Книга спогадів підготовлена Тарасом Пастухом про відомого поета Олега Лишегу «Полум’я відігріє пам’ять.. Спогади про Олега Лишегу», це відкриті двері для майбутніх мемуаристів та літературних досліджень.  Книга була видана у 2019 році і здобула визнання критики. Вона не залежувалася на прилавках  і її також презентовано видавництвом ЛА «Піраміда» на львівському книжковому форуму у вересні 2019 року.

 

У 2019 році у Видавництві ЛА «Піраміда» у Львові вийшла дивовижна книга спогадів «Полум’я відігріє пам’ять.. Спогади про Олега Лишегу», якої упорядником є Тарас Пастух. Це унікальне мемуаристичне видання присвячено яскравій постаті української літератури, поетові, драматургові та перекладачеві Олегові Лишезі (1949-2014).

Поет Олег Лишега залишався відомим теоретиком волі та незалежної культури, одним з найбільш знакових українських поетів другої половини XX ст. Його літературний портрет, в містичний спосіб можна прирівняти до відомих європейських письменників, які обрали незалежну від офіційної дійсності дорогу. Вони заперечили упорядковане стабільне життя, роботу чи вивчений фах. Нагадаю хоча б відомого польського поета самогубця Едварда Стахуру, чи білоруську поетесу Надзєю Артимович, яка в рідному місті Більськ-Підляський веде міфічне сповнене поезії життя.

Книга Тараса Пастуха містить спогади письменників, рідних та друзів поета. Олег Лишега постає в ній, як надзвичайна особистість. Він воскресає в пам’яті тих, хто зустрічався з ним, як справжній подвижник життя. Спогади, мозаїчно представляють видатну і складну творчу особистість. Почерез достатньо різноманітний фонд матеріалу, книга дає змогу краще зрозуміти непросту поезію автора збірки «Великий міст» (1989).

Мені не довелося зустріти поета в Україні, в його  натуральному поетичному просторі. Проте я хочу пригадати, особливу зустріч з ним у місті Любліні. Олег Лишега приїхав до Любліна у червні місяці 2014 року на запрошення Центру культури, читати свою поезію. Його рекомендував запросити до Польщі, перекладач і теоретик перекладознавства, докт. філол. наук Католицького люблінського університету Андрій Савенець. Ніхто тоді не думав, що за пару місяців спалахне Євромайдан в Києві, що російські війська будуть окупувати Крим, що виникне війна на Донбасі і врешті, що 17 грудня 2014 року не стане самого Олега Лишеги.

Але тоді у червні, в спеціально виставленому наметі біля підніжжя Люблінського замку, Олег Лишега презентував свою поезію і говорив про досвід літературного «я» в його натхненній творчості. Він поводився скромно, але відчувалося його натуральну велич. Після презентації, Андрій Савенець запросив поета до себе на вечерю. І тут сталася неочікувана сценка. Нас був невеликий гурт запрошених на вечерю. Андрій забрав всіх в свою немалу, але й не за велику машину. Отже в салоні на задньому сидінні, боком помістилося шість осіб, в багажнику прикуцнуло три. Олег, як почесний гість сидів поруч водія (Андрія), разом з  квітами і речами осіб які тулилися в багажнику і на задньому сидінні. Так ми доїхали під житловий будинок Савенців, непомічені поліцією і зайшли до вітальні господарів. На нас чекав розкішний стіл, підготовлений Ярославою Шевчук, дружиною Андрія Савенця і її мамою, яка спеціально приїхала з України послухати віршів Лишеги. Була отже вишукана вечеря і коньяк. Ярослава подала чай в старовинних заварних чайниках з Полонського фарфорного заводу, мальованих в золоті і сині квіти. Настрій був святковий. Олег дозволив собі на різні спогади та літературні ремарки. Він тоді мав сиву гарно причесану бороду. Як це буває в таких ситуаціях всі сиділи у вітальні в шкарпетках, а колекція взуття красувалася в коридорі. Лишега звернув на це увагу, констатуючи, що ми тут у вітальні розмовляємо про поезію, а наші чоботи в коридорі ведуть свій, окремий дискурс. І дійсно, яким шляхами мандрували туфлі Лишеги, де вони зупинялися, що бачили, з ким розмовляли ‒ зараз лишається таємницею.

Моя друга зустріч з поетом, а вірніше з його книгами, відбулася в київському помешканні поета Богдана Бойчука. У 2000-х рр. я часто відвідував поета в Києві, з огляду на підготовку польського перекладу його виняткової поеми «Кляса без вісти», яка вийшла у  ЛА «Піраміді» в 2014 році. Я звернув увагу, що книги Лишеги стояли шанобливо на поличці в підручній бібліотеці. Богдан Бойчука тоді признався, що не може захаращувати помешкання книгами, має бо надто мало місця, а книг прибуває. Періодично, коли летить до Америки, відвозить їх до своєї хати на озері в Глен Спей, під Нью-Йорком. А ось книги Лишеги постійно були з ним в Києві і вони мали на віршах різні позначки олівцем. Богдан Бойчук любив творчість Лишеги і час від часу особисто зустрічався з поетом. Цінував його за дисидентський стиль і високу ноту поетичних текстів. Книга Лишеги «Великий міст» (2012), яку він часто читав, мала зняту суперобкладинку, щоб її не ушкодити. Суперобкладинка стояла окремо на поличці, а книга лежала на спеціальному столику перед диваном, щоб можна було її в довільний час читати, або просто гортати. Богдан Бойчук бачачи моє зацікавлення збіркою, подарував її для мене і вона приїхала зі мною потягом Київ-Люблін-Варшава, до Польщі без суперобкладнки, яка під час мого виїзду з Києва, лишилася на поличці.

Коли перегортаю спогади про Лишегу, в натуральний спосіб повертаються мої  зустрічі з його творчістю, також в контексті моїх мандрів по київських та львівських книгарнях в пошуках його видань. Будучи в Києві я купив ще один примірник книги «Великий міст», щоб цей від Богдана Бойчука зберігався як реліквія. Варто нагадати, що Богдан Бойчук був на похоронах Олега Лишеги.

Книга має двох наукових рецензентів ‒ доктора філологічних наук, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Ніну Бернадську і Олексія Сінченка, кандидата філологічних наук доцента Кафедри української літератури, компаративістики і грінченкознавства Київського університету ім. Б. Грінченка. Крім того книга є рекомендована до друку Вченою радою Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Отже поєднує в собі науковий стиль і авторську редакцію самих спогадів. Про науковий формат книги говорить у вступній статті її автор Тарас Пастух. Він розповідає в ній про головні настанови народження книги. Це важливо, бо назагал літературні спогади, як жанр, не є чимось простим, як це здається на перший погляд.  Пам’ять, яка мала би бути стимулятором і донести до читача суть мемуарів, може виявлятися банальною. Бо як мовою спогадів передати усмішку, колір, чи інтонацію голосу. Тому книгу супроводжують світлини, малюнки та різноманітний візуальний матеріал. В світлинах зберігається закам’яніла мить часу, передається настрій хвилини, тембр голосу, чи власне загадкова усмішка. Тому рекомендую читачам погортати книгу, щоб зануритися в її дуже енергетичний зміст спогадів. З книги можна відчути епоху, не так і далеку від нас  і над усе пізнати богемний стиль Лишеги.

Поет Олег Лишега справді має щось надзвичайного в  історії української літературної богеми. Це сутність свідомого поета і водночас дитини, мандрівника і причаленого до берега будівничого свідомого  життя. В творчому плані, це і філософське і сковородинське навантаження думок, про які важко говорити без емоції.

Спогади, можна  поділити на різні авторські круги та оповіді. Вони назагал суб’єктивні переосмисленням літературних подій, чи  конкретних життєвих ситуації. В книзі, Олег Лишега постає, як історична постать. Тут експонується документальний матеріал, головним чином світлини і малюнки самого поета. В деяких спогадах, зокрема родини, співставиться власний духовний світ з внутрішнім досвідом (Дивись: спогад дружини Наталки Мєзанєвої «Вперше я побачила Олега у Львові» і дочки Оксани Лишеги «Про тата», с. 117-126). У книзі чимало літературних нішевих подач з соціально-психологічною вартістю (Йосип Вільховий «Він іншим жив…» [в формі інтерв’ю Т. Пастуха], с. 64-72).

У своїх споминах розповідачі фактично концентрувалися на портреті Лишеги, як поета і людини. Але є записи, де описується історії зустрічі з ним (Андрій Кісь «Даруйте, пане Олеже», с. 311-324). Це справжні події, розмови, чи мемуарні передумання. Це також емоційні рядки про Лишегу-барда і друга (Віктор Морозов «Сонячний танець», с. 25-32; Валерій Шаленко «Олег був в душі художником», с. 33-36). Багато спогадів заглиблених у побудову міфу про поета (Соломія Чубай «Пастух слів і місяця», с. 365-369). Це тільки частка названих яскравих висловів, в яких проглядається особистість творця, його стиль і легенда. Тут цікаво те, що художник Валерій Шаленко згадує про мистецькі здібності Лишеги. Поет маючи внутрішній контакт з землею, часто ліпив в глині невеликі жіночі скульптури. В пластичній різьбі він реалізував свою апеляцію до філософського минулого України, зокрема до скіфської спадщини та до аграрної сутності землі. В багатьох спогадах пишеться, що Олег Лишега не любив поверховості, хвальби чи надмірної популярності. Його скромність, про яку згадують автори, залишалася чимось природним і береженим перед іншими. Здавалося часто, що Лишега є скромний просто перед собою. Звичайно мова про щемливу приватність, про рідну Тисменицю і про малу батьківщину творця, яку запримітили зокрема американці Джеймс Брасвільд («Тисмениця», с. 237-244) і Михайло Н. Найден («Олег Лишега: Поет гір», с. 245-251). З тих спогадів лунає невгасаюча любов до України, бо де би поет не бував, він завжди тужив за рідною землею.

Варто нагадати, що книга дає вичерпну уяву про те, ким залишається Олег Лишега в пам’яті своїх сучасників. Українська мемуаристика отримує в книзі Тараса Пастуха «Полум’я відігріє пам’ять. Спогади про Олега Лишегу» посутній матеріал до подальшого літературознавчого вивчення творчості відомого співця. Як правило, книга своєю вичерпністю, не зачиняє мемуаристики про Олега Лишегу, а її відчиняє. Літературний формат книги пригадує, що мова в ній про величну літературну постать, про Особистість з великої літери.

Лютий 2021

Тадей Карабович

Національна спілка письменників України

Пастух Тарас. Полум’я відігріє пам’ять.. Спогади про Олега Лишегу. ЛА «Піраміда». Львів, 2019. 440 с. ISBN: 978-966-441-565-8

3 коментарі

  1. Lessya Stepovychka

    З задоволенням прочитала рецензію Тадея Карабовича на книгу Тараса Пастуха. Такі свіжі описи богемних зустрічей поетів у Польщі!
    Пан Тадей як істинний естет смачно описує порцеляну, з якої пили чай
    та інші чарівливі подробиці, веселу поїздку у переповненій автівці.

    Цікаво, як вмонтовано власний спогад у симпатичну і досить ґрунтовну рецензію і тим по-товариськи пошановано пам’ять незабутнього Олега Лишеги.

    З чим вітаю як шановне інтелектуальне панство – автора Тараса Пастуха і рецензента Тадея Карабовича, так і читачів-гурманів.

    Відповіcти

Leave a Reply

Your email address will not be published.