Романові було чотирнадцять, коли вперше зустрів Софію. Того дня мати відправила його до лісу по тернові ягоди для наливки. Трохи покомизився, хотів схитрувати й чкурнути до хлопців на стадіон, де збирались поганяти м’яча. Але ненька суворо зсунула брови на переніссі (а це не віщувало нічого доброго!), тож скрушно зітхнув, узяв відро й почимчикував виконувати материн наказ…
Тоненьку дівочу постать побачив ще здалеку. Звернув у інший бік, щоб зайвий раз не турбувати незнайомку своєю присутністю. Хвала Богу, терновим заростям не було кінця-краю, та й вродило рясно, аж гілки вгинались під вагою темного соковитого плоду. Спинився біля густо обліпленого ягодами гілля і швидко став оббирати їх у відерце. Повні, налиті нектаром тернини аж лопались, і темні цівки стікали по долонях. Навіть не спинявся, аби витерти. Не до того. Чим швидше набере відро, тим швидше побіжить на стадіон. А мати вдома розбереться, які ягоди цілі, а які не дуже.
Лишилось ще кілька гарних пригорщ – і все. Несподівано лісову тишу розтривожив наляканий зойк. Перекинув відро через руку й щодуху помчав на голос.
Дівчина стояла біля відра, навколо якого порозкочувались темні намистини ягід, а за два кроки від неї, біля старого порохнявого пенька сичала гадюка, високо здіймаючи голову. Не втрачаючи жодної миті, Роман вломив палицю й скочив уперед. Кілька прицільних ударів – і агресивна істота нерухомо застигла в траві. Глянув на незнайомку й ледь стримався, щоб не розсміятись: такий приречений вигляд був у неї, ніби за мить до кінця світу.
̶ Чого так боятись? У нашій місцевості немає смертельно отруйних гадин, – діловито підняв її відро й став пересипати туди свої ягоди.
̶ Та що ти? Не варто. Я ще назбираю, – озвалась тремтячим голосом, підійшла впритул і торкнулась його руки. – Дякую тобі.
Наче струмом вдарило! Здригнувся від того дотику, зиркнув скоса. Гарна яка! Наче намальована. Доросла. Мабуть, років двадцять… Цікаво, з якого вона села?
̶ Софія. А тебе як звати? – вже рівним спокійним голосом промовила.
Спалахнув, засоромився. Так пильно дивилась на нього, аж серце гупало набат. Ледь ворухнув губами:
̶ Роман… Я вже піду. Бувайте.
̶ Куди зібрався? Я нікуди тебе не відпущу з порожнім відром. Ходімо, нарвемо терну, а тоді йди собі.
За роботою розговорилось. Збентеження минуло, й Роман розслабився. Вслухався у її мелодійний голос і ловив себе на думці, що йому страшенно подобається спостерігати, як вправно Софія зриває ягоди – тільки тонкі засмаглі руки миготять. Краєм ока зиркав, як вона раз по раз спиняється й поправляє біленьку хустину на голові, з-під якої постійно вибивались неслухняні пасма темно-русявого волосся. А найбільше бентежила юнака її ясно-синя блузка, верхні ґудзики якої, певно, відірвались, коли Софія продиралась крізь хащі, тож тепер очам відкривалась темна заглибинка між грудьми. Боявся навіть підпускати до себе грішні думки, але гаряча юна кров так нестримно шумувала у венах, що аж дрижаки били. Чого він так реагує на цю дівчину? Досі такого за собою не помічав. Звісно були симпатії. Із сусідкою Нінкою, молодшою на рік, навіть двічі цілувались – у губи, по-дорослому. Але щоб такі відчуття, як зараз – ніколи того не було. Може, він збожеволів? Бо вже навіть не бачив, які брав ягоди та що клав у відро. Так і вхопив колючку. Аж засичав від болю. Тонка цівка крові порснула з пальця, коли вийняв шпичака.
̶ Ото незграба! – Софія рвучко смикнула з голови хустину, відірвала довгу смужку й заходилась мотати рану.
А Романові й зовсім не боліло. Він вдихав тонкий аромат її волосся і млів від кожного дотику теплих дівочих долонь. Ні! Він таки божеволіє… Легко відсторонився.
̶ Та досить! Дякую. Але не треба так хвилюватись через якийсь нікчемний укол. Я ж не смертельно поранений.
̶ Не підскакуй, горобченя! – зачарувала ямочками на щоках.
Ох, яка ж вона гарна! Аж світиться. І те сяйво запалює, пронизує серце, торкає найпотаємніші струни його ліричної душі… Захотілося бігти на край світу, аби лиш подалі від її іскристих очей, кольору стиглого терну. У голові макітрилось. Все! Треба йти додому. Ця спокуса в легкій картатій спідничині до добра не доведе… Швидко розпрощався і не пішов, а майже побіг додому.
У грудях пекло, ніби хтось жар роздмухував. Може, насправді, він просто застудився?.. Та ця версія відпала, щойно знову думками вернувся до лісу. Софія… Найкраща з усіх. Невже закохався? Аж самому від того лячно. Навіть на футбол іти перехотілося…
Удома одразу заховався у своїй кімнаті, ввімкнув старенького транзистора й горілиць розкинувся на дивані. Перед очима знову вималювався образ Софії. Добре, що хоч дізнався, з якого вона села. Двадцять хвилин покрутити педалі велосипеда – і він на місці. Але що скаже? Був неподалік і вирішив завітати в гості? Нісенітниця. Одразу здогадається, висміє недорослого парубка. Та й у такої красуні, мабуть, є кавалер… Від тих думок замлоїло в грудях аж до гіркоти. Ліпше було не йти сьогодні до лісу. І все – через материні забаганки! Вічно їй щось заманеться і всі навколо мають підлаштовуватись. Інакше – шторм і катастрофа із жертвами…
Кілька днів потому темний, як грозова хмара, никався господарством і не знаходив собі місця. Усі думки – біля Софії. Усюди = її темні намистини очей ввижалися. Не витримав, запитав:
̶ Мамо, терну більше не треба?
Та лише здивовано поглянула на нього й заперечливо хитнула головою. І що ж це коїться із хлопцем? То ледве випхала з дому, щоб до лісу сходив, а тут раптом сам проситься. Дивина – та й годі!..
Наступного ранку ще й сонце гаразд не прокинулось, а Роман уже був на ногах. Швидко впорався зі звичними справами й подався з дому, кинувши на ходу батькам, що йде з товаришами на риболовлю. А сам підбігцем поспішав до тернових хащів. В душі жевріло сподівання на омріяну зустріч. Якась невідома сила штовхала у спину, й хлопчина пришвидшував крок, ніби боявся спізнитися. Головне, аби й вона була там…
Немає… Уже кілька разів поспіль обійшов ягідники, але Софії не було. От дурень! Вже геть клепки розгубив. Весь розум стратив… Пекучі думки обсіли, як мухи у спасівку. Одна кусючіша іншої. І не було тому ради ніякої. Лише сам біль, що сталевими кігтями вчепився у серце…
Важко плутав ногами додому. Що робити? Єдине, що міг, – поїхати до Софії. Але що скаже, як приїде? От халепа! Понад усе на світі хотів забути ту зустріч. Та все – марно… Певно, доля вирішила поглузувати з нього, коли звела зі старшою дівчиною, котра ніколи й не гляне на такого малолітнього парубка. Хоч він і мав вигляд старшого за свій вік, бо був високим і широкоплечим, та й м’язи на руках аж грали. Хоч і Софія здавалася поруч із ним малим дівчиськом, але ж знав, що варто йому лише натякнути про свої почуття, як буде нещадно осміяний…
***
Трохи вивільнився з полону гірких думок лише з початком навчального року. Час постійно стискав у щільні рамки та ще й спортивні тренування майже щодня – серце трохи заспокоїлось. Незабаром мав відбутися футбольний турнір серед шкіл району, тож Роман посилено готувався, бо був одним із кращих гравців шкільної команди. На страждання майже не лишалось часу…
На змаганні познайомився зі Стасом. Щирий і привітний хлопчина, ровесник Романа, мешкав, як виявилось, у тому ж селі, що й Софія. Розговорились. Знайшли багато спільних уподобань. І вже за місяць були чи не найліпшими друзями. Якось Стас під час чергового візиту до Романа поцікавився:
̶ Коли вже ти нарешті приїдеш до мене в гості? Мама стільки разів запрошувала на пироги, а ти все віднікуєшся. Даремно. Якби ти знав, яка смачна у неї випічка!.. Приїжджай. Бо почну ображатися…
̶ Ну, якщо й справді пироги неймовірно смачні – тоді чекай в неділю в гості, – засміявся Роман, а подумки вже уявляв омріяну зустріч із Софією (бо досі ніяк не наважувався).
Початок листопада тішив запізнілим осіннім теплом. І хоч ранки вже дихали зимою, але вдень світило таке ясне сонце, ніби на календарі було літо… Роман весело крутив педалі велосипеда, а душа ладна була пуститись гопака від радості. Сьогодні ж нарешті зможе побачити її…
Стасик виїхав йому назустріч. Безтурботну розмову про футбол Роман зненацька перевів у інше русло.
̶ Слухай, давно хотів спитати, чи далеко від тебе живе Софія? Вона на кілька літ старша, така темно-русява, невисока…
̶ А-а-а! Так це ж моя сусідка. А чого розпитуєш? – товариш пильно прикипів до нього очима.
̶ Наші матері колись разом навчались у технікумі, то мама попросила, щоб передав привіт, – збрехав і оком не моргнув…
Стасова ненька й справді випікала неймовірно запашні, солодкі й смачні пироги. Роман ніколи таких не куштував. Тож із насолодою сьорбали чай і весело гомоніли про всілякі шкільні пригоди і витівки. З вікна кухні було видно чепурну оселю Софії. Роман крадькома зиркав у той бік і вже не міг дочекатись заповітної миті зустрічі…
Сонце о цій порі року не довго ніжиться на безкрайньому простирадлі неба. Тому незагайно вже позіхало на горизонті, ладнаючись до сну. Роман також зазбирався додому.
̶ Я проведу, – товариш накинув куртку.
̶ Не варто. Мені ще ж треба зайти до твоїх сусідів.
Подякував за гостинність і почимчикував. Але чим ближче підходив до її оселі, тим більше тремтіли ноги від хвилювання. Куди ж ти сунешся, телепню? Картав сам себе, але не зупинявся…
Софія дзенькала відрами коло криниці. Він зачаївся у бузинових кущах по той бік шляху й тихо спостерігав за дівчиною. Раптом вона засміялась:
̶ І чого це ти там сидиш? Вирішив у хованки погратись? Виходь, я тебе бачу…
Паленіючи від сорому, видряпався із кущів і боязко підійшов до воріт. Ронив погляд собі до ніг, а слова застрягли в горлі.
̶ І яким вітром тебе сюди занесло? Приїхав на мене подивитись? Чого мовчиш? Ой, не можу! Яке ж воно недорікувате! Хлопчисько…
Підійшла так близько, що відчув її тепле дихання. Поправила йому шапку, ховаючи червоні від збентеження вуха. Закліпав довгими пшеничними віями, хапливо усміхнувся.
̶ Чудо ти горохове! Пішли, чаєм напою.
Слухняно подибав слідом. За кілька хвилин гарячий духмяний напій трохи відігрів його закляклі від страху губи, і мова прорізалась.
̶ То може скажеш нарешті, чого ти тут? – лукаво вигнула тонкі брови.
̶ У друга був… Стаська… Побачив тебе… е-е-е… вас… Хотів привітатися, – лепетав, а в самого щоки аж палали.
̶ Чого вчепилась до хлопця? Ото вже сорока! – штрикнула її в плече мати, що саме розпалювала в печі.
̶ Хіба ж я кажу щось погане? Просто хочу трохи його розворушити, а то ніби кілка проковтнув.
Сутінки зазирнули у вікна сірими, вогкими від туману очима. Час вже було поспішати додому, там, певно, батьки хвилюються. Роман подякував і вийшов на вулицю. Софія ступала слідом. Так дійшли аж до краю села. Зупинились. Дівчина зазирнула йому в очі, торкнулась щоки.
̶ Ти гарний. Жаль, що надто зелений…
̶ Чого – зелений? Я вищий від тебе на цілу голову. І вуса вже ростуть, – раптом осмілів від дотику її теплої долоні.
̶ О! Якщо вже навіть вуса ростуть – тоді справді дорослий! – розсипала срібне намисто сміху.
Роман не витримав. Пожбурив велосипед, згріб її в обійми і прикипів до солодких омріяних вуст… Навіть не пручалась. Лиш здивовано округлила очі. А за мить коли, злякавшись власної сміливості, відпустив, прошепотіла:
̶ Не треба… У мене є наречений. Пробач мені, хлопчику…
Пішла. Лишила по собі лише терпкий аромат осені і солодкий присмак тернових ягід на губах… Люто шарпонув свого двоколісного друга, скочив і помчав швидше вітру. Холодне колюче повітря висікало сльози на очах. У голові так гупало, що навіть власних думок не чув. У вухах лунало: наречений, наречений… Вона скоро вийде заміж… За іншого… От щоб так одним махом полетіти сторч головою! Тоді б не боліло так серце, було б усе байдуже…
***
Зима скувала землю лютими морозами, позамітала дороги снігами, вчепилась крижаними пальцями Романові в душу. Змарнів. Зчорнів. Мати стурбовано тулила руку до синового чола – чи ж не захворів?
̶ Що тобі болить, синку, – зазирала у вічі.
̶ Нічого…
̶ Облиш. Перехідний вік, – махав рукою батько, і всі розбігались у справах.
Якби ж знали вони, що той вік минув у Романа відтоді, як уперше загорілось кохання у серці! Він уже не хлопчисько, що скубе однокласниць за кіски. Він – дорослий, бо й кохає по-дорослому. Так, що жити не може без неї! Те почуття висотувало сили, спивало душу, здіймало до небес і жбурляло в провалля. І не знав він, коли буде край тим мукам, тому спопеляючому болю… Лише з кожним днем танув, мов свічка…
Весна набубнявіла брунькою свіжості, сонця й тепла, по-змовницьки підморгнула синіми вічками пролісків, пошарпала холод веселим пташиним гомоном – і все раптом ожило, стрепенулось ніжним паростком. Лиш Роман, похмурий, як сіре зимове небо, байдуже проходив повз ту красу. Від Стаса дізнався, що після Великодня Софія виходить заміж…
Добігав кінця квітень. Будинки тонули у морі квітучих садків. Ген до виднокола стелилися зелені килими соковитих трав і озимини. Напоєне пахощами й солодким нектаром повітря щемом проймало душу… Роман думав, що з часом не так болітиме, бгав свою тугу в кулак і ховав від сторонніх очей. Ніхто не побачить, як йому погано!..
… Бузинові кущі надійно ховали. Густе листя обступало з усіх боків, торкалось гарячого чола. Його лихоманило. Запаленими червоними очима аж до болю вдивлявся у двір Софії, де витанцьовували весільні гості. Молода, у довгій білій сукні і мереживній намітці щасливо усміхалась, кружляючи у вальсі з високим чорнявим чоловіком. Своїм чоловіком. Тим, хто вкрав її у Романа… Назавжди… Якби міг, то вчепився б йому у горлянку! Але тоді Софія буде нещасною. А цього Роман ніколи не допустить…
Ніч сповивала землю темним шовком, а весільні музики й досі не вмовкали. Роман ніби закляк у своєму сховку. Онімілими пальцями прогортав бузинове галуззя, аби хоч іще раз поглянути на кохану, увібрати очима кожну рисочку її обличчя, подумки припасти до повних соковитих вуст… Плакав, як дитя. Витирав рукавом гарячі солоні патьоки й гірко схлипував. Почувався таким безпорадним, що ладен був вити, мов безпритульний пес. І лише виплакавшись, відчув маленьке полегшення. І виснаження… Знесилений до краю, спустошений і самотній, він поплентався додому близько опівночі…
***
… Коли Романа призвали в армію, батьки поскликали на проводи ледь не все село. Гордились, що син здобуватиме військові навички. Хто ж тоді знав, що через рік він потрапить у справжнє пекло розжарених пісків Афганістану…
Удруге за своє молоде життя гірко плакав біля холодної цинкової труни, яка ховала від очей тіло його вірного товариша Стасика. Витирав брудними руками каламутні рівчаки сліз, що мішались із сірим пилом на щоках, і не міг, не хотів збагнути, кому потрібна ця війна, яка забирає в людей найдорожче, яка не залишає вибору ще зовсім молодим хлопцям і спрагло ковтає їх одного за одним. І все – через диявольські амбіції сильних світу цього, котрі не можуть поділити землі, гроші, владу… От тільки не вони ризикують власним життям, і не їхні діти глитають пісок війни, змішаний із кров’ю і смородом смерті… Нехай Бог їх усіх скарає!!!
Одного із безкінечних задушливих вечорів їхній підрозділ потрапив у засідку. Смерть зібрала щедрий урожай. Романа вибуховою хвилею відкинуло вбік. Уткнувся в гарячий пісок перекошеним від болю обличчям і втратив свідомість. З розшматованої ноги витікало життя…
Темні тернини сяючих очей Софії були так близько, що мало не задихнувся від щастя. Вона зовсім поруч! Вона – тут, із ним… Хотів доторкнутися до смаглявої щоки – щезла. Розпачливо застогнав…
̶ Тихо, тихо, синку! Лежи спокійно. Все буде добре, – сивий лікар із опухлими від постійного недосипання очима співчутливо торкнувся закривавленої, чорної від кіптяви руки. – Ніночко, щипці! Тут ще з десяток дрібних осколків…
̶ А що буде з ногою? – прошепотіла медсестра, у котрої на знекровленому обличчі гарячково блищали два великих озера очей.
̶ Врятуємо! Трохи буде кульгати… Але житиме…
Роман марив. Тепла жіноча долоня торкалась його чола, і він ловив ті руки, притискав до грудей.
̶ Софіє… Сонечко моє… – хрипів пересохлими потрісканими губами.
Медсестри вмивались слізьми. Здавалося б, мали вже призвичаїтись до подібного. Але чи ж можна звикнути до такого болю?! Адже в кожного в грудях не камінець, а живе серце…
… Вертався додому. У солдатському наплічнику – нагороди. Соромився виставляти їх на показ. Відзнаки – це добре, але не з тієї війни, в яку втягнули кремлівські жорна… У короткому волоссі ще молодого хлопця сріблились сиві нитки болю. А очі!.. Глянеш у них – і злякаєшся. Ніби в старого діда, що вже вік прожив. Ніби вже за плечима не речмішок, а багаж усіх тих пекельних днів і ночей, коли смерть не в спину дихала, а зазирала в самісінькі зіниці…
Нога страшенно боліла. Кожною клітинкою, кожним нервом… Та хвала Богу – не протез. Якби тоді не підоспіла допомога, то не відомо, чим би все закінчилось… А так не лише ногу врятовано, а й саме життя…
***
Мати впала на груди й голосила так, що всі сусіди позбігались. Гладила шорсткі неголені синові щоки, ловила за руки, цілувала кожен пальчик. І марно він силкувався звільнитись від її залізних обіймів! Не відпустить! Нікому не віддасть свою кровинку. Живий додому повернувся. Почув Господь її молитви…
Батько розчулено кліпав очима, соромлячись власних сліз, хилив додолу зовсім посивілу голову й беззвучно ворушив губами, говорив сам із собою. А коли підступив ближче до сина, то раптом упав на коліна й обійняв його за ноги. Плечі здригались від плачу…
Поволі приходив до тями. Удома, як кажуть, стіни лікують. Саме квітував травень, розливаючись білопінною красою і неймовірним ароматом. Розмірено гуділи бджоли, і Роман із насолодою вслухався у ту наймилішу у світі мелодію рідного дому. Годинами просиджував на лавці під старою яблунею і дихав… дихав… дихав… Не міг надихатись чистим п’янким повітрям…
Як трохи оговтався й набрався сил, то вирішив відвідати останній спочинок Стаса. Може й Софію вдасться зустріти…
День видався погожим і теплим. Одягнув легкий спортивний костюм і попрямував у сусіднє село. Жаль, що не може їхати велосипедом. Нога не дозволяє… Довелося скористатися вже звичним костуром. Іншої ради немає… Ішов і безтурботно насвистував. Так, наче й не пекла болем нога, наче й турбот зроду не було ніяких. Ніхто не має бачити, що йому важко.
Хоч і не далеко йти, але засапався. Великі краплі поту рясно зросили чоло. Спинявся. Витирав ту росу тонкою білою стрічкою. Це нею колись Софія перемотала пальця. Весь час беріг її, як талісман. Усю війну пройшла разом із ним… Комусь скажи – висміє. А Романові той клаптик тканини ще й досі пахне солодким терном…
У руці тихо погойдувались тюльпани. Ці квіти дуже любив Стас. Навіть там, у миті спокою, він постійно згадував, як мама перемацувала руками кожну цибулинку, перетирала пальцями грудочки й обережно вкладала в землю безцінний скарб, що згодом проростав неймовірно прекрасними квітами. І саме їх тихцем зривав Стас, коли йшов на побачення із коханою Тетянкою…
Біля порогу великого ошатного дому стояла сива жінка в темному одязі. Її згорблена худа постать навіть зблизька не нагадувала матері Стаса. Але це була вона. Кожна зморшка дихала скорботою, а з очей вихлюпувався такий сум, що Роман ледь не задихнувся від болю. Тихо погукав від воріт. Підійшла. Довгим тужливим поглядом вивчала його обличчя і раптом вибухнула плачем. Із хати вибіг наляканий батько…
Сиділи за столом, роздивлялись світлини. Згадували. Ось тут Стасові лише рочок. Кумедний, правда? А тут він у перший клас пішов. А це – шкільна футбольна команда, Стас – посередині, із кубком. Ось вже випуск. Такий він тут гарний, дорослий, у костюмі з краваткою… А це вони з Тетянкою. Останні знімки… Більше немає…
Стояли утрьох біля останнього прихистку Стаса й не ховали сліз. Роман вдивлявся у портрет на граніті: сяючі очі, щира усмішка, високе чоло із хвацько зачесаним хвилястим чубом… Друже, друже… Якби ти знав, як не вистачає твоїх жартів і розмов про футбол! Подивись, як постаріли твої батьки. А Тетяна щодня бігає на цвинтар, не може тебе забути. І не забуде… Навіть якщо й матиме родину, дітей – все одно ніколи не викреслить тебе зі спогадів. Бо ти був справжнім, надійним, вірним, а в грудях билося таке велике серце, що здатне було обійняти весь світ… Кажуть, що Бог найкращих забирає до себе ще молодими. Може й так… Але від того не легшає…
***
Додому повертався аж післяобідньої пори. Ноги самі понесли повз будинок Софії. Накульгуючи, підійшов до залізної брами. Нерішуче топтався на місці, не знав, що робити.
̶ Кого ви там виглядаєте? – вихопив із полону думок жіночий голос.
Озирнувся. Опасиста молодиця уважно роздивлялась Романа меткими маленькими очицями.
̶ А Софія тут живе?
̶ Так. Але зараз не вдома. На ринок поїхала, в місто. Мусить бідолашна торгувати. Ох-ох! Така гарна, хоч з лиця воду пий, а долі доброї не має. Такою завше говіркою була, веселою. А це ходить, як у воду опущена.
̶ А що сталось? – похололо в Романа на серці.
̶ А те, що за нелюда заміж вийшла. Так бив її, що місця живого не було. Не витримала й розлучилась із тим чортом. Тепер сама двійко діточок на ноги ставить. Добре, хоч батьки живі-здорові. Все ж їй підмога. Бо важко було б. Ой, важко!
Роман упіввуха слухав охочу до балачок жінку, а в самого душа то розгорталась, то у вузол зв’язувалась.
̶ Коли автобус приїде? – запитав у співрозмовниці.
̶ Та через півгодини вже буде на зупинці…
Він швидко пішов геть, продірявлений чіпким поглядом балакучої сусідки.
Автобусна зупинка була безлюдною. Сів на запорошену пилом лавочку, закурив. Нервово струшував попіл тремтячими пальцями, тамуючи шалений гопак розбурханого спогадами серця…
Старий великий автобус голосно чхнув і заскрипів гальмами. Із відчинених дверей вигулькнула знайома постать. А вона не змінилась. Така ж вродлива й струнка. Немає лише колишньої безтурботності в очах. Самим смутком вони обкипають…
̶ Софіє… – тихо позвав.
Глянула. Скам’яніла. Важкі сумки випали з рук. Прикипіла очима-тернинами до Романа, ворушила губами, намагаючись щось сказати. Подивилась на костур у його руці й заплакала. Підскочив. Обійняв. Збирав губами росинки сліз із коханого обличчя й шепотів, мов у знетямі:
̶ Ніколи, чуєш, ніколи тебе від себе більше не відпущу! Софіє, Соню, Сонечко… Кохана моя дівчинко…
̶ Я ж старша… У мене двоє дітей… Що люди скажуть?
Ще тісніше притиснув її до грудей і мовив радісно:
̶ Скажуть, що я – найщасливіший у світі, бо Господь насипав мені повні пригорщі солодких тернових ягід…
̶ Яких ягід? – не зрозуміла Софія.
̶ Я знаю – яких…
Ірина Ясінська.