Іван Франко пише про особливе зростання інтересу польської нації, як і інших, до України в добу романтизму («українська школа»), коли романтики творили фольклорний та історико-героїчний образ України, пов’язуючи з цим боротьбу за свободу і змальовуючи в особі українського козака воїна і гайдамаку, розбійника і лицаря. Уже після смерті Івана Франка у літературному зображенні наших сусідів посилиться негативний образ українця (Зоф’я Коссак-Щуцька, Леонід Бучковський, Влодзімєж Одоєвський). Хоча і в польській літературі цього періоду є чимало прихильних художніх творів (Станіслав Вінценз, Ярослав Івашкевич, Юзеф Лободовський, Єжи Єнджеєвич), автори яких вибудовують веселкові мости дружби між українським та польським народами.

Літературно-критичні розвідки Івана Франка присвячені літературному проце­сові, культурній і політичній ситуації в Україні і Польщі, регулярно з’являлися на шпальтах таких видань польської преси, як «Przegląd tygodniowy», «Przegląd społeczny», «Praw­da», «Głos», «Athenauem», «Kurier Lwowski», натомість із польською культурою він знайомив українських читачів за посередництвом таких видань, як «Літературно- науковий вісник». Багато літературно-критичних праць, а також значна частка ху­дожньої спадщини українського письменника написана польською мовою, зокре­ма, такі твори Франка як «Лель і Попель» (1887), «Для домашнього огнища» (1888) й інші художні і наукові тексти. Польськомовна літературна спадщина Івана Франка є вагомою часткою його творчого набутку. Відомо про плани Франка опублікувати окремим виданням свої польськомовні студії, однак несприятливі зо­внішньо-політичні обставини завадили реалізації його задуму. У статті «Взаємини польської та української літератур» (1894) Франко наголошував, що «у всій Слов’янщині немає двох народів, котрі б із погляду по­літичного і духовного життя так міцно зрослися між собою, так пов’язані чис­ленними узами і, незважаючи на це, так довго цуралися один одного, як поляки та українці» [Франко І. Зібр. тв., т.53, с. 465].

Переважна більшість праць Івана Франка про польську літературу припадають на 80–90-х роки ХІХ ст. У статті «Польський селянин в освітленні польської літератури» Іван Франко писав: «Польська література ще недавно була небагатою на народні типи й постаті. Створена представниками шляхетського стану, вона звичайно найбільше була пов’язана з цим станом, найбільше своїх променів розсипала по шляхетських дворах і панських палатах, і там вона знаходила для себе найбільше матеріалу як у минулому, так і в сучасному. Простий народ, селяни з’являвся в ній рідко, переважно як сіра, одноманітна маса або як панський наймит, долею і внутрішнім духовним життям якого вона цікавилася дуже мало або й зовсім не займалася. Цікаво, що навіть в такому, до речі, прекрасному творі, як «Пан Тадеуш» Міцкевича, де з такою майстерністю показані типи дрібнопомісної шляхти і навіть орендаря, – простого селянина не було зовсім. Ця «народна епопея» є насправді тільки шляхетською епопеєю, а якщо під кінець у ній і з’являється «народ», то це народ наскрізь театральний, декоративний, виведений на сцену тільки для підсилення фінального ефекту» [т.27, 66].

Переломний момент, вважає він, наступив після  1848 року, до того часу романтизм лише декларував принцип народності. Простий народ тільки зрідка з’являвся у творах романтиків, хоча «займав дуже важливе становище в еміграційній історіографії, ним оперували, мов якимсь математичним невідомим, на нього покладали свої надії» [там же].

У колі літературознавчих інтересів Івана Франка опинилися твори різних епох – тек­сти давньої літератури, письменство доби романтизму зокрема, художній спадок Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, представників «української школи» та літе­ратура реалізму – насамперед  творчість Елізи Ожешко, Болеслава Пруса, Марії Конопніцької, Яна Каспровича. Зокрема, варто відзначити критичний і сміливий погляд Франка на творчість Адама Міцкевича (статті «Адам Міцкевич в українській літературі», «Переднє слово (до видання Перебенді», «Слов’янський гурток», «”Тополя” Т.Шевченка», «Нове видання творів Міцкевича», «Адам Міцкевич» та ін.).

Ще в 70-х р. XIX ст„ під час навчання у Дрогобицькій гімназії, майбутній автор «Мойсея» зацікавився творами польського романтика, допомогла йому в цьому монографія Антоні Малецького «Juliusz Słowacki: jego życie i dzieła w stosunku do współczesnej epoki» (Львів 1867). Ще Франко-гімназист написав досить просторе дослідження про поему «Anhelli», на жаль, ця розвідка не збереглася.

У 1894 році Іван Франко написав рецензію на перші томи шеститомного видання творів Юліуша Словацького, яке здійснив львівський професор Генрик Бігеляйзен у 1893-1895 рр.: «Dzieła Juliusza Słowackiego». Wydał Biegeleisen, tt. I-VII, Lwów, Nakładem Księgarni Polskiej. У рецензії зазначалося: «Доля творів Ю. Словацького була незвичай­ною. За життя поета його твори ширшій громадськості були майже невідомі, хоч такий поет, як З.Красінський, і ставив їх поряд з творами Адама Міцкевича. Після смерті Словацького вони викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів, під його впливом робили перші кроки в лі­тературі Корнель Уєйський, Адам Асник і Марія Конопніцька. Більше того, поезія Словацького мала важли­вий суспільний вплив, бо закликала народ до боротьби. Тепер настав час зосередження. Твори національного поета, оцінені спокійно та об’єктивно такими вченими, як Малецький і Тарновський, заслуговували вже критичного видан­ня, тим більше що попередні видання не відповідали ані вимогам науки, ані потребам широких кіл читачів» [т.29, с.113].

На думку Івана Франка, Генрик Бігеляйзен, з одного боку, обмежив обсяг твору Юліуша Словацького, а з другого – розширив основу; тобто він оприлюднив речі, опубліковані за життя поета, а розширив у розумінні підготовчих студій та методу, якого дотримувався у своєму видан­ні. Як широко зрозумів видавець своє завдання і скільки вклав у нього праці, ми бачимо з його власних слів: «Ми на­магалися, – читаємо у передмові, –подати читачам тво­ри Словацького в автентичному звучанні, в незаплямованій чистоті, так, як вийшли вони з-під пера майстра. А ос­кільки він сам переглядав їх перед тим, як віддати до дру­ку, а часто й під час коректури, яка була під його доглядом, треба було передусім звернутися до першоджерел тобто до тих єдиних видань, що вийшли під наглядом поета» [там же, с.114].

Допомогла вченому й упоряднику робота в бібліотеках Львівського і Краківського уні­верситетів, а також закладу Оссолінських, музею Чарторийських, де він відшукав першодруки творів, віршів, брошур і статей поета, вміщених у часописах. Рецензент зазначає: «Тепер ми маємо під рукою так зване популярне видання, що містить самий текст творів Словацького, без критич­ного апарату і коментарів видавця, які для тих, що при­дбають нинішнє видання, вийдуть разом окремим томом. Чо­тири томи нинішнього видання, відповідаючи усім вимогам щодо друку, паперу, коректи (не знаємо, чи Baumplana за­мість Bauplana, І, 305, вважати за коректорську помилку видавця чи самого автора, так само там же Grądcki замість Grądzki), містять: т. І – твори з юнацьких літ (1829 до 1833), том II і III – твори з періоду зрілості (1833-1842), нарешті в т. IV твори з доби занепаду і товянізму (1842- 1848). Крім поетичних творів, представлено тут також про­зові статті, яких у попередніх виданнях Словацького не було («Preliminaria peregrynacji Radziwiłła do ziemi świętej», «Święcone Radziwiłła», рецензія на «Літню ніч» Красінського), а також деякі вірші («Na sprowadzenie pro­chów Napoleona», «Przekleństwo», «Ostatnie wspomnienie»)» [т.29, с.114].

У виданні використано портрети й факсиміле рукописів Словацького з різних епох його діяльності; портрет, що прикрашає пер­ший том, є копією картини знаменитого художника тих часів Рустема, друга родини Словацьких, який згід­но з тодішнім звичаєм намалював п’ятирічного поета у ви­гляді амурчика. Оригінал переховується у музеї кня­зів Любомирських. До другого тому додано відоме зображення Словаць­кого пензля Куровського, за яким виконано барельєф на обкладинці. Третій том оздоблює відбиток медалі найкращого поль­ського гравера Антоні Олещинського. У четвертому томі вміщено зображення поета з останніх років, яким його бачать на надгробному камені на могилі, на жаль, сьогодні зов­сім занедбаній, на кладовищі Монмартр у Парижі.

Щодо пояснення факсиміле автографів, виконаних старанним фо­тографуванням Пшемеського, а літографованих у закладі ІІшишляка, то вони, на думку Івана Франка, дають докладне уявлення про розвиток почерку Словацького від ранньої молодості аж до останніх хвилин його життя.

Є тут картка з автографа «Думи української», «Ліллі Вене­ди», «Короля духа», а також факсиміле «Гімну» («О zacho­dzie słońca»).

Двотомна праця д-ра Бігеляйзена, що складає V і VI томи його видання творів Словацького, не одностайна, система­тично опрацьована монографія про Словацького, але також і не звичайна бібліографія чи збірник випадково нагро­маджених подробиць та інформації. Вона підсумовує всі дотеперішні праці про Словаць­кого, що провадились протягом кількох поколінь, вмілим зіставленням позитивних, перевірених результатів цієї праці, спростуванням безлічі неправильних подробиць і виясненням багатьох місць, досі темних і сумнівних.

Іван Франко високо оцінює «Пояснення творів Словацького», а саме: у першій частині – творів з юнацьких літ (1826-1833), а далі – перших трьох творів з доби зрілості (1833—1842), тобто «Kordiana», «Mazepy», «Balladyny». На його думку, дуже цікаве його дослідження історич­ної основи поеми «Jan Bielecki», хоч літературний аналіз твору відійшов тут дещо на задній план. Аналіз драми «Marja Stuart» розпочинає автор зіставленням погля­дів різних польських критиків на цей твір, далі він звер­тає увагу на впливи Альф’єрі і Вальтера Скотта на кон­цепцію цієї драми. Детальні та цікаві коментарі до «Godziny myśli». Пояснення до таких творів, як «Kor­dian», «Mazepa», «Balladyna» мали бути б деталь­нішими, ніж пояснення творів з юнацьких років. Пояснення до «Mazepy» відзначаються в основному ве­ликою кількістю бібліографічних вказівок стосовно справжньої й поетичної історії Мазепи. Свого власного аналізу цієї драми Словацького д-р Бігеляйзен не подає.

Найбільше місця займають у цьому томі пояснення до «Balladyny». Іван Франко переконує: «Цей твір – найкращий щодо багатства постатей і колориту витвір фантазії Словацького, прикрашений барвами і кольорами, запозиченими з найрізніших країн світу, від найбільших геніїв іноземних літератур, при цьо­му оснований на тлі народної пісні», – дає критикові вдячне поле досліджень і порівнянь, дозволяє глибоко проникнути в таємниці поетичної творчості одного з найбільших поль­ських поетів [т.29, с.428-429].

Генрик Бігеляйзен жваво і тепло описує перебування Словацького в Швейцарії. Завдяки новим і досі невідомим матеріалам, особливо листам Еглантини Паттег до матері Словацького, які автор міг тут використати, ця частина додає багато нових подробиць до біографії поета цього періоду і дає нам змогу зрозуміти його ставлення до Еглантини краще, ніж це було можливе досі. «Трагічним у цих відносинах було хіба те, що для Словацького Еглантина ніколи не переставала бути старшою сестрою, тоді як для неї «після більше як дворічного спільного життя під одним дахом узи приязні з кожним днем дедалі міцніли». Однак саме на цей час, під кінець осені 1834 р., припадає знайомство поета з Марією Водзінською, до якої незабаром схилив він свої почуття» [т.29, с.431-432]. Так народжувалися чудові поетичні перлини, які незабаром збагатили польську літературу такими шедеврами, як «W Szwajcarji», і низкою дрібніших ліричних поезій цього періоду.

Не міг не захопити рецензента також аналіз прекрасної поеми «Grób Agamemnona», щодо простоти пое­тичного задуму, сили почуття і багатства думок цей твір, без сум­ніву, однією з «найкращих перлин у скарбниці польської поезії.

Аналіз поеми «Anhelli» належить також до найкраще опрацьованих частин праці д-ра Бігеляйзена, тут зібрано найріз­номанітніші матеріали, які ілюструють враження, почуття і спогади Словацького, що відбилися в цій поемі, тут подано фрагменти поеми під назвою «Posielenie», яка була написана и формі терцин Данте і яка, без сумніву, становила пер­ший план поеми «Anhelli», врешті є і короткий огляд до­сить багатої критичної літератури, присвяченої цій поемі. Іван Франко підсумовує: запропоноване дослідження без перебільшення можна «назважати найціннішим, – бо найширше накресленим і якнайстаранніше виконаним, – доповненням до досліджень творів Словацького, що їх, крім біографії Малецького, має польська література» [т.29, с.433].

У статті «Poezje Jana Kasprowicza» Іван Франко коментує схожість польського поета і нашого Тараса Шевченка, на що звернув увагу у вступній статті Томаш Єж: «Передусім маємо тут дві ягоди з того самого поля, двох селянських синів, які власною важкою працею піднялися «з сірого натовпу простих людей», по щаблях безлічі страждань і принижень видряпалися на ті височини, на яких, хоч і не зовсім тепло та вигідно, але з яких, зате, видно широко, з яких орлиним оком можна осягнути далекі горизонти, розпізнати круті й заплутані стежки людськості» [там же, с.260]. А от творів Станіслава Пшибишевського «Із циклу віґілій», які переклав і видав Антін Крушельницький, Франко не сприйняв, хоча тут він помітив тон настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але «переривані безтямною і абсурдною фразеологією».

Творчість Адама Міцкевича, Елізи Ожешко, Болеслава Пруса, Марії Коноп­ницької стали об’єктом низки критичних студій Франка. Зокрема, потужний вплив на еволюцію літературно-критичних поглядів вченого і письменника мала філософія польського позитивізму. Наприклад, у «Бориславському циклі» зображено роз­логу панораму дійсності епохи зародження індустріалізації в Галичині, де на широкому соціально-економічному й історичному тлі розвиваються доленосні перипетії персонажів і розгортаються трагічні події. Подібні жанрові прийоми використовували і класики польської літератури Юзеф Ігнаци  Крашевський, Болеслав Прус, Еліза Ожешко. Варто зазначити, що Елізі Ожешко належить особливе місце в твор­чості Франка. Його «Жидівські мелодії», оповідання «До світла», поема «Сурка» написані під впливом таких романів польської письменниці, як «Елі Маковер» і «Меїр Езефович».

У статті «Марія Конопніцька» він пише про велич її поетичного таланту, багатство творчої уяви, гідну подиву вразливість, блиск поетичної форми: «Найважливіше й історично найхарактерніше у неї – це ідейний зміст її творів, а заразом багатство справжнього жіночого чуття, яке вона поклала на службу своїм ідеалам. Конопніцька – це передусім поетеса польського народу, чи, краще, польського селянства» [т.33, с.375]. Хоча сама вона  вийшла із шляхетського польського роду, одержала добру освіту, а велику нужду селянського життя пізнала вперше крізь кришталеві «шибки вікон» польського дому.

Поезія Каспровича привертає увагу Івана Франка тому, що той пройшов через польську і західноєвропейську, особливо англійську романтичну школу, здолав у собі байронівські традиції: «Я хотів би передусім відзначити одну характерну рису його поетичної фантазії. Ця фантазія справді могутня, вона володіє величезним засобом оригінальних і художніх образів, однак вона гаряча і бурхлива» [т.27, с.262-263].

Високо оцінював Іван Франко творчість Елізи Ожешко і Болеслава Пруса. Твори Елізи Ожежко він ставить в один ряд із творами Гауптмана, Ібсена і Пшибишевського, хоч інколи в них неї з’являються твори «ще зовсім не зрілі» » [т.33, с.16]. В «Картинках» Болеслава Пруса –перед нами розкриваються широкі, як дійсність, горизонти справжнього народного життя, всебічно охопленого, старанно досліджуваного і представленого  за допомогою всього витонченого апарату сучасного реалізму» [т.27, с.70].

Важливе місце у доробку Івана Франка займає «українська школа», він розширив зміст і обсяг цього поняття, включивши до її складу, поряд з поетами-романтиками та їх епігонами, також попередників, письмен­ників XVI – XVIII ст. і письменників ХІХ ст., відзначивши у них прикмети  правдивого змалювання  життя в Україні, випадки вигаданої, ідеалізованої дійсності, підкріпивши свої твердження вперше опублікованими тек­стами. Найбільшне уваги з представників «української школи» Іван Франко присвятив Юліушу Словацькому, Антоні Мальчевському, Северину Ґощинському, Юзефу Богдану Залеському,  Міхалу Грабовському та ін.

У статті «Поет-герой (Пам’яті Северина Ґощинського в річницю Бельведерської ночі)» Іван Франко писав: «…Поет-герой мав якось мало щастя в літературі, незважаючи на дуже високе становище, яке майже від першого дня він зайняв у польській літературі, незважаючи на той великий вплив, який його поезія та його особа мали на поезію та на весь розвиток сучасних і пізніших поколінь Польщі, а частково і України, твори Северина Ґощинського не дочекалися ще й досі видання, гідного імені пророка» [т.27, 346], а в статті «Юзеф Богдан Залеський» зазначає: «Україна, котру він оспівував, о котрій думав і снив, о котру просив бога по смерті в небі, – in corpor находилась у нього в кабінеті…» [т.27, с.25]. Він також докладно схарактеризував драму Тимона Заборовського «Bohdan Chmielnicki», відзначив відсутність життєвої правди в поемі «Maria» Антоні Мальчевського, написав рецензію на книгу Станіслава Здзярського «Ze studjów nad «szkołą ukraińską», вказав на недоліки монографії Адама Креховського «Bohdan Zaleski o sobie і współczesnych», Тадея Грабовського «Michał Grabowski, jego pisma krytyczny i pojęcia polityczne», у статті «Сучасні польські поети» подав характеристику творів Леонарда Совінського, Станіслава Грудзінського, Володимира Висоцького, не пройшла повз його увагу і творчість Тимка Падури, Паулина Свєнціцького, Антона Шашкевича, опублікував окремі твори Каспера Ценглевича, Миколи Попеля, Антона Шашкевича.

Отже, досліджуючи – нарівні з українською літературою – польську, Іван Франко наголошував на тому, що важливе значення мають взаємні уявлення учасників культурного діалогу один про одного: пізнання себе через власне «я» та через сприйняття себе іншими; сприйняття Іншого – як нашого сусіда і партнера, бо немає двох народів, які б «так міцно зрослися між собою, так пов’язані численними узами і, незважаючи на це, так довго цуралися один одного, як поляки та українці. Франко пише про особливе зростання інтересу польської нації, як і інших, до України в добу романтизму («українська школа»), коли романтики творили фольклорний та історико-героїчний образ України, пов’язуючи з цим боротьбу за свободу і змальовуючи в особі українського козака воїна і гайдамаку, розбійника і лицаря. Уже після смерті Івана Франка у літературному зображенні наших сусідів посилиться негативний образ українця (Зоф’я Коссак-
Щуцька, Леонід Бучковський, Влодзімєж Одоєвський). Хоча і в польській літературі цього періоду є чимало прихильних художніх творів (Станіслав Вінценз, Ярослав Івашкевич, Юзеф Лободовський, Єжи Єнджеєвич), автори яких вибудовують веселкові мости дружби між українським та польським народами.

 

99

На світлині: обкладинка книги Івана Франка «Шкіци про літературу» (Варшава – Дрогобич, 2016).

 

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.