Якщо в’їхати в село Вовківці на Борщівщині і центральною вулицею прямувати до церкви, то за першим поворотом ліворуч, біля хреста, за якихось двісті метрів на пагорбі розташовані наші будинки. Ближче до дороги мій, де жили мої батьки, а трохи вище – Ярослава Злонкевича. Саме тут він народився 9 квітня 1949 року.

А навпроти нас, через дорогу, паралельно до річки розташовувалася садиба колишнього польського магната пана Бандровського. Він жив у Варшаві, рідко бував тут, за його палацом і маєтком доглядали слуги і підтримували порядок. Від рівнини, що збігала до річки, дорога була обкладена високим кам’яним муром, збудованим за останніми правилами тодішньої фортифікації, з належними стоками та бетонним жолобком до ріки. До муру тулився розкішний сад, в якому росли яблуні, груші, сливи, горіхи. Над ними здіймалася металева сітка, прикріплена до металевих стовпів.
Від 1939 року, орієнтовно від часу підписання пакту Молотова-Ріббентропа, маєток перейшов до радянської влади, почався його занепад. На подвір’ї наших будинків і в цьому саду минало наше з Ярославом дитинство. Ми ще гойдалися на залишках металевих сітей панської огорожі. Не усвідомлюючи цього, гойдалися над жахами світових війн і тоталітарних режимів, голодомором, депортацією, симптомами глобальної екологічної кризи. Влітку і восени ласували плодами саду вечорами спостерігали, як на деревах біля палацу облаштовувалися сови. А взимку, коли все довкола вкривала біла пелена снігу, спускалися з пагорба у саду на санчатах і лижах. Тут збиралися всі дітлахи з цього куточка села і зимові дні після школи перетворювалися на зимову фієсту.
Серед дітей, що гралися у цьому садку, було чимало дітей переселенців, таких, як ми з Ярославом, чиї батьки були депортовані в 1945 році із сіл Дуброва і Щитків Любачівського повіту (Польща) у Вовківці, більшість із них поселилися у цьому куточку у порожніх, покинутих поляками хатинах (відомо ж, що з волі Сталіна відбувся злочинний акт – обмін населення між Україною та Польщею); польські хатинки підправили, перебудували, на місці деяких звели нові, бо пожежа 1947 року дощенту знищила цю частину села.
У дитинстві Ярослав необачно впав з вікна на купу щебеню і пошкодив собі хребет. З’явилася хвороба, яка, мов демон, буде його переслідувати все життя і кидатиме йому все нові і нові виклики. Тоді, в дитинстві, вона ще не видавалася такою фатальною: йому зробили операцію, він кульгав, бігав, грав у футбол, теніс, а з часом почав ходити з паличкою.
За моїм будинком було подвір’я Катерини Прокопенко, Ярославиної тітки. З нього ми зробили невелике футбольне поле, облаштували ворота в часто допізна гасали на ньому м’яча. Окрім нас із Ярославом, у цих спортивних баталіях брали участь Володимир Приведа, Богдан Гаврилюк, Степан Візнович, Степан Кузик, Любомир Гримак, Богдан Корчак, декого з цих футболістів сьогодні уже нема в живих – Івана Леонтовича, Володимира Варварука, Ярослава Мрочка, Петра Маюрки… Більшість із цих любителів м’яча згодом склали кістяк вовковецької футбольної команди, яка в 70-их роках гриміла на весь район, займаючи призові місця у місцевому чемпіонаті.
Ярослав був хлопцем досконалої фізичної будови, доброї статури, у ньому клекотав дух звитяжця і переможця. Якби не згадана хвороба, він міг би досягти чималих успіхів у спорті.
Всім нам тоді хотілося бути хлопцями фізично досконалими, м’язистими. Я назбирав на території тракторної бригади якихось залізних коліщат, населив їх на металеву вісь і зробив собі штангу, жбурляння якої на землю час від часу розгонило на подвір’ї курей. Ярослав із братом Юрієм спорудив неподалік від футбольних воріт турнік – у землю вкопав два товстелезні стовпи, а зверху до них прикріпив перекладину.
– Будеш нарощувати біцепси? – запитав я Ярослава.
-Аякже, чоловік має бути могутнім, як Вернидуб. А ще – крутитиму «сонечко», – усміхнувся він.
Відтоді його прозвали «Сонечком»: за чарівну усмішку, лагідну вдачу, порив до чогось романтичного і нездійсненного. Одна із вправ на турніку називалася «крутити сонце». Коли спортсмен добре навчився підтягувати на турніку, він може взятися за виконання найскладнішої вправи – завертітися пропелером на турніку, імітуючи колесо сонця. При цьому ноги мають бути стрімко витягнуті вперед, а тіло виструнчене. Звісно, враховуючи його хворобу, виконати цю справу було нереально, але в ньому жила віра і впевненість у те, що він її здолає.
Десь у старших класах у нас почали прокльовуватися художні таланти. Я запоєм читав художню літературу, писав сценарії шкільних вечорів, мережив вірші і епіграми на друзів, а Ярослав захопився музикою. Добре грав на різних інструментах: струнних (домбра, гітара) і клавішних (гармонія, баян, піано), грав на трубі. Своєю музичною майстерністю він здобув собі великий авторитет серед молоді, без його участі не проходили в школі жодні вечори, а в клубі згодом у новому Будинку культури) жодні танці.
У моєму щоденники збереглися деякі записи з того часу: «13 лютого 1970 року. «У Злонкевичів готуються до весілля. Жениться Юрко (брат Ярослава. – авт.). На Ганні Андрусик, моїй однокласниці. Скоро будуть музика і співи, гостина і танці, страви і питво. Ярослав каже, що разом з Перепелюками (брати Перепелюки – сільські музиканти. – Авт.) гратиме на весіллі»; «16 лютого. 1970. Сиджу за друкарською машинкою. Пишу новелу, описую, як цвіте і пахне липа. Заходять Ярослав Злонкевич і Володька Варварук, витягують на вулицю, втягують у ритуал ”пропою”»; «10 жовтня 1970. Зранку написав баладу ”Зоряна”. Прийшов Ярослав Злонкевич і Андрій Романчишин. Готуємо семикласників до виступу у «КВН». Під звуки баяна на початку вечора вони мають вийти на сцену, і, як повержені знамена, жбурнути під стіну транспаранти з ”двійками” і ”трійками”»; «23 жовтня 1970. Обговорюємо із Злонкевичем сценарій вечора. Прийшли Андрій Романчишин, Євгенія Довганюк та інші семикласники, поривні, збуджені. Виготовляємо «трофеї», які мають бути захоплені у двійочників і трійочників»; «24 жовтня 1970. Увесь реквізит до змагання розташували у фізкабінеті… Ввечері виступ. Емоційні натури семикласників. Вириваємося вперед на два очка. Злонкевич радіє. Вчителі (…), що входять до журі, розгубили жданики, підсуджують суперникам. Нас підтримує директор школи Василь Михайлович» (Грещук. – Авт.); «1 листопада 1970 року. Прощальний вечір у Степана Рокицького. Він іде до війська. Танці. Серед музик – Злонкевич із баяном. Особисто в мене – передчуття дороги, нового повороту в моїй долі. Адже я теж новобранець і за кілька днів і мене заберуть до війська…».
Андрій Романчишин, ім’я якого фігурує у щоденниках, закінчив Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької, і разом із Ярославом працював у Борщівськіій музичній школі (тепер школа мистецтв). А ще вони удвох і Василь Кирилюк створили вокально-інструментальний ансамбль «Вовківчанка», який у 80-их роках виступав у містах і селах Тернопільщини.
Розглядаю знімок, зроблений 14 жовтня 1970 року, під час мого прощального вечора перед відбуттям до війська: зліва я – із доволі сумним обличчям, посередині Ярослав, а справа – мій родич Григорій Сікора із села Залісся Чортківського району.
Ця світлина є певною точкою відліку, коли наші дороги розійшлися. Я поїхав до війська і після цього до рідного села уже приїжджав як гість. Кілька разів зустрічався із Ярославом наприкінці 1972-на початку 1973 років, коли я мешкав у Тернополі, у комунальному будинку, по вул. Березовій, 5, над плесом Тернопільського озера. Ярослав у цей час навчався на диригентсько-хоровому відділенні Тернопільського музичного училища. Інколи приходив у гості, розповідав про драматичну долю переселенців, про своє навчання і творчі задуми, грав на баяні. Після цих зустрічей я його проводив стрімкою вулицею униз, до озера, неодмінно біля будинку пані Малачинської. Так трапилося, що перед армійською службою я проходив військову підготовку у тернопільській організації ДТСААФ, знімав у неї квартиру, а пізніше її квартирантом став Ярослав. Вона радо зустрічала нас вигуком «Мої хв-в-в-опчики!», тож була нагода привітати господиню, завести з нею бесіду, а потім спуститися до кришталевої чаші озера. Однак, таких зустрічей було не багато. Невдовзі мене запросили на роботу до зборівської районної газети «Радянське село». Ярослав у 1974 році закінчив училище і повернувся до села, викладав музично-теоретичні дисципліни у Борщівській музичній школі і навчав дітей грати на гітарі, добираючись до районного центру із села попутніми машинами, бо автобусів не було. На вихідні та під час відпустки я приїжджав до мами і звісно відвідував його. Мене вражала його працездатність, внутрішня спонука, бажання і любов допомагали йому долати перешкоди на шляху до професійного становлення. Він вивчав класичні основи музичних форм, типи музичної композиції, тонкості образного мислення, за яким стояли різні епохи, школи і стилі. Свою кімнату у Вовківцях перетворив у творчу лабораторію, завалену книгами, нотами, рукописами, чернетками, записами. Час від часу мугикав якісь мелодії і награвав на піано, яке йому тоді купили. Його морально-музичний інстинкт потребував розвитку, підживлення відповідною музичною літературою, тож серед книг, з якими він, здавалося, часом навіть спав, були: посібник «Аналіз вокальних творів» (1988), тритомник «Музика і поетичне слово» (1972-1978) Віри Васіної-Гросманн, книги «Леся Українка і музика» Любомири Яросевич (1978), «Вокальні форми в курсі аналізу музичних творів» (1978), «Слово і музика» (1960) Катерини Ручьєвської, «Гармонія»(1968) Ігоря Дубініна та ін. Я йому приносив нові поетичні книги: Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ірини Жиленко, Бориса Демкова…
Відомий вислів Олександра Блока «Мистецтво, як і життя, слабким не по плечу» ніби став його життєвою програмою. І це при тому, що він переніс десятки хірургічних втручань у своє тіло і наркоз руйнував його мозок і пам’ять. Він переконував себе, що народжений для вищих духовних устремлінь і не збирається бути заручником свого понівеченого тіла, його на гірські верховини виводив дух. Підтримували вчителі, друзі, колеги, підтримував Дмитро Федорович Жолобанюк, директор Будинку культури, відомий культурно-освітній діяч, сценарист і режисер багатьох святкових дійств, керівник хорового, вокального та драматичних гуртків; письменник і театральний режисер Володимир Дутчак. Часто бували у нього вдома фотограф і краєзнавець Володимир Соломон, сусід Любомир Гримак, а також Степан Дем’янишин, який заочно закінчив Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької і сьогодні в Борщеві керує самодіяльними хорами. З Тернополя приїжджали однокурсник Богдан Петраш, музикант і краєзнавець, а також будівельник Микола Дичук, з яким звела його доля в одній із лікарень.
На цей час припадають його перші пісні, подібні до прекрасних білих лебедів, із дотриманням правил просодії, специфічним плином мелодики, яка в жодному разі не сковує деталей словесного вираження, вже на цьому етапі композитор довільно міняє структуру слова, допускає повтори рядків, уводить репризні повтори частин тексту. У цьому я мав змогу переконатися на кількох музичних версіях до мого вірша «Над глибочінню Стрипи, вдалині…», де в кожному із варіантів структурна сторона слова вдало підпорядкована музичним завданням. Тетяна Дігай пише: «Ярослав Злонкевич оновлює жанрову природу пісні і певним чином українізує її. За змістом – ліричні, сільські, міські; за формою виконання – сольні та ансамблеві, з інструментальним супроводом або «a capella» (тобто, без інструментального супроводжу). Принагідно зауважу, що спів «a capella» вельми розповсюджений у народній творчості, а хорове мистецтво православних церков виключно «a capella». Драматичні настроєві спалахи змінюються лірично-зосередженою музикою, а основі якої лежить речитативно-наспівна тема, що сповнена роздумів і полонить слухача своєю колоритністю, імпровізаційно-фольклорними інтонаціями експресії та болю (буває, на рівні гостродисонантних звучань). Композитор використовує поліфонічне багатоголосся, а також інструментальну перегру. В музиці панують м’яко дисонуючі інтервали й акорди, що сприяє створенню лірико-просвітленого, сонячного колориту». У піснях Ярослава Злонкевича на слова Богдана Лепкого («Цвіте над Україною любов»; «І в мене був свій рідний край»), Бориса Олійника («Ода музиці»; «За тобою»), Степана Галябарди («Відродження слова»), Євгена Зозуляка («Пісня про пісню»; «Алея закоханих пар»), Богдана Мельничука («Весняний вальс», «Птахи кохання»), Ганни Костів-Гуски («Рідне місто Борщів», «Шовкова трава»), Євгена Безкоровайного («Мамина пісня») музика розвиває смисл емоцій, закладених у словах, передає національну своєрідність інтонації, виражену в ладі, гармонії, ритмі і метричних структурах…
Звісно, життя зневажити найлегше, особливо тоді, коли важко живеться, значно складніше бути мужнім і бадьорим серед незгод і чекати, коли нарешті тобі усміхнеться фортуна. Кажуть, що нещастя – добра школа, яка гартує нерви і дух, може і так. Однак щастя – це найкращий університет, з якого виходиш мужнім, хоробрим, чесним, із цілковито сформованою душею, готовою до творення доброго і прекрасного. Таким університетом стали для Ярослава Злонкевича стосунки із Юлією Щербаковою ще з весни 2003 року. П’ятнадцять років прикутий до ліжка, він не втрачав надії, що нарешті на своїй життєвій дорозі зустріне жінку-мрію, жінку-рятівницю, яка не тільки врятує його він самотності і хандри, а надихатиме на нові і нові твори. Життя людини дуже коротке, тож хочеться жити незалежно від майбутніх поколінь і не лише для них, жити красиво, осмислено, бадьоро, пов’язуючи мету своєї діяльності із смислом життя і життям улюбленої жінки.
Юлія Миколаївна заохочувала його вірити власній думці, власному переконанню. «Якщо твої пісні будуть дорогими й істинними для тебе і для твого серця, то вони будуть дорогими й істинними для всіх, – казала вона. – Важливо, аби ти сповна висловив свої музичний образ, який народжується в глибинах твоєї душі, і він стане близьким для всіх, бо минає час і сокровенне стає загальним надбанням». А ще вони думали, що разом подолають недугу і він зможе ходити. Юля вдень і вночі сиділа біля нього у лікарні. Організувала масштабну акцію збору коштів для Ярослава, допомогли підприємці, вчителі, просто знайомі, кошти надійшли навіть з далекої Канади. Зібрали необхідну суму, після двох операцій він уже зміг сидіти на ліжку. Подолавши всі випробування, вони в жовтні 2015 року одружилися і тепер разом несуть хрест таланту і недуги.
Коли я буваю в Борщеві, то заходжу до них у гості, Юля заварює чай, подає тістечка. Ми розмовляємо про наш вік дисгармонії і хаосу, про трагічну долю депортованих батьків, про його маму Ганну Василівну, мою хрещену маму, про поезію, музику, сходимося на думці, що поезія і музика підносять життя до ідеалу. Це і є те колесо сонця, до якого Ярослав прагнув ще юнаком. Мені здається, що в сімейних узах із Юлею Ярослав живе найбільшою мірою свободи, хоча обмежений недугою. Він не хоче робити нічого іншого, окрім того, що дозволяє йому життєва матерія. Тому він встиг зробити так багато, що сучасникам доведеться напрягати всі духовні сили, щоб по-справжньому оцінити його доробок. Він написав біля 500 пісень, з них понад 100 на слова Богдана Мельничука. Кращі пісні є дивовижними синтезами сонорики, експресії, ритміки, звуковисотності, фактури і поліфонії. На його піснях можна вгледіти нашарування бароко, відчутні елементи його простих форм, варіацій і хоральних обробок, сонетних і концертних гібридів, рондо, інструментально-вокальних жанрів, зокрема арій із ритурнелем.
Не можна не помітити і вмілої модифікації композитором характерних для романтизму змішаних та індивідуальних форм, зокрема сонатно- концертних, циклічних, сюїтних і рідкісних. Вражає мелодійна лінеарність і принципи модельного зв’язку тонів на основі руху і розвитку ладового звукоряду. Усі ці прикмети помітні у його віршах на слова Петра Перебийноса («Тернопільська весна»), Богдана Мельничука («Оптимістичний реквієм; «Сад пісень»), Анни Дущак («У серці весна»; «Човен долі»), Ірини Чуйко («Не плач, любові скрипко»; «Скрипаль»); Євгена Зозуляка («Пісня про Скалу-Подільську»; «Борщівська сорочка»), Ганни Костів-Гусаки («На могилі Шевченкка»; «Бузок», «Стежка до тебе», Івана Лесіцького («Сонячне літо», «Моя кохана»), Олега Германа («Випускний вальс»; «Смерека»), Тетяни Дігай («У спогадах тихих дитинства»), Марії Довгошиї («Ти гладиш мої коси»; «Осіння жура»), Якова Кубея («Живи, цвіти і слався, Україно!»; «І нам без тебе став порожнім світ») та ін. Ярослав Злонкевич – автор збірок пісень «Доля судила жити з піснею» (2003), «На крилах надії» (2006), «Мелодії дарую вам піснями» (2010), «Весняний святковий час» (2011, пісенник для дітей), «Живу тобою, Україно» (2016). Його пісні виконують відомі вокалісти Микола Блаженко, Роман Бойко, Володимир Вермінський, Андрій Гамбаль, Сергій Дерій, Ольга Добрянська, Іван Равлюк, Борис Репка, Віталій Свирид; народна хорова капела «Зоринка»; вокальні ансамблі «Аура», «Більчанка», «Козацьке джерело» та інші виконавці і музичні колективи. Його пісні звучать на престижних зарубіжних фестивалях, де отримують почесні нагороди. Ярослав Злонкевич – лауреат обласної премії імені Володимира Вихруща («2005), Всеукраїнської премії братів Богдана і Левка Лепких, член Національної Всеукраїнської Музичної спілки, член Народної академії творчих інвалідів України (2010р.), Заслужений діяч естрадного мистецтва України (2011.), Заслужений працівник культури України (2013). Він – дипломант та лауреат Всеукраїнських конкурсів сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж» (2010-2011), Всеукраїнських фестивалів мистецтв («Червона калина» (2009, 2011), «Мелодії Підкамення» (2011), Всеукраїнського фестивалю гумору та фольклору ім.Павла Глазового (2011), Всеукраїнського міжнародного фестивалю мистецтв «Українська родина» (2011), «Всеукраїнського фестивалю творчості «На крилах надії» (2012), Всеукраїнського фестивалю-конкурсу медичних працівників «Ліра Гіпократа» (2010), обласного фестивалю-конкурсу прем’єрних пісень «Прем’єр-фест» (2011), та обласного конкурсу «Голос серця» (2007), а також номінант п’ятого Міжнародного конкурсу мистецтв інвалідів «Філантроп» (2008). Має звання «Людина року» (2005). Про нього чимало написано, варто звернути увагу на статті Володимира Дутчака «Терпіння, творчість і любов» («Вільне життя, 2003, 23 лютого), Євгена Зозуляка «Драматична і щаслива його доля» («Вільне життя», 2004, 15 травня), Тетяни Бойко «З піснею у серці й мужністю («Свобода», 2004, 9 червня), Ірина Мадзій «З піснею по життю» («Вільне життя», 2005, 23 листопада), Тетяни Дігай «Лягають на серце і душу» («Вільне життя», 2007, 20 червня) та ін.
Мені здається, що більшість пісень Ярослава Злонкевича приховують у своїй глибині відчай від роздробленості буття, безпорядку і хаосу, депортації наших батьків із Польщі, про що ми не раз розмовляли, але самі пісні тяжіють до ясності, гармонійності і порядку, мовби перегукуються із пафосом такої науки, як синергетика, яка вивчає процеси виникнення нових гармонійних структурних утворень із безладу і хаосу.
У 2003 році, повертаючись з відрядження з Німеччини, я відвідав історичну батьківщину наших батьків – село Діброва Любачівського повіту, розташоване за шістдесят кілометрів від теперішньої митниці «Краковець». Тепер це прикордонна смуга. Власне, села вже немає, тільки запущена кам’яна будівля гміни (в ній же містилася школа) нагадує про колишню сільську цивілізацію. На пам’ять спливають слова Павла Тичини: «Розкажи, розкажи мені, поле, чого рідко ростуть колосочки?». Я вдивляюся в поле, вкрите зеленою пшеницею, і ніяк не можу повірити, що топографія села, закріплена в моїх пам’яті з численних розповідей моєї бабусі і мами, вже давно стала віртуальним світом.
Ось я в’їхав до села колишньою головною дорогою, що веде від Любачева до Лукавець та села Великі Очі, де народилася мати моєї бабусі Параска Лучка. По ліву руку – поле, що простягається до лісу, в 40-их роках тут були багна, де паслися качки і гуси. За багнами дорога відгалужувалася вліво, ця вулиця, що вела до лісу, називалася Бублі (вулиці зазвичай називали за прізвищами людей, що на них проживали). У Бублях жив Петро Млодзінський, молодший брат моєї бабусі із жінкою Параскою (з дому Ґут) і донькою Маренею. Через Бублі йшла дорога на Коровицю та Липівці. Через Липівці росіяни в 1944 році провели кордонну смугу. І зробили це так, що кордон пройшов між хатою і стайнею бабусиного родича Стефана Лучки, і той, щоб дати корові їсти, звертався за дозволом до гміни. Праворуч, за Бублями п’ятикілометрова смуга лісу, що тягнулася аж до сусіднього села Щиткова. По праву руку від головної дороги, зразу ж за хатою Івана Солом’яного, що вичиняв шкіри, була вулиця Курнеги, біля 30 дерев’яних хат, покладених у зруб, під соломою, а за ними – гміна, в якій одна кімната була відведена під школу, а друга – під клуб. У гміні в 1905-1925 роках був кабінет мого прадіда, Каспера Млодзінського, батька моєї бабусі Ганни Онищак, який був війтом. Тут моя мама навчалася і початковій школі у 1938-1942 роках. У приміщенні гміни проживали вчителі Едмунд Агасінський і його дружина Катажина, що навчали дітей польської та української мови і брали в Онищаків молоко. Школа була, польська на тиждень – 2 уроки української. У 1939 році прийшли росіяни, українську заборонили, запровадили російську.
Мама закінчила школу із похвальною грамотою у 1942 році, але її батько похвальну грамоту спалив, щоб доньку не забрали на примусові роботи до Німеччини і до середньої школи до Любачева її не пустив. У класі разом із мамою навчалися в класі Лайка Ябрум та Фрейда Янкель, яких німецькі нацисти забрали до Любачева до гетто і там розстріляли, тільки за те, що вони були єврейками. Однокласниками моєї мами були Болеслав Курнега, Ясьо Кутербах, Ганна Мозіль, Катерина Білецька, Владислава Михалець, Катерина Ринусь, Ганна Гнатишин. Далі була вулиця Михальців – 10 хат у зруб, що впиралася у невеличку вулицю Мудрих. У Михальцях жили родини Івана Михальця, Білецького, Семена Михальця, Юрка Маслія. П’ятою була хата Каспера Млодзінського і його дружини Параски. Тут народилася моя бабуся Ганна Млодзінська, яка через рік після смерті батька вийшла заміж за Степана Онищака із Щиткова і він прийшов жити до неї у прийми. У цій хаті народилася моя мама і четверо її братів та сестер: Марія, Єва, Дмитро і Михайло, тобто моїх тіток і дядьків. Далі за хатою тепер уже Степана Онищака жили баба Феська, а також родини Павла Лучки, Кутербаха і Гойдака. На вулиці Мудрих, крім родин Івана і Михайла Мудрих, жила рідна сестра Каспера Млодзінського Агнєшка.
За вулицею Михальців була кам’яна криниця, стайня, стодола і пасовище, на якому кінь ударив копитом у чоло Михайла Онищака, мого дядька, і той до трагічної своєї кончини в 1983 році носив ум’ятину на лобі. Дід мій, Степан Онищак, мав 2 коней, 3 корови, ялівку, свиней, гусей і 10 овець, і 7 моргів землі на полі Ружанковського, тут же, за стодолами і стайнями. Коли в 1945 році їх депортували в Україну, то всі маєтність у них відібрали, натомість вручили в руки папірець – евакуаційний лист, більше ніяких документів не було. Приблизно такі статки були в кожного.
Перпендикулярно від вулиці Михальців, уздовж головної дороги на Щитків простягалася вулиця Дуброви, більше 20 хат. Тут жили сім’ї Семена Злонкевича, який мав двох синів і дві доньки, Михайла Мрочка, Андрія Кінчили, Оверка, Василя Приведи, Івана Сисака, Івана Прокопенка та ін. Наприкінці цієї вулиці на початку січня в хаті Оверка трапилася трагедія. Було Різдво, четверо чоловіків – Юрко Злонкевич, Оверко, Іван Мандзяк і його зять колядували. Налетіла польська міліція і всіх їх розстріляла. Юрко Злонкевич був рідним братом Василя Злонкевича, батька Ярослава. На щастя Василя в цей момент у хаті не було, та після цього інциденту міліція невсипно переслідувала його, він кілька місяців переховувався в чужих стайнях та стодолах, а коли в березні всіх українців виселяли на Тернопільщину і Львівщину, кордон перетнув разом із ними, заховавшись у бочці.
Тепер безпощадний час намагався всі ці події стерти з моєї пам’яті, так само, як і життєві драми інших людей, яких силоміць переселили з у Вовківці, відібравши у них все майно: зі Щиткова – родини Івана Сидора, Дмитра Леонтовича, Федора Кузика, Івана Вороного, Семена Соколовського, Івана Гойнацького, Михайла Лижника, Михайла Чабана, Івана Бундза; із Футорів, біля Любачева – родини Василя Гамівки, Павла Козія, Івана Маслянки, Юрка Жука, Івана Хіти, Владислава Хіти, Івана Галущака, , Миколи Флиса та ін.; як і тих, що прибули до Вовковець із-за Сяну: Василя Завінського, Федора Худоби.
Життя Ярослава Злонкевича, як і більшості людей, розвивалося довкола конфлікту між колективними спільнотами (на взірець держави, партії, нації, народу), кожна з яких вважала себе «симфонічною» особистістю, та індивідуалізмом хлопця, намагаючись вкрасти у нього час, призначений для самовдосконалення і музичної майстерності. Радянська влада творила ідола з держави, партії, гіпостазуючи їх, очевидно не розуміючи, що творча особистість потребує самовідчуження від соціуму і самоуярмлення для творчої праці. Звісно, і держава, і народ – це певний щабель дійсності в цьому світі. Але це ще не означає, що вони мають пригнічувати особистість, робити її пасивним додатком до себе. Ці колективні спільноти пов’язані із сильними людськими емоціями і найважче спростовувати судження, збуджені цими емоціями. Погляд про примат колективних спільнот над людиною обґрунтували соціологи, зокрема Еміль Дюркгайм. Після проголошення незалежності України до цього ряду додали поняття української незалежної держави і нації. Їх проголошують первісними цінностями, а людину вважають частиною, яка має бути їм підпорядкована. Так свого часу Карл Маркс возвеличував пролетаріат, роблячи його месією людства. Колективні реальності породжені пропагандою, яка через свої символічно-образні системи, зокрема мас-медіа, прищепила їх людині іззовні. Насправді ж верховною цінністю є людська особистість, бо вона єдина, неповторна і незламна у боротьбі за вдосконалення світу. Людина, як кажуть філософи, є мікрокосмом і мікротеосом, через її душу проходить світова історія і факти суспільного життя, боротьба людей, класів, націй і держав, віросповідань та ідеологій, повторюю ще раз, вся світова історія, яка, по суті, має характер злочину. Єдине, в чому можна Ярославу Злонкевичу – в сонцепоклонстві, утвердженні абсолютного примату сонця над перекладеною.
Особливо важко говорити в цьому контексті про церкву як колективну спільноту. Бо вона, з одного боку, об’єктивна реальність, що стоїть над людиною, зовнішній соціальний інститут, який нібито прагне пристосувати людський дух до соціальних умов. А, з іншого, церква у своїй глибині є життя духу, духовне життя людей, не підпорядковане соціальним законам. Це спільнота, братерство людей у Христі, що продемонстрував Юрій Злонкевич і його побратими – Оверко і Мандзяк із зятем, колядуючи на Різдво 1945 року, за що поплатилися життям. Це було таємниче прилучення цих людей до Христа, через них церква виражала свободу і любов, засвідчуючи, що в ній немає зовнішнього авторитету, немає насильства, бо це – свобода, просвітлена благодаттю. Ярослав у своїх піснях розвиває цю вищу духовну якісь людей, яку Петро Могила назвав соборністю. Ось його пісня – «Помолімось», написана на слова Миколи Кучмая:
Стежину снігом замітає,
А наші скроні – сивина.
Летить година, рік минає,
Пора Христового Різдва…

Приспів:
Той пломінь – рідна Україна,
Хай світиться її ім’я,
Хай вічна буде та година
І світлий день Його Різдва.

Любімо вірно і надіймось
На щастя й вільне майбуття,
В Різдво Христове помолімось,
За тих, що зникли в небуття.

Йде Новий рік у хату рідну,
Різдво Христове – на поріг.
Прославмо тих, хто Україну
Нам для майбутнього зберіг.
Дух, що розкривався в глибині душі Ярослава, встановлював іншу ієрархію, інші цінності. На всіх щаблях свого життя, будучи інвалідом, Ярослав вів героїчну боротьбу за визволення своєї душі від ідолів. Це була боротьба за його ж таки особистість і за його дух. І не було більшого ворога для його ворога і свободи, ніж роздмухані пропагандою ідоли держави, партії, нації, народу та інші, які видавали себе за дух, а насправді втягували його в соціальне рабство.
Разом із автором слів Ярослав через свої музичні засоби показує, що нема іншого екзистенціального центру, окрім Христа. Бо постульована соборність – це спілкування живих із мертвими, це уболівання за долю депортованих, це його діалог із своїм дядьком Юрієм Злонкевичем та його однодумцями, яких він ніколи в житті так і не бачив. Вони не співали у видимій церкві, камінному храмі, збудованому для богослужіння, вони колядували у церкві невидимій, де таємнича присутність Христа не виявляла себе через чуттєве сприйняття, а лише через віру. Царство Боже приходить непомітно, воно розкривається в цілісному житті людського духу, про це засвідчують інші пісні Ярослава Злонкевича: на слова Миколи Дзудзели – «Щодня і я молитимусь до Бога», «Богом нам дано любити», «Красу землі Бог людям дав»; Павла Штокалка – «Жайворонок»; Дмитра Слижука – «Свої слова», «А непобачене гряде»; Степана Галябарди – «Відродження»; Раїси Обшарської – «О Діво Маріє!»; Неоніли Петраш – «Гімн Воскресінню»; Євгена Зозуляка – «Благодійне братство ”Стефані”»; Ганни Костів-Гуски – «Пам’яті Василя Стуса».
Недарма вчені кажуть, що основною темою мистецтва є тема конфлікту між особистістю і світовою гармонією. Ярослав пережив його як потрясіння, спричинене каліцтвом. Однак, це тема екзистенціальної і есхаталогічної філософії і вона не може бути розв’язана в межах історії. Історія повинна завершитися, бо вона перетворює людську особистість у засіб, де кожне нове покоління, яке хоче щасливо жити, по суті угноює ґрунт для майбутніх генерацій, на яких чекає та сама доля, заснована на страшному розриві засобів і цілей. Тому важливо зрозуміти, що реального світу як гармонійного космосу. Гармонійний космос, або ж назвімо його по-іншому – світова гармонія – лише регулятивна ідея. Світова гармонія не може бути застосована до цього світу, бо цей світ лежить у ненависті і ворожнечі. Людська історія є картиною нещадних війн, нищення людей. Звісно, у Ярослава чимало пісень, присвячених радощам життя, красі, людському щастю, любові (взяти хоча б його пісні на слова Богдана Мельничука – «Сльоза щастя», «Усміхнене щастя»; Оксани Кишкалюк – «Віра, Надія, Любов»; Ольги Михальчук – «Молитва кохання» та ін.). Однак, це лише умосяжний образ, сонце на перекладені. Всяка краса в цьому світі, краса людини, кохання, природи, мистецтва- це лише частковість, творчий порив до іншого світу. Світову гармонію, світовий порядок можна мислити лише есхатологічно, як пришестя Царства Божого. Як писав Микола Бердяєв, «Бог не діє повсюдно в цьому світі. Він не діє і не присутній у чумі і холері, в ненависті, які терзають світ, в убивстві, війнах, насильствах, в нехтуванні свободи, в пітьмі невігластва». Додамо від себе: він не присутній у каліцтві Ярослава, у трагічній смерті Юрія Злонкевича і його однодумців, як колядували. Бог відкриває себе в цьому світі через пророків, через Сина Божого, через віяння Духа, але він не керує цим жахливим світом – ним керує Сатана. Бог перебуває не в цьому світі, а в його заданості і свободі. Бога можна знайти лише в Істині, Добрі, Красі, Любові, а не в світопорядку.
Цей світ, у якому ми живемо, не є Божим світом. Божий світ лише проривається до нього. Божественне розкривається у творчих актах, у творчому житті духу, який пронизує усе життя. Тому про Бога не можна мислити натуралістично, за аналогією із речами і відношеннями цього світу. Звісно, Ярослав Злонкевич як композитор залежить від свого середовища, конкретної епохи і панівних у ній сил. Однак, не можна пояснювати творчу новизну його пісень, спираючись на факти минулого, навіть тоді, коли він пише такі пісні, як «Пам’ять героям Крут» (автор слів Петро Волощук); «Чумаки» (Олександр Астаф’єв), «Голос Соломії» (Богдан Дурда); «Гетьманів святі імена» (Валерій Залізний); «Пісня про Жовті води» (Алла Ковалишина) і т.д. І, скажімо, звинувачувати композитора у невірному зображенні минулого не можна. У нього є вірність майбутньому. У кожній пісні Ярослав творить свою особу і в творчості виражає свою особистість. Потрібне велике зусилля духу, щоб не допустити розкладу «я» на частини або його роздвоєння. Кожна пісня Ярослава Злонкевича – це перемога над небуттям. Бо вона не тільки надає виявам цього світу досконалішої форми, вона звільняє цей світ від жорстокості і соціального рабства.
Із словесного хаосу виходять вірші різних поетів, на які Ярослав пише пісні, а з хаосу звуків випливають його мелодії. Під їхнім впливом світ повинен перетворитися в образ краси, розчинитися в творчому екстазі. Кожна пісня викликає образ іншого, містить у собі щось вище, досконаліше, прекрасніше, аніж цей жорстокий світ. Композитор, цілковито детермінований іззовні, знаходить у собі сили вигадати свій духовний світ, Бога, вічність. Вигадати своє колесо сонця на перекладині. У цьому є щось неправдоподібне, бо музична уява – метафізична сила, що веде до боротьби з жорстоким світом, з царством буденності. Творча уява – це вихід із нестерпної реальності, хоча, звісно, може бути і брехлива уява, яка занурить людину у фіктивний світ, про що свідчить сучасна психопатологія.
Платон у своєму «Федрі» розповідає про те, як у людини виростають крила. У Ярослава Злонкевича крила виростають кожного разу, коли він сідає творити нову пісню. У творчості є щось від спогаду про загублений рай. Згадаю хоча б пісню Ярослава Злонкевича на мої слова «Чекаю на батька» («В нас у саду багаття / Яріє серед мли. / Ви не журіться, батьку, /Що я іще малий. /Ось назбираю хмизу, /Підкину, щоб горів. /Летить у займань сизу /Обламаний горіх. /Летить у займань років /Дитинство золоте./Я став уже дорослим – / Рясніше сад цвіте. /У надвечір’я сизе /До яблунь підійду. /На лавочці посиджу. /…На батька підожду»). Цей спогад про загублений рай звернений до майбутнього, що виходить за межі емпіричного світу. У пісні золотий вік минулого і царство майбутнього зближуються і об’єднуються в нову надію. Тому при глибшому погляді можна сказати, що в піснях Ярослава Злонкевича є профетичний елемент, він пророкує інший світ – кращий, ідеальний, а не закликає задовольнятися цією жорстокою дійсністю. Його музичні образи приносять із собою звільнення від пригніченого минулого, від нагромаджених у підсвідомості вражень і травм, від ран минулого, тому в його піснях дає про себе знати не лише підсвідоме, а й надсвідоме, рух до майбутнього.
На цій землі кожен має досвід пережитих пекельних мук і ці муки видаються нескінченними, тому що не мають кінця в часі. Існування людини в цьому жахливому світі є лише один момент її духовного шляху. Доля людини занурена у вічність і не може залежати від цього жахливого часу із його війнами, тероризмом і т.д. Є два шляхи ставлення до цього жахливого світу: або людина підпорядковується йому і робить себе його частиною, або людина вбирає в себе цей світ і він стає її частиною. Цей другий шлях називають шляхом духовного звільнення. Любов до мистецтва перемагає час і смерть, бо вона звернена до вічного життя. Творчість Ярослава Злонкевича, як і будь-яка інша творчість, виходить за межі цього жахливого світу і звернена до нового життя, до Царства Божого. Воно нагадує колесо сонця на перекладені. Творчість таких майстрів, як Ярослав Злонкевич, підготовляє Царство Боже і входить у нього. Царство Боже не можна мислити ні як порядок, ні як безлад. Це турнік, до якого людина дотягується, відштовхнувшись від землі, а потім через колесо сонця досягає небесного царства. Того, чого Ярослав прагнув досягти у дитинстві. Він досяг його тепер. Під впливом його Духу тіло стало легким і слухняним і легко робить «сонце». Лише в другому явленні Христа, в образі Христа Грядущого розкриється повнота і досконалість людини. Для усвідомлення величі музичної творчості Ярослава Злонкевича потрібен час.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

.

 

Олександр Астаф'єв, Ярослав Злонкевич, Григорій Сікора, 14 жовтня 1970 року

Олександр Астаф’єв, Ярослав Злонкевич, Григорій Сікора,
14 жовтня 1970 року

 

Ярослав Злонкевич, Олександр Астаф'єв, 2015 рік.

Ярослав Злонкевич, Олександр Астаф’єв, 2015 рік.

Leave a Reply

Your email address will not be published.