Сьогодні, у пору відновлення історичної справедливості, замовчуване протягом півстоліття ім’я визначного діяча визвольного руху видатного діяча українського націоналістичного підпілля, політичного керівника УПА, голови Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради, письменника Йосипа Позичанюка треба повернути народній свідомості. Варто подбати про повне видання його творів, написати детальну біографію, увічнити його пам’ять меморіальною дошкою на стіні Ніжинського педінституту, де він навчався. Адже на крові таких героїв, як він, “виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації”.
Я ще з 90-х років зацікавився новелами Йосипа Позичанюка і визбирував деякі із них із емігрантських видань. Та найбільшу добірку його творів надіслав мені львівський історик Володимир Мороз, який готує до друку повне видання його творів. Йому належить і спроба бібліографії прозової спадщини героя. Частину його публікацій мені вдалося звірити з першоджерелами, ва іншому випадку посилаються на нього.
Деякі із творів Йосипа Позичанюка багато разів передруковували у різних еміграційних виданнях: «Український самостійник», «Шлях перемоги», «Авангард», «Українська думка» та інші. У 2010 році у часописі «Transitus» (ч.1) я опублікував його 5 новел, а Микола Ільницький у «Дзвоні» подав його 11 новел і статтю про нього.
Про художню творчість Йосипа Позичанюка є відгуки авторитетних учених. Чи не першим ґрунтовно схарактеризував його новели Б. Подоляк (Григорій Костюк). Володимир Мороз зазначає, що псевдо «Б.Подоляк» мав ще сотенний УПА Богдан Мостиський – «Вершник», автор 10 мемуарних публікацій у повстанському журналі «Чорний ліс», надрукованому у 3-му і 4-му томах основної серії «Літопису УПА». Тому їх не слід плутати. Б.Подоляк (Григорій Костюк) у статті «Йосип Позичанюк – поет, революціонер, член УГВР», зокрема, зазначає: «Позичанюк у своїх новелях розробляє і поглиблює ті стилеві позиції нашої модерної літератури, що беруть свій початок від М.Коцюбинського, В.Стефаника, В.Виннниченка і востаннє виявилися в в творах Гр.Косинки та Арк.Любченка. Пластичність розповіді, лаконізм, простота і ясність мови – це перше, що виразно підкреслюємо, читаючи новелі Позичанюка… Друга характеристична особливість його новель – це відсутність манірности, надуманості і штучної вигадки. Безпосередність, щирість, інтимність і людяність відтворюваних образів, ситуацій і подій («Синок», «Життя», «В житі»). В основі розгортання сюжету завжди лежить принцип контрасту…
Тематичний розмах новель досить, як на їх кількість, широкий. Тут і образи підсовєтських людей, що під терором і страхом переслідування тікали в найдальші закутки Совєтського Союзу – на далекий Схід, на Амур, на Біле море, у далеке південне плавання. Це життя, повне небезпеки і пригод, гартувало характер, волю і здоров’я цих людей, ростило їх відважними і винахідливими. Рівночасно росло і міцніло почуття дружби, взаємодопомоги і взаємопорятунку («Гуляйпільські хлопці»). Тут і психологічний малюнок безвихідного стану заґратованого в’язня («Пута»). Тут і партизанщина з її свавіллям, жорстокістю і героїзмом («Зелений шум»). Тут і трагедія знищеної війною родини («Синок»). Тут і страшний малюнок з другої світової війни, масові жертви, смертельно ранений брат і розпач сестри («В житі»)… (Подоляк Б. Йосип Позичанюк – поет, революціонер, член УГВР // Сучасна Україна (Мюнхен). 1951. Ч.4. С.12-13, 15-16).
Юрій Шевельов (Юрій Шерех) у спогадах «Я – мені – мене… (і довкруги)» пише: «Я знав дещо з творів Позичанюка. Це були гранично смконденсовані й граничко короткі новелетки Василе-Стефаниківської сили й ощадности, але не про сільські злидні й болі, а про смертельні конфлікти українських партизанів з ворогами нації. Сьогодні, коли в моді белькотіння про гуманність, демократію й рівність націй, вони належать до нецензурних. Але війна й жорстокість – поняття нерозлучні, і жага ворожої крові й готовність до власної загибелі були природні. Навіть тоді ці, далеко не пацифістичні, але які ж потужні новелетки друкувалися частіше не в Львові, а в далекій Празі, в журналі мельниківців «Пробоєм» (Шевельов Ю. «Я – мені – мене… (і довкруги. Спогади. Частина перша: В Україні. – Харків – Нью-Йорк: Березіль; Вид-во М.П.Коць, 2001. С.399). А в статті «Стилі сучасної української літератури на еміґрації» він зазначає: «Зрештою, і в Костецького ця джойсівсько-гемінґвеївська манера – не єдина, і жанр «новелі з недоговореннями», «новелі з прихованими психічними ходами», «новелі-пісні», що вже має міцні національні в нас традиції від В.Стефаника й М.Черемшини, через Г.Косинку й Й.Позичанюка – чимраз більше, здається, приваблює автора» (Шерех Ю. Стилі сучасної української літратури на еміґрації // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистепцтво. Ідеології. – Х., 1998. – С.176).
Микола Ільницький у статті «Йосип Позичанюк – воїн і письменник» розкриває сторінки його біографії, простежує еволюцію творчості. В етюді «Старе» (із циклу «Мініятюри») на його думку, «ніяких подій, ані конфліктів, але виразно помітна імпресіоністично схоплені зміна вигляду води, берегів, обрію в різні години, зміна декорацій веде за собою зміну настроєвої тональності» (с.105). «Етюд «Мартини» «теж навіяний спостереженням над природою» (с.105). «Тільки руйнівне втручання порушує гармонію між споконвічною, первісною і рукотворною природою, «другою» природою, твореною людиною, яка цю первісну природу доповнює, облагороджує. А з іншого боку, чи не відчувається у цьому етюді тривожне передчуття появи «ревучих нічних птахів», від яких гинутимуть не тільки мартини?!» (с.106). Далі вчений аналізує сільські історії його тематики («Чемпіон»), зародження кохання» («Іскра»), війна на заваді кохання («Життя»), національна психологія хлопця («Синок»).
На думку Ільницького, у новелах Позичанюка «переважає гранично стиснений час і простір з різким протиставляенням ідей і позицій, як в оповіданні «Гуляйпільські хлопці», де «більшовицькі порядки намагаються зруйнувати народну традицію, зламати дух свободи», але наштовхуються на спротив, того ж Леоніда Ширяя, Дениса Шаблюка, Євмена Рубана, Лавра Байдаченка. «Така фольклорно-епічні інтродукція готує читача до якоїсь виняткової події. І справді така подія не забарилася і сповнена вона справжньої гостроти і психологічної напруги» (с.106-107). Йдеться про сцену в ресторані і «карнавалізацію» поведінки «червонокраватників» та появу міліціонера. Жорстокі сцени ідейних протистоянь помічає Ільницький у новелах «Зелений шум», «Три брати і всі однакові». Він доходить висновку: «На тлі цих драматичних сюжетів, навіть при усвідомленні неминучої суворої реальності жорстокого часу, людина у творах Й.Позичанюка знаходить можливість для вияву глибинних людських почуттів вірності, дружби, кохання» (с.108).
Творчість Йосипа Позичанюка характеризувати складно через те, що він пройшов певний шлях еволюції і хай навіть на її коротких щаблях весь час прогресував, змінював фон свого світоспоглядання, а головне – змінював «внутрішню межу» подій, про які писав. Деякі з його творів були надруковані в радянській пресі й орієнтовані на офіційний канон тодішньої літератури, «правдиве, історично-конкретне зображення дійсності в її революційною розвитку». Такою є його новела «На рідній землі» («Література і мистецтво», 1941, ч.1), вона уславлює вояків кавалерійської бригади Григорія Котовського, відомого в минулому кримінального злочинця, авантюриста і грабіжника, чиїх вояків у 1920 році скерували в Україну, на радянсько-польський фронт. Саме завдяки підтримці кавалерійської дивізії Котовського більшовики в бою під Малими Міньками завдали поразки Волинській групі армії УНР (командувач – генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, в якого Євген Маланюк був ад’ютантом). Після цього котовці прославилися тим, що придушували селянські повстання проти більшовиків на Волині. Очевидно, що це кон’юнктурний радянський твір. Позичанюк переступає через тенденційність в окремих мимовільних спалахах асоціацій, коли передає трагедію рідної землі («Гей, скільки пшениць сколосилося, скільки дубових хрестів виросло за царинами, відколи не бачив тебе, краю мій рідний»; «Та не раз червона заграва по цей бік заглядала у вікна приземкуватих хат, розсівалась на верховіттях садів і ламкими блискавицями сікла збручанські води…»). Або коли апелює до рідних синів землі: «Де ж ви, незнані борці, месники, палії, Довбушеві сини! Залізом сповивали ваш поступ, пили вашу силу, розпинали серця. Вогонь і муки зводили чорні крокви над клечаними селами». Або: «Ні, хай би ворог попалив сосни і закидав розпеченим залізом села – землю цю вже не зробиш бранкою, людей звідси не викуриш. Пошлемо синів у небо, сядемо в панцерові машини, по краплі кров стікатиме, та вже не схилимось, не відступимось ніколи!». Тут можна говорити про певне викривлення дійсності заради радянського ідеалу. А ототожнення котовців з козаками («примчали козаки виручати наші села») хибне. Це саме можна сказати і про його нариси «З дороги» («Література і мистецтво», 1940, ч.4), де маніфестовано радянські цінності («вождь», «комуністична партія», «комсомол», «Клим Ворошилов» і т.д. Радянськими реаліями і стереотипами насичені і такі його майстерно написані речі, як «На могилі поета» (про Василя Стефаника («Вільна Україна, 1941, 23 травня)), де нарівні з промовистими деталями неповторної карпатської природи і традиції довбущуків часом проступає шило радянської ідеології:
«Уставай! Ти побачиш щасливу Україну! Ти для неї жив! Казав – прийде час – сім’я моєї батьківщини зійдеться докупи».
І наприкінці твору знову:
«Уставай же, брате, червоним прапором рум’янить схід нового дня».
Новий день бачиться оповідачеві у вигляді кентавра – Олекси Довбуша і радянського воїна-«визволителя». Дуже природна й органічна новела «Різьбар» («Література і мистецтво, 1949, ч.1), що перегукується із «Портретом теслі» Богдана Ігоря Антонича, але й вона не позбавлена радянських штампів – про записи до колгоспу, про агітацію до Верховної Ради і навіть про бевзя «з Києва, з самого ЦК більшовицької партії», всі ці реалії аж ніяк не з традицією «майстрування церков», у якій виріс Гераній Куга. Очевидно, ці твори – вихідний пункт перебудови світогляду колишнього комсомольця на національного героя, зміни життєвої позиції і включення до системи його світоспоглядання нових поглядів, уявлень, ідеалів, переконання важливості національної ідеї.
Окремо слід торкнутися теми змалювання природи у ранніх творах Йосипа Позичанюка. В етюді «Старе» із циклу «Мініятюри» («Пробоєм», 1943, ч.3) описано мандрівку на річковому пароплаві Дніпровським лиманом, що нагадує етюд Івана Нечуя-Левицького «Ніч на Дніпрі», стилізацію під античну ідилію . Можна погодитися з Миколою Ільницьким, що цей твір імпресіоністичний, свого роду емоційна психограма, де за головний принцип узято філософію враження від життя і автор конструює це враження з буденних прикмет та рис, схоплених у згусткові миті. Вони змішані і подані у вигляді фрагмента. В Івана Нечуя-Левицького – ясний, широкий погляд обсерватора на красу Дніпра, у Йосипа Позичанюка – миттєве враження, спроба передати невимовне, зокрема відчуття кольору (…Ніби спадала на пароплав чорна задуха! Місяць ховався за кучугурами придніпрових верб. Не видно берега! Де ж ті клени, де ті кладки яворові й дівчина з трояндою в руці…» на кшталт того, як художник на двомірній площині відтворює тримірність предмета. Для новеліста, сказати б словами Івана Франка, «головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна» (т.35, с.108).
До болю милий авторові тихий український вечір, золоте пшеничне поле, яке розкинулося при воді. Краса України – це тихі води і ясні зорі, зелені сади і білі хати. Позичанюк своєю творчістю славить патріотичні почуття та емоційно-ціннісне ставлення до живої природи. «Почались пологі береги Дніпровського лиману. Місцями шуміла густа пшениця при самій воді. Обабіч пароплава жовтими килимами вигравала на сонці дрібна водорость. Зустрічали нас рибацькі шаланди. Спускались на них жінки з дзвінкими блискучими балцанками, рогозиними кошиками і давніми як світ клунками. Коли обрій взявся передвечірньою сизиною – з-за густих комишів виріс Херсон. Біля плавучого доку ми урочисто розминулись з грецьким торговельним судном, звідти поглядав знайомий нам херсонський лиман.
Весь час люди товклися на палубі, «смалилися під липневим сонцем». «Спека натомила людей, уже мало хто розмовляв уголос…»
На залитій світлом пристані на пароплав чекала юрба дівчат, які поверталися з роботи.
«Вода завирувала, а дівчата зійшлись до гурту і заспівали пісню про любов. Голоси знялись над рікою, перехлюпнули води й віддались у придніпрових гаях. Здавалось – за плавнями всипали дуби крислаті і майнули вітряно шовкові стрічки…
В салонах на мить припинили гру, з баку поволі почали спускатися хлопці, з кают повиходили поважні лисії. Вабила їх рісня, вона збудила потаємні чуття, морці згадали коханих, а старі свою молодість.
І місяць вийшов з-за верб та встелив срібну дорогу на Дніпрі. Легкий вітер доніс духмяність недалеких лук, з високого берега усміхалась білостінна Кахівка і кликали темні левади».
Люди забувають про спеку, почувши пісні про кохання. Від них віє бадьорістю і впевненістю у перемозі над будь-якими смутками. У них відчувається могутня сила народу, невмируща краса його душі, невмируща пам’ять, вони хвилюють правдою, ліризмом, народною мудрістю. Так авторові вдається поєднати співвідношення реального й ідеального в красі природи і пісні.
У новелі «Мартини» («Наші дні», 1943, ч.5) розповідається про птахів, мартинів, які покинули солоні береги морської затоки, де живилися рибою, і перебралися на поля, де плуг оре масний чорнозем, а вони йдуть за ним і виловлюють із землі черв’яків і комах. Автор роздумує над їхньою долею.. «Яка химерна доля загнала їх в цю каламуть, на засиджені, вкриті іржавою ошуркою, сідала? Вони таки звабились на крихти і жебрати стали. Принадили морщені обличчя в чудернацьких плетінках, одутловаті роти з брунатними цурпалками, метушливі писклята з полудними очима. Чорноголовці кинули солоний берег, гостролистий очерет. Тепер на втіху перехожих скльовують шматочки пригорілих спідняків зі старих очіпків, а ковтнувши, знову благально споглядають одним оком – чи не кине хто милостині. Вола в них пошабатурились, кожен бо тепер дорожить спідняком».
Так, це нова дійсність, поранена технічною цивілізацією, і вони до неї пристосувалися. Повернення до колишнього раю, до природно-органічного життя нема, вони стають жертвами життя технічно-організованого, де реальність – «темна мертва вода», «моторовий баркас», «слизистий бетон», «передмостові кригозатримні бики», «електропоїзди» і т.д.
«А біля мого моря, мабуть, ходять тепер борозною мої мартини. Заклопотані, хитрі й насторожені. Масний чорнозем п’є сонце, бренять степові марива. Таврієць з-під Скадовська кладе свіжу скибу, а мартини полюють на приголомшених хробаків, штовхаються крильми, чубляться, регочуть. Ратай обертає плуга, вони сідають подалі на присохлій ріллі, ватажок вмостився на періїстій грудці. Дзьобачком клюнув вогнистого дикого маку і не злиняє. Шукав поживи, з глибини добував, – аж на голові земля засіла, так і ходить чорноголовий. Та ще крильми бив, злітаючи, і ніяк не змиє темних край пер. На плечах мачком застиг ранковий степовий туман».
Твір закінчується оптимістично:
«Ратай не цвйохає на птицю, з кіньми гомонить. Реготун торкає кігтиком білий обідок навколо чорного зернистого ока, глядить – відки б то зайти, бо вже не рано, а роботи ще го-го, а хробаків тьма. Третього дня він зітхне, добре витре дзьоба об торішній курай і кигикне: от і зорали. Зашумить, заколоситься яре. Зерниста пшениця закипатиме гребенями. А в паркі липневі дні пролетять чайки-реготухи в гості до косарів. Сядуть як трударі, а не крихоїди».
Якщо говорити про «сільські картинки» Йосипа Позичанюка, то тут слід звернути увагу на сатиричний шкіц «Периферія» («Український перець», 1945, ч.3) – про райуповноваженого «по заготівлі конячих, свинячих, а також кролячих і всіх інших шкір» товаріща Єпіфана Васільєвіча Падонка, який приїжджає в село Камаровку і при зустрічі з місцевими мешканцями (пастушком, тіткою, в якої радянська влада реквізувала спідниці, а в сусідки забрала корови – «чи то які вороги пролізли в красну армію?»; приходять «на село, стріляють на хлопів, палять хати, шукають, чи не закопано чого»; головою сільради) виявляє суть шкуродера і грабіжника, прагне «ударно стянуть с них кожу». Його приїзд на село завершився тим, що він вступив у «перестрілку з районною податковою комісією, яка того самого передвечір’я верталася з Березного. Подонкові прострілили вухо, а він продірявив живота уповноваженому по хлібоздачі». Може, у силу своєї сатиричної природи цей твір не схожий на інші його твори за своєю технікою. У творі надто багато обсервації, опису хиб суспільного устрою. Позичанюк майстерно використовує прийом комізму недорозуміння (як і Гоголь в «Ревізорі») щоб надати образу Подонка трагікомічного характеру. Звісно, будь-який комічний образ не можливо змалювати середовищем, ізольовано. У стосунках із представниками села виникає конфлікт між особистістю Подонка і хлопцем, тіткою, головою сільради. Через натяки, інтонації, сатиричний портрет героя, його самохарактеристику письменник дає нам знати, що такі люди, як Подонок, втратили риси людяності, вони мертві, механічні, а їхнє бажання нажитися зведене «на рівень автомата» (згадаймо, як він оглядає селянську корову в селі:
«Харошая кожа на юхт. Плохо, что калхоза нєт. В єдінолічніков нє так лєгко загатавлять»). Автор підводить читача до узагальнення, що такими є всі номенклатурні працівники радянської влади, призначені «зверху», і в їхніх руках монополія на владу.
До цього ж ряду належить «Оповідання про те, як большевики революцію з’їли, як Сталін перевішав українських комуністів та про найвищих секретарів компартії на Україні», опубліковане як листівка ОУН у 1944 році під прізвищем Богдана Рубайгада, старого українського моряка і повстанця.
«Сільську тематику» розвиває і новела «Чемпіон» («Пробоєм», 1943, ч.4) – про непокірного бугая Біяна, якому «прокололи ніжного носа», вставили кільця завбільшки в добрий бублик і налигачем прив’язали до «ясенового стовпа».
«Погрозливо зігнув голову, колупнув куцим рогом стовпа і тричі обійшов його. Еге, забили добре. Лобом хряснув раз! Стовп не подавався.
Кров у ньому жбухнула. Розпалився, різко мотнув головою – мотуза як не було. – Ех, рай – воля! Бугай оглянувся згорда, ревнув з радости, легко ступив до воріт і гребонув землю. Кім’я чорноземлі хмарою гряхнули на дах коровника.
Гей, хто там на нього залізо кує? Хто вориння зносить? Молиться до неба! Пропадайте обори! – Пішов на огорожу, взяв ворота на роги, а позаду залишаються тільки тріски та розчахнуті молоді щепи. Рвонувся в село. Всі перехожі метнулися в городи, поза тини, а дехто скочив у сіни, взяв на засув двері і крадькома визирав крізь дірку для ключа.
На вулиці показався райуповноважений по м’ясопоставці у вишневій сорочці. Напханий шкіряний портфель і жадібний погляд м’ясозаготівника, видимо, звернули увагу Біяна. Він поволі, ніби підкрадаючись, ішов, а далі підтюпцем пустився за уповноваженим. Той мчить перестрибнув через високі шляхетні ворота, перелетів трьохметрову канаву і за кілька секунд опинився в конторі».
Вдавшись до прийому створення комізму обставин і характерів, автор змальовує, як бугай Біян женеться за «райуповноваженим по м’ясопоставці». Аристотель свого часу визначив комічне через його протиставлення з трагічним, новела ніби розвиває його тезу, нівелюючи джерело трагічної напруги на селі у зв’язку з м’ясопоставками. «Поведінка» бугая Біяна – це художня відповідь автора на екзистенційну травму, нанесену людині здирницькою політикою радянської влади. Та знову ж таки, цікаво те, що ця проблема – не єдина в творі, бо для таких, Йосип Позичанюк, «окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді й остільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, що розлита в них» (т.35, с.108). Варто було з’явитися доглядачеві (і господареві) бугая Олександрові, як звін «м’як і пішов покірно за ним». Виходить, людяність, доброзичливість, довір’я, щирість, великодушність здатні приборкати непокірного звіра.
Може здатися, що Йосип Позичанюк фіксує у своїх творах (свідомо чи несвідомо) вічні теми: константи буття, його фундаментальні властивості, природні начала (універсалії), як хаос і космос, рух і статика, життя і смерть; антропологічні мотиви, по-перше, власне духовні начала людського буття з їх антиноміями (відчуженість і причетність, гординя і смиренність, готовність створювати або руйнувати, гріховність і праведність і т.п.); по-друге, сферу інстинктів із їх душевно-тілесними прагненнями людини (жадоба влади, потяг до матеріальних благ, престижних речей, комфорту і т.п.); по-третє, те, що в людях визначається їхнім віком (дитинство, юність, зрілість); і, нарешті, по-четверте, змальовує надепохальні ситуації людського життя, історично стабільні форми існування людей (праця і дозвілля, будні і свята, мирне життя, війна і революція; життя в своєму домі і перебування на чужині, громадянська діяльність і приватне життя і т.п.).
Усе у нього, безперечно, є і його сліди ми знайдемо мало не в кожному із його творів. Однак один важливий нюанс, якого не можна пропустити. Більшість творів Йосипа Позичанюка особливі з погляду їх мовної організації. В його творах ми маємо справу не зі світом як таким, а зі світом змодельованим, де на першому плані настанова автора не на об’єкт зображення, а на властивості мовного потоку (план вираження), на те, що Роман Якобсон називає «поетичною функцією мови». Тому більшість творів Позичанюка, хай навіть із погляду їхнього ритмічного ряду, не описують властивості світу (що характерно для того ж Івана Нечуя-Левицького), а їх мотивують, обґрунтовують, інтерпретують, коли поетична мова твору сама продукує свою семантику і семіотику.
У новелі «Гуляйпільські хлопці» («Пробоєм», 1943, ч.4) ніби порушено вічну тему «свободи і насилля». Йдеться про гуляйпільських хлопців Леоніда Ширяя, який був «царем вулиці», «грав на скрипці, дримбі, вищипував на бандурі, захлинався переборами на гармонії, тяв на цимбалах, брав міру на лірі, на «весіллі вимантачував вихилясту польку й одночасно обговорював зі світилкою празникові масові сцени»; Дениса Шаблюка, кочегара, машиніста, який міг вилізти на вершок димаря в паровому котлі, «не боявся вогню і припалював цигарки в паровичній топці»; Євмена Рубана, що міг «загнуздати дикого коня», не хотів «радісно жити в артілі і колом відмахувався від райуповноважених», цікавився туризмом; Лавра Байдаченка, який «возив шаландами кавуни до Херсону», «круглий рік купався у Дніпровому лимані», любив «кулачні бої, часом виходив на ринг побити рило якому-небудь чемпіону зі Серпухова».
Тепер ці одчайдухи зібралися разом, згадали медову кутю, колядки, свячену воду. Зайшли до ресторану на вечерю. Два вовкулаки за українську пісню накинулися на них з кулаками. Рубан виставив їх за двері. Підійшли ще чотири «новомодних черконокраватників з короткими, повище сідниць підрізаними піджаками». Рубан і їх виставив за двері. Підійшов міліціонер. «Він зразу ж взявся за матроса.
– Прошу со мной!
– Не заважай святкувати.
– Ґражданін! Давайтє не будєм. – Міліціонер намагався потягнути матроса, але він уперся і взяв доглядача закону за рамено. Мундир тріс по швах.
– Браток! – розпалився моряк. – Не тривож нас.
Міліціонер уже дещо бачив на своєму віку. Йому не треба було довго розшолопувати, але він не попускав.
– Давай назад, гуляйпільщина!
Байдаченко зирнув йому не в очі, а в саму душу.
– Так, гуляйпільщина! По-вашому це означає, коли ти мені раз даси у вухо, то я тобі розмалюю все рило, вирву язика і подроблю щелепи! Краще жий з нами у згоді, товаришу. Я жалію тебе. Пішли, хлопці!
Рушили, а за ними покурилась пісня».
Автор завершує новелу таким реченням:
«Вгодований директор ресторану, член місцевого кагалу, аж затіпався.
– Махновци! І нєльзя сказать. Уб’ют».
Звернімо увагу на парадигму мотивів твору: степове місто – міський ресторан – тайна вечері – коляда – вовкулаки, що обурюються: «- Слишь, закрой гортань! Ми не васпрінімаєм эта пєніє» – новомодні червонокраватники («- Что же ти нашэво Карешка глушішь, хахлацкая твая душа?») – бійка – поява міліціонера – хлопці покидають ресторан. Усі ланки наведеної парадигми мотивів є трансформацією попередніх. Так мотив «степове місто», «вітряне степове місто» виведений не лише з факту, що хлопці виросли в цьому місті, тут пройшло їхнє дитинство. А й із їхньої життєвої «географії». Леонід Ширяй «чкурнув на Далекий Схід, служив підводником на Тихому океані», бродив «по Зеленому Клині з кобзою й піснями». Денис Шаблюк «минув Біле море та й поїхав вантажити судаків до Мурманська». Євмен Рубан стріляв «дичину в Усурійському краю», «валив сосни на Амурі». Лавро Байдаченко служив «на семи торговельних кораблях», заїжджав «до Стамбула кальян, пражився під спечним сонцем у Бомбеї, куштував рис Йокагамі» і т.д. З цих мотивів помітно, що автора не цікавлять події, які відбулися за участю хлопців в історичному часі в різних країнах, його цікавить їхній життєвий досвід, екзистенційний час напруги їхніх переживань, страждань.
Можна взяти й парадигму мотиву «Святий вечір» («Друзі згадали медову кутю, колядки, свячену воду. Та де ж ти куті посмакуєш? Рідко хто святкує. Вирішили зайти до звичайного міського ресторану на тайну вечерю»; «- Не заважай святкувати (до міліціонера)» і т.д. Для Позичанюка важливо не те, що людина живе в хронотопі Святого вечора, а те, що він живе у ній, вона його переживає як екзистенційний час, отже дійсність залежна від змін у людині. Мало сказати, що автор використовує вічні теми. Кожну з них він вибудовує як тему з варіаціями, де кожна чергова варіація є трансформацією вихідної і попередньої.
Це ж саме ми помічаємо і в новелі «Іскра» («Пробоєм», 1943, ч.4), хоч написана вона була ще в Херсоні. Йдеться про репетицію в театрі драми «Назар Стодоля», де роль закоханого Назара Стодолі зіграв Кость, підмінивши шофера Антона Грибка, який зазвичай виконував цю роль. Доньку сотника Галю грала Орися, в якій він раніше «не помічав душевної іскри». Та роль закоханого спонукала до переоцінки цінностей і він закохується в Орисю.
«Перед самою виставою вони сиділи у кленовому парку за північ. Тільки небо іскристе бачило їх. Орися дивилась на волосожар, біля нього спалахнула зоря, білою стрілою черкнула небо і впала за обрій.
– Гарна в тебе роль… – шепче дівчина. Назар. Гаряче серце мав той Назар…
Знову полетіла зоря, ніби впала в Буг.
– Падуча зоря… Хотіла б я, Костю, в житті зорею засвітитись. Горіти і залишити по собі вогненний слід.- Вона схилила голову на його плече. – Хіба в руках моїх нема того вогню? Зробити за свій вік таке, щоб люди не забули. Ото пам’ять і буде зоряною стежкою…
Кость поривисто обняв дівчину. Припав до вуст. Вона горнулась до хлопця, колихалась в обіймах». Особливо його взяли за живе її слова про падучу зорю.
Вічний мотив кохання тут розгортається за рахунок тематичних комплексів: Орися виводить пісню – грає доньку сотника Галю – йде з хлопцями на край села – дивиться на волосожар – зустрічається з Костем у хлібах». На думку автора, справжнє кохання відбувається у вічності, в екзистенційному переживанні їхніх душ. Воно понад часом, у ньому нема розходження між минулим, теперішнім і майбутнім, у ньому відбувається звершення містерії духу.
За принципом варіацій збудовано й інші твори Йосипа Позичанюка, де вчинкова дія й екзистенційні переживання спроектовано одразу на дві площини: майбутнє переживається в теперішньому і навпаки. Він ніби пише варіації про самого себе, свій екзистенційний час і свою причетність до переломних моентів історії (війна, революція, боротьба за незалежність), коли вирішується доля державності і загроза нависає над рідною землею і над Європою. Тут його тривожні передчуття катастрофізму переплітаються з декадентськими та есхатологічними настроями модернізму.
У новелі «У полі» («За українську державу», 1945, ч.6) чотири повстанці виходять із оточення «царицинських освободителів». «До умовного місця збору було ще далеко. Голодні й підбиті хлопці ледве проточувалися половілими житами. Ройовий Опара оглянувся на заточливих, п’яних від утоми побратимів і сів на межі неподалеку дороги. Хлопці не сіли, а попадали коло нього». Дехто зневірений, душу роздирають сумніви. «Автоматник з-над Стрипи, в запорошеній вишиванці, довго дивиться в землю та починає клясти світ… Ні братів, ні сестер в цьому зазбручанському Поділлі. Як не в Воркуті, то в Нойгамері. Інший в далекій Карелії біжить на фіна, висотуючи кишки на колючий дріт. А зосталим давай літаків з танками, бо вони не вірять у свої сили. Я б тобі дав, коли б у Коломиї та в Проскурові були зброярні…».
Та хлопців надихає пісня школяра-пастуха. «Поцвйохує собі пилюку, покрикує довірливо на Лиску. Навколо ні душі, пастух гомонить з собою, шукає якоїсь ноти та, порівнявшись із заляглими повстанцями, починає задьористо:
Мандрували ми лісами
За лютими ворогами…
Хлопці підемо
Боротись за славу,
За Україну, за її права…»
Значить, їхня справа не даремна. Вона мають продовжувачів в особі молодших поколінь. Ліси, місця їхньої дислокації, несуть у собі силу спогадів і мають стійкий і довгий зв’язок із історією боротьби «за Україну, за її права». Тривалість і непервність боротьби переходить з мови інстинктів на мову усвідомлення, переростає в духовну силу землі, множить цінності і міфи, які не знищать окупанти. Про це нагадує пісня школяра-пастуха, який уже віддалявся від них, аж поки «не загубився серед передвечірнього стрекоту затятих коників.
«Ройовий ще довго ловив пісню, потім підвівся і запитливо глянув на своїх хлопців. Вони усміхнулися, повеселішали, бадьористо стали на ноги…
– Гайда, хлопці! До півночі будемо на місці».
У складній діалектиці екзистенційного переживання розкривається семантика новели «Синок», («Пробоєм», 1943, ч.5). Хлопчик, якого виховує тітка Леся, весь час думає про маму, спогад про неї допомагає втамувати душевну рану. Сумління стиснуте, мов пружина:
«Синок сперся руками на стіл, ніби читає. Річки ниточками синіми, як на ялинці шпильок -так їх багато. Мамо, оце Буг? Ма, ти ж мені сама казала. Як тут усі річки, то наша Володавка де?». Хлопець не лише переживає, він конструює свою ідентичність через сімейну генеалогію. «Знову водить пальчиком по ниточках річок, доріг, по горошинках міст. Дійшов до самого низу.
– А в цьому Дніпрі, що ти казала, є щупаки? Хай татко приїде, підемо з ним по рибу… Правда, тітко Лесю?».
Лаконічними стефаниківськими штрихами окреслено, що місце генологічної цінності сім’ї тепер заступає індивідуальна ідентичність. Вона народжується у винятковому горизонті трагічної життєвої історії хлопчика.
«Сонце уже в застільному вікні, розбруньковується чіпкий бузок.
«-Ма, ходім сьогодні до колії. Бач, ти не водиш мене, а Катруся вже не хоче. Вона каже, що тато не приїде, бо він за Дніпром…». Та мама нічого не відповідає на це. Комунікація між ними перервана. «Вона дивиться на нього зі стіни, яка півонія з рути, в стрічках, а мережка аж очі бере». Замість мами на його питання відповідає тітка: «Тітка Леся каже «так» і дивиться за ним – от куди він повернеться, а вона очі за цим водить». Вражає гранична стислість, емоційна наснаженість вихоплених шматків душі.
«Дивиться на мапу.
– Як пішов тато, то було літо, а тепер знов літо, а тата нема… Ма, ходім до стації, може приїде сьогодні. Мамусю, скажи мені щось, чуєш? Бач яка ти, мамусю, чого ж ти обернулась, га, матусю? Я за ним сам піду…»
Автор ніби конструює міст від душевної травми хлопця, що втратив батьків, до героїчного чину. Не розкрито, що трапилося з батьком? Але гранично ощадливі деталі, те, що батько «за Дніпром» і хлопець «чіпляє блискучу бомбу до боку, готується до походу» дає відповідь на це питання. Так народжується героїчний міф. Хлопець не може жити у полоні свого минулого, він, щоб уникнути психологічної деформації, повинен повірити в майбутнє і своїми вчинками наближати його. По суті, новела моделює ритуал ініціації, перехід від дитинства до зрілості, до того, що Ніцше називає пануванням волі над пам’яттю.
Насичені незламною вірою в перемогу і новела «Нащадки» («Література і мистецтво», 1941, кн.5) – про представників покоління, вихованого на бунтарських традиціях повісті «Борислав сміється» Івана Франка. Подія відбуваються в роки Другої світової війни. «Вертав Федь від Басараба і не бачив вулиці за собою». Та антропонім «Басараб» і Басарабові слова «І не всміхнеться вже Борислав», нагадують читачеві образи братів Андруся й Сеня Басарабів із їхньою стихійною ненавистю до підприємців і найманців. Ще зі школи пам’ятаємо, як вони збиралися на збори, розповідали про злочини підприємців та їхніх найманців і карбували ці злочини на тонких палицях. Таке собі ліщинове письмо ненависті. У новелі йдеться про товаришів Федя і Франека, які були братами по боротьбі. Тільки карбами ненависті мічені не ліщинові палиці, а їхні душі. «Обох їх у в’язниці підвішували за руки і вибивали стільці спід ніг, обидва після мук знову пробирались на масівки, а в травні маяли червоними полотнищами у прибориславських лісах». Можливо, в минулому вони були прибічниками соціалістичних ідей. Тільки далі Позичанюк нашаровує на франківський сюжет біблійний мотив Авеля і Каїна. Злочин здійснив Франек, він виступає в ролі Каїна. Його помітили «з поліцаєм», через нього «двох товаришів з дрогобицького комітету накрили шпигуни». Він зрадив й іншого разу, коли домовились про масівку за Бориславом, з’явився, і «поліцаї шелестіли в кущах». Змінили місце зустрічі – тепер уже біля акційної спілки «Малопольща», «Франек прийшов на призначену годину», та «поліцаї теж заздалегідь добрались, у портьєрці вештались. Каїн у сім’ї причаївся!».
І Федь має покарати товариша, «весь час дуднять у вухах Басарабові слова: «І не всміхнеться вже Борислав»… Хто ж то докоряв? Старий, із роду паліїв». Письменник використовує рідкісний лексичний засіб: слово-привид, щось на взірець «поручника Кіже» Юрія Тинянова. «А він же його онук» – тобто Федь – онук літературного героя Басараба. «Виріс у ропі та в арештах. Хіба ж послала б комірка на таке діло кого-небудь?..». Байрон протиставив Люциферу Каїна як однодумця і соратника, знищивши мотив заздрощів і помсти. У Позичанюка Франек бунтує проти етичного кодексу патріотів і борців за Україну. Федь долає в собі душевну скорботу і безвихідність («А на кого ж вістря підносити? На товариша!») і виводить Франека у ліс.
«На всохлому дубі старечо крякнув крук. Федь аж підсікся на хистких ногах. Пропустив Франека вперед.
– Стій! Більше товаришів не видаси!..
Тьмяне залізо в руках ріпника затяло провокатора.
– За скільки золотих купили тебе, юдо! – питав своєю мовою.
Стояв під березою білий, як її кора.
-Не розумію китайських слів!
– Час уже тямити, на чиїй землі живеш.
Той плигнув з місця, – і сполошилися чорні гілки, посипався березовий лист».
Федь не належить до галереї демонічних особистостей, як змалював Каїна Байрон. Він вихований на бунтарських традиціях повісті «Борислав сміється» Івана Франка. Підприємець у цьому творі казав робітникам: «Борислав вас висміює», на що ті відповідали: «Борислав, паночку, то ми! І ми тепер сміємось з вас!». Федь в умовах фашистської окупації надає іншого підтексту цій метонімії: «- Гей! Усміхнеться ще нам ріпницький Борислав! – і голос його перелетів просіки й ламкими відгуками розійшовся в сосняках…». І завершується твір зібранням вояків: «а бориславській касарні, в кімнаті восковика Гирки зібрались усі його родичі. За вікнами виднівся синій сосновий ліс з жовтими світлинами – ще вцілів буковий лист. Заробітчани співали пісні Великої України. Федь розказував, як бориславці йшли до правди і хвалився: «- Завтра їдуть наші у Львів, за об’єднання земель скажуть». Звісно, образи «об’єднання земель» (одна із декларацій Народних Зборів у Львові про входження Західної України до складу УРСР і СРСР), «в травні маяли червоними полотнищами» – радянські анахронізми, вони свідчать про те, що новела була написана раніше і, мабуть, була розрахована на публікацію в офіційній пресі.
У новелі «Вирушали хлопці» («Пробоєм», 1943, ч.3) описано драматичну розлуку дівчини з повстанцем, якого чекає повне небезпеки майбутнє…
«Він стоїть проти дівчини.
– Виходить, завтра не прийдеш, Устиме.
-Ні, Оленко.
Квіти розсипаються, клопіт з ними.
– Неправда, ніби часу в тебе нема.
Він сідає поруч.
– То чому ти охмарена? Хіба я чомусь завинив?
– Ти ж докору не чуєш. – Вона глянула на хлопця тужними очима, а він зорить звесела і прибирає з очей розсипаний чуб, як розчісану плоскінь.
-Відколи ми заприятелювали – я пізнав незнану мені красу оцих шумливих сосен і клечаних берегів собу.
А моя «Черемуха» – то про тебе пісня.
Дівчина одійшла від сосни.
-Вона вже зів’яла…
Випорхнула з густого віття сполошена пташка, хруснула гілка над головою.
– Я тобі не хочу вадити…».
Хлопець не виправдовується і нічого не пояснює. Лаконічними штрихами письменник дивовижно передає красу його духовного світу і поведінки. Звісно, ця краса відносна, бо її конкретний вияв має національну прикмету: захистити свою батьківщину від ворога. Напевне що в них з дівчиною різні уявлення про людський ідеал. Вона мріє про сімейне щастя.
– Мені й самому ніяково, Оленко.
Я забираю в тебе час, а думки наші про дружбу розходяться.
…Хто там гупає вдалині?
Хіба сосни рубають?
-Ти шукаєш товариша, щоб разом іти в життя. Я ж залишусь таким же приятелем, як і тепер.
Дівчина пильно розглядала зірчасту квітку, аж до очей піднесла її… Жовті пелюстки облямовує темновишнева лишва.
Підвелась і ледве рушила піщаною просікою.
Ішла мовчки до узлісся.
– Я сюди… Вона перехопилась через річак, пішла високими соняшниками.
Замерехтіли широкі полики і довга коса торкнулась шершавого листу. Побігла, не оглядалась».
Схоже, що вони обоє прекрасні люди. Але абсолютної краси нема. Вони співвідносять реальний світ із своїми ідеалами, а вони в них різні. Він нічого їй не обіцяє, бо завтра може загинути.
«Устим довго не рушав з місця. Потім витяг з-за пояса і переклав до бокової кишені воронений пістоль.
-Що ж я тобі казатиму, кохана моя?
Як вернусь живий – зустріну».
До цього слід додати, що, крім екзистенції людських переживань, художня майстерність автора також є джерелом краси твору, вона створює свою красу, переливається в неї, чарує читача.
Внутрішня напруга конфлікту помітна і в новелі «Три брати і всі однакові» («Пробоєм», 1943, ч.3), про трагічну долю трьох братів, найстарший із яких, керував кулеметною сотнею, його хлопці у боях «найдовше тримались і найбільше ворогів висікли». Його взяли в полон, він опинився із своїми «недобитими кулеметниками» за колючим дротом, у подірявленому френчі, на «постріляній, порубаній його голові скипілась разом із землею чорна кров». Його оглядає лікар, якого старшина просив перев’язати:
«- Бачите, вам треба зав’язати голову, зліпити оці розриви біля писка. А вас завтра мають повісити. Чи ж варто марудитись?..
Були й такі, впали на коліна перед завойовниками, повзали, «цілували ковані чоботи, лохкали, ковтаючи брудні сльози». Скривавлений старшина випростався, переступив через бранців і вигукнув:
– Слава нашій землі!
Поранені усміхнулися.
А за горами, пн Поділлі, поляки допитували молодшого брати, вимагали від нього прізвищ та адрес бунтарів, а він, випльовуючи зуби, «заперечливо хитав головою». Накинули на нього мішок, жбурнули в провалля, «перекотився по якомусь камінню», коли відкрив очі, ті самі душогуби біля нього:
– Отже, говоритимеш?
– Ні…».
Наймолодшого викурювали з лісу трьома червоними танками.
«В ті часи доля звела усіх трьох братів у повітовому місті. Енкаведисти провадили їх у темну ніч. Тихо шуміли сосни. Звикли до того нічного шуму у своєму краю. І тоді брати відчули, як хочеться жити.
Під рідними соснами їх життя перетворилось у пісню. Бренить вона на устах борців месницької Волині, черленого Підгір’я, непокірної Галичини й Кармелюцького Долу».
Останнє речення, яким Позичанюк закінчує новелу, свідчить про те, що під його пером конфлікт між реальністю й ідеалом не веде до поразки ідеалу, як це ми бачимо на прикладі роману Ремарка «На західному фронті без змін». Ймовірно, що автор новели орієнтувався на шекспірівську традицію («Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло»), де смерть героя не є смертю самого ідеалу. «Їх життя перетворилось у пісню», – стверджує автор. Смерть трьох братів, фізичне знищення патріотів обертається їхньою моральною перемогою, їхнім духовним безсмертям, стає символом непереможності героїчного духу. Всі три брати, незважаючи на різні характери, однакові і своїй хоробрості і моральній красі.
Новела «Життя», («Пробоєм», 1943, ч.6) порушує вічну тему миру і війни. Подібні ситуації складають сферу дій і зусиль, прагнень героїв до здійснення певних цілей.
«Не знайдеш затишку. Дядьки – як на Великдень.
Понаставляли полукіпків у дворах, гомонять, не надивляться на ті снопи. Літ двадцять, як не ставили. Еге. Під Києвом гармати б’ють. Везуть безногих. Жиди в cмітті порпаються. Не сховаєшся від людей». В повітрі чується тривога:
«І небо тривожить. Розклублюються білі райдуги, виписані стрімголовцями, прошиті гарячим градом. Чорні крапки не впадуть з неба серед білого дня. А вночі вернувся з червоними очима, впорались. П’ятнадцять спустилось. Узяв дві автоматки, обвісився залізом, поставив кулемет на бричку, поїхав на ліквідацію. І куля його не бере. Яка вона пишна, що з ним ходить».
Драматизм наростає:
«Із-за рогу вийшов дядько з давнім дерев’яним хрестом.
Похоронний хід. Що то за небіжчик!
Домовина з улик. Один чоловік несе. Троє сусідів ступає. Скинув кашкет, тільки й плачу, що мати. Усі суворі й мовчазні. Кожний родича закопав цього року.
Як став з нею – загубив стежки.
Десь далеко співають напутні, прощальні слова. Земля зсувається, глухо б’є по дошках.
Чи й вона хоче в яму лягти? Її десь тримають за руки. «Одступіться! Я вас усіх ненавиджу!..» Життя її закопують.
Ледве підвели матір зі свіжої могили.
Іде, як сліпа. Заточується, не мислить.
Здалека встає батько, колеться небо, горять села, люди по садках розбігаються, і дитина спить з каменем в колисці.
Люди нишком позаду ідуть».
Та твір оптимістичний, його трагічний настрій «очищає», збуджує волю до життя:
«За білими липовими ворітьми вона відриває погляд з землі, дивиться поперед себе. Мерехтить дорога, горять вовчі ягоди. І ледве розпізнає. Обвішаний зброєю парубок цілує дівчину під берестом. Забув про увесь світ». Ось так переплітаються війна і мир, любов і ненависть.
Зачіпає за живе і новела «Зелений шум» («Пробоєм», 1943, ч.5). Двох чужинців, які знущалися над людьми, зловили повстанці.
«Отаман з дубового пня погляда на нових гостей, спід сивої кубанки двома чорними китицями вирвався чуб, груди важко розносять короткий кожушок з чорним комірцем, побілілі пальці затисли вдвоє зібганий ремінний нагай. Дикі хлопці їдять його зором. Привели двох уповноважених і чекають слова страшного месника, що з Сибіру втік. Його синок підбіг до першого оцупкуватого: сіра шинеля й кров’яний орденок.
– Дай мені його, батьку! Цей шість неділь сидів у нашому селі, наганом бив матерів, як свої коні розбирали з колгоспу».
Звернення сина до батька – сфера вияснення взаємин життя і смерті, любові і помсти. Трагічна ситуація війни ставить героя перед обличчям людей, історії і змушує відповідати перед ними за свої вчинки, вона вивіряє його на цільність, на здатність до сміливих кроків.
«Отаман ворухнув куточками вуст. Його кров. Росте колій, зразу за ніж хапа-ється. Не вміє ввічливо говорити зі столичними партійцями.
– Звідки? – зіскочив отаман з пенька.
– Лєнінґрадєц.
– Чого прийшов у цю сторону?
– Земля зовйот.
– Поетично. – Обернувся до повстанців:
– Уповноважений землі хоче. Нагодуйте його, хлопці.
Лєнінґрадца рвонули, а тихоокеанський матрос уже набирав землі в пелену чорної бурки. Не хотів їсти, церемонився, як дівка. Матрос припросив ручкою нагана по зубах: почав ковтати. Земля верталась, не хотіла лізти в його чорну суху горлянку».
Ситуація із сином отамана вказує на можливість продовження індивіда в роді, розчинення в суспільному. Хлопчик розчиняє себе в середовищі вояків, при цьому зберігає свою неповторну індивідуальність, свою свободу й активність дій, готовність до чину і помсти за народну кривду.
«Другий намагався впасти на коліна, хлопці тримали його попід пахви. Отаман звів густі брови.
– А-а-а. Ґайсінскій портной! «Одноголосно ухвалили виселити», – підвів підборіддя. – Скільки людей загнав на чужину?
– Хліба шукав, отамане, як ховрах. Дві зустрічні червоні валки викачав. Третьої не доканав…
– Хліба йому не пожалуєм! – Отаман злетів на пень.
– На роздоріжжя їх, хай люди пізнають! Землі у нас вистачить і хліба доволі. Ми кожного путіловца нагодуємо, так що сік на животі виступить і біла муравиця піде з рота!..
Отаман і повстанці змальовані як люди активні у своїй помсті. Вони діють у руслі необхідності і кари, як того вимагає воєннний час. Через їхні вчинки і виявляється необхідність.
«Звалили два вилкуваті ясени, спроквола обтинали гілля, підганяли перекладину. Ліс гомонів від повстанського реготу. Гайсинський кравець доїдав відро пшениці й очі його потроху вилазили на лоба. Під глодом доходив путіловець, ригав землею, чорні патьоки слизились по бороді, стікали на груди».
З волі автора повстанці «відроджуються» у свідомості читачів у трагічних емоціях, які очищають і облагороджують, бо зло покаране. Дві емоційні течії – скорботи і радості- зливаються воєдино, в дають те враження радісного горя і гіркої радості, яке асоціюється у творі із «зеленим шумом». Це естетична насолода скорботою, яку ми отримуємо від справжнього художнього твору:
«Холодний верховик сіяв дубовим насінням, зривав дикі груші, обламував русок. В молодняку гупали лісовики, гострі сокири придзвонювали вічному зеленому шумові».
Особлива міра активності художнього мислення автора помітна в новелі «В житах» («Пробоєм», 1943, ч.6). Дощенту руйноване війною село, «люди насторожено вилазили з льохів і мовчки дивились на подзьобані кулями стіни, звуглені хати, розвернені стріхи», у кожного своє лихо. «Сестра питає про брата, жінка шукає чоловіка, засмучена дівчина мовчить про нареченого».
Прибита лихом жінка шукає брата, вистоює біля «облуплених, цегляних касарень», виглядає «при широких дорогах», «витирає сірі вуста, зупиняє звільнених з полону»:
«- Брата мого, Юрка Губенка, не стрічали?
– В одному батальйоні були. При першій атаці наші хлопці йшли на їх сторону… Казав: «Усім батальйоном перейдемо і разом рубатимем орду. Прилучаться кармелюківці, встануть довбущуки…»
– Як стали переходити, почалась стрілянина. Батальйон інтернаціональний…
Вона глянула розпачем, за рукав схопила.
– Убитий?!.
– Не знаю…
– А може, в полоні, скажіть? Він же не був комісаром…
– А то багато серед нас комісарів, дівчино. Ідеш у пекло, бо вогонь за плечима…
Впала на межу… «Як же тобі, матінко, розказати про нашеє горе?.. Я ж не знаю, де ти лежиш. Чи в далеких холодних лісах, чи при тому березі, де сонце не світить…».
Позичанюк створив особливий тип трагічного характеру – образ сестри, яка шукає брата. В основі цього характеру лежить не драматична, а лірична напруга. У творі розлита скорбота від лиха, вона і є світ або душа героїні. Автор відтворює її складний духовний світ, акцентуючи не стільки на вчинку, скільки на переживаннях і роздумах. Це особливо помітно в заключних рядках новели, коли вона його знаходить у полі, де «жита помережані важкими танками, розбиті бомбами, столочені бійцями», палить сонце, «над колоссям срібними нитками грає марево, сірі кібчики сидять на порватих дротах і безжурно причепурюються дзьобачками», «стремлять рушниці, загнані багнетами в землю, зяють розірвані жерла гармат», а серед «мідних картушів лежить вершник. Ніби спить… скрутився, голову поклав на суху грудку». «Гей, та тут їх ціле кладовище. В житах виросли, в житах і смерть спіткала.
«Колоски затоками біжать до левади. На пагорбку, серед жита, стоїть самотня дичка.
Стежки до неї протолочені. Найдальший минув грушу, повернув у ярок. В¬димо, джерела шукав. І не доповз.
Заорав грудьми під межу, простяг руку, затиснувши в кулаці колосок з синьою волошкою».
І ось вона знаходить свого брата. Автор майстерно передає пафос боротьби
Зі злом. Дійсність повна трагізму, і життя існує і рухається лише за рахунок жертовності його кращих синів.
«Стала й заніміла. Припала до нього, повернула голову, провела долонею по темному лиці, змахнула землю. Не тямлячи себе, пригорщами носила джерельну воду, студила його, виривала у смерті.
Оглянулась дико – кожному прокусила б горлянку! – чи не йдуть закопувати.
З страшною силою розвів повіки, душа ще не вийшла з його дебелого тіла, хоч все живе чапіло побіля нього, чекало смертельного пазу.
Хапливими, гарячими руками збирала з чола скипіле волосся, нагортала йому земляну подушку під голову.
– Ти житимеш, братіку, житимеш, мученику мій. Хлопці ж тебе виглядають, а ми тримаєм на покутті, замість образів».
Вона хоче вирвати його із лабет смерті і вірить, що він житиме. Її віра розкриває сенс героїчного життя брата, його велич, безсмертя його подвигу, активність і неповторність його індивідуальності.
Новела «Зваба» («Пробоєм», 1943, ч.3) виводить тему кохання на простір філософських узагальнень трагічної місткості. Дівчина йшла берегом, кущі води «сміялися пухнастими котиками», а біля ополонки «поважним кроком ходила червонодзьоба лелека», побачила хлопчика, що свистав «у зелену гілку». «Вербовий голос бренить, як передвісник зеленого шуму… Попливуть до Дністра останні крижини. Запарує земля. Врозгін кластимуть скиби суворі ратаї». Раптом згадала про свого хлопця: «А він же чекає біля левади – сказала вголос. – Розгнівається мій Юрко». Піняста бистрина нагадала їй вересневий ранок.
«Тоді прудко тікали польські жовніри від близького гуркоту машин. В селі залопотів кров’яний прапор на списчі вершника. Чорні танки совали вулицею і стіни осипалися в хатах.
Біля річки стала машина.
Бійці чогось шукали понад берегом.
Вибігла дівчина. «Мілко чи глибінь?» – питають. «Повертайте в бік!».
Пройшла крізь лозу, біля полеглої верби – кинулась уплав.
Уже по той бік річки танкіст пригорнув дівчину.
– Спасибі, Оксанко!
– Яринка…
– І моя сестра так зветься…
Десь вона тепер під Глуховом льон чеше. Не забуду, Яринко! А може й стрінемось, як підем за Україну…
Бувай здорова!
– Виходить і там не було?..
– Кого? А… Ні, галичанко. Ще буде!»
Цю недомовку автор пропонує читачеві заповнити самому. Кого-чого не було? Миру, щастя, спокою? «Ще буде!», – сказав чернігівець.
Дим устав, дорога закурилась.
Яринка не губила його сліду.
Усміхалися їй зірчасті очі й вирізні уста, а рідне слово кільчилось у серці.
Скільки тих машин проїхало через їхнє село – не злічити.
А ще й тепер як учує дівчина залізну громовицю – стривожиться, на дорогу вийде».
Виходить, що минуле, від якого ми з часом все більше віддаляємося, нікуди не зникає, а продовжує впливати на сучасне життя. Писав колись Вільям Вордсворт: «Я хочу забальзамувати дух минулого заради зцілення в майбутньому». А як забальзамувати? Сучасність диригує минулим, як оркестром. Рухи пам’яті спорадичні та нервові, вони певною мірою зумовлені течією.
Запропонований Йосипом Позичанюком принцип розгортання теми через варіації спонукає дещо інакше подивитися на текст твору і його статус. При такому підході із звичного стабільного продукту (як ми звикли його сприймати із шкільної лави) він перетворюється на трансформувальний механізм, який заявлену на початку інформацію переробляє і видає у фіналі із зовсім іншою семантикою, іншим планом вираження. Ця проблема ще не розроблена в нашому літературознавстві. У таких творах ритмові належить основна роль. Недарма твори Позичанюка дуже ліричні, тяжіють до ритмічності й музичності як «елементарних об’явів людської душі» (Іван Франко): «Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, се не техніка, се спеціальна душевна організація авторів, виплід високої культури людської душі» (т.35, с.108).
Можна зрозуміти увагу багатьох письменників ХХ ст. до «чернеток», «заготовок» як перед-текстів остаточного текстового утворення. Так робив, скажімо, Пікассо, виставляючи на виставках всі свої попередні ескізи. У цьому плані цікаві і ранні кон’юнктурні речі Йосипа Позичанюка («На рідній землі», «Різьбар»), його нариси («З дороги», «На могилі поета»), сатиричні твори («Периферія») і навіть його листівки («Оповідання про те, як большевики революцію з’їли…). Бо можна помітити, як письменник варіює, трансформує ранні мотиви своєї творчості. У такому контексті кожен із його творів можна читати як паліндром, дзеркало слова на взірець «потоп» і він передбачає три фази сприймання: пряме прочитання, помотивне і зворотнє, що враховує осмислення результатів семантики. Отже, незважаючи на невелику кількість написаного, Йосип Позичанюк належить до видатних новелістів Стефаниківської школи. Слушно ж зауважив Б.Подоляк (Григорій Костюк): «Нема сумніву, що боротьба і передчасна смерть не дали змоги Йосипові Позичанюкові виявити всі свої небуденні творчі можливості. Нема сумніву, що в його великому людському серці таїлось і жевріло ще багато глибоких і хвилюючих образів, задумів і сюжетів. Але й те, що залишив він після себе, те, що творив у походах, у боях, у криївках і підпіллі, є надзвичайно цінним мистецьким документом непроминального значення. Його новелі на сьогодні ніби замикають великий цикль літературно-мистецьких творів незакінченої ще доби української визвольної революції і резистансу. Його новелі, попри страшну дійсність – глибоко оптимістичні. Вони наповнені глибокою вірою в перемогу української ідеї, що є синонімом соціяльної і національної справедливости, добра і людяности на нашій змученій землі» [Подоляк Б. Йосип Позичанюк – поет, революціонер, член УГВР // Сучасна Україна (Мюнхен). – 1951. – Ч.4. – С.17-18].
Сьогодні, у пору відновлення історич¬ної справедливості, замовчуване протягом півстоліття ім’я визначного діяча визвольного руху Йосипа Позичанюка треба повернути народній свідомості. Варто подбати про повне видання його творів, написати його детальну біографію, увічнити його пам’ять меморіальною дошкою на стіні Ніжинського педінституту, де він навчався. Адже на крові таких героїв, як він, “виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації”.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.