Начерки до сонетового уроку історії. Саме про це подумалось, коли прочитав цю добірку творів Ігоря Фарини з Шумська на Тернопіллі.

Але уроку експериментального. Автор по-своєму заглиблюється у минуле, мандруючи уявою аж у часи сотворіння світу. Поет намагається по-своєму подивитися на скіфські часи, антику і середньовіччя. І усе це поєднує зі своїм розумінням авангардовості, забуваючи (навмисно!) про прописні літери та розділові знаки. Мені здається, що своєрідного шарму його стилеві додає тяжіння до неологізмів.
Мабуть, не всі сприймуть такий літературний прийом? Не бачу в цьому якогось негативу. Бо поєднування строгої класичної форми сонету і модерну перш за все так багато говорить про ще невикористані можливості вітчизняної поетики.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
м. Кременець

СОТВОРІННЯ СВІТУ

річки та гори родить ствердно космос
під пошуми з небесних верховіть
і течиво всіх галактичних пітьм
манить усіх у світотвірний поступ
міжхмарна синь крізь сумеркність стоїть
її гойдає нетурботний простір
додав до всього бог вогненну гострість
з намислення фентезійних наслідь
над виссю думань крила вічнолетні
приберегли у пилюзі кометній
якусь таїнність і від нього теж
та він у цьому ер майбутність бачить
хоч ще не здріє як в даліні плаче
невизначеність всесвітних безмеж

АДАМ ТА ЄВА

оглушлива сичавість злющих скверн
владарно заповзає у події
і смішно шепелявить до надії
що до обох через оман модерн
прийде збагненність і через громи
із зелененьким яблуком із древа
бо забіжить у розмисли переверт
тривога що зміїться під дверми
спокуси миті цей відкриє світ
й заллє терняччя їх солоний піт
але не ввергне це у аритмію
смак істини струмливо вплине в них
планета на мольберті робить штрих
для охудожнень голизни і змія

КЕНТАВРИ

кентаврів шал приховують оливи
які зненацька вибігли на діл
вони прабезум знавіснілих тіл
чарівних жон й чудовиськ вогнегривих
не скажуть нам ковтнувши хлорофіл
у котрому кохання мить щаслива
повторює свої речитативи
де безтям й спокій діляться навпіл
у роїщі мечів захисників-гераклів
про котрих спогадання не погасли
копитить схарапудження неснів
кентаврів табуни біжать назустріч долі
з поміж олив п’янких у власних стійбищ волю
хоч знищать згодом їх заграви вогняні

БІЛЯ АНТИЧНОГО ХРАМУ

Листки і стебла давнини акант
вплітається у мармур капітелю
дивлюся як із ліній акварелі
з’являється могучий діамант
який в собі тримала днів хурделя
і нині посила енергій квант
так повелів природжений талант
вростання мрій у солов’їні трелі
ніяка буревійність не спроможна
укинути пірнання літ в безбожність
говорячи що є джерельність там
не губиться минуле бо на чатах
герої битов у грубезних латах
що бережуть від стріл отруйних храм

ПРО ЗОЛОТЕ РУНО

із товстизни віків глибокоміфний знак
отримала душа з багатством від ясона
що вирушив знайти колхідського руна
незнані досі ще смарагди і закони
не вкине у свій шторм огуди бистрина
в повітрі мандрувань існує оборона
від того що верзе огидна гущина
шлючи аж до небес розгнівано прокльони
геройськість приплива аби пройти землею
не вцілить в неї враз стріла ревнивої медеї
а тихо упаде у стрімкість забуття
женуть старі вітри повз нас хмариська сірі
ясонові думки блукають у ефірі
несучи із руном залюбленість в життя

ЧАКЛУНКИ

веселість прохолодної ріки
і колихання груденят тужавих
віддались німфи норову забави
аж пана* полонили дрижаки
п’янить ця неспокійна нагота
несамовить химерну козлоногість
стає для нього інше наче погань
яка ураз зжахливлює вуста
цих німф ясні не притишені нестрахи
палкий захороводили вже захват
і він жаги метнути хоче спис
в рухливості обіймів вакханалій
передбача нечорнокрилу далеч
в якій затріумфує духу блиск

* бог лісів, мисливства та пастухів у давньогрецькій міфології

ЧИТАЮЧИ ВЕРГІЛІЯ

землі щодення золото й жорства
краплинки поту на звичайнім хлібі
вони завжди на блискавки подібні
й уяву пестять як думок черва
без них нема у корабля стерна
і не збагнути птахів вічно клекіт
сонцевогонь із вирви небезпеки
ніколи не подасть умовний знак
не розгребе читання каламуть
й настирливо нещадна вколе лють
окрилення сліпучу подобизну
якщо в майстерні нехолодних слів
не віднайду пекельний солоспів
й з вергілієм не справить біль мій тризну

ОВІДІЙ

чужизни берег радості талант
заковує в льоди і серед літа
доводиться із лихом сам на сам
відчутому знаходити епітет
блукаючи пісками самоти
читати рідність літер в тремті неба
почне у серці втрачене шкребти
перетворившись на вітчизни щебет
холодне море у темнючість плеса
не заховує мисленний перешепт
й недавності розвихрене палання
воно не може щемів перемови
скупати у піні своєї крові
її здола галера невигнання

СКІФСЬКИЙ СОНЕТ
жене задума скіфського царя
у степ нічний від шуму тарараму
він горло страху затискає прямо
аби не прителіпалась хандра
бо ліпше учинить на неї замах
ніж бачити як з тріском догоря
у вогниво пожбурена кора
у котру врубцювались буднів шрами
несе крізь будячища кінь гривастий
хоч взялася підступності бриластість
приборкати всіх в пору ночодику
пітьма через оскіфлену болючість
на вістрі неприхиленої кручі
царя почує навсюширні крики

ПЕРШІ ХРИСТИЯНИ

роздертих тіл очікує арена
і левів лащать окрики з трибун
ураз у сильне спруття дужих струн
вриваються плачі й дитячий лемент
агори свист цих християн на глум
жене покарно впертість безіменна
хоч вже її пітьма благословенна
засуджена й фрамінгами на сум
випроби не зігнуть й через століття
із зевса опаде лаврове віття
бо давній рим уже і сам чимдуж
втіка від себе щоб нащадки струми
апостольства відчули у задумах
під ревища давно роздертих душ

МІКЕЛЬАНЖЕЛО

сивіла й профіт завтрашнє пророчать
проміння погляд мармуром блука
отам де є рука чарівника
бентежний дотик у горнилі ночі
постійна праця антиподність збочень
у самотинність роздумів втіка
і ні на мить уже не відпуска
екстазно промовляють навіть очі
пірнає задум в трепет солодкавий
під нездарі вельможну джеркотняву
щоб цей зачудувати крутоплин
жадань несамовитості навала
митцевий мозок вже окупувала
й стрибнути хоче з каменів стрімнин

НАД КНИГОЮ РОНСАРА*

не заповзе не магматичний вицвіт
в сонетовий віольний** аромат
як не відтінить подиву розряд
роздумувань його тендітний витвір
помежи буквиць оніміння знад
вогненність не спроможна оживити
стрибань нестуманілу ворожбитність
що преться у поетовий ландшафт
велень*** пісень вродливо золотить
й добріє причепурена блакить
як вигин слова гне усього ниць
у пісневир тендітність ця несе
й цвітіння серця кратерно трясе
сплюндрованість здивованих зіниць

* – французький поет (XVI століття)
** – назва фіалки і музичного інструмента та ім’я дівчини
*** – сорт глянцевого паперу високого ґатунку

Ігор Фарина
м. Шумськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.