26 вересня виповнюється 140 років від народження нашого великого земляка Михайла Галущинського – команданта легіону Українських січових стрільців, багаторічного голови Товариства «Просвіта», першого директора Рогатинської приватної гімназії, професора Львівської академічної та Золочівської гімназій, Українського таємного університету, великого педагога, просвітянина, правозахисника та видатного політика.

Родина греко-католицького священика, багаторічного пароха села Звиняч Чортківського повіту, отця Миколая Галущинського, (1852–1923) дала Україні цілу плеяду неординарних особистостей. Зрештою, сам Отець Миколай був глибоко шанованою людиною в цілому краї. Так, приміром, у 1895 році громадські збори у Бучачі, Язловці, Чорткові, Будзанові та Монастириську висували його, звиняцького пароха, послом до Віденського парламенту.
Наймолодший з його синів, також Микола Галущинський, доктор права, був авторитетним адвокатом та громадським діячем у Самборі. Теодозій (Тит) Галущинський став видатним церковним діячем, істориком Церкви та богословом, ректором Львівської Греко-Католицької семінарії, засновником Богословського наукового товариства у Львові та ігуменом Львівського монастиря св. Онуфрія. Саме Теодозій Галущинський, як духовний отець, намагався прийняти таїнство сповіді в Івана Франка – в останні дні життя Поета. Його брат Іван Галущинський став видатним педагогом: очолював товариство «Рідна школа» у Львові, був професором Тернопільської та Рогатинської гімназій.
Але першим з братів Галущинських – за багатогранністю його натури, за вагомістю його культурно-освітнього, громадянського та політичного доробку – судилося стати старшому з них, Михайлові Галущинському.
Народився Михайло Миколайович Галущинський 26 вересня 1878 року в Звинячі. Розпочав навчання в сільський початковій школі та Бучацькій василіанській гімназії, а продовжив у Тернопільській гімназії, після закінчення якої здобував вищу освіту на філософських факультетах Львівського та Віденського університетів. Уже в студентські роки проявив себе громадським лідером: у Львові його було обрано головою студентського товариства «Академічна громада», у Відні – головою українського університетського товариства «Січ». Належав до провідних членів студентської організації «Молода Україна». В 1899 році став організатором першого у Галичині українського студентського з’їзду та віча, що започаткували багаторічну боротьбу за створення українського університету у Львові.
Після отримання університетського диплому Михайло Галущинський розпочав педагогічну діяльність в Українській Академічній Гімназії Львова (1901–1904) та Золочівській гімназії (1904 – 1909) – викладав гімназистам українську та латину. У Золочеві стає лідером осередку «Просвіти» та філії Українського педагогічного товариства, створює тут першу в Галичині громадську бібліотеку-випозичальню, численні «просвітянські» читальні у селах Золочівщини. Кажуть, він пішки сходив усі села Золочівщини, читаючи просвітницькі лекції в осередках «Просвіти». Тому не випадково, що готуючись до відкриття у 1909 році української приватної гімназії у Рогатині, Товариство «Рідна школа» запрошує молодого вчителя та активного просвітянина Галущинського стати першим її директором.
У Рогатині Михайло Галущинський з головою поринає у освітянську справу, яку вважав своїм покликанням: ретельно підбирає вчителів, створює у навчальному процесі атмосферу творчого пізнання та взаємоповаги, розвиває національно-патріотичне виховання… Про те, якого рівня громадянської свідомості досягли вчителі та учні Рогатинської гімназії під його керівництвом, свідчить вже такий промовистий факт: на самому початку Світової війни 250 гімназистів записалися добровольцями до Легіону Українських січових стрільців разом зі своїми вчителями: Никифором Гірняком, Миколою Венгжином (Угрин-Безгрішним) та Антоном Лотоцьким.
Війна перервала плідну педагогічну діяльність професора Галущинського. На початку серпня 1914-го його призивають до полку, який формувався у Золочеві. Як відомо, вже у перші дні війни офіційний Відень погодився на створення добровольчого Легіону Українських січових стрільців (УСС). При його організації Головна Українська Рада стикнулася з браком кадрових військових – українців для командного складу Легіону. У цій ситуації український політичний провід робить Галущинському цілком несподівану для нього пропозицію – очолити Легіон УСС. Головний аргумент, що послужив на користь кандидатури молодого професора – бездоганна репутація педагога, громадського діяча та успішного організатора, здобута ним за п’ять років праці в Рогатинській гімназії.
Військова кар’єра аж ніяк не вабила Галущинського. «До воєнного ремесла не чув я надзвичайного покликання, а вже якоїсь більшої пошани не мав ніколи», – згадував він пізніше. Він приймає пропозицію лише з почуття патріотичного обов’язку, сподіваючись, як багато хто з галичан у той час, що війна дає шанс на звільнення Наддніпрянської України від царської деспотії. Вже 18 серпня 1914 року поручник Галущинський прибуває до Львова та приступає до виконання обов’язків команданта легіону УСС. 3 вересня відібрані стрільці складають присягу, 5 вересня їх передислоковують на вишкіл у район Мукачевого, де командант формує структуру легіону в складі 10 сотень. А вже 10 вересня він отримує наказ надати кращу сотню для охорони карпатських перевалів. Саме від вересня 2014 року бере початок новітня історія українського війська, біля витоків якого стояв і професор Михайло Галущинський.
Він очолював УСС до березня 1915 року, після чого Легіон був включений до складу корпусу генерала Гофмана. Пізніше – служив військовим референтом УСС при штабі корпусу. Галущинський не став пересічним штабним офіцером – він продовжував служити «усусам», намагаючись у будь-який спосіб полегшити їхні тяжкі фронтові будні. Про нього із великою теплотою згадує у своїх спогадах майбутній генерал УГА Мирон Тарнавський, на той час командир куреня піхоти австрійського війська (йдеться про їхню спільну участь у боях на Стрипі у травні 1915 року): «В короткому часі я пізнав більше старшин У.С.С., людей симпатичних та ідейних. Між ними М. Галущинського, що був зв’язковим між українською формацією і військовою австрійською владою. На його плечах лежав великий тягар відповідальности та преріжних обов’язків. З уряду мусів він встрявати у безліч конфліктів та неприємних історій, що виникали поміж У.С.С. та Корпусною Командою. Треба признати, що він немало прислужився Українському Легіонові завдяки своєму тактові».
Професор Галущинський повертається до рідних країв у 1918 році, у непростих повоєнних обставинах відновлює викладання у Львівській академічній гімназії, а з моменту створення Українського таємного університету у Львові (1921) – починає викладати ще й в університеті.
Репресивні дії влади по відношенню до учасників українських визвольних змагань змушують його відкривати для себе нові сфери громадської діяльності. Так Михайло Галущинський входить до керівництва «Українського горожанського комітету для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в’язням» (1919) створеного авторитетним львівським адвокатом, доктором Степаном Федаком. Це була по суті перша у повоєнній Галичині громадська організація, яку нині назвали б правозахисною. Діяльність Комітету базувалася на нормах права, польсько-українській угоді про ставлення до полонених і інтернованих, укладеній 1919 року, та взаємній повазі до прав усіх людей, котрі пройшли війну. Голова Комітету С. Федак у цьому сенсі часто наголошував: «Українці є людьми. І поляки є людьми. Тому вони мусять домовлятися та досягати порозуміння». Та все ж активність Комітету викликала невдоволення польської адміністрації. Скориставшись, як приводом, замахом на маршалка Ю. Пілсудського та воєводу К. Грабовського, скоєним УВО у Львові у вересні 1921 року, влада сфабрикувала політичну справу проти лідерів Комітету, серед них С. Федака та М. Галущинського. Їх на два місяці було арештовано, а Комітет невдовзі оголошено поза законом.
У 1923 році Михайла Галущинського обирають головою Товариства «Просвіта», діяльність якого тоді поширювалася на усі воєводства міжвоєнної Польщі з українським населенням. Як стверджували згодом колеги-просвітяни, саме «Просвіта» стала його «найулюбленішим дитям». За шість років головування Галущинським було створено 86 нових просвітянських осередків. Він поставив діяльність «Просвіти» на наукову основу, поширював діяльність організації у найвіддаленіші села, займався створенням нових філій і читалень, особисто бував у кожній з них, відстоював перед владою права просвітян. «Просвіта» стала на той час найчисельнішою та найбільш дієвою з громадських організацій. Масштаби її діяльності вражають – і з урахуванням відсутності будь-якої державної фінансової підтримки, і за сучасними мірками. Членами організації були сотні тисяч людей, кількість читалень «Просвіти» у селах наближалася до трьох тисяч! З року в рік «Просвіта» видавала цілу низку власних часописів: «Народна освіта», «Аматорський театр», «Бібліотечний порадник», ілюстрований місячник «Життя і знання»…
Він був свідомий, що культурний поступ триває десятиліттями, проходить довгим «шляхом зерна», але вірив у те, що рано чи пізно просвітницька праця багатьох людей доброї волі принесе добрий врожай, що саме вона стане головним чинником національної консолідації українців. Застерігав просвітян він розчарувань та прагнення винагород за свою працю, наголошував: «Не дайся зневіритись! Не жди завтра овочів, коли лише нині посіялось!»
Особливого значення Галущинський надавав розвиткові бібліотечної та видавничої справи у «Просвіті», вважаючи що «Кожен нарід, котрий називає себе культурним і хоче, щоби його таким уважали, мусить рішуче звертати увагу на все те, що давало би йому повне право до такої назви. Одним з доказів правдивої культури буде книжка і відношення громадянства до книжки». Він прагнув, щоб нація зростала знаннями і працею, а не міфами та інстинктами. Щоб люди покладалися на власний розум, а не на волю вождів. Тож заради цього «Книжка має стати одним із найліпших і найвірніших приятелів народу».
А в 1924-у Михайло Галущинський виявився єдиним з українських гімназійних професорів, хто наважився виступити з офіційним протестом проти рішення Львівської шкільної кураторії про запровадження польської мови в адмініструванні усіх гімназій, у тому числі українських, та про викладання польською окремих дисциплін. Цим своїм вчинком Галущинський зробив не багато і не мало – врятував честь української гімназійної професури перед обличчям історії. Він був свідомий наслідків такого кроку для себе, як і неспроможності змінити ситуацію, але змиритися із зневаженням гідності українців у системі тодішньої державної освіти не міг. Наслідки не забарилися: професора Галущинського звільняють з роботи у гімназії та з адміністративної посади в кураторії без права отримувати будь-яку пенсію. В цей час на його утриманні було троє дітей шкільного віку, його головування у «Просвіті» здійснювалося на громадських засадах…
Професорові Галущинському належить науковий пріоритет розробки засад освіти дорослих людей – андрагогіки. Він на багато десятиліть випередив свій час, передбачивши розвиток інформаційного суспільства та необхідність навчання впродовж усього життя людини. У власних підручниках «Народня освіта й виховання народу» (1920), «Позашкільна освіта» (1927) він намагався розкрити читачеві свій досвід і бачення розвитку освіти дорослих. На перший план його «нова ідея освітньої роботи… ставить освіту себе, свого пізнання і формування самого себе і свого відношення до оточуючого світу, близького і дальшого. Тому не йде тут про суму знань, а про спроможність пізнання». Живим втіленням практики освіти дорослих людей стало створення під патронатом «Просвіти» першого в Галичині «Селянського університету» в містечку Черче – вищіх загально-освітніх курсів для мешканців сіл, котрі прагнули знати більше. Тож цілком обгрунтовано нашого земляка називають нині «першим в Україні андрагогом».
В останній період свого життя Михайло Галущинський проявив себе яскравим, мудрим і далекоглядним політиком. Найбільшу увагу у політичній діяльності він приділяв питанням підтримки українського шкільництва та освіти. Дотримувався виключно правових методів боротьби за права українського народу і виступав категоричним противником насильницьких дій, відстоював ідею еволюційного поступу до незалежної держави шляхом розбудови національних інституцій та піднесення свідомості українців.
Його політичні уподобання були пов’язані з політичним рухом «народовців»: в Австро-угорській імперії його представляла Українська національно – демократична партія (УНДП), у міжвоєнній Польщі – Українське національно – демократичне об’єднання (УНДО). На той час це була провідна українська політична партія парламентського типу, програмною метою якої було здобуття української територіальної автономії, а згодом державної незалежності правовим та політико-дипломатичним шляхом. Як кандидат від УНДО, Галущинський обирався по Станиславівському округу послом до Польського Сенату (1927) та Сейму (1930). У першій каденції був віце-маршалком Сенату, головою Сенатської комісії з освіти та культури, у другій – віце-президентом Українського клубу в Сеймі. Його політичними соратниками були видатні політичні діячі того часу: Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Степан Баран, Василь Мудрий, Володимир Загайкевич, нарешті інший наш видатний земляк з Поділля – Антін Горбачевський…
У парламенті Галущинський став одним із головних лідерів політики нормалізації польсько-українських стосунків. Цю політику у 1929 – 30 роках підтримувала й Українська греко-католицька церква. У 1930 році з ініціативи митрополита Андрея Шептицького було створено об’єднання «Український католицький союз» (УКС), з ініціативи єпископа Григорія Хомишина – Українську католицьку народну партію. Михайло Галущинський виступав одним із засновників УКС, яке від початку заявляло про політичну мету здобуття української територіальної автономії.
Політичну позицію Галущинського, його яскраву індивідуальність, високий ідеалізм, майстерне володіння словом, унікальну здатність зближувати людей, знаходити порозуміння між ними цінували і провідники Церкви, і чільні політичні лідери, і прості селяни. Недаремно ж друзі-просвітяни вважали його «одним з найкращих промовців, яких носила наша земля», «Українським Демосфеном». Але прислухалися до мудрого слова професора і сенатора Галущинського, далеко не всі українці, і не всі поляки. Ненависть, упередженість та нездорові політичні амбіції часом брали верх…
Болісними ударами по політиці україно-польського порозуміння стала каральна операція проти українського населення краю 1930 року («пацифікація») та чергова радикалізація дій українського підпілля у відповідь. В ході сеймових дискусій у справі «пацифікації» Михайло Галущинський гостро критикував дії Уряду, вимагав звільнення арештованих українських політиків, поновлення навчання у закритих українських гімназіях, легалізації організацій «Луг» і «Пласт», фінансових компенсацій кооперативам, які зазнали погромів польської поліції та солдатески. Користуючись мандатом недоторканості, як віце-маршалок Сенату, у той час, коли більшість українських послів було арештовано, він доносив до іноземної преси та міжнародних організацій зміст скарги Української Парламентарної Репрезентації на дії Уряду до Лігі Націй, відомості про факти злочинних дій проти цивільного населення в ході «пацифікації».
Водночас він закликав радикальні кола не відповідати терористичними актами на репресїї, не ставити під удар легальні національні інституції та не завдавати шкоди українській справі в очах міжнародної спільноти… На жаль, ці заклики так і не були почуті.
Наприкінці серпня 1931 року відбувся черговий резонансний терористичний акт – вбивство посла Сенату Тадеуша Голувка, який власне вів з польського боку перемовини з УНДО в руслі політики нормалізації… Справі розгляду українського питання у Лізі націй, політиці діалогу та порозуміння між українцями та поляками, особисто Михайлу Галущинському, як лідерові цієї політики, цим терактом було завдано жорстокого удару… На нього посипалися звинувачення в угодовстві та заграванні з польською владою. Як свідчив невдовзі Голова УНДО Дмитро Левицький «його найкращі, найліпше обдумані плани розбивалися об мур чужого насилля і свого непорозуміння»…
Перенасичене тривогами та турботами сподвижницьке життя не могло не позначитися на здоров’ї – Михайло Галущинський несподівано та передчасно пішов з життя у вересні 1931 року, коли йому ще не сповнилося 53 років. Увесь Львів вийшов на вулиці, проводжаючи великого Патріота, Педагога та мудрого політичного діяча до місця вічного спочинку на Личаківському цвинтарі.
У 1932 році його вдячними учнями в Рогатині було відкрито меморіальну таблицю з надписом: «Першому директору Рогатинської гімназії Михайлові Галущинському, Великому Педагогові й Громадянинові – вдячна молодь і громадянство Рогатинщини». У 2002 році тлінні рештки Михайла Галущинського з почестями було перенесено до Меморіалу УСС та УГА на Личакові. На гранітній стелі пантеону над його могилою бронзовіють слова «Михайло Галущинський (1878 – 1932) Командант січових стрільців».
Багатогранну освітянську, громадську та політичну діяльність нашого великого земляка досі належно не вивчено та не оцінено. Зрозуміло, що вона свідомо замовчувалася в Польській державі та в СРСР. Негативно ставилися до діячів легальних українських парламентських партій, зокрема й до діяльності Михайла Галущинського, вожді ОУН.
Та на жаль, ще й досі, в незалежній Україні, не сформувалося усвідомлення вагомості досвіду, набутого українськими політичними діячами в умовах парламентської демократії. Промовистим є той факт, що при прийнятті у 2015 році закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» народні депутати України НЕ згадали у довгому переліку «осіб, які брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України» тих, хто боровся за незалежність та права українського народу у формі легальної політичної діяльності – в складі українських партій, представлених у законодавчих органах Австро-Угорської імперії та міжвоєнної Польщі. А серед них були радикали, народовці, соціал-демократи… Значна частина цих людей з приходом на наші землі большевицької тиранії була репресована лише через колишнє членство в українських партіях, багато хто з них загинув в тюрмах та таборах. Хіба не на вівтар майбутньої України: європейської, вільної, правової та демократичної вони поклали свій розум, сили, а часто й життя?
Сьогодні, утверджуючи Україну, як незалежну та правову державу, що прагне дружніх відносин зі своїми європейськими сусідами, мусимо повертати із забуття – нехай з великим запізненням – світлу пам’ять про Михайла Галущинського.
28 вересня у родинному селі Галущинських, Звинячі Чортківського району відбулися урочистості із його вшанування. На будинку Звиняцької загальноосвітньої школи встановлено меморіальну таблицю, що нагадуватиме про нашого великого земляка. Та віднині Звиняцька школа – перша в Україні – носитиме почесне ім’я Михайла Галущинського. Переконаний – за це ім’я нам ніколи не буде соромно.

Олександр Степаненко
Гельсінська ініціатива-ХХІ

Джерела інформації:

1. Михайло Галущинський – «З Українськими січовими стрільцями. Спомини з рр. 1914 – 1915», «Діло», 1934 рік
2. Тарнавський Мирон – «Спогади», переклад з німецької Володимира Бака, Видавництво «ЛілеяНВ», Івано-Франківськ, 2018 рік.
3. Кость Левицький – «Великий зрив», переклад з польської Тараса Прохаська, Видавництво «ЛілеяНВ», Івано-Франківськ, 2018 рік.
4. Тернопільський енциклопедичний словник т. І, стор. 334
5. Василь Горинь – «Михайло Галущинський – громадський діяч і організатор «Просвіти», 2010
6. Андрій Прокіп – «Діяльність Михайла Галущинського (1878–1931) у справі розвитку українського шкільництва», PRACE NAUKOWE Akademi i im. Jana Dlugosza w Czestochowie, Pedagogika, T. 12 , 2013
7. Андрій Прокіп – «ГРОМАДСЬКА І ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА ГАЛУЩИНСЬКОГО», ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА, 2003
8. Зінаїда Гіптерс «ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА ГАЛУЩИНСЬКОГО В ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТИ ДОРОСЛИХ»
9. Майя Кострова «МИХАЙЛО ГАЛУЩИНСЬКИЙ ПРО РОЛЬ ЧИТАЛЕНЬ,
10. БІБЛІОТЕК І БІБЛІОТЕКАРІВ У САМООСВІТІ НАРОДУ», збірка ЛННБ України ім. В. Стефаника
11. Білик І. – ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ М. ГАЛУЩИНСЬКОГО, Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя
12. Малик Я.Й. Михайло Галущинський у боротьбі за національну ідею – Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005.
13. ”Просвіта”: історія і сучасність (1868–1998): Збірник матеріалів та документів, присвячених 130 річчю ВУТ ”Просвіта” ім. Тараса Шевченка [Упоряд., ред. В. Германа]. – К.: 1998.
14. Józef Koredczuk – Senatorowie ukraińscy w Senacie II Rzeczypospolitej, ВРОЦЛАВСЬКО-ЛЬВІВСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ЗБІРНИК (WROCŁAWSKO-LWOWSKIE ZESZYTY PRAWNICZE), Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів 2015
15. Ришард Томчик – ПРОБИ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПОРОЗУМІННЯ НА ЗЛАМІ 1930-1931 рр
16. Роман Скакун – «ПАЦИФІКАЦІЯ». ПОЛЬСЬКІ РЕПРЕСІЇ 1930 РОКУ В ГАЛИЧИНІ , Інститут історії Церкви Українського католицького університету, 2012.
17. R. Torzecki, Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923–1929, Kraków 1989, s. 362.
18. Михайло Галущинський , некролог у газеті «Діло» № 216 від 27.09. 1931

.

paletta

moment 1 sm

Leave a Reply

Your email address will not be published.