоли не кусали.

…Дівки мене любили, ай-ай-ай…

Як любить дощ ріка, як іскра – зірку.

Корову млосно нюхає бугай,

Бо всі в житті шукають горб чи дірку…

«…Душа аборт зробила».

«…Я у дитинстві.

Затишно, як в матці.

Дитина я…»

Ігор Павлюк зізнається, що уже кілька разів завершував цей роман-сповідь у віршах, але він знову і знову у несподіваний час у несподіваному місці являвся йому «в сні і наяву і просився на папір – безконечний, як Чумацький Шлях до себе, до людини, до Творця», тому не може гарантувати, «що це вже остаточна його версія, адже справжнє духовне життя після 50-ти лише починається». Отож розпочата розмова, судячи з усього матиме продовження.

Петриківський Ліс.

* * *

Невдовзі роман у віршах «Паломник» виходить окремою книжкою у львівському видавництві «Апріорі».

 

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.