Мачківський М. А. З рідної хати. Вибрані поезії. – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А. А., 2016. – 328 с.

1. Замість передмови
Десь два з лишком роки тому прочитав роман Миколи Мачківського «Каратель» у часописі «Дзвін». Чесно кажучи, не дуже хотів це робити, бо при побіжному ознайомленні твором зрозумів, що він замішаний на документалістиці. (Зрештою, як і повість цього ж автора «Сорокодуби» чи його роман «Пароль – Проскурів»). Такі тексти не завжди сприймаю, тому і ставлюся до них з великою осторогою. Але прочитав любовно виписані сценки про дбайливе ставлення до коней і вже не міг втримати себе від углиблення у буквиці.
І, зрозуміло, почав згадувати про те, коли вперше прочитав твори цього письменника.Й пам’ять полинула у середину 70 р.р. минулого століття, коли навчався у Львівському держуніверситеті. В якомусь із збірників прочитав твори подільського віршника і вже не міг відірватися. Диво якесь! Душею тяжів до вибачливих метафор, бо мене дуже захоплювали бентежна словогра і незвичайність думання. А тут «купився» на рими без них.
Чому? Сакраментальне питання. І не треба далеко ходити за відповіддю, бо вона тоді «плавала» на поверхні. Щирість висловлення думки. В цьому пересвідчився, коли в одній з книгозбірень княжого міста перед мною поклали тоненьку книжечку «В житах».
Відтоді у річці часу сплинуло немало води. Не буду приховувати, що деякі нові видання пана Миколи потрапляли до мене, залишаючи непогані враження. Але публічно усе ж не висловлювався з цього приводу, тішачи себе думкою, що ще неодмінно прийде час… І ось (як мені здається) така пора настала. Спочатку гадав про подібне, коли читав «Карателя». А невдовзі з «Літературної України» дізнався про книгу вибраних поезій Миколи Мачківського «З рідної хати»… Через деякий час з допомогою письменника і журналіста Петра Маліша з Хмельницького, з яким приятелюю ще з часів спільного студіювання, отримав ошатний томик. Він мені сподобався. Тому і взявся за перо, щоб виповісти свої думки про прочитане.

2. Біографічний наголос
Але перед тим, як розпочати виклад літературно-критичних нотаток, вважаю за необхідне хоча б коротко розповісти про письменника.
Отже, Микола Мачківський народився 1942 року на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені І. Франка, був газетярем, музейником, видавничим працівником. Кілька років завідував кабінетом молодого автора при Хмельницькій обласній організації НСПУ.
В літературі дебютував добіркою віршів ще понад піввіку тому. За 55 років письменницької праці видав 25 книг поезії і прози. В його активі є вірші, поеми, переклади, повісті, романи. Не кожен письмак може похвалитися тим, що його твори екранізовано. А подолянин належить до таких щасливчиків: за двома його романами знято фільми. Лауреат кількох престижних премій, в т. ч. міжнародної імені Івана Кошелівця.
Чому так детально згадую про це? Та життя нині є таким, що через недолугу державну політику книгорозповсюдження навіть літератори часто-густо не знають про видавничі здобутки сусідів. Сумно, що через це залишається поза увагою вартісне. На жаль, «З рідної хати» – одне з таких видань. Тому гадаю, що мій відгук нічого не змінить у прикрій ситуації. Але орієнтиром для декого може стати, на щастя.

3. Занурення у громадянськість
Якщо говорити про поетичні книги, то очевидним є той факт, що тексти з них можна умовно поділити на чотири поетичних пласти. Мовляв, віршарі приходять до поціновувачів красного письменства з громадянською, філософською, пейзажною та інтимною ліриками. Із цим ніхто, безперечно, не буде сперечатися, хоч і може постати перед усіма перепона у вигляді переплетення мотивів.
Щось подібне маємо у віршах Миколи Мачківського. Та, незважаючи на цю заваду, все ж спробуємо виокремити так звану громадянську лірику. Оскільки у книзі вибраних поезій вона ділиться на кілька підвидів, то не бачу потреби у загальникових підходах. Та й чомусь упевнений, що вони не спроможні у всій повноті передати чари текстів. Але переконаний і у тому, що навряд чи зможу передати всі нюансики цього поезопласту з темарію.
Чи не виходить на перше місце тема синівської вірності землі, на якій народився? І не бачу нічого надзвичайного у такому моєму заспіві громадянського вираження. Пан Микола сам змушує до нього, адже свою нову книгу він починає віршем «Моє село», написаним 57 років тому. Коли виходити з того, що його ріднизною є село Хоросток на Славутчині, то звернення до теми продиктоване закономірністю. Але мене у даному випадку більше переймає образність мислення. «Тут, під тінястим берестом у бережині я блукав. Пропахле сонце березнем в саду котилось яблуком». (На тлі голосних дебютів тодішніх шістдесятників чуємо тихий голос юного версифікатора. Лише натяк на поетичну справжність.)
До теми пам’яті про рідне село Микола Мачківський звертається й в інших віршах. Назвемо тут хоча б твори «Із теплої нічної хати», «Одіж 1946 – го», «Архітектурний мотив», «Хоросток». Аналіз творів цієї тематики дає можливість сказати, що з літами поет стає ощадливішим у слововиявах, не втрачаючи образності і думання. «Зашкарубне, затвердне, загусне, набрякне, мов груди, кора, як торкне її вишневовуста, яблуневопахуча пора» (вірш «Кора»).
А з теми любові до малої вітцівщини проростає любов до України. Вона повносило нуртує у віршах «Подільський зяб», «Сатанівська фреска». До непростості вітчизняної історії поет торкається у творах «З вировиська бою», «Мелетій Смотрицький», «З життя Остапа Вересая», «Журавлі над Чорнобилем»… Напевно, варто тут говорити і поетичні присвяти. Бо у книзі вибраних маємо приурочення Петрові Перебийносу, Тамарі Севернюк, Дмитру Іванову, Борисові Гуменюку… З власного літературного досвіду знаю, що присвяти, образно мовлячи, мають подвійне дно. З одного боку через особистісність почуттів несподівано постає громадянськість. А з другого зримо постають розмисли про філософію людських взаємовідносин. «Упораюсь – піймаю сонну втіху, укотре, як чудасію збагну: люблю я ніч, і грозяну, і тиху, безсонну і підвладну тільки сну…» (Вірш «Щоранку…»)

4. Крізь призму філософії
Тут, звісно, можна балакати про витоки філософічності з попереднього розділу цих нотаток. Але мене більше цікавить те, як тема богошукань відбивається у творчості поета з подільського краю. І цю цікавість літературного критика не назвав би випадковістю. З певної пори відношу богошукання до найважливіших аспектів поетичної філософії.
Тому мені так хочеться читати римовані роздумування про важливість неухильного виконання божих заповідей кожною людиною. Саме цим пройняті поезії «Послання», «В чистилище». А хіба про щось інакше мислиш, коли перед зором з’являється притча «Сузір’я Ткача»? («І пробудилися висохлі ріки. І освітились довкола стогів. Ну, а село моє, борючи дрімки, чуло ще більше – послання богів»). Приземленість почуттів і божественна возвишеність йдуть поруч!
Поетична філософічність з моєї точки зору характеризується ще одним аспектом. У виданні аж цілий розділ присвячено змалюванню тих чи інших рис людських характерів. Йдеться про «Липучі силуети». Тут, зокрема, слід виділити «У домі бездомного», «Пілат». Як на мене, то у розділі є чимало вдатних рядків. Зацікавлює те, що автор так доречно використовує такі слівця як «зненавида», «дармовизна», «бур’янища», «лукавець». Як ви уже, напевно, помітили, що чи не кожне з них має відсвіти рідковживаності.
До речі, питання слововживання у філософській ліриці повертає до сув’язі філософічності та пейзажності. Згадаємо хоча б про вірш «Така, мабуть, філософія». Мені, скажімо, імпонує строфа: «стояти б у полі билинно – й тужавець, нестятий мечем, на радість довічну людині злетить над її плечем!..» Гарний малюнок, правда?

5. Промовляння пейзажністю
Коли думати про пейзажну лірику Миколи Мачківського, то в мене народжується розмисел про дві вітки на цьому поетичному древі. Першою назвав би оспівування віршарем пір року або так званого річного циклу. А другу склали б твори про краєвиди, які не дають спокою. Дехто (чомусь не сумніваюся у цьому) звинувачуватиме рецензента у штучності такого поділу. Мовляв, вже ліпше балакати про опоетизування того, що постає перед очима, та гру уяви, якщо так закортіло наголосити на розгалуженнях. З таким міркуванням можна було погодитись, якби не один нюансик. Не існує мірила поділу на реальне та ірреальне. При будь-яких розкладах в розмежуваннях буйнуватиме чимала доза суб’єктивізму. Тому волію пейзажувати довкола своїх відгалужень.
Про те, що поет є по-своєму відданим тематиці річного циклу промовляють вже назви окремих поезій. Лише деякі з них: «Осіння ноче!», «Січневий парадокс», «Холодний серпень», «Село у травні», «Березнева лука». Погодьмося, що це – вагомий аргумент. А ще при умові того, що автор уміє створити образну картину, яка запам’ятовується. «Журавель не радіє туману, болоту, А здіймає крило на мрячіння осудливо»(вірш «Холодний серпень»). «Твої плоди дзвенять, як нагороди» (вірш «Осіння радість»). «Діткнутися б вустами кущів калини, стебелят відталих» (вірш «Березнева лука»). (Упіймав себе на думці про кілька моментів. По-перше, мабуть, мав рацію відмовляючись від дільби на зриме і невидне. По-друге, іноді дуже важко відшукати певну цитату для підтвердження висновку, бо нерідко вирваність з контексту твору вагомо знижує поетичний тембр.)
Ще одна грань поетичного оспівування пейзажності. Тексти про краєвиди, зі зримістю чи грою уяви. Без них, справді, важко уявити поета. І знову почнемо з констатації наймень віршів. Ось ті з них, які позначені реальністю: «Пливуть парасольки», «Біла повінь гречок», «Наодинці з русалкою». А на цих назвах версифікаційних вправ є помітним наліт ірреальності. «Чумацький дощ», «Рікотворення», «Складники тиші». Все це у позитивному плані не тиснуло б на читальника, якби не причаровувала дивовижна словогра. «В очах поніс хмарки терпкого смутку» (вірш «Подільський зяб»). «Стоги, наче пагорби випуклі малої гірської гряди» (вірш «Сіно»). «А втім, зелені ці простори, де змалку сіно ти метав, возводь у ранг лабораторій, що перероджують метал» (вірш «Спіраль трави»).

6. Доторки до інтимності
Якось в розмові почув від одного поета, що він писав би тільки любовну лірику, якби суспільні обставини не змушували би версифікаційно відгукуватися на животрепетне. Забаганка? Та ні! Якщо вдуматися, то віршник непомильно загострив увагу на найголовнішому. За допомогою рим чи верлібрів в інтимному річищі можна висловити громадянськість, філософічність та пейзажність. І це неодмінно скажуть ті, хто «зуби з’їв» (вибачте за таке словосполучення) на віршівництві. Приклади? Будь-ласка! Ще у тоталітарні часи до поціновувачів красного письменства прийшли «Сонети подільської осені» Дмитра Павличка. Збірка інтимної лірики? Безумовно! Та чи заперечить хтось, що через почування до найдорожчої людини автор передав й інші порухи душі? Либонь, про це міркують і читачі книг інтимної лірики Миколи Ткача та Ярослава Ткачівського…
Поділюся одним спостереженням. Нічого не знаю про особисте життя поета. Бо нас роз’єднують час і відстань. Та мимоволі проймаюся повагою до нього. Бо з поміччю слів він створив біографію душі, якій віриш: «Ой, яблука, милої бранці, червоно в долонях цвітуть» (вірш «А вересень»). «Іду й боюся загубить росинку, йду за любов’ю скільки стане сил» (вірш «Перша зморшка»). Цікавинки можна знайти також у поезіях «Міф про кленове листя», «Катран». (Згадуванні твори, очевидно, написані у різні роки. Та не страждаю від відсутності хронології. Мене захоплює сплив почувань молодості і досвіду.)

7. Поемний вогонь
Якщо досі йшлося про лірику і її темарій, то зараз піде мова про іншу версифікаційну форму. У книзі «З рідної хати» вміщено сім поем. (Навіть при умові, що вони були б однаковими у видозміні, то це викликало б повагу. Ажде є поети (знаю таких особисто!), які за своє творче життя жодного разу так і не висловилися поемно. Не через лінощі власні (таку «глибокодумність» дехто висловлює, а через чужість цієї форми для них).Поряд з традиційними «Голос доброї людини» та «Нічні очікування» маємо іронічно-фантастичну поему «Недремний пращур», поему-цикл «Триждень». А «Самозахист» версифікатор означує як поему-мозаїку.
Тепер поміркуємо над тим, чи вдалося авторові втілити задумане. Навіть побіжне знайомство з творами стверджує позитив. Та ще більше захоплюєшся версифікатором, коли поринеш у вир цікавинок. «…А земля там гірчилася жалем, А роса там ропою текла» (поема «Голос доброї людини»). «Гарчать тихенько біля входу леви» (поема «Недремний пращур»). «Земне громадянство настільки велике, Що в космосі бачиться кожного слід» (поема «Самозахист»).
Між іншим, останній твір штовхає і до розмислів про роль перекладацтва у творчості Миколи Мачківського. Вже й через те, що фрагменти поеми-мозаїки «Самозахист» він вважає вільним переспівом твору болгарського поета Єнчо Єнчева.

8. Дивосвіт чужослова
Коли «Самозахист» є вільною інтерпретацією, то в книзі також присутні твори з більшою точністю слововираження. Це – вірші з доробків румуна Тудора Аргезі, болгарина Пеньо Пенева, татарина Махмуда Хусаїна, росіян Юрія Денисова і Володимира Родіонова, білоруски Раїси Боровикової.
Чи не в кожному доторкові до чужослова є неповторності. «Райдугу заузорену вішає над криничкою» (Пеньо Пенев). «Й повне страху чорного сердечко Посвітліло, як зігріта брость» (Юрій Денисов). «Добраніч, лісе, над водою стій, Як вартовий зеленої планети» (Раїса Боровикова). Чомусь все більше думається, що автор перекладів прагне через своє мовлення донести до українського читача те, що найбільше схвилювало в оригіналі. Це виглядає дуже благородно, коли чимало поціновувачів версифікації через незнання мов не можуть вдихнути повногрудо чарівність.
Пишучи ці рядки, згадав, що один поет громоголосо прорік, що він володіє «аркодужним перевисанням до народів». Здається, що цим даром володіє і подолянин. Розділ «З литовського епосу» прозоро натякає на це. (З прочитаного виділив би «Стогін баралища», «Летиголови», «Жили колись нехрещені народи».) Шкода лишень, що книгу не доповнюють переспіви з мови Чюрльоніса. А так хотілося б!

9. Розмисли над приуроченнями
Уже згадано про вірш «Жили колись нехрещені народи». Залишається тільки додати, що поезію присвячено письменнику і єпископу Володимирові Шкурупію. «… Та вдарила у дзвін Христова церква, Хижацьке обтинаючи жало. Перехрестилася колишня жертва, Поганство ж – знеможіло, віджило…» Прикметно, що у присвятах є натяки (часто-густо дуже прозорі!) на те, чим живе людина. Але це – не констатація фактів, а вихід на узагальнення. «Трихліб – мов тричі жити нам дано!»(Фразу взято з вірша «Трихліб», присвяченого Ліні Костенко.)
Це, напевно, стосується й інших приурочень. Але цей нюансик виглядає набагато привабливіше, коли не можна не згадати про тих, кому присвячені ці твори. На словогру потужно впливає аура імен, до яких римовано звертається поет. Назвемо хоча б Бориса Гуменюка, Дмитра Іванова, Петра Маліша, Петра Сороку… Приємне враження залишається і від приурочень тим, хто уже став на Божу дорогу, але залишив незгладимий слід у душі подільського віршара. «Та, либонь, ми всотали із кров’ю Гени пам’яті, давності слід. І це сталося під тою горою, Де безсмертники славили світ». Хіба твір пам’яті поета Борислава Степанюка є далеким від мого твердження? Та укупі з віршами пам’яті Федора Зубанича, Петра Осадчука, Олександра Матійка, Дмитра Онковича він творить цілісну картину.
Але у книзі маємо і приурочення людям, котрі не є знаними в нашій державі. Тут зосібна претендують на увагу так звані родинні поезії. І перш за усе тому, що автор уміє побачити неперебутність у звичайному фактові: «І вкотре рід наш літоросль соборна навчить радіть, страждати і любить» (вірш «Осідок» присвячений синові Олександру).

10. З криниці рідномови
Слівце «літоросль» іноді побутує у художніх текстах. Але воно ще не отримало великого поширення. Тому й належить до рідковживаних слів. Такий наліт мають також буквосполучення на зразок «холодини», «розвидень», «губительські»… Вистачає і літерозв’язань на неологічний кшталт: «придібров’я», «небовчення», «темноріки», «громокрилий». Нерідко у творах сяйливо «зблискують» діалектизми: «вітрячник», «хуста», «товтра», «стуг». Примагнічують до текстів і топоніми: «Досин», «Жариха».
Та мовленнєвий апарат характерний не тільки доречним використанням цих слів. Свою роль відіграють і порівняння, в яких так багато вдатностей: «мов смолоскип гілчина світиться», «я про весну чую, що скоро дощисто сніги залоскоче», «він такий, як зигзаг листівка». А чи не промовляють до нас такі метафори, як «спіраль трави», «вировисько бою», «голос села», «світіння гілки»…
Одна цікавинка, в книзі «З рідної хати» нерідко можна угледіти вірші, в яких поет використовує діалектизми та слівця з присмаками давнизни, по-різному оцінюється це. Схвалювати чи осуджувати залежить від смаків. Мені це подобається. Тільки, мабуть, варто додати до книги говірковий словничок, як це свого часу зробив у одній із своїх книг знаний поет Петро Мідянка із Закарпаття.

11. Органічність поезотворення
Поеми, цикл віршів, різнострофники, сонети і мініатюри переконливо стверджують, що поет Микола Мачківський працює у традиційному ключі. І це скаже чи не кожен, хто знає його доробок. Звісно, це подобається не всім. Але давайте не будемо ставати у позу несприйняття, а подивимося чи є органічними його твори у бурхоплині сповідальності.
Тут (якщо дивитися зі своєї дзвіниці) є два аспекти. Спершу відповімо на запитання: як виглядає доробок на регіональному тлі? Коли згадати про таких поетів з Поділля як Петро Карась, Анатолій Ненцінський, Микола Клец, Іван Прокоф’єв, то із задоволенням можемо відзначити, що доробок не губиться, а вагомо доповнює це пружисте поетичне крило.
Та регіональний рівень (хоч, напевно, цього хотілося б) не може у всій повноті розповісти про місце поета в сучасному літературному процесі. (Написав попереднє речення і осікся. Декому здасться, що рецензент штучно звужує коло сприйняття, обмежуючи його місцевими. Не хочу цього.) Тому пробую піднятися на всеукраїнський щабель. І маю підстави стверджувати, що ужинок Миколи Мачківського нітрішки не програє доробках таких традиційникам, як Петро Засенко, Ніна Гнатюк, Микола Петренко… Але таке твердження потребує поглиблення. Говоримо про небесність поезії Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника… Та поряд з їхніми віршами маємо твори Василя Місевича, Володимира Рабенчука, Віктора Лазарука… Вони філігранно зроблені, наповнені цікавими тропами. Але, можливо, ці строфи не пронизані невидимим внутрішнім вогнем, високого палання. До такої категорії творів (так думаю!) належать і вірші Миколи Мачківського. (Не думаю, що у цьому розмислі є якийсь негатив. Бо така версифікація має право на існування в поезотворенні. Зрештою, поділ на дві частини може стосуватися і постмодерністів.)
Оця двоїна (хочемо цього чи ні) пов’язана з питанням про органічність версифікаторства, яка є такою характерною для подолянина. Прикро лишень, що окремі ляпи (назвемо їх так) псують хороше враження. Яка ж це книга вибраних поезій, коли маємо у ній поеми та переклади? А хіба личить казати «базар», коли треба «ринок» чи «торговиця». Чи завжди автор правильно наголошує слова?.. (про ці вади згадую тому, що тягнуся до променів сонця органічності.)

12. … і поклик майбутності
Окремий розділ книги складають відгуки на видання попередніх літ. Серед тих, хто висловив свою думку про твори письменника з подільського краю є імена Олекси Ющенка, Борислава Степанюка, Олександра Матійка, Петра Карася, Володимира Лучука, Володимира Базилевського, Дмитра Іванова, Василя Горбатюка. Існують також роздумування Олеся Гончара, Миколи Вінграновського, Миколи Сома, Петра Осадчука… (Список можна продовжувати.) Втішно, що розмисли наголошують, що маємо справу з письмаком, твори якого приваблюють відчуттям слова та умінням автора вибудувати цікавий художній мікросвіт.
До чого цей акцент? Вірю, що й у нових книгах подолянина буде така характерність. Хоча літератор ще сам не знає, що увійде до них. Чекатимемо на несподіванки?

Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат
Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
4-6 жовтня м. Шумськ
2017 року на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.