«Ми в Христовому човні під проводом Найвищого керманича Христового Намісника. Без нападів цей човен ніколи не був і не може бути, незалежно, чи ми є в ньому, чи нас нема…» (із листа Святого Йосафата до канцлера Льва Сапіги з 12 квітня 1622 р.).

Син міщанина з Володимира Іван Кунцевич (Кунчиц) народився 1580 року. Мав незвичний талант – таку силу слова, що його не могли не слухати. Починав свій трудовий шлях побожний і покірний Іван із купецького помічника, який услуговував священикам. Потім – як монах Василіянин (у цьому чині прибрав собі ім’я Йосафат) із 1604 року, посвячуючи себе богословським наукам, із 1609 р. став священиком. Для тем проповідей завжди обирав спірні питання, які існували тоді між уніатами та нез’єднаними, й розв’язував їх дуже влучно, що за його проповідями до Греко-Католицької Церкви приєдналося чимало людей, у зв’язку з чим нез’єднані назвали його «душехватом» і забороняли своїм мирянам слухати його проповіді. Кожен, незважаючи на приналежність до будь-якої конфесії, мав до нього доступ, пораду і допомогу. Ходив по лікарнях і прислуговував хворим. Всі горнулися до нього, а монастир Святої Трійці у Вільні, що був опустілий, наповнився ченцями, які брали собі за приклад Йосафата. Про його святість і покуту говорило все місто. В монастирі Йосафат потоваришував на все життя з відданим другом по праці Йосифом Велямином Рутським, пізнішим Митрополитом Київським і Галицьким (1613–1637), котрий відновив Київ як столицю Митрополії та ввійшов в історію Української Церкви як Йосиф IV.
У 1614 році Йосафата призначають архімандритом монастиря Святої Трійці, в якому перебувало на той час 60 монахів. У 1616 році він придбав новий монастир із чудотворною іконою Божої Матері в Жировицях.
Йосафат відвідав Києво-Печерську Лавру і виступив із доповіддю. Понад двісті ченців зустріли його окликами «…До Дніпра з душехватом», а прощалися з пошаною. Кунцевич говорив про потребу єдності Церкви. На основі літописів архімандрит Йосафат висвітлив довголітню злуку київських митрополитів з Апостольською Столицею.
Численні навернення до З’єднаної Церкви як окремих осіб, родин та громад, правлячої верхівки, як князя Михайла Друцького-Соколинського, новгородського воєводи Федора Скумина-Тишкевича, литовських шляхетних родин Мешків, Тризнів та інших, не могли не звернути увагу вислужників московського православ’я. У зв’язку з безперервними атаками московського православ’я тодішній 90-літній полоцький архієпископ Гедеон Брольницький звернувся за допомогою, щоб йому призначили помічника, бо не мав сили управляти дієцезією, що охоплювала майже цілу Білу Русь. У 1618 році Митрополит Йосиф IV призначає архімандрита Йосафата помічником полоцького архієпископа із правом наслідства. Цього ж 1618 р. помирає архієпископ Гедеон.
Насамперед Йосафат повертає церковне й монастирське майно, яке присвоїла собі шляхта у Полоцьку, Могильові, Мстиславі й Витебську. Відбудовує церкви, організовує монастирське життя, робить об’їзди парафій, організовує щорічні синоди в трьох осідках – Полоцьку, Витебску, Мстиславі. Пише катехизм і правила для священиків, поширює книги. За три роки діяльності Йосафата майже все населення Білорусії приєдналося до унії. Єдиний Могилів завзято противився і не допускав до себе Йосафата: у Могилеві було братство, що мало надзвичайно сильний вплив на громаду, у церквах цього міста молилися за султана й царгородського патріарха.
У 1620 р. новий висвячений архієпископ Мелетій Смотрицький прибуває до монастиря Святого Духа до Вільна і пише лист до православних ченців із проханням прогнати архієпископа Йосафата, бо, мовляв, чинним архієпископом є він, Мелетій, а Йосафат нібито відправляє Служби Божі в латинській церкві і впроваджує нову віру. Поширював цей наклеп чернець Сильвестр, куплений агент московського православ’я. Коли Йосафат був на Соймі у Варшаві, збунтувалися миряни міст Витебськ, Могилів та Орша. Нова хвиля бунтів почалася після оголошення Смотрицьким відозви, що король затвердив його грамоту на полоцьке архієпископство. Йосафат звертається до короля із проханням видати універсал, хто є правдивим архієпископом. Король видає декрет, що правдивим владикою є Йосафат, та це не вирішило всіх проблем. Архієпископ Йосафат вирішив особисто поїхати до цих міст і, незважаючи на прохання своїх друзів, щоб узяти зі собою охорону, їде наприкінці жовтня 1623 р. до Витебська, де 12 листопада, в неділю вранці, коли йшов до собору, вороги зарубали його сокирою.
Смерть свою владика Йосафат передбачив. Виїжджаючи з Полоцька, заявив, що «щастя буде для мене, коли могтиму умерти за віру, а сподіваюсь цієї ласки від Бога, яку вважаю найбільшим щастям на землі», і велів збудувати для себе надгробок у полоцькім соборі праворуч вівтаря та поховати його в ньому.
Мученицька смерть архієпископа Йосафата (1618–1623) справила величезне враження не тільки на прихильників унії, але й на ворогів. Вороги замовкли. Смерть святого Йосафата опам’ятала чесного ворога унії протиархієпископа Смотрицького, який зрозумів, що різниці між Східною і Західною Церквою немає, а є тільки непорозуміння, що його внесли фальшиві вчителі, просяклі єресями, що підступно поширювали розбрат між однією та іншою Церквами. Король Владислав IV покарав злочинців смертю. Із часу архієпископа Йосафата Витебськ і Полоцьк стояли вірно при унії – це була її перемога. Унійна Церква нараховувала 3 мільйони вірних. Цією перемогою стала мученицька смерть архієпископа Йосафата 25 (12) листопада 1623 року.
Ні до кого із подвижників унії Московське православіє не горіло такою ненавистю, як до архієпископа Йосафата. Воно вживало всіх можливих заходів у Римі, щоб не допустити до канонізації архієпископа Йосафата, процес якої розпочався 3 серпня 1637 року. Щойно в 1643 р. проголошено архієпископа Йосифа блаженним, а на 240 років пізніше, – святим Вселенської Католицької Церкви. Щоби приспішити канонізаційний процес святого Йосафата і рівночасно справу Київського патріархату, у 1639 році в Рим виїжджає київський митрополит Рафаїл Корсак, але, на жаль, двома роками пізніше (1641) там помирає. Його поховано в українській Церкві Святих Сергія і Вакха. У 1665 році єпископ холмський Яків Сушка видає життєпис св. Свящмч. Йосафата Кунцевича. 11 липня 1705 р., коли союзники поляків – московські війська ввійшли на білоруські землі до Полоцька, цар Петро І, ввійшов до собору, де саме служив вечірню чернець-василіянин о. Теофан Кальбичинський. Поглянувши на зображення святого Йосафата, який висів у храмі, підійшов до царських воріт, перед якими стояв о. Теофан, і вбив його на місці. Потім наказав своїм воякам оточити церкву й монастир оо. Василіян, трьох отців Якова Кізиковського, ігумена Константина Заячківського і Якова Книшевича повісити, а тіла їх спалити та розсіяти по полю, а всіх інших Василіян закувати й кинути в тюрму. До речі, луцького греко-католицького єпископа Діонізія Жабокрицького (1696–1715), який потрапив до його рук, теж наказав вивезти до Москви, де він і помер у тюрмі, не прийнявши московського православ’я.
Всесвітній Святий архієпископ Йосафат Кунцевич є невмирущим доказом, що злука Українсько-Білоруської Церкви з Апостольською Столицею – свідоме й добровільне прагнення нашої Церкви. Тільки така Церква є основою росту й сили народу, заборолом нації від її ворогів-сусідів.
У 1863 році Апостольська Столиця призначає Галицьким Митрополитом єпископа-помічника д-ра Спиридона Литвиновича. Митрополит Спиридон активно клопочеться, щоб приспішити канонізаційний процес святого Йосафата. Повернувшись із Риму (їздив із делегацією у зв’язку з проголошенням св. Йосафата вселенським святим), він проводить величаві триденні Богослужіння у храмі Святого Юра у Львові, разом із представником Апостольської Столиці, папським нунцієм Фальчінеллі. Після падіння архієпископства полоцького перед московською навалою владика Гавриїл Коленда, незважаючи на небезпеку для власного життя, врятував мощі святого Йосафата й перевіз їх до монастиря в Супаслі. Москва нищила Унію в Білорусії (1839), на Холмщині та Поліссі (1875). Море крові пролило українське населення в обороні своєї віри. У Першу світову війну Москва знову продовжила віроломну боротьбу проти Української Греко-Католицької Церкви. Навіть було ув’язнено й вивезено зі Львова Князя нашої Церкви – Андрея Шептицького…
Дорогою до Львова, у Відні, 30 серпня 1917 року під проводом Кир Андрея відбулося ствердження автентичності мощів св. Священомученика Йосафата Кунцевича, які в серпні 1916 року спровадив з Білої Підляської до Відня та примістив у каплиці церкви Святої Варвари о. д-р М. Демчук. Мощі св. Йосафата випадково відкрив старшина австрійської армії Федір Заяць, котрий, ночуючи на початку вересня 1915 року в Білій Підляській у домі 70-літнього Еміліяна Радомінського, дізнався від нього, де, в якому місці під церквою в Білій є замуровані мощі св. Йосафата. Батько Радомірського, греко-католик, якого змусив до переходу на православіє царський уряд, був мулярем, одним із тих, яких покликано до замурування домовини з тілом св. Йосафата. Молодий тоді Еміліян носив батькові обід і точно запам’ятав місце, де замуровано домовину. Кілька днів пізніше Федір Заяць скористався можливістю поїхати до Львова й повідомив найперше про знахідку крилошанина о. М.Чапельського, а за його порадою – протоігумена ЧСВВ у Львові о. П. Філяса, який і доручив справу о. д-ві М.Демчукові.
До складу версифікаційної комісії входили: Митрополит Андрей як предсідник, єпископ-помічник і генеральний вікарій віденський архиєпархії Преосв. Д-р Пфлюгер, черемиський єпископ-номінат Преосв. Йосафат Коциловський ЧСВВ, крижевацький єпископ преосв. д-р Няраді, луцький єпископ Преосв. д-р Й. Боцян, протоігумен ЧСВВ о. П. Філяс, крилошанин віденської капітули о. д-р Кравс, український католицький парох Відня мітрат о. д-р Й. Жук, ігумен Чина св. Теодора Студита о. д-ра Климентій граф Шептицький і о. д-р М. Демчук. Нотарем верифікації був ординаріатський секретар віденської архиєпархії пралат Вагнер та двох лікарів, д-р І. Бережницький і д-р А. Кляйнмонд. Автентичність мощів признано одноголосно. Підтверджено сліди на голові від удару сокири. Ризи, в яких похоронено святого Йосафата, мали на собі герб та ініціали митрополита Веляміна Рутського, якому перед тим належали.
У виставковому залі Музею сакрального мистецтва та історії переслідуваної церкви ДІАЗ експонуються два цінні образи св. Йосафата Кунцевича. Образи кілька років тому пройшли реставраційний процес у Львівській філії реставраційного центру України, де було підтверджено, що один із них – св. Йосафат роботи Модеста Сосенка. Другий, невідомий образ із дияконських воріт, подарований заповіднику підгайчанкою Ольгою Букавин у 2013 році, – із дерев’яної церкви Святих Петра і Павла с. Сільце Підгаєцького району, вдалося дослідити в 2017 році автору цєї статті і встановити, що це і є образ святого Йосафата Кунцевича.

Богдан ТИХИЙ,
завідувач музею сакрального мистецтва та переслідуваної церкви ДІАЗ у м. Бережани.

IM

Leave a Reply

Your email address will not be published.