Василя Ярмуша я знав не так добре і не так довго, щоб називати своїм другом чи однодумцем.
Він не звірявся мені у своїх сокровенних помислах, ніколи не розповідав про трагічні сторінки своєї біографії, про те, що його свого часу арештувало КДБ і забрало 22 зошити з віршами, листки, записники, чернетки.
Ми випадково перетнулися своїми життєвими траєкторіями, як зорі в небі, хоча ще з першої зустрічі я відчув, як переплелися в його душі біль і щастя, створюючи світ прекрасних легенд.
У жовтні 1972 року я, після служби у війську, переїхав до Тернополя і знову, як і до призову в армію, почав відвідувати засідання клубу творчої молоді «Сонячні кларнети», що діяло при редакції газети «Ровесник» і його головою був поет Борис Демків. З поезій, що лунали на тих зустрічах, доносилася велич юних душ, були в них краса, любов і щастя самопожертви літературній праці.
На одне із засідань Василь Ярмуш прийшов разом із Степаном Бабієм і Борис Миколайович представив їх як вихованців студії, що вже досягли певних вершин поетичної майстерності: перший видав «Казку про тебе», другий – «Журавлиний невід». Тоді нам, студійцям, вони видавалися зорями, що яскраво сяють вдень і вночі, а ми відповідали на це сяйво своїми неоковирними віршами про сонце, квіти і любов.
На одному із наступних засідань Василь Ярмуш прочитав кілька віршів із «Казки про тебе». Мені запам’ятався вірш «Кохана»:
Ти кажеш, гори вранці сині-сині,
Бескиди вранці – як весільні дзвони…
Поклич мене на рідну полонину,
Поклич мене на зболені долоні.
Бо мова гір – то переспів трембіти,
Де сходились опришки до багаття.
Та шкода, що проїхавши півсвіту,
Я ще не був ні разу у Карпатах.
До того часу я був один-єдиний раз у Карпатах, на екскурсії, разом з учнями Вовковецької восьмирічної школи (Борщівський район), коли ми піднялися на Говерлу. Вірш зачепив струни моєї душі магією слів, ритмом, ірраціональністю, думкою, що люди розцвітають від подиху гір, любов відроджує цілий світ, ховається сонце у хмарах і паморочиться голова від насичених ароматами полонин. Парадоксально, але чим більше я був і буваю в Карпатах, маючи дружину-гуцулку і хату в горах, ця картина, витворена уявою поета, приваблює все більше і більше.
На початку 1973 року Борис Миколайович Демків запропонував мені стати відповідальним секретарем клубу творчої молоді. Я відповідав за зустріч гостей, що приїжджали на засідання, домовлявся за нічліг у гуртожитку Інституту вдосконалення вчителів, запрошував учасників на зустрічі в школи і бібліотеки, на підприємства.
Зазвичай в роботі клубу творчої молоді брали участь працівники редакції газети «Ровесник» Павло Бубній, Тетяна Савків, Людмила Овсяна, Богдан Бартків, Данило Теличин. Найактивнішими учасниками «Сонячних кларнетів» були Георгій Петрук-Попик, Ганна Гуска, Павло Лежак, Богдан Бастюк, Олександр Бугай, Анатолій Заблуда, Богдан Мельничук, Зіновій Кіпибіда, Петро Сорока, Ярослав Ремінецький, Іван Демчишин, Олег Герман, Степан Лисий, Володимир Дячун, Ганна Литвин, Левко Крупа, Валерій Лісовий, Алла Мироненко, Орест Глубіш, Антон Гриб, Василь Драбишинець, Тарас Окшинський, Іван Дмитрик, Ігор Фарина, Ольга Кушнір, Леся Романчук, Петро Кравчук. Зрідка навідувалися на заняття Віктор Литвинчук, Євген Зозуляк, Олег Дзісяк, Зіновій Гуцайлюк, Ярослав Сачко. Допускаю, що чиєсь прізвище міг і упустити, особливо тих колег, чиї твори не обговорювалися на засіданнях.
Зустрічі з Василем Ярмушем почастішали. Зараз важко пригадати проблематику наших розмов. Найчастіше обговорювали літературні події у Києві, Львові, Тернополі, нові публікації тернополян на сторінках всеукраїнської періодики, роботу Клубу творчої молоді у Львові. Ділилися думками про нові книги, які з’явилися і збурили громадську думку – Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Олійника, Григора Тютюнника, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука. Він розповідав, як разом із Євгеном Безкоровайним приїздив на сесії до Львівського університету, де вони студіювали журналістику, з пієтетом згадував своїх львівських викладачів Володимира Здоровегу, Івана Дорошенка, Івана Денисюка. Часом він говорив про свої нові твори і хотів, щоб усе на світі цвіло й сміялося вустами троянд, які він так любив.
Він щомиті тікав від спокійного берега життя десь на середину гомінкого Серету, де клекотіли хвилі і вітри, бо не міг жити без руху, без праці.
Я не можу стояти осторонь,
Коли поруч кипить робота.
Мені треба робочого простору,
Хочу вмитися сьомим потом.
Згодом мене прийняли на роботу до редакції газети «Ровесник». Двері кабінету відчинялися і входив високий і стрункий Василь Ярмуш, неодмінно в чорному костюмі і білій сорочці. Обличчя було задумане, чорне волосся акуратно підстрижене. Трохи жовтий, худий. Його профіль нахилявся до вікна, верхньої обличчя частини я не бачив, а нижня була позначена затерплим болем.
– Пане Олександре, ах, я відриваю вас від роботи, простіть мені, я чоловік, я маю нерви і часом на мене напливають хвилини, коли моя душа почувається самотньою.
– Ні від чого ви мене не відриваєте, для мене велика честь знову зустрітися з вами і ще раз скупатися в багатстві вашої душі.
Часом він приходив із дружиною Марією, вона сідала на крісло обіч нас, але в розмову не втручалася. Я вслухався у його слова, і мені здавалося, що моя душа – лише один тон цієї величної мелодії, яку вихлюпує цей чоловік і хочеться злитися воєдино з його барвистим струменем.
– Пане Олександре, у майбутньому ви стане великим чоловіком, а я вже вступлю на нову дорогу, досі мені не знану.
Я заспокоював його, запевняв, що в нього ще довга земна дорога і він ще встигне написати чимало гарних речей. Мене обгортав сум і вражало те, як він вимовляв слово «у майбутньому», бо здавалося, що він зі мною тут розмовляє, а його час стрімко відходить і минає.
Чия це музика плаче й сміється в ньому, чия це музика восени нагадує йому про весну, а вночі – про сонце і краплинами крові пише вірші про людське щастя?
Часом я почував ніяково, бо не міг пояснити йому, чому в тому чи іншому вірші, скорочено строфу, виправлено рядок, або чому деякі твори газета взагалі відмовилася друкувати.
Він відгортав швидким рухом волосся з чола і сміявся:
– Знаєте що? Зробіть мені таку ласку і не пояснюйте нічого. Я розумію вимоги газети, а ненадрукований вірш – це як птаха без гнізда і колос без борозни.
Одного разу він приніс до редакції невелику повість. Я вже не пам’ятаю назви. Йшлося у ній про вибір життєвого шляху молодою людиною, її високі пориви і слабке здоров’я, що підточує ці пориви зсередини. Спершу повість прочитав я, вона мені видалася автобіографічною. Потім її прочитали Борис Демків, Богдан Бартків і Данило Теличин. Обмінялися думками і зійшлися на тому, що вона дещо розтягнута й описова, отже можна надрукувати окремі фрагменти. На одному із засідань клубу оголосили, що Василь Ількович запропонував цікаву повість і фрагменти з неї з’являться у газеті.
Та сталося непоправне. Через кілька днів я повернувся з відрядження і виявив, що повісті нема. Спершу навіть подумав, що автор забрав рукопис, щоб його доопрацювати, бо він уже знав про нашу оцінку. Та у розмові з ним виявилося, що рукопису (а точніше – машинопису) він не брав, і взагалі повість була надрукована лише в одному примірнику. Ніхто з працівників редакції не знав, куди дівся рукопис. Виникло дві версії: 1) що його вилучили з редакції співробітники КДБ або наближені до них, які надто опікувалися творчістю поета і, звісно, знали про все, що діялося в редакції; 2) що рукопис взяв хтось із недоброзичливців, щоб скористатися чужою працею. Залишалася надія, що в архіві автора зберігається чернетка твору.
Звісно, я вибачився перед автором за крадіжку, пояснив, що могло статися, але ця подія болісним зойком обізвалася в його душі, засмутила мене і всіх працівників редакції. Той смуток і досі лежить важким каменем на серці.
Але Василь Ількович на це не зважав, його життя минало, ніби безпечний сон, мить сумнівів, радощів і болю. Смисл людського життя йому відкривався на шляху до чудес оновлення світу, до центру небес. Життя поета не знало спокою, фантазія переносила його від пекла до раю. Він вів свій танець, зодягнутий в одежу слова. З’являлися його нові вірші, гуморески, замальовки, в газеті «Шляхом Ілліча» він опублікував свою п’єсу про життя молоді на селі. При цій же редакції вів літературну студію «Розмай».
Ішов назустріч вітру, на побачення з небом, ішов наперекір своїй хворобі, в душі його народжувався непослух, що вів дорогами почуття. Світ ставав для нього взаємоперетворенням дня і ночі, мовчання і слова, згасання і сяяння. Записав у щоденнику за 15 грудня 1972 року: «А я ще міг би жити й жити, писати, кохати, сміятись… О світе, зелений мій світе, чому ти став для мене ешафотом?» («Сова», 1999, №3).
22 вересня 1976 року його не стало. Звістка про це надійшла до «Ровесника» із запізненням. Від імені редакції я написав некролог, щоправда, його так відредагували, що неординарного поета, живу і повнокровну людину заступили штампи: «комсомольський поет», «співець комсомольської юності» і т.д. Некролог опублікували 7 жовтня, а 9-го я виїхав у с.Денисів Козівського району на 90-літній ювілей Іванни Омелянівни Блажкевич, щоб сказати їй, що вже нема Василя Ярмуша, який ще недавно з Миколою Николином і Левком Крупою відвідав її хату і читав їй свої вірші.
Коли за плечима з’являється ніч, то над джерелами сходить сонце, осяває миті і століття, осяває безпечальне життя бульбашки на воді і нагадує про могутню пристрасть, вкладену у вірші.
У 1978 році рада літературно-мистецького клубу «Золотий вересень», що був створений з ініціативи Тернопільського міського відділення товариства книголюбів, картинної галереї краєзнавчого музею і міської центральної бібліотеки, вирішила і висунути книги Василя Ярмуша «Казка про тебе» і «Граніт і полум’я» на здобуття обласної премії імені Степана Будного. Обговорили це питання Роман Гром’як, який був головою клубу, я та Ігор Ґерета (два його заступники). Всю підготовку висунення я взяв на себе. Підготував відповідне подання, у якому коротко схарактеризував творчість передчасно згаслого поета, виніс на засідання ради і оформив відповідну ухвалу.
Сама процедура висунення відбулася в картинній галереї 28 липня 1978 року, на вечорі, присвяченому 125-річчю від дня народження Вінсента Ван Гога. Після того, як мистецтвознавець Любов Венгер виступила з рефератом про художника, актори театру Іван Ляховський, Вячеслав Хім’як, Марія Ластівка, Алла Мельник, Лілія Білоусова прочитали вірші Федеріко Гарсіа Лорки, Богдан Гнатишин іспанською мовою виконав його баладу «Місяцівна», Віктор Литвинчук розповів про його життя і творчість, а Борис Демків ознайомив присутніх із своїм віршем, присвяченим Лорці, настала музична пауза. Інструментальне тріо у складі артиста Київського камерного оркестру Богдана Субчака (перша скрипка), оркестранта нашого театру Володимира Лотоцького (друга скрипка) та викладача музичного училища імені Соломії Крушельницької Романа Теленка (віолончель) виконало твори Моцарта, Гайдна, Баха. Після цієї благодатної музики я зачитав подання про висунення книг Василя Ярмуша «Казка про тебе» і «Граніт і полум’я» на здобуття обласної премії імені Степана Будного і ухвалу ради. Всі учасники ради підтримали це рішення.
Подання під назвою «Вперед, юнацька бригантино!» було надруковане в газеті «Ровесник» за 19 жовтня 1978 року. Звісно, у ньому чимало риторики, та все ж один абзац із того документа варто зацитувати: «Як і Степан Будний, Василь Ярмуш передчасно помер. але залишилося поміж нас написане ним. Поезії Василя – немов будівничі: працюють, муруючи у наших серцях світлі споруди Добра, Справедливості, Людяності, Любові, кличучи на подвиг в ім’я майбутнього» («Ровесник», 1978, 19 жовтня). Про висунення збірок на обласну премію прозвучала інформація по обласному радіо, з’явилися повідомлення у газетах «Вільне життя», «Ровесник», «Шляхом Ілліча».
Документи про висунення я належним чином оформив і подав до обкому комсомолу, однак премії йому не присудили.
На вересень 1981 року припав ювілей Василя Ярмуша. 19 вересня газета «Шляхом Ілліча» вмістила добірку його віршів з моєю передмовою, у якій, зокрема, були такі рядки: «Сьогодні Василеві Ярмушу мало б виповнитися сорок… Його життя було коротким, як спалах метеора, що черкає по небозводу вогнистою рискою і залишає по собі яскравий слід… Як і його вчитель і побратим Степан Будний, Василь Ярмуш пішов од нас у розквіті сил, молодий, енергійний, залишаючи недописаною казку про нашу дійсність». А наступного дня, тобто 20 вересня, добірку його віршів у газеті «Вільне життя» представив Борис Демків.
У селі Острів, на батьківщині поета, відзначили його ювілей. Про нього у моєму щоденнику залишився такий запис (від 20 вересня 1981 року): «Ми з Демковим, Петруком-Попиком в Острові, селі, в якому народився Василь ярму. Василеве село в затонах вересневої природи справді видається островом, воно не тільки дало світові Ярмуша – обдарованого поета-самородка, який у силу свого таланту і знань творив прекрасне, воно ще й прищепило своїм мешканцям велику любов до поезії, до творення духу людського. Ми були на цвинтарі, де над прахом поета звівся мармуровий пам’ятник, а учні школи співали біля нього пісні на Василеві слова, у клубі, де всі так принишкло й гостро слухали виступ кожного з нас, у батьківській хаті Василя, де на подвір’ї розкинула віти пишна калина, а в кімнатах стояв аромат осінніх яблук; ми милувалися чарівними низовинними пейзажами села, лукою спокійної ріки, – і з кожного погляду односельців поета, їхніх розмов, жестів і натяків не важко зрозуміти, яке в цих людей загострене відчуття краси – і природної, і духовної, і суспільної. Неозброєним оком видно, що над Островом пломеніла зоря Василевого таланту».
Він писав сонячним променем на небі про любов і надію, не маючи надії прожити довше. Краса і мужність слова – ось його пригощення для всіх, хліб – печаль, а вино – розлите полум’я надвечір’я. Він вів свій танець, зодягнутий в одежу слова. Хмари для нього були не квіти на небі, а наші діти й онуки, які ще в дорозі, поспішають, але неодмінно прийдуть на свято поезії.
Олександр Астаф’єв (Київ)