Полонина Куртяска стрімка, як дорога до пекла, а на самому вершку б’є джерело. Вода там холодна, що серед літа стає іній на склянці, коли п’єш. А ще краса неймовірна, коли окинеш зором гори аж по недеї. Зліва – Стара полонина, а справа – Флорида. Тут літують тячівські румуни, з Діброви.

А на Куртясці велика рогата худоба не пасеться, лишень вівці, бо ж корови й бики будуть стрімко котитися і їхати вниз, аж до посадки, де смерічки-сіянки. А коли загримить, то рятуй мене, Господи! Одного разу на цій полонині літувальник-гуцул Василь Вергула вів коня на мокрому повідку, то лишень синя ватра покотилася, нібито в синій кулі був газ і вийшов, але пробило наскрізь і його, і коня, немовби розривною кулею. Це була кульова блискавка! Вона нагадує дідька – ця блискавка. Інколи пишуть, як котиться.
Вівчар Іван Габорак боїться того нечистого, що вискакує з грозової хмари, хапає свою гармонію (колись сопілки-флояри, а тепер, як не гармонія, то транзистор або ж магнітофон!) і тікає з вівцями в пониззя полонини. Та раніше за нього чує грозу вівця і веде отару в сіянки. Сім разів на день погода змінюється, і сім разів отара сходить у посадку. А згодом виходить сердитий лісничий. Він каже вівчареві: „Або бербеницю бринзи овечої, або будеш платити!”
І знає Габорак, що два тижні доведеться доїти отару для лісничого, а вівця знову поведе туди отару. І нема сили такої, аби зупинити круторогих, коли веде їх біла шкідниця. Коби хоч підникли смерічки, а так вони їх за папірками зносять із жбиру.
Габор бив вівцю так, що відбив ріг. Але однорога далі відчувала грозу й негоду та й вела отару вниз, і знову розплачувався вівчар сиром і вурдою.
– Я її вб’ю! – казав Іван. – Пожену отару до Рогози, що над галицьким Рафайловом, візьму її й скину зі скали…
Але прийшли з села вуйки по продукти, принесли цукру. Помагали йому доїти. А однорога не хотіла йти у струнку. І тоді Іван підніс їй цукру на долоні. З’їла смачно, пішла і після цього щодня підходила просити цукру з долоні. Додав. А коли пустився дощ, то однорога бігла за ним у ліс, ховалася межи ноги, просила цукру – давав трішечки, але вся отара стояла довкола них, і вже вівці не зносили за папірками саджанці. Вівця зрозуміла, що коли вона не йде в посадку, то вівчар дає їй солодкого.
А коли зійшли з полонини, то Іван однорогу навіть на мотоциклі возив по селі. Під весну привела двох ягнят. З них виросли вівці з прекрасними рогами. Та пішов учитися Іван, а брат зарізав непослушну однорогу, бо не знав, що її треба приручити ласкою і цукром.

Степан Пушик

Leave a Reply

Your email address will not be published.