Богдан Лепкий. Милостиня. Вибрані твори у 2-ох томах. Том 1. – К.: Смолоскип, 2011. – 606 с.

Люблю перечитувати давно прочитане. Написане нашими попередниками актуальне для їхнього часу і нашого сьогодення, бо ж писали вони з життя і про життя, а не вигадані історії: «Маю звичай не відтручувати руки, котра мене о поміч просить» (с. 418). Пригадалися повчання апостола Павла: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Послання ап. Павла до галатів 6:9). Порозмислюймо над цим текстом, бо таємниця пізнання, розуміння в прикінцевій думці «коли не ослабнемо»… Чи здатні ми заглиблюватися в розуміння цього правдивого напучування? Чомусь вже так повелося, що мізки людини не думають, а тільки лічать. Якщо ми зробили добро і тут же чекаємо на винагороду, то це товарно-грошові стосунки, а не прояви людяності, християнської любові… Тепер трохи лірики. У грудні на площі Ринок у Львові підійшли до мене дві дівчинки, привіталися і вручили великий, неоціненний подарунок – карамельку, з бірочкою при ній: «Нехай Бог щоденно Вас благословляє». Після цього я декілька днів жив з відчуттям буденного свята. В пам’яті, як симфонія любові й душевної теплоти, звучали слова Тараса Шевченка: «Раз теплом нагріте серце – / Вік не прохолоне!» Роздумування допомогли осмислити глибинну сутність настанов апостола Павла в листі до галатів (6:9)…

Дехто насміхався з нашого героя: «Деморалізуєш цих людей!» (с. 418). Тут неможливо все передбачити і давати поради. Я гадаю, що в житті мусимо чинити так, як підказує розум нашого серця: «Я у великій потребі, порятуйте» (с. 418). Пройти мимо, не відгукнутися, а тут ще така оказія, що в калитці немає дрібних, а «тільки дві п’ятькоронівки» (с. 418). Чутливе серце не могло знехтувати благання чоловіка з блідим, нервовим обличчям. П’ять крон опинилися в руках жебрака, бо серце підказало, що «не дати неможливо» (с. 419). А тут герой пригадав, що має їхати до сусіднього містечка, а піти додому за грішми, то буде запізно, бо не встигне до відходу поїзда: «І я остався» (с. 419). Наступного ранку наш герой довідався, що поїзд, яким мав їхати скотився з насипу… Це доля, випадок, чи щось інше?..

Екклезіяст записав ще 3-и тисячі років тому, що наше життя, події «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б). Чому час і нагода були з нашим героєм? У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Логіка буття – це, коли добре мені, то й добре моєму ближньому, або «Може, це і не дуже правильно з погляду вічності, але наше ставлення до інших майже завжди залежить від їхнього ставлення до нас» (Михайло Слабошпицький, «Протирання дзеркала»). Логіка – це не «хитрість світового розуму» (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити…

Бог – Абсолют, згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. У книжці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього» є розділ «Нанотехнології» (Все з нічого?); за Луї Пастером, – «Значення безмежно малого безмежно велике». Вчені Білоруської академії наук дійшли висновку, що ідеальний вакуум (порожнеча) володіє колосальною енергією. Як її освоїти? Чи може її задіяти Той, що створив усе і всіх?! Чи здатні ми це бодай зрозуміти? Та хай там як, але в нас достатньо розуму для того, щоб розважати над наступним текстом, щоб мозок наш працював і захоплювався прочитаним: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталося видиме» (Послання ап. Павла до євреїв 11:3). Що ще? В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні «забруднювати» це поле інформації. Завдання духовно сильних – оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре). Відповідно до оригінальної теорії Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, так і ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Взаємодіють – тут і пояснення згаданої події. Є речі, які ми не здатні збагнути, бо наші знання відносні, «частинні» і на підтвердження цієї думки звернемося до першоджерела: «Отож, тепер бачимо ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчя в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я. А тепер залишається віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними   – любов» (Перше послання ап. Павла до коринтян 13:12,13). Любов…

Наступного вечора щось потягнуло нашого героя на ту саму вулицю, де проходив учора: «Дивлюсь – стоїть… – Спасибі вам! Ви спасли мою дитину, мою одиноку потіху, ціль життя!… – Ще раз дякую. Йду до дитини, воно вже сміється» (с. 419–420).

Людина мусить жити так, як підказує її дух єства і повторюю думку,  розум нашого серця: «Краще хай мене сто раз обдурять, чим одна дитина має сконати через те, що я її батькові не поміг, хоч він просив мене і – хоч я міг» (с. 420). Пам’ятаймо просту істину, що пригріє сонце і сліди на снігу щезнуть, а любов, доброта не перестають…

Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів

Світлина (Сліди на снігу) Юрка Дячишина.

Leave a Reply

Your email address will not be published.