(Роздуми над книгою Ігоря Павлюка «Магма», яка отримала Народну Шевченківську Премію)

 

* * *

Тут тільки час свою ще робить справу.

В моїх пісень замерзли полюси.

Малий Ісус. І ще малий Варрава.

І хрест – срібляста гілка без роси.

 

Портрети снів розвішені без цвяхів.

Танцює дощ зі свічкою в руці…

А сфінксенята щуляться зі страху,

Бо бачать фатум в мами на лиці.

 

…Це клуб сільський.

Це фільм іде про страту.

Дід хрест кладе з вікна собі на грудь.

 

І скапує сльоза із рук Пілата

До тих, що всоте

Бога розіпнуть.

 

Ігор ПАВЛЮК

Розумієте, перечитуєш десятки, сотні, тисячі поетичних збірок, перебираєш їх, гортаєш, шукаєш, надієшся: де ж воно, справжнє, істинне, густе змістом, високе правдою, пропахле нашою землею, її хлібом, працелюбством українського орача і сівача, пісенне, мелодійне, осіянне добрим, чисто українським образом Слово? Отак живеш, трудишся, поспішаєш, думаєш, гадаєш, мрієш… І раптом зупиняєшся – читаєш і відчуваєш гарячий подих поезії, яка тут же й обіймає твою душу, поринаючи разом з нею в любов:

 

Золотою кров’ю по снігах

Напишу ім’я чиєсь глибоке.

І зігріюсь.

І відчую шлях,

Мов інтимне дихання епохи.

 

Й горизонт порветься, мов струна,

Наче тятива в руках дитини…

 

Муза моя – баба кам’яна,

Що читає голос журавлиний.

 

Це-завершальні рядки вірша.

А ось початок:

 

Тріснула…

На те вона й струна.

Нащо тятивіти без упину?

Муза моя – баба кам’яна.

 

Юний Місяць – ніж мені у спину.

Густо метафорично, тривожно, ба навіть трагічно… Але, мабуть, озирнемося, в якій ми жили епосі, в яку вступили, що придбали, що нараяли і що за тим дали українському народові, і що він з того уздрів, і як зітхнув-застогнав, і на що іще сподівається, заярмлений у віках, простий наш, багатий душею, незрівнянною у світі веселковою і тужною піснею, найбагатшим на землі працелюбством, завше непокірний у своєму рабстві великим Шевченковим Словом: здається, ним тільки духовно й живе, надіючись на праведну волю, а його вже обсіло нове панство – з перефарбованих у так званих демократів комуняк і комсомоляк, які того ще і цього призову бездарних компартійних «пастухів» чимдуж учепилися в державне корито, трясуть його крутою демагогією, обійнявши свою демократію з грабіжницьким лицем… Кинулися й до церков, а недавно ж іще підривали, руйнували до самих основ, нищили – тепер хрестяться, удають, що замолюють гріхи, – і оббирають нещасний український народ, і крадуть іще затятіше, і стелють самі під себе панські закони, щоб ще дебеліше сісти йому на шию, бо знають, що він, наш український народ, найпрацелюбніший у світі на найбагатших на планеті чорноземах своїх і з невмирущою вірою – лише у свої правічні мозолі. А більше мовби в ніщо у нього віри вже й не зосталося, тільки хіба що в невмируще Слово Тараса Шевченка.

Густо прожили останній рік,

Взявши світ, як гріх беруть на душу.

Красно – на березовій корі.

Класно з дна виходити на сушу

У важкий солоний рай сльози,

Де ростуть крилаті свічі білі.

Неба несусвітні терези

Важать кров на вовчому весіллі.

Це – із заспівного вірша фундаментальної книги Ігоря Павлюка «Магма» (Львів. Видавництво «Світ». 2005).

А ось на завершення цього навдивовижу талановитого, обсягового і глибокого змістом збірника:

Неназвана, нехрещена печаль –

Як нитка в голку, наче ніж в печінку…

Зоря – від крові поржавіла сталь –

Нагадує то ангела, то жінку…

І за трьома крапками бачиться сучасна Україна – з хрещеною і «нехрещеною печаллю», і «голка» в її «бомжівському» тілі серед чорноземного поля, яке заросло геть ядучою амброзією, осідлане колорадським жуком, ще й кукурудзяним його «побратимом» та ще й на додачу картопляною міллю, якою нагородила (та і всім тим, згаданим до молі, котра виїдає геть усе нутро в нашої картопельки) нас розхвалена на всі боки новітніми хохлуйськими владцями Європа й Америка, і всю відтак хліборобську нашу землю, пробиту наскрізь нітратами та нітритами. І то вже крізь опромінені й просочені радіацією клубки туманів, які котяться по Дніпру від Чорнобиля серединою України-Матері, бачиться її Сльоза-Зоря, яка, наче «від крові поржавіла сталь», і тож таки Матінка-Україна «нагадує то ангела, то жінку»… І все ж немає розпачу – є синівська вірність: жити в Україні, берегти її в душі й таку, ніколи її не зрадити – не стати безбатченком і не-онуком та правнуком поганим, зігнутим у три погибелі, як той раб, перед продажним владцем знаком запитання: чи кине за службу поцвілу кістку, а чи шматок гнилої ковбаси?

Як утекти з печальної планети,

Де затягнуло слізьми і дощем

Усе, що я любив до півнів третіх

До зір лицем?

А ще стоїть за тим? Людина, яку виятрила та печаль до самого денця спраглої душі, однак же волелюбності з неї, тієї душі, не вигнівила, а ще більше загартувала відтак її вияв. Такий же бо поет. Це він зі своєю тонкою, чутливою, ніжною і невигойно вразливою душею витримує саме нею найбільше смутку, біди, горя і життя, і в долю свого страдницького, але незламного слова, закутого в поезію, бере найтяжче, однак же й найвірніше. Якраз те, що споконвіків своїм найпершим речникам, провісникам свободи і її першопроходцям і заповідав народ, непохитно вірячи у нього, у його незнищенне слово. Але краще за все, либонь, проймемося строфою Ігоря Павлюка, тому що,

Коли вже жили висохли на струни

І сині рейки гнуться, як серпи,

Якби мій вірш проймав таким же струмом,

Якби, якби…

Проте –

Мовчить у душу біла чайка храму.

Жертовник пахне медом і вогнем.

Сміється тихо з мене доля шрамами,

Сумна, з мечем.

Звернімо увагу на «мовчання в душу храму», на «жертовник», на ладан-«мед» і поруч на вогонь, вірніше – на його образ, який прикрила біла чайка своїм крилом чи вже й самим храмом. Одначе тут же й лагідний поетовий усміх: сказати б, увесь його характер, пронизаний і висвічений тільки йому притаманним метафоричним словом, – де «сміється тихо з мене доля шрамами», і хоч «сумна», але все одно – «з мечем».

А тепер звернімося до самої долі поета і його такого предивно щедрого таланту. Він, поет, щиро зізнається:

 

А так – життя туге.

З поганською душею

Літаю уві снах,

А наяву пливу.

Не втримав ту що Бог

Мені назвав моєю…

Нічо.

Якось живу.

Звичайно ж, а в якого поета, та ще й істинно українського, було «життя» не «туге»? Та ще й із прапервісною, незрадливою, наповненою козацькою язичницькою піснею, яка, скільки й життя, ятрить і ятрить душу українським таки ж Словом і українською таки ж мелодією. І тут знову перехоплює за всіма тими одвертими словами, як спазма горло, щирий до нестями і добрий до останньої судини серця усміх поета.

Проте, як кажуть мудрі люди, ніякий літературний образ, який би він не був об’єктивний, правдивий, близький до реального прототипу, все одно не може замінити власне життєвого. Себто й самого життя, навіть якщо твір, котрий показує його, й геніальний. Тут мимоволі згадаєш, як Лев Толстой називав Вільяма Шекспіра бездарним. Чому? Та тому, що останній брав чужі сюжети, та ще й з тих країн, де він ніколи не бував. Сюжети, отже, книжні використовував і на їх основі творив геніальні трагедії, драми, комедії. Тут варто порівняти його й сонети з вищеназваними в саме художньому сенсі. Вони явно поступаються перед трагедіями. Якщо взяти, приміром, оригінал і переклади. Борис Пастернак в образному потенціалі як поет був явно сильніший і оригінальніший за Самуїла Маршака, хоча перший усе-таки ішов у літературі від книжності, а другий намагався іти – від життя. Але це у нього виходило хіба що в дитячих віршах. Переклади ж його із Шекспіра явно не дотягують до Пастернакових. Хоч обидва, кажу ж, ішли від власне книги, а не від життя. Не від землі, якщо образно бути і ще точнішим, а від кухні. І тут таке ж діло, бачите: Лев Толстой умів не тільки сохою орати поле і достеменно знав, як це робити, а ще і відтак і саме тому геніально майстрував жит¬тя на папері у словах пером. Тобто в літературі існують дві непримиренні категорії письменників: одні ідуть до вершини художнього слова від життя, від землі, інші – від книжності. І тут як за тим прислів’ям: кожний дивак – на свій смак. Аби лиш було обдаровання і до нього талан, виняткова працелюбність, природне почуття слова і порядність при ньому.

Так от у книзі «Магма» є драматизована поема «Таморус». «Початок XXI століття. Свято Земного Суду. Племена і народи згадують своїх великих і судять: хто з них надається до воскресіння (клонування), а хто – ні. В українському списку (кров’ю по небу) – Богун, Маруся Чурай… Нестор-літописець… Не розпусні владою, грішми, славою, закохані та летючі. Чисті. Суд відкритий, чорний. За вікнами гуде ракета».

Найперше, скажу, що ця драматизована поема, як і друга з «Магми» – «Регентка», – твори складні фабулою, самим сюжетом, гостротою тем, характерами героїв, проекцією на нинішній день і становище України, хоч прямо на цьому наче й не наголошується, але ж весь підтекст, поведінка, образ, мова, метафористика, більша увага до тих чи й інших персонажів яскраво бачиться і коренево відчувається глибинна суть кожного, його причетність до того, що каже Предок Степан Миклуха, «повагом запалюючи люльку: «Древо нашого Роду древнє, як світло й магма» чи в другій частині «Регенти» у словах Літописця на тлі «силуетів Ольги й Ігоря», коли «Ігор іде геть» і «до Ольги підбігає хлопчик – син Святослав»: «А деревляни вчились буть святими. Учились, вчились – але розп’яли»… Тому, що «в них також діди були і діти, Тернова туга в золоті весни, Бо їм вже не було куди подітись. І снились всім ті самі сиві сни: Що знов іде «варяг» за даниною, Що хоче душ, бо тіл уже катма…». І ще одне тут же, суттєве: «А Ігор – вовк: занадився глибоко. Якщо не вб’єм, то він поіклить нас». Й «зап’стя лип пожовкли з переляку. А князь мовчав. Пощади не просив. Бо хоч-не-хоч, а воїн він». І постає відтак княгиня: «Взяла я більше, аніж донесу, Бо так до себе доростає свічка». Час у «Регентці» вельми давній і давно вже сивий, як той Чумацький Шлях, який у драматизованій поемі названий так: «То ж кров’яна, а не Молочна путь». Однак автор, поставивши над собою історичне шатро, впевнено оселив у ньому своїх героїв із сивої давнини і зумів розпорядитися з ними так у подіях і сюжетному розвитку, що вони вийшли оригінальними і цікавими думками, вчинками, невтаємниченим внутрішнім світом, коли «мовчали в ріках зорі, мов пророки, і серцем думав деревлянський князь». Але головне у творі те, що в ньому болючо відчутне дихання України, тієї і цієї, душа українця, того і цього.

Обидві драматизовані поеми – фантасмагорійні, феєричні, з чарівністю, казкою, проте, заглибившись у їх образи, тоді мимоволі зріднюєшся з ними, бо вони ж і справді і звичайні, і незвичайні українці, душею, добротою, вірністю саме тому гену вічному, що український, тому що «Миклуха-Маклай навіть прізвище не змінив. Він блукав по вітрах, Був простим і прозорим наскрізь. Дикий світ відкривав. України ж він не закрив!» Й оцей окличний знак означає й знаменує у тексті драматизованої поеми «Таморус» ще більше і яскравіше тому, що він у творі виступає, як дух. Воістину український великий дух. Цей твір, як на мене, ще гостріший, аніж «Регентла» – і за колізіями, і за самими героями, і за художньою конструкцією, і за плином поетичного тексту, і за – головне – українськістю:

Що ж ви, пращуре, з того, як воду, морщите лоба?

Запорізької Січі хорунжий,

Ви — на своїй землі!

Били турків, татар і монголів, поляків,

Очаків брали,

Прикладаючи зілля слов’янське до сивих ран.

Від святого Миколи прізвисько мали,

Хоча й лицар шотландський — Мак Лай —

Теж пристав до Хмельницького, до Дніпра.

Де ж то зрада?

Услухаймося лишень пильніше в мову цього персонажа з «Томаруса», який виступає під ім’ям Захисник. До речі, Лєрмонтов, теж «шотландець», один з улюблених поетів Ігоря Павлюка – поруч із Сергієм Єсеніним (поетів ліричний усміх в одному з інтерв’ю: «Лєрмонтов теж був військовим»: Ігор Павлюк у ранній молодості навчався у військовому училищі в Санкт-Петербурзі) – писав: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный народ». Пишучи ці роздуми над безмежно талановитою книгою Ігоря Павлюка «Магма», я перед цим перечитав у газеті «2000» (від 9-15 лютого) велике есе «Шляхи і відстані» (на цілий розворот великого формату, ще й дві повних колонки за ним) патріарха нашої української літератури, видатного письменника, живого класика-фронтовика («Такі хвилини не забуваються: це ж треба так підлаштувати, щоб саме того дня, в той же час, як я був фактично вбитий автоматною чергою есесівця в ближнім бою, рівно через 60 років, призначити презентацію «Советского солдата».

Моєї трилогії про Велику Вітчизняну війну… Ховаю очі… Повні сліз… Солдати ж бо не плачуть!… Стою і мовчу як колись мовчав на плацдармах за Віслою й Одером. – Господи! – видихну з самої душі. – Двадцять восьме квітня! День мого майже смертельного поранення на Фрідріхштрассе в центрі Берліна!»). Це – Олександр Сизоненко. Так ось є в цьому прецікавому есе такі абзаци, яких не можна не процитувати на тлі глибокого історичного змісту драматизованих поем Ігоря Павлюка «Регентка» і «Таморус». Давайте тут, либонь, проникнемо в душу думки умудреного нелегким життям і трагічним досвідом ветерана найстрашнішої у світі війни. «Але хіба в нас коли-небудь цінували і шанували гетьманів і поводирів? Майже кожного потім проклинали. А іноді й за життя. Навіть Богдана Хмельницького – воістину великого державного діяча, видатного полководця, що громив одне з найсильніших в Європі шляхетське військо – гудили за життя і проклинають «патріоти» й досі…

Проклинали й Мазепу в церквах за «злуку» з Карлом XII. А Дорошенка – за похід на Москву викидали геть із історії. Наливайка ж роздягли донага і, таємно змовившись, прикували голого до воза й викотили з неприступного козацького табору в чистеє поле ляхам, щоб врятуватися самим. Але ж не врятувалися… Поляки, увірвавшись у відкритий перед ними табір, посікли тут же на капусту його зрадників. Не вцілів і головний запроданець і змовник-полковник Лобода. А Северина люті ляхи живцем спалили у мідному бику у Варшаві. А Винниченка, Грушевського, Петлюру і Скоропадського скільки десятиліть проклинали? Страшно подумати, що в нас за історія!

Бідна і нещасна Україно! Чи тобі на роду написано розбрат, приниження й розвінчання своїх вождів? Кара Божа витає над нашою благодатною, але не благословенною землею. І заповзає в народну душу непам’ять, відступництво і зрада – найтяжчі гріхи людства перед Богом і вічністю. Перед власною святою історією».

Перепрошую за довгу цитату але ж вона така співзвучна двом драматизованим поемам Ігоря Павлюка з української історичної тематики, а це ж і підсилює єдність думок і надій на добру спадкоємність як у житті, так і творчості ветерана української літератури, її живого класика і щедро талановитого поета, прозаїка, літературознавця Ігоря Павлюка, за віком, сказати б, на ниві художнього слова наче б онука Олександра Олександровича Сизоненка. А хіба не свідчить саме про таку літературну спорідненість, власне, і вся драматизована поема «Таморус», з її масштабно-епічним змістом, героями з нашої української історії, нещасної землі, на якій віками проливав кров розбрат і цькування чужинців синів на батьків, батьків на синів, братів на братів, на найбагатших у світі чорноземах, на найпрекрасніших полях, на неперевершеній красою природі, якою милувався, здається, сам Бог, а люди, хлібодари, золотого мозоля працелюби, покірні, як ті воли, приймали чужинське рабство, воюючи між собою…

 

Предок Степан Миклуха

То втеча…

Гірше.

Син від себе втікав, внук мій і правнук — теж.

 

Захисник

Хтось боявся втікати.

Гнив у собі.

Продавався за грішний гріш ще,

Мавпував те, що куце, й те, що не має меж.

 

Старшина українська козацька, дворня, дворняги

На чуби парики насували: дворяни, мол…

А у жилах червоних човни —

Із греків пливли варяги.

Через Русь пливли, через Рось.

Грілась в шубах бобрових їхніх

Зла автохтонна моль.

 

Салом слів заростало шабельне козацьке м’ясо

І кріпило своїх же братів кріпаками:

Окріп?

В окріп.

І ось вона, може, на найвищому регістрі трагедії – правда Захисника:

 

В української раси попів розросталися ряси.

Хто іудіший:

Розум, наприклад, в столиці,

Чи Калитка якийсь

В задушній своїй норі?

І висновок – того ж Захисника, духовного заступника України, українця, українськості, зрештою:

Як на мене – підпанськість страшніша, смішніша,

Ніж кровна панськість.

Хто ж він, цей одвертий і завзятий, що «теж пристав до Хмельницького», що згодом серце його затисне в собі дух українства і битиметься, як у предка Степана Миклухи, де «Древо нашого Роду древнє, як світло і магма»:

Він міг зостатись на вітті,

А чи в бою упасти,

Як хрест чи ратник.

Це – «Таморус» (як його папуаси назвали) – «людина із Місяця, посланець людства», а за ним – «Україна, Земля, Всесвіт…»

 

Там же стовбур Украйни,

Хортиця ж тільки вітка.

 

Тут, либонь, треба вже звернутися і до образу самого поета, себто Ігоря Павлюка:

 

Буду жити дзвінко і яскраво.

Кров моя – раба тужавих вен.

льози ж – вільні.

Сльози – недержавні.

Море у сльозі моїй живе.

Дзвінкіше і яскравіше вже, мабуть, і не скажеш, якщо простежити й саму долю поета, і сильніше не заодвертиш, коли «сльози ж – вільні», бо вони ж, бач, такі єдині «недержавні», а в них стільки болю, що «море у сльозі моїй живе».

Про українське коріння:

 

А потім я хочу побути сам

Між тим корінням і небом сивим.

Чому «сам»? А щоб почути, як ніхто, те, як «крилата магма кликала траву», і відчути «через біль наближення до Бога». Під сяйвом осені: «Гнізда – наче дзвони православні, ці осінні гнізда без пташок…» Тому «і за душу крилами хапають Хто зі смертю розпочав війну». Тут і «Вечірній романс», світла мелодія слів, що не рядок, то й густий, мовби яблуня загорнула в лагідне й смутне листя промінь призахідного сонця, приколисала його: і йому затишно, і їй, яблуні, тепло від його подиху, бо знизу вже підступає вечірня тінь – з-під клубка сизого туману, який розмотує блаженна тиша, «бо природи такий закон»: «Хто обмане себе, той щасливий тут. А хто чесний – щасливий там». Бо «я від тебе іду такий молодий, Бо й життя – мов короткий вірш». Очевидно, це образ – і самої любові, і самого життя в ній, і тієї непроханої спраги від шляху, молодого, та вже посипаного сіллю – аж хрумтить вона під ходою, бо відчутно таки ж, «й життя – мов короткий вірш». Бо он «слова найдревніші говорять баби сивокосі, Що серйозні, як хмари, і справжні, немов чорнозем», і за тим, ніби знову, як биття поетового серця, чути, як «опадають, мов зорі, із неба тугі абрикоси, на стежину, якою ми всі до початку ідем». І то – кому вже як доведеться у долі: «Хтось іде через біль, ну а хтось через радість – до Бога». І тут же – афористичне: «І важка порожнеча без віри, а з вірою – даль…» Усе це з триптиха «Вірші одного сердечного ритму», напрочуд щирого, лагідного, тремкого і смутно-сяйливого від листя згасаючої природи, коли «знов у вирій летять журавлі, аж на той світ летять» і «плаче кров золота за усім, що ніколи не буде», і за тим – біль поета, бо «промінь нервів моїх – наче коси дівочі, мов струни, Що шумлять, як дощі, коли ніжно торкнутись крилом», і ще глибше відчуття, родинне, від землі і неба, услід за курликанням журавлів: «У них буде усе, крім важкої, мов дзвін, батьківщини, За яку лиш поети і воїни залпами п’ють» і за якими усе ж – «полинові поля молодої старої держави. Сива Київська Русь… і Перуни пливуть у Дніпрі».

Кобзарі молоді йдуть по тіні струни до безмежжя

Чи хоча би від болю – на відстань польоту стріли.

А навколо ліси і тумани, як душі ведмежі.

І на білій корі хтось червоним черкнув: «Ми були…»

Поет зізнається в іншому вірші: «У мені не було ще такої великої тиші». Й аж самому дивно, бо – відчуття: «Після неї хіба що накотять огромні громи» й «хтось, глибокий, мов дзвін, наперед мою долю напише, Де кохання, вітчизна, де тіні суми і тюрми». Щиріше, правдивіше і суворіше, як за поетом, мабуть, уже й не скажеш. А тільки ще глибше задумаєшся і збагнеш: «Рідні дзвони кричать». Поет по-своєму читає «сухожилля стежок», а ще «тишу уголос», і «мироносить душа, мов сльоза золотої рибини», й «захищається льодом вода від хвороб зоряних». І насамкінець, мов зітхання:

 

Я півсвіту об’їхав, душею ж зостався в селі ще.

Поміж зір молодих я шукаю стареньку свічу.

 

Ба це там же:

У хатинці біленькій висять синьоокі ікони.

І когось проводжає на Той світ тоненька свіча.

«Отак-от, отак-от…» – наче відбиває такт початок ще одного вірша, де виряснюються знову афоризми:

 

Крізь рідну сльозину

Маленьке стає великим,

Велике – небесним…

Тому що:

Ідемо за серцем,

Його найтихішим криком –

До синього болю з аорт.

Але все-таки: «Мудріше – любить». Бо – «чорні плями з душі» – тоді, «щоб залишити слід». Однак же все йде на круги своя, як і вірші до молодої душі – у поетів же вона завжди така саме, тому «І знов весна…»

 

Й полин цвіте, немов зоря поетова.

У небі місяць – хліб на рушнику.

Та – приїхав з далеких доріг поет, повернувся в рідне село, а там:

Печаль глибока, як могила мами,

І тихий сон – мов голос у воді.

«Отак і живемо…» – пояснює поет іншим віршем. Як саме? «Шаблями вирізьблюєм Бога ім’я на свічках», і тоді «постане над серцем краса Несподівана й горда, Але не продажна, Як сотні таких же красот».

На Сході – келих риб’ячої крові,

На Заході – глибокий синій дзвін.

А тут домашньо, тепло, вечорово,

І вишиті пташки на рукаві.

Саме так, як у талановитій книзі «Магма». Де так густо прекрасних, оригінальних, рідних українських образів, самобутніх метафор, свіжих епітетів, несподіваних порівнянь, чітких і мелодійних ритмів, не збитих рим, відчайдушної поетичної розкутості і в той же час художньої дисципліни, що їй-право, хочеться підкоритися їй, увійти в неї і довго вчаровуватися багатством цього нового, по-справдешньому хрестоматійного колориту, де «спогади, неначе сиві коні пасуться вздовж бандурної струни», і де відчуваєш уповні, як «на зміну пісні Прийшла молитва», і де, перечитавши «Магму», побувши в полоні зримої і такої чіткої, висповідально-традиційної барви речень і слів, з яких виросли і стали в один ряд земні образи під божественним ликом, від їх притягальної магії, хтось таки відчує, що «страшно тліти у тілі, убивши вогонь у крові». Оцей поклик книги – найголовніший. Бо «тільки той, кого любиш, може зігріти снігами», а ще – «написати б одного, вірного серцю вірша, Хоч кривого, як шабля, Хоч земного й гіркого, як чоловік». І віра, що «чесніші та кращі прийдуть, Вижилюючись, мов свічі».

І ще те, що «я більший за світ, що ловить мене, чи дивиться тихо у вічі…»

І любить мене,

Милий, жорстокий світ.

 

Інакше і бути не може. У такого істинно талановитого поета, як Ігор Павлюк, якого леліє й захищає від жорстокого світу сама Україна.

У творця повинен бути безперервний творчий пошук, дерзновенний, новий, і якщо він на традиційній, на народнопісенній основі, – то його добре сприймуть вибагливі читачі, залюблені в істинну поезію.

Такий саме і є Ігор Павлюк, щедро талановитий, поет з високим молодим запасом ліричних протуберанців серця, з яких і народжується його пружна, як весняний промінь, істинно своя, не схожа більше ні на чию громадянська й пристрасна і водночас ніжна поезія, в якій закладено стільки людської любові й задушевного болю за долю України, що все це палко пульсує чи не з кожного рядка Ігоря Павлюка так високохудожньо наснажливо й густо образно, що відчуваєш: в українську літературу прийшов, нарешті, могутній талант, якого наша поезія чекала давно. А головне, що сподівалися саме такого: молодого, навдивовижу працелюбного, традиційного, але поруч з цим і цілком новаторського.
В одному інтерв’ю Ігор Павлюк сказав так: «У поета має бути Біографія з великої літери».

Талановитий поет тільки ступив на поріг своєї неспокійної з вічним духовним пошуком зрілості. У нього багате роботяще життя, і він справді за великим рахунком знає, що таке трудовий мозоль і як його на совість несе простий український народ. З нього ж цей самобутній поет і вийшов, упритул причетний до його долі, до його щедротного, співучого і доброго та лагідного, наче колискова, слова.

У іншому інтерв’ю він сказав: «Поезія – моя релігія». Це тоді, коли написав і видав 20 добротних, талановитих поетичних книг, а ще – повісті, три романи і чимало літературознавчих, а ще більше дослідницьких робіт. Він – кандидат філологічних наук. А скільки ще нового, цікавого, непересічного, багатожанрового, художньо розмаїтого написано й лежить у шухлядах його робочого столу, те диво літератури української невдовзі теж надійде до нас і збагатить нашу духовну культурну скарбницю.

Магма – це кров землі, яка від напруги, котру вже не втримати, виривається з її грудей і прагне до сонця, яке її й породило.

«Магма» Ігоря Павлюка – це книга такої ошатної, прозірної, високоодухотвореної поезії, яка під напругою нестримного художнього натхнення вирвалася з його доброго і щедрого серця до українства і з повним правом літературного новаторства увійшла в душі людей, щоб зігріти їх і прихистити від зла і наруги, від неправди й фальсифікацій і подарували їм світлу моральність…

Книга Ігоря Павлюка «Магма» одержала Народну Шевченківську Премію (https://youtu.be/whorGKhwm2w). І вона цілком гідна того, щоб вибороти звання лауреата, яке носить ім’я безсмертного нашого Пророка України.

Микола Малахута, м. Луганськ

Leave a Reply

Your email address will not be published.