26 травня 2020 року минає 16-річниця відходу Миколи Вінграновського у засвіти. Карантин ламає багато літературно-мистецьких заходів, пов’язанних з великими мистцями. Саме цього дня ми, шанувальники та побратими, колеги великого поета, збиралися на річці Рось на Білоцерківщині, де встановлено постамент йому, і пошановували його. Цьогоріч такої зустрічі не буде. У Первомайську, де народився Вінграновський, мають намір відкрити літературно-мистецький центр його імені. Але це ж не означає, що ми не шануємо геніальне ім’я. Отож, маємо можливість повернутися до книжки, присвяченої Ювілеєві мистця, а також з віршами, присвяченими Миколі Степановичу.
Микола Вінграновський. Степовий Сварог: Книга-мандрівка: Есеї та інші розвідки, публікації про незабутні мандри Україною з Миколою Вінграновським / Мирослав Лазарук; худож.-оформлювач В. М. Карасик. –Харків: Фоліо, 2017. – 252 с.: іл.
Ця книжка відомого письменника та публіциста Мирослава Лазарука присвячена Миколі Степановичу Вінграновському (1936–2004) – одному із найвизначніших українських поетів і прозаіків ХХ століття (Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка 1984 року), постановнику 14 художніх та документальних фільмів, сценаристу, актору (золота медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі за краще виконання чоловічої ролі у кінострічці «Повість полум’яних літ» О. Довженка, учнем якого він був). Автор згадує про близьке спілкування з талановитим письменником, розмислює про його творчість, наводить власну передмову до прекрасного тому «Вибраних творів» Миколи Вінграновського «Шістдесятники». Читаючи цю книжку, багато хто, напевне, зверне увагу на неповторну індивідуальність митця, який, за словами Івана Дзюби, був людиною «з гордою поставою, сильним голосом і “стодумною думою” про народ, про добу, про життя».
80-річчю видатного письменника і кінорежисера
Миколи Вінграновського присвячується
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Похапцем, як завше, збираюся до Києва, вже іншого міста, ніж те, що було ще півроку тому. Столиця нарешті стала столицею, Україна – Україною, а народ – народом! Та гадкую більше не про це. Бо ще не бачив їх відроджено-оновленими, одухотвореними, думки хаотично блукають до болю знайомою вулицею Олеся Гончара, де приблизно по її середині, між площею Перемоги (колишній Євбаз) та вулицею Ярославів Вал стоїть письменницький будинок під номером 52. Там останні майже 15 років я бував навіть по кілька разів під час кожного приїзду до дивовижного міста. Чіпкі бджоли-гадки наполегливо обсмоктують деталі мого нинішнього приходу туди. Відчуваю, як незграбно вовтужуся побіля важких металевих дверей у під’їзді (за багато років так і не навчився самотужки відчиняти хитромудно-кляті замки, через що завжди ніяковію перед вахтеркою, яка невдоволено перепитує: «Вам до кого?») А далі – просторий вантажний ліфт, п’ятий поверх. Із хвилюванням натискаю кнопку-клавішу, за дверима лунає приємна мелодія. Відтак почується суворий голос: «Хто там суне?» Ще якась мить – і двері відчинить… Микола Вінграновський і вже лагідно промовить: «Проходьте, будь ласка». Господар затишної квартири загіпнотизує-заворожить лагідною посмішкою на все його велике округлене обличчя, на всю хату, Київ й Україну, а може, й на всенький світ, що наскрізь просвітліє в моєму серці; простягне теплу розпростерту, мов черепашка, долоню, заговорить гортанно-лагідно, як дикий голуб, і збуджено…
На цій думці я холодію, завмираю, никну. Немає ж дорогого Миколи Степановича, нема, нема, нема… Як безглуздо й недоречно звучать ці слова, ніби не рідною мовою, давно охололою, якої ніколи не знав і не чув. Нем-ма-а… Як важко нашій свідомості змиритися з цим тупим і важким, мов камінь, словом. Тоді починаєш розуміти та й сам себе переконувати: ні, він є, просто ти і всі інші не можуть до нього добратися. Так буває, навіть дуже часто, якась невидима стіна виросла між нами і заважає нам побачити один одного, бодай привітатися, перекинутися такими дорогими нині словами, які ще вчора були найбуденнішими, найзвичнішими, а тепер прозвучали би як найвище освідчення в почуттях, що, до речі, ніколи і ні за яких обставин не зникають. Ми приречені прожити з ними до кінця днів своїх. І тільки тому, що вони — справжні, істинні, правдиві, непідробні й затверділі, мов кремінь. Їх гартує Час, щоби не зруйнував той же час, тільки зі щонайменшої літери…
МИРОСЛАВ ЛАЗАРУК
Цикл віршів «СНЯТЬСЯ СЛОВА», присвяченого Миколі Вінграновському, із рукопису нової поетичної збірки «ТИЛИНКА Й ЛИТАВРИ»
СНЯТЬСЯ СЛОВА
***
«Такого, аби снилися слова, в мене ще не було! Але – сняться».
(З листа Миколи Вінграновського)
Почуй оте, що й мовити не сміє,
А може, хоч присниться на зорі.
Тече й не витікає, й не міліє –
Ріка, що не вміщає берегів.
Ледь-ледь єднає вільні небокраї,
Переливає тишу крізь Дніпро,
І серце обрії гарячим диском крає,
Ще й болем перехлюпує перо.
…Немає меж між димом-берегами,
Відчути незглибиму тайну-мить,
Немов ідеш на бій із ворогами,
Тебе благає слово: треба жить!
По житньому тече у хвилі хвиля
І покриває те, що не збулось,
Висмикує безвілля та безсилля,
Що вже в тобі й притихло, й уляглось.
…Під ранок засинають і цикади,
Лиш птаство снить, але уже не спить,
Як треба довго вірити й чекати,
Аби себе в собі переступить.
Приснися знову нищечком, благаю,
Не покидай, бо що без тебе я.
У тебе чистим променем лягаю,
А прокидаюся, коли рипить рілля,
Й вирує сила владна і ламає
Всього тебе безтямно в унісон.
Та найстрашніш, коли тебе немає,
Тоді приходить благовійний сон.
16 серпня 2016 року – 29 січня 2019 року,
м. Чернівці
***
Забіліє папір, мов не зоране поле,
Розіллявшись від краю до краю, і край,
Отоді воно навіть ні крає, ні коле,
Відчуває досвітній, розбурханий грай.
Оглядаєшся, слово шукаєш край себе,
Ні, воно не твоє, не чуже, нічиє,
Не торкайся його задарма, без потреби,
Тільки добре, що є воно, поряд, як є.
Не чіпай його з ночи голодним сумлінням,
Не торкайся зухвало, як власник тупий,
Лиш почуєш, лоскоче твоє піднебіння
Доторк той, що навпомацки наче сліпий.
Як відчуєш його золотисті волокна,
До яких ще ніколи ніхто не торкавсь,
Понеси на те поле, де нива розмокла,
Витікає зерно крізь тужавий рукав.
Говорити на «ви» тільки серцем гарячим,
Легко хукати парою радісних віч,
І прозріє тоді воно, звісно, не зряче,
І пригорнеться, скинувши ношу із пліч.
Мов промовить, твоє – я, від нині й довіку.
Крають землю терпку золоті лемеші,
І лягають слова на прозору долівку,
Де палають матусині диво-коржі.
13-14 грудня 2016 р.,
м. Чернівці
***
«Так ходить лихо. Час прийшов».
(Микола Вінграновський)
Ніч надходить нечувано тихо.
Не крізь вікна, а просто крізь вічі.
Відчуваєш: звівається лихо
І лягає юдолі в запліччі.
Може, те, як надходить нечутно,
Лиш тоді відчиняються двері,
Відчувати його вже не трудно,
Не зняло ж потерухи-убері.
Ніби й черга стоїть: хто наступний,
Так надсадно крізь протяги диха,
Голос чий до причастя доступний,
Потісніться: надходить так лихо…
Не потрібно його впізнавати.
Не розлядиш його ув обличчя.
Синім світять зимові блавати
Ті, що Божому небові личать.
Як стихають сполохані кроки
І стає несподівано тихо,
Бо немає із ними мороки,
Хто повів аж до обрію лихо.
Та не зможе воно вже заснути –
Не твоє воно – тільки приснилось,
Прозвучать нерозбірливі нути,
Заступаючи грішно на крилос.
Синь довкола, яку не збагнути,
Мов розвіяти все, що минає…
…Лихо де? Чую зболену лютню.
А лиха немає.
9 грудня 2016 року – 10 вересня 2017 р. – 29 січня 2019 р.
м. Чернівці (лікарня)
***
Повези мене за Десну,
Де незаймана трава,
Там я пташкою воскресну,
Що за мене доспіва,
Доголосить, донімує,
Тихо в тиші домовчить,
Лишенько перезимує
І промовить долі: «Цить!
Сліз не треба, краще – роси
І терновий пізньоцвіт.
Літо ранні трави скосить,
Укладе на чистий лід».
Сколихнися, стрепенися,
Світе, я уже іду
Аж туди, де зайнялися
Наші степи на орду.
Їх ніхто не перепинить,
Не зодягне у тернець.
Тільки води оком кинуть,
Чи далеко ще той жнець,
Що везе мене за Десну
У небесний синевир.
Там я сойкою воскресну,
Тільки ти у це повір.
***
Плаче вишня карою сльозою,
Ось вона застигла на межі,
Де весна стрічається з грозою,
Точить лиса блискавка ножі.
А на хмарі горбить коромисло
Невблаганний Їлик, щоб вночі
Проскакати вороними риссю,
Везучи з недолі колачі.
О, якби схопити за загривки
Білозубих буйних огирят,
Буде їм тоді непереливки
Аж відчують, хто в Ілляші брат.
І зітерти зраджену сльозину,
Крадьми заховати до зими
Бурштинову знаджену ожину –
Янгола з вишневими крильми.
НАД ПІВДЕННИМ БОГОМ
«І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш».
(Микола Вінграновський)
Не Бугом, а Богом – Всевишнього сином,
Де сивий Богопіль і Орлик, і Голта,
Пливе перевізник холодним човном,
Здіймаються хвилі простуджено синім,
Качки завмирають на струджених водах
І схід нас частує пурпурним вином.
Натруджені весла на дні спочивають,
Сивіють із ночі, з якої вандруєм
Туди, де пороги ревуть над Млином,
Де жорна підводні аж піну збивають
І чорт свої пальці кістляві пантрує,
Й погойдує нас із носатим човном.
Спинись, перевізнику, там, де шепоче
І квилить комиш-очерет з-поза ночі,
Де диха надсадно кар’єр на Скалі,
І камінь застиглий у ньому регоче,
До сліз аж у душі принишклі лоскоче,
Дрімає бджола на сивенькім веслі.
І кізки дрімають – дурні гусенята,
Дрімають і їхні непишні ґаздині,
Але не дріма спозавранішній Бог,
Йому ж не все одно кого проминати
В свойому тривожному тужному плині
Туди, де на троні огненець-Сварог;
Туди, де за скіфською бабою – степи,
Й Манюня в Синюсі купається зночі,
Бо завтра – гостинець, і путь на зорі.
І щось на душі, як росиночка, тепле,
Оте, що холонуть-мертвіти не хоче,
Бо Ти його серцем своїм одігрів.
…Гай-гай, перевізнику, де твої весла?
Нам знову угору, де постать статечна
З обличчям Поета – Сварог степовий,
Лишає у небі з вогню перевесла
І плаче-ридає, як мама овеча,
Із голосом вітру, води і трави.
* * *
Десенко рідна, де ти задеснила,
Куди ти плинеш так неплинно в десь?
Немов узятий у полон Ярила,
Я весь в тобі, я у тобі увесь.
Ми проминаєм краплею у краплі,
Та не минаєм, бо пливем удвох,
Ти – на крилечку у рудої чаплі,
А я – на серпокрильцеві, як Бог
Малих вертлявих чинних пурпурових,
Які бояться повеней до сліз,
Усі постали з вільної любови,
Яка у нас, у насиках, у скрізь.
Які твої неісходимі води,
Лиш течії розплетена коса
Втіка на луки і луги, й городи
Та ще й на Київ зваблено звиса.
Це ж нам туди, де – далі Оболоні,
Де Г е р а стереже чужі човни,
Мов перевізник, у незрячім лоні,
Де вже нема ні чар, ні таїни…
Десенко рідна, тут ми розлучімось,
Мов дві руки, із рукава – в рукав,
Бо вже на луках сіно зачорнілось
І паморозь лягла на сон отав.
І помарнілось, і не розговіє
Усе, що перебулось й не збулось.
Над нашими тілами вітер віє,
Та він німий, безкрилий, безголос.
***
Слухняні води котить до морів
Незнана сила, мов земне тяжіння,
Так наче витікає з-поза брів
Заледве чутне грому голосіння.
Це Рось тече, тече й не витікає,
І не спішить, а тільки так тече,
Неначе з ранку в ранок утікає,
І тихим смутком позір твій пече.
Вона в твої впадає стиглі очі
І в тих очах відроджується знов,
Вона тебе покинути не хоче,
Бо ти й вона повінчані немов.
І ти її так літеплом зігрів,
Не дав упасти в темне зубожіння…
Слухняні води котить до морів
Незнана сила, мов земне тяжіння.
19 травня 2012 р., м. Чернівці
***
Я у тобі залишусь назавжди,
Щоб ти мене ще знову народила,
Ти вивчиш мову спраглої води,
Аби мене в собі не розлюбила.
Я тихо спатиму, неначе в сповитку,
У вогкій і малиновій утробі,
Що проковтнула море і ріку,
І відродила світ в своїй подобі.
Я ще народжуся із талої води,
Із губ твоїх, Вітчизно моя мила,
Я у тобі залишусь назавжди,
Щоб ти колись мене ще народила.
15 липня 2012 р., м. Луцьк
ПОВЕРНЕННЯ З ВІЧНОСТИ
«Ненадійне ніщо, ні в дощах, ні в снігах,
Ненадійна весна, не надійна дорога.
Серед степу в степу, серед степу в степах,
Лиш могила іде від могили до Бога».
(Микола Вінграновський)
Я ніщо пригорну, притулю, приніщую,
Бо й у засвітах я його не упізнав,
Ненадійність усім до схід сонця звіщую,
Бо за ним направці – мовчазна голизна.
Хто ти є? Оглянись, озирнися крізь мене,
Дай торкнутись твоїх безіменних рамен,
Відчуваю смутні переплутані гени
У могилах закопаних вільних племен.
Що лишив по собі? Не питай, бо не знаю,
Лиш нищівне ніщо, мов на страм і на стид,
Я безмовно в собі, як весна, проминаю,
Може, з’явиться поміж могил вічний жид,
А до того його я, либонь, і не знаю,
Просто йду від могил до печального Бога
І питаю наївно: а хто тут хасид?
14 жовтня 2014 р., м. Чернівці
І ЗНОВ НА РОСЬ…
Куди ти їдеш і навіщо?
Ба навіть в нікого спитати…
Там жайвір лиш співає віщо,
Немов нагадує цитати,
Що Бог заповідав казати.
Немов жадаєш тої тиші,
В якій лиш Рось купає крила,
Немов дитя своє колише,
І знов ріка заговорила
З лілеєю і з теплою лозою.
А з ким тобі загомоніти,
Чи, може, нишком забриніти
Із неслухняною сльозою
Що безгомінно з неба світить
І в душу котиться росою?
24 травня 2014 рік, м. Чернівці
ОСТАННЄ ЛІТО НА ДЕСНІ
(Світлій пам’яті незабутнього Миколи Вінграновського)
Там, де Остер й Лутава сполотніла
Стоять собі на берегах Десни,
Ми зупинились, ніби птаха сіла
Перепочить на припічку весни.
…Стояло літо, повінь одшуміла,
Не впала ще вода у береги,
Й ріка текла неждано-оніміла,
Як серед січня луками сніги.
Ішли ловці на сома-неборака,
І човен плив на згорбленім плечі,
А хтось на правім березі закрякав,
Мов качка дика тужно уночі…
…Теплилося у чарочках на Трійцю,
І так нехмільно вірилось у те,
Що враг вовік не влучить в нашу крівцю,
Бо ходить з нами ціп’ятко святе.
…Та не клювало – карасі ще спали,
С і б е л і у с и грілись на брідку.
Лукавий, посадивши день на палю,
Сукав нам спритно гадину бридку.
Переповзла, холодна і лискуча,
Ще й око засльозилося вогнем,
Не вжалила, а потекла по кручах,
Немов боялась, що наздоженем.
А ми стояли, вкопані у пояс,
Десна спинилась, вжалена в крило,
Лише один дзвінкий округлий голос
Не затремтів, його мов не було;
Мовчанням вдарив поза наші душі:
– Компаніє чудесна і ч е с н а,
Я промовляти все тобі не мушу,
За мене говоритиме Десна!
Десенка говоритиме поволі,
Немов лягає перший лиш укіс,
І коники аркан танцюють в колі,
А косарі – покосами навскіс.
І серпокрильці, і щавель кислючий
Із китицями – коням навмання!
Ну, що для вас і немічне, й повзуче,
Якщо любов любов наздоганя…
…Отут чаклуйте, вірте до нестями
У води ці, що не перетечуть,
Торкнуться вас ожинними вустами
І болями моїми запечуть.
РУХ СТЕПОВОЇ РІКИ
Сліпе повернення назад
У слові, просторі, у гадці.
Вві сні стоїть холодний сад,
А часу тінь на довгій кладці.
Шумить вода, минає й та,
Якої теж, либонь, не має,
Застує крадьки самота,
Котра сліди крихкі ламає.
Стоїш замислено, як степ,
Куди іти – лиш вітер знає.
Вертеп це, братику, вертеп,
Чи музика смутна лунає.
Яка студена далина,
Ані межі, ні крихти краю,
Бринить обвітрена струна
І сонний крик безтямно крає.
Але ж бажалося й ішлось,
Втікає степ таки ж од себе,
З мільярдів рос я виткав Рось
Для себе, начебто для неба.
…Нема повернення, та йти –
Штовхає в груди Божа сила,
Так степ розорюють кроти,
Сліди, як гори, освятила
На кладці тінь, що утіка,
Проте, авжеж, не зникла досі…
Тече життя, спішить Ріка
І затікає в осінь.
1-4-6 жовтня 2016 року, м. Чернівці (вдосвіта)
***
Незбагненна осінь засинає,
Дописавши березневі лист:
– У мені усе нутро минає,
В тебе, брате, незбагненний хист.
Не губи своє тонке поліття,
Най на лист зозуля накує,
Що проб’ється крізь тернове віття,
Знай, усе воно лишень твоє.
Розбирай тернину до тернини,
Вийде чистий непідкупний глід,
Не шукай із відчаєм провини,
Застеляє льодом віщий слід.
Ти його зігрій в своїх долонях,
Як нікого досі ще не грів,
Він тоді ніколи не схолоне,
Начебто ніколи не горів.
Най горить, коли тебе не стане,
Забере Господь усі слова.
Тільки слід ніколи не розтане,
Котрий ти для мене заховав.
Жовтень 2016 р. – 7-10 вересня 2017 р.,
м. Чернівці
***
Поволі оснь наступає,
Неначе їде на гарбі,
Так мама немовя купає
В купелі неба голубій.
Вона іде собі тихенько
Босоніж, легко, навмання,
Ніщо у ній і не теленькне,
Лиш слідом – сиве вороння.
У неї втомлене обличя –
Марії незбагненний лик,
Вона тебе у себе кличе
Туди, де туги чортомлик.
Бо я не осінь, я – осанна,
Течу, втікаючи, мовчу,
І кров моя, терпка, багряна –
Уплині срібного дощу.
Поволі, осене, поволі,
Бо відстає німий кортеж,
Хтось борсається ще у чортоколі,
А ти ідеш!
СТРІЧА НА РОСІ
15 літ у засвітах
Маєстро, ви приходите на Рось,
Де стоїте у камені статечно,
Але сьогодні так мені здалось:
Розтанули в цій тиші ви сердечно.
…Два береги руками обняли,
Мов поєднали долі дві сусальні,
Усі ми тут із вами так жили,
Де наших душ – невичерпні копальні.
Як води ці течуть, мов мелять суєту,
Аби дістались жорна до глибіні,
Й відчули незбагненну Пієту
Із надиктованих Поетових опіній.
А вас багато тут, ви ніби скрізь
В лілеї кожній, що жовтіє живно,
Ви дивитеся в очі чисто крізь
Неторканий пахучий дух оливни.
Вас много-много-много, як тоді,
Як зараз, коли грали на гобої,
Торкаюсь ваших звільглених слідів,
Що нам несуть дві пригоршні любові.
Не розкидайтесь ними ще ось тут,
Коли забракне Слова, наче тиші,
Хтось винайде простих діянь статут,
Над Россю кров’ю скреслою напише.
24 травня – 9 червня 2019 рік,
м. Чернвці (вдосвіта)