Згоден з автором вищевикладеного поетизованого твердження Ігорем Фариною, й ось деякі мої розмисли.

Цей напрочуд енергійний, уже визнаний літаналітик не потребує і як поет якихось напутніх слів (хіба спорадичного післяслова з кількома «доуважними» акцентами). Сама ж ситуація вельми імпонує мені: хоч не читав ще жодної його поетичної книжки, але добре бачу автора в небагатослівних публікаціях, – майже ідеальний варіант сприйняття! Матерія його вірша – то ефірно-лірична, то непроникно-камінна, передвибухова. Нашукуючи якнайточніші означення, мимоволі вдаюся до незвичних словоформ – власне до того, чим нині відверто перейнятий і наш поет. Бо йому затісно… Бо прагне облагороджувати, гартувати, розмаїтити рідне слово. Безпечно виводити його за межі образної звичності-звичайності. Нічого не руйнуючи, розвивати традиційне поезотворення. Насамперед за принципом лексично-фразового й жанрового мінімалізму – як у цій добірці, що її сформував із чотиривіршів, або катренів (а тільки текстова лапідарність, на моє глибоке переконання, спроможна являти достеменну мистецьку якість!).
У чотирирядковому просторі поет почуває себе вільно, тож мініатюри його – і перехресно чи паралельно римовані (традиція!), і неримовано-білі (традиція плюс), і з лише однією перехресною римою (2-й – 4-й рядки). За цими, на позір зовнішніми, ознаками стоїть однозначна суттєвість…
Звернім увагу на ще один цікавий різновид тутешнього чотиривірша – рубай, якого в українську поезію вдало трансплантували (але не замість чогось, а як окремий піджанр) Василь Мисик, Дмитро Павличко… Петро Сорока. Таким започатковано цю добірку. Рубаї Ігоря, межи іншим, остаточно переконали мене, що в їхній структурі потрійні дієслівні чи йменникові (особливо!) рими можна сприймати як належне. Чого не скажеш про таку однотипність у традиційному катрені. Та й хіба ота трояка рима – не справжня коштовність для кожної національної версифікації?!.
Лексичні новотвори тут – певно, найактивніші медіуми формозмісту. Цікаво народжуються, цікаво живуть… Перше – переважно через поєднання прикметника з іменником, а також через переосмислення, перевідкриття, опарадоксалення, оригінальну ротацію форм тощо; друге прописується у вірші додатковою метафоричністю, грою змістових нюансів, їх розпросторенням (вибух!). Маємо цілу шерегу «незвичайців» (цитую, почасти зберігаючи контекст): «Метеликів болюче однодення…», «навколосвітності цвіркун», «огероїти», «білоквіття», «божевіль» (множина), «несамовиття», «солоножартий сміх», «квітовибух», «чужизновір᾿я», «яблуневіти»… Та не біймося цих «кованих слів». Вони ж – не від бажання змагатися у їх витворенні, що могло превалювати в чехів, коли ті заповзялися були витіснити зі своєї мови надмір лексичної «німеччини». Та й чимало таких треба трактувати як віршові оказіоналізми, які живуть (і, можливо, житимуть далі) тільки у світі «свого» вірша.
Ігор, як і належить поетові, «послідовний у непослідовності»: на своє «убивче» «У звичність застромляючи кинджал» (мова про фантазію, без якої не витворити неологізму) він добирає переконливо-поетичне: «Насіння буквиць в борозні очуднень Неологічний проростень явля…» Завдяки цьому «непрозрілий стиль» (із катрена) метафори, цебто поетичної таємниці, здатний прозрівати й відкриватися кожному читачеві окремо.
Відтак найсуттєвіший, сказати б, кореневий рівень добірки Ігоря Фарини – висока проблематика людяності, самоусвідомлення й самовдосконалення. Адже «Нема у рабськоницості дороги» і перемога завжди за «рвійністю рівноваги».

Богдан Смоляк
1 листопада 2018 р.

СТРУМОК ДОРОГИ

Дорога
Непроминальні іскри мандрувань
Несе вітрисько шляху до палань.
Стебло незнань затоптую ногами,
Аби збагнути тракт свій через рань.

***
Четвериків весновесільний бунт
Углиблює у буквиць тернодолю,
Щоби у пружну магоз’явність болю
Влетів навколосвітності цвіркун.

***
Струмок дороги розмисли джерелить
Й уявлення течуть в його воді.
Пратаємниці відчайдушний шелест
Зласкавлює мелодію надій.

   Пам’яті Володимира Сапона
У далину полинув слів фотон,
І чубарейко між небесних крон
Із невимовним сумом кружеляє,
Про що звіщає Божий телефон.

***
Березових листків короткочасся,
Метеликів болюче однодення
Через свідомість образи цілують
І надчутливість сіють у зіниці.

***
Пітьма ховає ночі силует
У терновиння боязні тремкої.
Метафора її не огероїть,
Якщо в його не закохаюсь лет.

   Петрові Сороці
Сторожка в лісі коле мої сни
Посеред невідкличної весни,
Коли моєї пісні припочатки
Майбутності вручають ордени.

***
Вдивляюсь в лісі у лице травинки.
До нього підповзає мурашинка.
Зеленого стобарв’я пісню віщу
Несе до мене дива пелюстинка.

Бистрінь
Березень бурхливий білоквіттям
Бандажує берег божевіль.
Брага у баклазі безклопіття
Блискавично б’є в баладний біль.

***
Заманю вовкопсів на бездоріжжя.
Інстинкт самозбереження такий.
Тоді її не зможе чорнодушшя
Продиктувати непрозрілий стиль.

***
Душа у віддзеркаленні луни
Приховує політ несамовиття.
Портретить такти невгамовний світ,
Щоб міг у їхні видихи вростати.

***
Земної осі вістря немістичне
Впивається в стихію снів незвичну.
Натхнення подих, рвійність рівноваги
В мені уперто зроджують відвагу.

Побачене уявою
Цікавість царює цибата,
Циганить цебро в царини.
Цілує цинізм циферблата
Цнотливість ціни цілини.

В Карпатах
Старезні дримба і колиба.
Солоножартний сміх у торбі.
Епоха віри крутить корбу
І загляда в холодну шибу.

***
Фантазія долає думань шквал.
І царственність свойого батерфляю
Спинити й на хвилинку не бажає,
У звичність застромляючи кинджал.

***
У вранішній мелодії джмеля
Почув оте, що серце окриля.
І вже не рвусь до іншого мотиву.
Непереможна виспіву рілля.

***
Роз’ятрює ця туга за красою,
Яка впряглася у ярмо жадань.
Лише вона обожує цю рань
І ми стаєм крізь напасті собою.

***
Насіння буквиць в борозні очуднень
Неологічний проростень явля,
Аби у промовляннях новотворів
Глибинна невідомість зацвіла.

***
Відшукує мотив свій камертон
В теплодощів посолонілих нотах.
Мелодія нестримного узвишшя
У квітовибух музики кида.

***
Смирення й непокора ходять в парі.
Шал двоїни в жазі пізнання?
Перепливу незриме часоморе,
Як хаос повноводдя стане мій.

***
Чужизновир’я взялося вблагати
Повірити в хитрющість постулатів.
Але мені шепоче осторога:
Нема у рабськоницості дороги.

***
Усупереч ординській метушні
На помежів’ї яви й недоснів
Вслухаюся у біг незатихання –
Й крутомороззя гине у мені.

***
Спадковий код живе у вогневенах,
Крохмалля крові в бубон нервів б’є.
Майбутності гарячострумні гени
Пронизують нездиблення моє.

***
Весняноквіття нуртоплин жагучий
Не піднесе мене на життєкручу,
Якщо миследуші надії вічні
Не віднайду у зав’язях могучих.

***
Часолетючість крізь вогонь любові
Із кінецьсвіттям не увійде в зговір.
Бо те, що обидвох несе у вічність,
Переплелось в густопотоці крові.

Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.