Савчук М. Огневерги арканів родинних:  поезії. – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А. А., 2018. – 192 с.

Поети не частенько виносять неологізми, рідковживаності та діалектизми в наймення своїх друків. Назву хіба що “Барвицю барв” Романа Вархола, “В обіймах зустрічепро-щань” Віктора Вербича, “Віршовіру” Костянтина Мордатенка, “Соголос“ Василя Рябого…(Якщо хтось і додасть до цього переліку ще кілька назв, то в цілому це ситуації не змінить.) Тепер в цій обіймі з’явилося нове ім’я – на побачення з читальниками прийшов Микола Савчук з “Огневергами арканів родинних“. Особливого шарму, як на мене, додає новотвірність у поєднанні з традиціями горян. (Останнє є рідним для нього, бо пан Микола народився у Кіцманському районі на Буковині, де народилися всесвітньо-відомі українські мистці-світочі Дмитро Гнатюк, Іван Миколайчук, Володимир Івасюк. А мешкає поет на Хмельниччині.
Хочу торкнутися ще одного. Точніше, того, як пірнання в ріднизну оджерелює поетові роздумування. Але водномить констатую той факт, вдячна тема допомагає розширювати географію віршотворних медитацій. Зрозуміло, що все це є не простістю, ще й при умові того, що автор наголошує на необхідності свіжості поезомислення. ”То й арканю над проваллям. Серцю – слів би, серцю – рим би! Вдарте, глиницькі цимбали, Жебони, розтіцька дримбо!“ Війна – гадюка у лихих серцях.“ “Руйнацій рухи рукотворні.“
Зрештою, є й інші вдатності такого ж плану. І вони з усією серйозністю ставлять питання про яскраву виражальність цієї лірики. Й мені бачиться, що тут на передній план виходять метафори. “Осінь підхопила гепатит.“ “І ллється-ллється на арену квіток нестримана ріка.” “Черкнула чинно блискавка автограф.“ Чарівність обрамлюють по-своєму епітети з познаками неординарності: “весела пропасниця ямбів,“ “громів ад’ютант,“ “проблем батіжок,“ “розкрилля зорлинених брів,“ “колеса літ,“ “дійств вітражних майстер.“ (Метафори та епітети в даному абзаці причаровують самі собою, але в контекстах вони ще чарівніші!)
Таке ж гадкується й про порівняння. Але у книзі цей вид літературного тропу є тривидовим. Спершу, очевидно, варто згадати порівняльність з використанням сполучників типу як, мов, наче, ніби, немов… “Слова, як дров наручник золотий.” ”Чи розквітне липнева поезія, наче папороть в ніч на Купала?” Мов шкура зраненого вовка, луги руділи з вовчих трав…” А поруч маємо цікаві, вдалі порівняння, де ніяких сполучників немає.
”Карпатська свіжість – дикий мед.” ”Погляд – промінь душевних глибин.” ”Божий транспорт – волячі будні.” Існують також порівняння із сув’яззю обох різновидів. “Наче ніч, епопея ця – не потворна, але повторна.“ “Мою історію – як біблію – прийму й до серця прикладу.“ “Як огнеквітка – ідилія древня.“ Мова про цей літературний троп була б далеко неповною без згадки про порівняння з експлуатацією прикладки: “матір-буря,“ ”барон-час,“ “зозуля-доля,” “мить-химера,” “графиня-вічність.” “кручія-тривога”…
А хіба не заслуговують похвали поетові слововияви? Тим паче, що тут теж є різність.
У вічі кидається те, що Миколу Савчука ваблять неологізми. Складається враження, що його поезомислення оселилося межи химерних новотворів і не хоче покидати гостинної оселі! За моїми спостереженнями є аж три світлиці цього словораю. На початку нотаток уже йшлося про наймення книги. Тому не повторюватимусь. А скажу про неологізми у назвах віршів: “заукраїнь,” “Тарасозалежність,” “віршотравень,” “розтижнення,” “світач”.
Приклад тому – строфа із вірша “Тарасозалежність”:
“Я – Ліно-
коліно-поклонник,
Я – часо-
Тарасо-
залежний –
Обліктився на підвіконник –
Весь в роздумах серцебентежних.”
Згодімося, що на цьому тлі органічніше сприймаються новотвори: “павукомасонство,” “синьодим’я,” “інтероборотень,” “дощедиктанти,” “робінзонить,” “золотостержневий.”
Неологізми надають поезії пана Миколи свіжості та неповторності. (В історії вітчизняної літератури вже є випадки, коли неологізми ставали явою буднів. В поетичному мікросвіті є немало прихильників новотворів: Анатолій Мойсієнко, Володимир Пащенко…Та головне, що поетичний моворай стає природнішим. Переконаний, що Микола Савчук давно підмітив це, посмілішав та змужнів у цій серйозній словогрі.)
Не може залишитися поза увагою й питання про рідковживаності та діалектизми. Через дві причини. По-перше, віршник – горянин за народженням – уже давно живе в іншому регіоні. І його буковинська лексика з її незбагненними особливостями мимоволі переплелася з подільською, витворивши дивовижну мовну суміш, що й бачимо ясно у його віршах. По-друге, говіркові слівця одного краю поширені в інших, феномен який мовознавці не спроможні пояснити. Теж не можу цього пояснити. Тому лишень перерахую слівцята-словечка, які запам’ятаються та збагатять лексикон читачів: “куфер,” “старовітчина,” “прозір,” “первець,” “бороліжне,” “бриндушки…”
Позитивний творчий ефект досягається поетом і за рахунок алітераційності. Вона, між іншим, в новій книзі Миколи Савчука має двоєдиність.З одного боку існують вірші, в основі яких лежить живлючість алітерації. Нею ніби пройнятий твір “Трійця.” Ось одна лише його строфа:
“Трилисток трипаллям тримаю –
Трипільський тризубець тривісний.
Трояндами трійці триваю,
Трембіти тризвуччям троїстим.”
І тут подумалось про творчі позитивні паралелі поета з Володимиром Вознюком і Анатолієм Мойсієнком. З іншого боку констатую алітераційність окремих рядків. “Гадає всяке гаддя: я не гад.” “Середа. Середзим’я. Снів сховище.” “Ляже лижня межи днями відлиж-ними…” І вкотре хочеться провести паралелі з творчістю Юрія Бедрика, Олега Жупансь-кого.
Порівнюєш й тоді, коли про бентежність слова говорять поетові паліндроми:
”Мана дорога – нагорода нам.” “Серпень – не пень, не прес.” “Мотор котив виток ротом.”
“А кита мета – математика!” “А крізь чакри ці і циркач зірка!” “Убереж дів від жеребу!”
Є щось символічне у тому, що паліндромний цикл книги Микола Савчук присвятив незабутньому подолянину Іванові Іову – поетові, який теж обожнював словогру і залишив на царині поезії вагомий внесок. Розмову про паліндромність продовжимо ще однією паралеллю. Маємо раки літературні (так частенько йменують цей різновид лірики) від Станіслава Бондаренка. В обох випадках принцип побудови творів є однаковим. Але в Миколи Савчука написані вони зрозуміліше для сприймання. Чи не йде це від того, що він, як і я рецензент, мешкаєм у маленьких містечках, а Бондаренко – житель мегаполіса?
“Примагнічує” до себе поезія пана Миколи і згадками про її “населення,” до якого відносимо і дерева, і птахів, і звірів, зірки і небесні світила, оскільки таких означень в збірці вистачає й кожне вражає. Наведу перші ліпші. “Сад зимовий впізнаю по флоксах.” “Поклонюсь калині й князю-дубові.” “Впіймає рибалка, мабуть, крокодила.” “А в небесах кричать ворони, що я сьогодні пооднів.” “На вилиці тоненький пірсінг місяця.” Прикладом до поетового “населення” книги – строфа із “вірша Нащадку готів”:
“Впізнаю лелеку по витку.
Горобців –
по вифурках поспішних.
Впізнаю поета
по рядку,
Непоета – по томах розкішних.”
Ці та інші свідчення словесної “реєстрації” познаковані реальністю. І сперечатися з цим спроможна лише цитація з грою уяви. “Орли орали оріяну висі.” “Я приб’юся сумним журавлем.” “Панна Вічність на себе накинула позірковану тогу галактики.” (У цих чарівностях є метафоричні відблиски, але присутність представників “населення” не дає.)
Ще одна суттєва заувага. Оті “мешканці” разом разом узяті створюють барвистість. Навіть тоді, коли прямого посилання на певний відтінок немає. І поряд з цим існують кольорові екстраполяції. “Небесні творить вітражі із хмари білої, як айстра.” “На них полює другий тиждень місто, напіввідкривши євровікна сині.” “Зозуля-доля горлом золотим моїм літам кувала позолоту.” “Душа – рожевий яблуневий цвіт.” “Там, де кленом зеленим став би.” “А я стаю у срібне стремено – і постріл прозвучить ось-ось на старті.” “Темніє неба чорна бузина, додолу нахиляє хмари-віти…”
Гарнота увиразнює рядки і тоді, коли версифікатор бере у спільники фразеологію. У купі з дивовижністю поезомислення стійкі словосполуки виглядають оновленими. “За пенсію цю підкувать би блоху.” “Я і сам на стіни ліз при біді бувало.” ”Коньяк – отрута для коняк.” Привороження подібними висловлюваннями, очевидно, зумовило появу філософського крилатослів’я. “Сонце щоденно торкає людину ту, що не може торкнутися сонця.” “Сонце ніколи не бачило тіні, люди ніколи не бачили бога.” “Іду рівнять горбатого, а треба – цілу націю!” “Здолати зможем ми війну-вампіра, якщо на битву станемо усі!”
Напевно, ще слід балакати про нахил поета до іронічності, різноформ’я. Мають свої притягальницькі полюси наявність богошукальницьких мотивів і культурологічні акценти з помежів’ям виражальності і тематичності. Все воно є у книзі у логічній сув’язі. Як й темарій непереплетення – яскрава ознака поетичної сьогоденності, неординарність якої засвідчили “Огневерги арканів родинних.” Книга порухів поетичної душі, від якої так потужно повіває вітром часової непростості. Друк, автор якого прагне “заримувати кущ із деревом, веселку взявши за епіграф”. Себто маємо слова, поетична справжність котрих причаровує. А це найбільша нагорода для віршника Миколи Савчука, буковинця із села Нові Драчинці, який ревно і лелійно творить свої савчукізми.

Ігор Фарина, м. Шумськ на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.