Жанна Юзва (Яськів). Думки на… підсвічнику. Сентенції. Написанки. Тернопіль: Джура, 2020. – 96 с.

Люди втомилися від вигаданих історій.

                                             Алоїз Принц

Про такі книжки писати важко, але потрібно. Щоб зацікавити читача,  мова бесіди мусить бути живою, зрозумілою. Саме такою, на мою думку, і є мова цієї книжки. Живемо в час історії, коли людство, так виглядає, мовби втрачає здатність мислити. Що ж, постійно думати втомливо, але ж пригадаймо зізнання мислителя Сенеки: «Хоч би де я був, усюди звертаюся до своїх роздумів, усюди розмірковую подумки про щось корисне, рятівне». Корисним і рятівним у нашому сьогоденні (та й не тільки) є правда: «Найтяжчий хрест – писати правду». Ця невеличка книжечка призначена для вдумливого читання, молитовної розмови зі своїм «я»: «Головне – прагнути не до високого (яке може бути непевним і тимчасовим. – Б. Д.), а до глибокого». Життя – дуже короткий проміжок часу, в якому ми, на жаль, перестаємо бути вдумливими (як в античних творах вдумливою є сова); не квапимося уважно приглянутися до тієї чи іншої речі, події, явища, зрозуміти їх, осмислити, натомість недбало торкаємося клавіатури комп’ютера – й увесь віртуальний (мертвий) світ перед нами, з готовою формулою чужих думок і образів. Догідна мить швидкоплинна, як і мить наших думок перед безмежжям зоряного неба: «Життя – це обов’язок. Насамперед перед самим собою». У прискореному й швидкому світі людина не знаходить часу для роздумів. Можна тільки мріяти про те, щоб була «У кожній хаті – своя школа». Це гурт однодумців, близьких за духом людей. Не можна залишатися собою у натовпі, бо ж «Не мають права мізки ставати каналізацією». Із таких коротеньких рефлексій складається перша частина книжки, в якій усе – як на долоні й «Добре, що нема податку на совість і на любов». Не будьмо байдужими, пам’ятаймо про відповідальність, яка є  «старшою сестрою совісті». І дещо про «час»: «Часу треба вірити, як Богові». Не можна вірити в те, чого не існує – стверджують фізики. Це роздуми не для літераторів. Час є суб’єктивною похідною нашого розуму від реального процесу руху в навколишньому світі. Об’єктивно відтворюючи динаміку руху, розум суб’єктивно зберігає всю інформацію, яка в ньому накопичується. Поза розумом немає образів, не існує і часу, зате є рух. У Бога все перебуває в русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. А для нашого розуміння вічності нам написано: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!» (Друге послання ап. Петра 3:8). У книжці «Майбутнє, якого ми прагнемо» Вахтанг  Кебуладзе стверджує, що «Бог існує у вічності, а не в часі». А все ж: «На час оглянься добрими очима – усе, що міг, він дав» (Емілі Дікінсон).

«Поезія – кава розчинна». В попередньому розділі читаємо, що «Справжня поезія – доторк до Вічності». Вічність, Бог… Ми можемо лише подумки доторкнутися до непізнаних речей буття.

Розчинна кава шкодить здоров’ю – вона «В горнятку моїх страждань», і проблеми в тому, що «Лікар і вчитель мало знають? Без читання… пересихають!» Людина, яка не читає, не здатна мислити, творчо мислити, вона перетворюється на раба чужих думок. Варта також найпильнішої увага думка про те, що такі люди не здатні диференційно мислити, співставляти речі, аналізувати події, процеси, у них не працює уява, що сильніша за знання. Мозок, за визначенням академіка Олега Кришталя (директора Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця) – найдивовижніший, найскладніший пристрій Всесвіту, і щоб його не втрачати, то цей витвір мусить працювати за призначенням: «Мозок вбивають лінощі. Мозок гнучкий в будь-якому віці (нервові клітини здатні відновлюватися незалежно від віку людини. – Б. Д.), але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням. Мозок стимулює: ЧИТАННЯ, ПИСЬМО і все, що спонукає до РОЗДУМІВ».

Якщо «У талановитого поета кожна строфа – поема», то ця поема спонукає прискорено думати – адже  ніхто не може заперечити, що поезія – це не гра, набір слів і чи просто римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»).

«Написанки» (авторське визначення) – це етюди, образки, словесні замальовки, новели про наше щодення. Тут щирі дитячі голоси до лелек – прохання хлопчика про сестричку: «Я давно хотів сестричку. Маленьку, товстеньку, з голубими, як у мами, очима…» Подібну до мами…

Чуємо дзвони «в селі вечірнім», бесіди про вбогість і багатство: «Росте в піднебесся святиня», а не храм людяності, духовності: «Дітей народжуємо – не вчимо їх любові. До церкви ходимо – не ймемо віри справжньої».

«Любов-любов»… Нам не дано звідати її таємницю: «Його сині очі – льон пекучий. Закохалася вона в них». Серцю не накажеш, але хай наші вчинки керуються думкою серця. Оберігаймо своє серце («серце» – в біблійній мові часто «розум») від лихих і немічних тілесних думок, «Бо де скарб твій, – там буде і серце твоє!» (Євангеліє від Матвія 6:21). Близькі стосунки поза родиною мають трагічні наслідки: «Десь діти його сиротами ростуть. Крівця сумління скапує тонко».

Листочки календаря щезають у небуття: «Міліє день. Багатшає душа». Що ж таке душа? Читаю книжку Томаса Мура «Піклування про душу»: «”Втрата душі” – це хвороба ХХ сторіччя… ми втратили мудре сприйняття нашої душі, ба навіть зацікавленість у ній… ми як нація постаємо перед численними загрозами зла… У цій книзі я опиратимусь на мудрість минулих часів, але з увагою до нашого сучасного життя… ГОДІ ТОЧНО ВИЗНАЧИТИ, ЩО ТАКЕ ДУША». Якщо дослідити текст Біблії, то доречними є такі висновки: 1. Дух – Божа невидима енергія, мізер якої людина, тварина одержують з відповідного джерела. Все живе у Всесвіті також має дарунок від Божого Духу… 2. Душа – життя, людина,  особа, тіло… («Значення слів “душа” і “дух”». У кн. Богдана Дячишина «Пережите-перечитане»). Розмислюймо… Тут може допомогти Декартова порада: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь». Хоча тут проблема в іншому…

Авторка втішається  навколишнім світом природи. І нам також хочеться радіти від такої цілісної і вдалої метафори: «Літо дозріло. Воно тепле і ніжне. Як добре обличчя мами. Як мій спогад про тебе…» Добре обличчя мами, але й «Тепла важка сльоза упала їй на руку…» – це авторка читає «Лист із АТО». Що ще? Хай ця книжка знайде дорогу до вдумливого читача, який читає серцем і порухами духу добра і любові. Написане серцем пам’яті про прожите-пережите наше сьогодення з вірою у «Весняне», коли «…зраділий птах витче срібну пісню у синю високість, забавиться вітер у сонячних променях і знову омолодить-озеленить землю нашу прийдешній день». Хай нас надихає і зміцнює кожен день дії, будівничий день нового життя…

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів

 

Leave a Reply

Your email address will not be published.