Рушник у своєму побутовому та сакрально-обрядовому втіленні пройшов не одне тисячоліття і акумулював семантику як власне полотна, так і візерунку, яким декорований. Навіть за відсутності візерунку рушник виконує обрядову роль і є носієм повідомлення, знаком, у вузькому розумінні – мовою.

Залежно від своєї ролі рушник поділяється на різновиди, назвемо лише кілька з них – «утеравник» (рушник для витирання рук»), «підперізник», «образóвий» («божий рушник», «божник», «покутний рушник») – рушник, яким прикрашаються ікони в хаті, «сповивач», «вінчальний», «батьківський» (яким перевʼязують вінчальних батьків), «про смерть» тощо.

На Буковині досі збереглася технологія виготовлення обрядового полотна, яке за своєю суттю є перехідним між власне рушником та полотном: це полотно, декороване як тканий рушник і оздоблене тороками, але не розрізане на окремі рушники. Тобто це певна «заготовка», яку розріжуть на рушники уже під час самого обряду, а доти це – сувій. Використовується обрядове полотно у таких випадках (нам наразі відомо два): при зведенні житла (ці маленькі рушнички роздадуть майстрам, коли урочисто митимуть їм руки, обрядодія так і називається – «кинути рушник», «умити руки». А також такі рушники використовуються у поминальній обрядовості. Зокрема, у Кіцманському, Сторожинецькому, Герцаївському районах Буковини під час поминальної процесії обрядове полотно розрізають на рушнички і вистелюють ними усі перехрестя, якими має пройти похоронна процесія від дому і до цвинтаря, саме місце перехрестя символічно маркується двома рушничками, схрещеними між собою. Після похорону їх віддають як офіру разом із поминальним хлібом.

Обрядове полотно Сторожинецького району

Обрядове полотно Сторожинецького району

В деяких населених пунктах, де цей обряд не зберігся (з розрізанням обрядового полотна) – вʼяжуться на руку прості куповані рушники (як правило, не декоровані).  В більшості населених пунктів Гуцульщини обрядове полотно, на якому опускається домовина  (іноді це – два рушники) перехрещують кінцями і закопують разом з труною, не даруючи нікому, натомість учасникам процесії офірують зовсім інші куповані рушники. Проте це не універсальне правило, дослідниця Світлана Китова зазначає, що в деяких населених пунктах це полотно відтак розрізають і віддають як полотняний дар (разом із калачами, в горах – ліжниками) всім тим, хто найбільше допомагав у похоронній процесії (ніс корогви, копав яму), або ж був до покійного найближчою людиною. Чому в цих випадках використовується саме тканий рушник, а не вишитий? Припускаємо, що тут може бути подвійне трактування: з сакрально-семантичного та практично-побутового зрізів. Щодо семантики – то і закладення нового житла, і відхід у інший світ –  той чистий, «нульовий» простір, де символічним є білий колір як символ абсолютного початку. Практичний аспект, вочевидь, продиктований неможливістю передбачити, скільки саме таких рушників знадобиться (обидва рушники тчуться з розрахунком на те, що вони знадобляться в майбутньому, а коли саме – невідомо).

 Щодо присутності рушника при закладенні житла, то етнолог Валерій Войтович про це пише так: «Головним атрибутом під час закладин дому був рушник, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль та чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник з хлібом, цілував його, примовляючи: «Господи, поможи!» У новозбудовану хату входили також з іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Усе це символізувало надію на добро і щастя в житті» [2, с. 452]Дослідниця рушника в українській традиційній культурі Світлана Китова наводить ще і  такі цікаві відомості, що свідчать про специфіку саме тканого, а не вишитого рушника (цитуємо її висновки на основі свідчень подніпрянських майстринь): «Дівчата віддавались рано, літ з 14-15, навишивати рушників було ніколи, лише наткати встигали. Для вінчання ж до церкви брали материні та бабині, а чи куповані» [1, с. 26].

Присутність рушника чи полотна у його первинному вияві в родинній обрядовості надзвичайно обширна. Так, першим обрядовим подарунком для дитини в земному світі є крижма (шмат полотна). На заручинах молода подає молодому і старостам рушники, а словосполучення «іти за рушниками» означає «сватати», а «подати на рушники» – погодитися на заміжжя. На самому весіллі один рушник під ногами у  молодих під час вінчання (як правило, він довший за всі інші), ще іншим рушником молодим звʼязують руки, на Гуцульщині ж (Верховинський район, а також Березови Косівського району) поверх традиційного костюму молода має «дар» – суцільно вишитий нитками чи лелітками обрядовий рушник (колись – тканий), який за семантикою є в цьому випадку найближчим до намітки, тобто рушника на голові. В інших регіонах молодій накидають червону або квітчасту хустку-павунку (Буковина, Покуття), хоча первісно був рушник.

Пара молодих у традиційних гуцульських строях

Пара молодих у традиційних гуцульських строях

Під час «посаду», коли молода з молодим  з почетом заходять за святкові столи, то всі учасники цієї міні-процесії (дружки, дружби, світилки, братчики) тримаються або за рушник, або за маленькі білі хусточки-платинки. Ця частина весільного обряду у багатьох населених пунктах зазнала суттєвих видозмін через те, що весільні застілля перейшли у ресторанний формат, і знівелювалася значна кількість супровідних обрядодій. Доречно принагідно пригадати ще і обрядодію «скуповувати дружок» (Буковина, Гуцульщина, Покуття): дружби «скуповують» дружок: під супровід гумористично-обрядового торгу вони повинні викупити у дівчат обрядові дари – букетик (затичку) та хусточку (рушничок). Торг відбувається так, що обидві сторони відмежовані столом, і якщо дружка «куплена» – її дружба піднімає на руки (через стіл), і заносить на загальний танець до кола. Тут хусточки чи рушнички є символом згоди, злагоди.

Близькою до тканого рушника є і доріжка-верета та бессарабський килим-скорца, обидва ці вироби ткалися до 12 метрів у довжину саме з розрахунку на їхню обрядову роль (вистеляння дороги з обох сторін, коли почет молодого приходить за молодою і відбувається «викуп», вистеляння дороги від порогу до воріт, коли молода іде до шлюбу тощо). Зокрема, відомості про такі ткані вироби саме з обрядовою метою ми записали у Хотинському та Заставнівському районах.

Тут рушник, скорца означають дорогу (як і в поминальній обрядовості). Втім, рушник або хусточка давався в дар людині  та просто перед далекою дорогою: «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя дала» (Дмитро Павличко), традицію дарування вишитих хустин з тою ж метою описано у  поемах Тараса Шевченка.

Традиція каже, що не можна двом братам користуватися одним рушником для витирання: аби не ділити одну долю на двох, не бути суперниками.

До слова, у деяких населених пунктах Чернівецької області намітку (перемітку) називають рушником, а на Вижниччині існувало розрізнення: рушник – це сама намітка, а ось перемітка – це обручі, якими вона закріплена.

898

Не менш цікаво представлений рушник у календарній обрядовості. І також існують як хронологічні, так і локальні видозміни. Як зазначає етнолог Микола Шкрібляк, стародавня гуцульська традиція каже: коли горянин освячує паску, то всі кошики і пасківники своєї родини він повинен покласти перед церквою на скатертину, а не на голу землю. Якщо їжа освячувалася у пасківниках (закритих бондарних посудинах зі зйомною кришкою) – присутність «покрівця», тобто невеличкого вишитого пасхального рушника, є необовʼязковою.

3

Ця традиція суттєво звузила своє поширення, натомість «покрівці» – рушнички та вишиті накидки на пасхальний кошик, зберігають свою популярність. Первинно лозові кошики накривалися звичайними тканими рушниками, традиція ж вишивати сакральні формули «Христос Воскрес» та тематичні орнаментальні сюжети – значно новіша.

У різдвяній обрядовості рушник присутній у таких «іпостасях» – новим рушником витягували кутю з печі, рушником «підперезним» обвʼязувався дідух на покутті, рушником-обрусом застеляли стіл.

Рушник виступає символом дороги і долі у  сенсі земного шляху, земної дороги. У народних пареміях знаходимо згадку про те, що свій життєвий шлях людина ототожнює з ткацьким шляхом, міряючи дні «чисницями». Так, фраза «чисниця до смерті» означає «жити залишилося недовго». Цікавий обряд ткання оберегового одноденного рушника записала Світлана Китова у 70-х роках ХХ століття у селі Крупове Дубровиського району на Рівненщині: «… у 1943 році з метою заклинання повернення живими з війни своїх рідних і близьких, жінки села виконали обряд, тлумачений етнографами як «язичницьке одноденне полотно»: зібравшись за домовленістю на подвірʼї одної з господинь, жінки дочекалися вечора і сотворили християнську молитву, взяли міточки необробленого льону і виконали з ними протягом ночі всі процеси з виготовлення полотняної намітки. Льон мʼяли, чесали, пряли, снували основу і т.ін. Через усі процеси виготовлення обрядового рушника, що звершувались у повній тиші, пройшла кожна жінка. З першим промінням вранішнього сонця обряд було закінчено і рушник-оберіг вивісили на найвищому місці села, на великому деревʼяному хресті. Повернення обрядової памʼяті в роки війни – явище незвичайне і водночас природне» [1, 46.]

4

Рушник як уособлення дороги, земного шляху, і вірний супутник людини на всіх її обрядових порогах, суттєво змінився і має свої різновиди. Має він і свої орнаментальні обличчя – геометричні вишивані орнаменти Гуцульщини  та Покуття, буковинські смугасті ткані рушники, виразні кролевецькі ткані рушники і гаптовані полтавські – вони такі різні і такі єдині   у своєму семантичному повідомленні: своє життя людина уявляла полотном. Адже воно так непросто і поступово тчеться. І кожен візерунок на ньому знак, і відсутність візерунка, до речі – також знак…

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Китова Світлана. Полотняний літопис України: семантика орнаменту українського рушника. – Черкаси: БРАМА, 2003. – 224 с., іл.
  2. Войтович Валерій. Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2005. – 663 с.

Іванна Олещук (Стефʼюк), кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина», членкиня Національної спілки письменників України

Leave a Reply

Your email address will not be published.