Якось до мого товариша з Ужгорода приїхала родичка. Звісно, номерні знаки її автомобіля були закарпатські. Не знаючи вулиць нашого міста, вона чомусь російською мовою запитала таксиста, як їй проїхати до лялькового театру. Таксист, поглянувши на її машину, одразу відповів: «Я вас не розумію». Більше ця пані ніколи в Україні не переходила на нерідну мову…

Як часто ми в інших містах, особливо в Києві, Харкові чи Дніпрі, при спілкуванні з російськомовними забуваємо свою українську. Що це? Мабуть, гени другосортності. Стільки років уже вільні й живемо в незалежній Україні, а рабська риса не покидає нас. Чому випадок не посилає нам часто таких таксистів? Може, вони й би навчили нас стати справжніми українцями…

Нам треба брати приклад із інших слов’ян, наприклад, із поляків чи, бодай, росіян – вони й поза своєю батьківщиною спілкуються їм рідною мовою. Ставлення, повага до рідної материнської мови є прямим свідченням нашої любові до своєї Вітчизни. А нині, на жаль, нам притаманні хоча б такі форми привітань: прівєт, здрастє, пака, удачі тощо. У транспорті часто запитуємо про свобідне, а не вільне місце, про слідуючу, а не наступну остановку (по-українськи зупинка), в черзі (говоримо очерідь) шукаємо посліднього, а не останнього, на кожному кроці лише й чути: тіпа, карочє, ладно, понять, стірати, отвєчать, канає, блін, вапшє, шчас, єлє-єлє, безразлічно.

Якесь сміття мовне та натуральне заполонило наші душі й міста, бездуховність і гармидер царює навкруги. Усьому цьому покладе край наша рішучість та активна громадська й громадянська позиція.

Зиновій Бичко,

член Національної  спілки журналістів України,  м. Львів

Leave a Reply

Your email address will not be published.