Цю статтю написано правнучкою з розповідей прабабусі, котра проживає у Львові, та не забуває своїх рідних країв, а саме – с. Шманьківці. Ми познайомились у соціальній мережі Facebook. Слово за словом – і вона мені розповіла, що у неї була прабабця, яка перенесла важкі муки за рідну українську землю. Отож, пропоную вам дочитати цю розповідь до кінця.

Для моєї прабабці Станіслави Горячої, яка спочила в Бозі 15 лютого 2008 року, за чотири дні до 89-ліття. Ще досі пам’ятаю, як казала, що пережила страшні муки заради України, але ні хвилини за те не шкодує. Іноді співзвучність кількох літер імені визначає, передбачує людську долю. Станіслава народилася 19 лютого, був тріскучий мороз і хурделиця, снігом мело несамовито, так, що далі свого носа нічого і не побачиш, рік був не простий, але мирний, перший – без Першої світової війни, яка гриміла чотири роки, по наших землях і не одного забрала, і не в одній хаті недорахувалися чоловіка, сина, батька, брата; не вірив ніхто, що лихоліттю кінець, все ще страх панував поміж людьми; буремний час – буремні його діти. В недалеких Львові і Тернополі ще вирує боротьба за творення своєї незалежної держави, і в Шманьківцях, на берегах мрійливої Нічлави, відгомін свободи коливається в людських думках і душах. Коли народжуєшся в нелегкий час становлення і боротьби свого народу, то змалечку кров твоя вбирає в себе всі потуги і полум’я, котрими скроплений шлях до волі.
В житті Стасі було три Романи: одного страшно любила, другий братом був, а за приходом третього у світ – пішла в домовину. Одного Бог в роду дає, а другого забирає. Так є.
З приходом більшовиків страшні діла робляться довкіл, не вірить брат брату, а сусід сусіду. Було й перед тим не добре. Скільки наших померло, закатовано, не давали ні по-своєму говорити, ні по-своєму вірити, але якось воно було, поволеньки. А тут… Хати пустіють, везуть на етапи найліпших, всіх, хто хоч краєм причетний до боротьби краю рідного, хто нажив тяжкою працею добра більше ніж в других, найдостойніших господарів, які в кривенькі пальці збили, аби призбирати гріш на шмат поля та худобу. Під боком війна. Друга війна на віку Маринки, Марії Горячої, з дому Сивак. Ой, голова болить Марійку, тяжке життя живе, добре вже хоч двох дочок, Людвіку і Розальку, спровадила заміж, а Домко лежить в земельці, її маленький Домко, шістнадцятий рочок му йшов, тай таке ся стало, Михайло – ой, болить за нього голова найбільше, найстарший, первісток, але має кров збурену, ой збурену. Лишилися двоє діток на її опіці – Ромко і Стася, молоді ще. Біда не змушувала себе чекати, йшов сороковий рік, серед ночі вірвалися до хати як звірі, дали пів години на збори, без суду, без слідства, без жодного слова засудили до розлуки з рідним домом і тяжкої каторги в дрімучім і жорстокім краю, не визволення з ними прийшло, як дехто мав надію, а ще більша неволя і недоля.
Вдивлялася в малесеньку дзюрку, що зробилася на стику двох сталевих пластин поїздового вагону товарняка, повз пролітали незнайомі рівнинні місцини, де-не-де краєвид порушували ліси, тоді рахувала дерева, коли ніщо не перешкоджало, то було єдиним заняттям, що хоч трохи відволікало Сташку від настирливих думок про власне майбутнє з матір’ю і братом в невідомості. Життя було нестерпним, вже другий тиждень в голоді і холоді їх везли до далекого Казахстану, на заслання, в сніги і морози. Нужда їх обсіла звідусіль, не було що їсти, тільки раз на день давали шматочок хліба і гидку баланду, яка смерділа гниллю і мала сірувато-бурий колір, страшенно зимно, стінки вагону над ранок вкривалися памороззю, двоє жінок розродилися діточками, яких не було ані чим закутати, ані годувати, бо породіллі не мали молока через постійне недоїдання; крики і плач вже не лунали, люди змучилися і впали в стан безнадії перед будучністю. В цім закритім просторі єдналися різні долі, ділили останнє професор і селянин, вояк і лікар, всі були скарані за одне. Станіслава заснула. Проносилися в сні хата родинна; сестри і браття, які зосталися на Вкраїні; дорогі подруженьки; молоді забави; організація «Сокіл-Батько» виправи і вистави; Різдво і Великдень, вертепні героди і гаївки; жнива і річка, в якій літнім вечором, не раз змивала з себе куряву і палюче сонце; і у все те плуталися туфлі з лакованої шкіри – коричневі мешти на невисокім каблуці, на які робила місяць на «шкелці»(15), сапала молоді дерева, що висадили коло лісу, так і зосталися в шафі, тепер чекають її тілько бурки і тяжкі черевики; а ще згадалося горище батьківської хати, де перед Великоднем висіли різні ковбаси, які п’янили нюх та розбурювали апетит, де у в’язанках спочивали цибуля і часник, де у великім чані лиснів смалець, а до бантини була причіплена свиняча нога і вудженина; і магазин, що його тримав місцевий жид (юдей), повний різних смаколиків та найліпших товарів на першу потребу. Прокинулася. І тільки сльози стекли скупо по молодім личку.
Минало кілька місяців по прибуттю на місце каторги. Жили в холодних бараках, їли підмерзлий суп з одної капусти і час-до-часу бараболі підгнилі, робота була тяжка. Стасю запровадили до колгоспу, де вона помагала місцевому ветеринару, але трохи вже простіше, бо чоловік він був добрий, не злостивий. Найтяжче було братові Ромкові. Не мав що їсти, а молоде тіло потребувало постійно харчу.
«Стасю, минає допіру півроку, як тебе з родиною вивезли. Страшне сумую за тобою, але тільки щось робиться мені з головою, чи то так тільки видається, ніби хто зілля мені якого підлив, чи трунком споїв. Не споминай лихом, як будемо живі, то зведе нас життя. Твій Роман»
Прилітали інколи вістки від коханого, але все рідші були, поки не вичитала в листі від сестри, що жениться він, тай за тою, що ніхто б і не сподівався. Серце рвалося від розпуки. Та хай, най живе, бо може і не вернемо звідсіля.
Жити треба далі. Тай Петро занадився, куди не глянь, всюди звивається, хоч помагає як має тільки змогу, що там казати. Ото деколи робить Стася коло худоби, а в голові крутиться: «Ми-гайдамаки, ми всі єднакі, ми не належим до ляцкого ярма, йшли діди на муки, підуть і правнуки…», співали колись ту пісню тихо, аби не зачуло нічиє лихе вухо, а душа ніби рвалася з кайдан, тай зараз поривається на волю, не збороти нашого духу, ані тортурами, ані смертю! І пролетіли перед очима зобачені раніше жахи – священича дочка під тюремними мурами в Чорткові з колючим дротом обмотаним довкола шиї і відрізаними грудьми, молодий повстанець, що його тіло лежало голе кілька днів всім на обзір, щоб знали – за кожен порив до свободи – смерть!
– Мамо! Мамо… мамусю… нема сили більше….. Ромко наш…. Не можу сказати того…
Ромко вмер в таборі на річці Іртиш, не витримав тяжкої праці, голоду і страшних морозів, пішов молодим, мама заледве не загинули за ним, наймолодшим сином, був ніжною і доброю натурою, певне, Бог не стерпів його мук, той покликав до себе в небесні хори. Не ляже в рідну землю, коло гробів дідів, до другого пришестя будуть його кості в зимнім непривітнім чужім ґрунті.
В грудні вродився Юрко. Добре, що родина Петра помагала. Вони теж натерпілися немало, але людяності не стратили. Батька Григорія «розкуркулили» і вбили, все чого доробився за довгі роки забрали. Два роки по народженні сина, Петра не стало. Загинув на війні.
Після шестирічного заслання Стася з мамою Мариною і сином Юрком поверталися в Україну, завдяки старанням старших братів Міхала і Антона їх оправдали і дозволили жити в Шманьківцях.
– Что это? Калач или булка?
– Юрцю, та то пироги, вареники! На, їж поки не вистигли.
– Мама, мама! Мне сестрички вареникив дали, вкусно то как!
Лютневого дня з столітньої хати виносили легку труну, тричі кланялися нею на порозі, курило снігом, померзлі люди рушили вслід за чотирма чоловіками, які сперши на плечі гріб крокували повільно повз видолинок, на якому стояла колись хата Романа; повз сусідські подвір’я, повз церкву і толоку. Стася відійшла у вічність на вісімдесят дев’ятім році життя… На Стрітення стрінутись з Богом, в добру путь!
З проповіді священика: «Станіслава прощається з сином Юрком, невісткою Любою, внучкою Людмилою і зятем Петром, правнуками Романом і Уляною, свахою Розалією, родиною з Шманьківців, Чорткова, Колиндян; знайомими і сусідами, церковним хором, якому віддала багато років життя…»

Уляна ЯВНА,
м. Львів
Подав Максим ОГОРОДНИК,
с. Шманьківці
Фото авторки з сімейного архіву

“Голос народу”

Leave a Reply

Your email address will not be published.