Радушинська О. П. Любов довготерпить / О. П. Радушинська. – Хмельницький, ФОП Цюпак А. А., 2019. – 120 с.

Вміння літати серед сонячного світу, здійматися до небес і вище, торкатися крильми небуденного робить ліричну героїню Оксани Радушинської вільною птахою («…птаха твоя – вище вітру!»). Світ приймає її, як свою – сповиту в радість і засіяну зернами самотності, обнадійливу і загартовану мовчанням, сильну і слабку, наче пориви дощу серед осені. Вона не та, що буде летіти увись, аби дати душу на розтерзання, вона – в собі, вона для себе, таїть те, що дається їй життям. Інколи вона плаче, «кріпить думку», ховає «мрію – у вузлик днів». Але тримається. Мовчить. Говорить:

Я розпята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь.

Шурхотять небеса…

У її світі сонячно, але деколи «густий туман без неба й споду» закриває сонце і все довкола стає білим. «…птиць не чути».

Якщо порівняти світ героїні з порою року, то в неї він – зима. «В негоду люту» їй доводиться боротися не лише зовнішньо, а й внутрішньо, бо «Коли морозом зціпить до кісток // Коли пече у грудях від знемоги // Ніхто ні з ким…» І це найболючіше. Тоді на ввесь отой сонячний і світлий світ хочеться кричати:

Терпи. Борись. Греби у злій воді.

Бо народилась.

Та птаха здіймається і летить. На неї чекає весна. Усміхнений вітер приймає її в обійми й шепоче: «Занось дорогу на травневий дощ». Він чесний. З ним легко. Дощ змиває тугу з душі, допомагає втекти від зажерливого «дракона», що час від часу прокидається всередині і «гострими кігтями» дряпає серце, залишаючи незагойні рани. Горять крила.

У хвилини відчаю на допомогу приходять зорі. Дивитися на них – знову народитися. Бо зорі, як діти. Так вважає лірична героїня і вірить, що саме вони – найкращий генератор надії на завтрашній день («…А зорі ставали дітьми і просились на руки»). Зорі народжують нове життя, нові сподівання і любов.

Жити! Попри все. Сторонитися болю і знемоги, забути про евтамазію і можливість уникнути порожнечі в собі. Жити!

А допоможе у цьому Любов. Бо ж «любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! 1 до коринятан 13:4-8».

Ці рядки з Біблії і дали назву збірці Оксани Радушинської.

Книгу умовно можна поділити на дві частини. Перша – висвітлення внутрішніх переживань поетеси, адаптація особистісного «Я» у царині зовнішнього світу, її прагнення до самореалізації у ньому. Друга – патріотична. Знаємо, що О. Радушинська, окрім письменницької та журналістської стежин, торує й громадянську, благодійну. Вона є головою ГО «Творча сотня «Рух до перемоги». Часто їздить на передову, «живим» мистецьким словом разом із колегами підносить патріотичний дух наших солдат. Свої враження від перебування у зоні АТО вона передає у збірці поетичними та прозовими рядками: «…А ще мені ТАМ дуже спокійно спиться. Це ненормально, так? Мабуть, ненормально. Але там розумієш: тебе бережуть, тебе не кинуть, не зрадять. І ти, ще на самому початку, одного разу подивившись у вічі пораненого білявого хлопчика-лелеченяти-воїна, зареклася: не зраджу! Крапка!»

Поетична творчість Оксани Радушинської вільна, як птаха. Вона ширяє в небі, опускається до землі, грається з вітром, чекає сонця. Вірить: його промені обов’язково зігріють її душу. А разом із сонцем настане новий день – погожий, ясний, сповнений нових планів та ідей.

 

 Альона РАДЕЦЬКА (ЛІСНИЧА)

Leave a Reply

Your email address will not be published.