Голодомор 1932-33 рр. письменники осмислюють як геноцид проти українського народу, національну катастрофа, її переконливо описують та інтерпретують Улас Самчук, Юрій Клен, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Ігор Качуровський, Василь Чапленко, Ольга Мак, Яр Славутич та інші. Українська література розкриває головні причини голодомору: 1) трагічні наслідки панування тоталітарного радянського режиму, 2) патологічне бажання Сталіна запровадити систему необмеженої особистої влади, 3) масові репресії, тюрми, спецпоселення, 4) свавілля партійно-радянської номенклатури та командно-військового складу, 5) повстанський рух та опір проти насильницької колективізації, 6) загострення криміногенної обстановки, 7) нереальні плани хлібозаготівель, 8) партійна чистка та інші.

До теми голодомору в літературі зверталися у своїх працях Френк Сисин, Іван Бугієвич, Іван Дзюба, Яр Славутич, Остап Тарнавський, Леонід Плющ, Роман Кухар, Володимир Погребенник та інші.
Однак більшість цих праць мають фрагментарний характер, давно назріла потреба подати цілісну картину страшної трагедії українського народу, трагедії, яка віднайшла своє віддзеркалення і в національній літературі.
Тема голоду знайшла свій вияв у “містичному епосі” Василя Пачовського “Золоті Ворота”.
Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора поема мала складатися з трьох частин: “Пекло України”, “Чистилище України” та “Небо України”. Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок “Божественну комедію” Данте. “Історичне тло “Золотих Воріт” — події в Україні 1917—1922 рр., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень. Марко Проклятий — центральний персонаж поеми (у першому варіанті твір мав назву за іменем цього героя). В українській літературі ця постать зустрічається не вперше. Багато років збирав уламки переказів про Марка Проклятого Олекса Стороженко і створив у 50-60-х роках XIX ст. повість “Марко Проклятий”
Філософське ядро створеного В. Пачовським образу Марка Проклятого — у дворушності його натури. Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Махно, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та інші. З великою силою мовби вихоплено з широкої панорами української дійсності конкретні фрагменти життя України після того, як “звалився руський цар”: битви із звитягою й поразками, голодом на селі, що наче віщував голодомор 1932-1933 рр. тощо. За життя письменника його монументальний твір не знаходив розуміння й схвалення серед української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність його задуму, був український філософ Вячеслав Липинський.
До теми голодомору звертається Павло Тичина у вірші “Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку”, де показує явище канібалізму: мати зварила у горшку дитину.
Очима так дико по хаті і кинулась вся
до синочка, голівку вона йому гладить
і ротика стулює міцно; заплакала б тяжко —
не може,
лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе!
Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну,
її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать
заважають.
Мотиви голоду звучать і в творі Павла Тичини “Чистила мати картоплю”, який має підзаголовок “Уривок з поеми” і датований 1920-1925 роками. Цей твір був надрукований в альманасі “ВАПЛІТЕ” за 1926 рік. Остап Тарнавський пише: “Тодішній голова Раднаркому Влас Чубар у газеті “Комуніст” особисто розкритикував поета за твір “Чистила мати картоплю”, що його можна вважати виявом решток поетового таланту під бюрократичним наглядом партії й уряду; Чубар звинувачував Тичину не менше, не більше в тому, що він “просовує націоналістичний опій під прапором пролетарської літератури”. Це був удар, що започаткував кризу, яка тривала сім років, упродовж яких Тичина майже не друкувався. Це були роки випробувань і внутрішньої боротьби. Можемо лише жалкувати, що тотальний терор не дозволяв письменникам писати спогадів у ті часи. Тільки вони могли б по-справжньому висвітлити поетичну особистість Тичини”.
Страхіття голоду в Україні в 1921-22 рр., спричиненого війною і плюндруванням чужинців, змалював Олександр Олесь у циклі з п’яти віршів під загальною назвою “Голод”. В першому з них голод персоніфікований у жахливій постаті ненажерливого кістяка, що мандрує просторами України:
І він пішов, нестриманий, полями
До міст, до сіл, до хуторів.
Він нападав на все без тями —
І все без тями гриз і їв…

І враз самий лишився у пустелі.
Всміхнувсь, зітхнув, на гору зліз
1 написав огнем на скелі:
“Хліб, мир і воля — наш девіз”.
У наступних віршах цього циклу поет зображує найтрагічніші вияви голоду на Україні, випадки канібальства, коли божевільні від голоду люди пили людську кров, коли мати варила власну дитину,— картаючи при цьому байдужість світу і брак в ньому людяності.
Є цикл “Голод” і в Григорія Чупринки.
Навіть у Володимира Сосюри, який оспівує революційну звитягу, кохання до жінок-революціонерок і любов до ГПУ (поема “ГПУ”), мотиви голоду також прокрадаються у тканину його революційних творів, зрозуміло, що неусвідомлено, через світоглядний фон, як, скажімо, у його поемі “Оксана”:
Гей, крізь огонь і гул селянська наша доля
з торбинкою блука в тривожних городах…
Там діти по кутках обідрані і голі
й заплакані жінки пожовкли от труда.

Та тільки де-не-де пройме полотна ночі
Якесь передчуття, мов серця перебій…
і знову все шумить, і знову все гуркоче,
мов падає з плачем каміння на гроби…
Свідомо тему голоду описує Володимир Сосюра у романі “Третя Рота”:
“Що я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті — про любов і голод…
І от почався голод.
На вітринах продовольчих магазинів були тільки одинокі білі головки капусти та іноді картоплини.
Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.
По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця».
Мотиви голоду зустрічаємо у поезії Євгена Маланюка. Наприклад, у його вірші “Одсяяло, одсиніло полуднє…”:
Де ж свято барв? Де Жовтня хміль? Нема.
Ось дні грядуть буденні, темні, трудні.
Де вітер рвав, де клекотали рудні –
Там Грудня лід, там тишина німа.

Кощавий голод. Згарища руїн”.
У “Голосах землі” він згадує про смерть дорогих йому людей:
А нещодавно бітько бідний –
Такий сумний, такий трагічний…
Десь, певно, близько й брат, підтятий
Совітським голодом – на смерть”.
А в статті “До проблеми большевизму” Євген Маланюк пише:
“Такі пляновані і масові катівства большевиків, як два зорганізовані большевиками голоди на нашій Батьківщині – рр. 1922 і 1933, що коштували нашому народові 30% його живої сили “знавці” (представники радянської пропаганди. – Авт.) або просто старанно замовчують, або, коли це вже занадто незручно, нахабно і абсолютно безпідставно твердять, що то був голод на терені “цілого” союзу (“цілої Росії”)”.
В експресивній формі відтворює картини голоду поема Івана Крушельницького “З-над прірви” (1931).
Прохожий застогнав, рвонувсь. Підріс.

Глибки болота вгризлись в опух рук,
Голодний рот його над грязею
Хлибнув ріденьку юшку, тухлий мряк,
Пустив між зуби. Смакував її. Стиснув у горлі.
Від шлунка у рот
Між легені у простріл серця — дрож
Пішла. Стремтіли дикі блискавки
Голодного ячання. Голову
Вогнем холодної розпуки — крик
Обняв. Уста розкрились. Зойкнули…
Автор художньо переконливо показує голод, приниження, несправедливість, які пробуджують почуття помсти. За це автор потрапив під приціл пролетарських критиків. Так, один із “вікнівських” критиків звертає пильну увагу на “речі, щодо яких не можна сказати, чи поет може врости в нову класу, в нове суспільство. Споглядальність автора, загальникова фразеологія свідчать тільки про зацікавлення новою для нього екзотичною тематикою без глибокого зв’язку з життям цієї класи, про яку поет пише”.
Євгена Плужника не без підстав вважали «поетом інтелігенції». Певна річ, на роль виразника колективних, групових почувань він не претендував, був у цьому сенсі безнадійним «індивідуалістом». Та все ж Є. Плужник — поет світового болю і болю українського, який умів філософствувати вищою мірою поетично й особистісно; елегійний і іронічний не тільки щодо самого себе, а й щодо своєї доби; внутрішньо надзвичайно делік від риторики, чутливий до фальші, небайдужий до неї.
Тема голоду звучить у кількох віршах Євгена Плужника. У поемі “Галілей” поет каже, що основу його творчості складають чотири теми: “Революція, голод і війни, / І маленького людського серця агонія!”. Ось один із них:
Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…
Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку…
В інших творах: “Долі моєї ціна”, “Сьогодні день, здається, перший влітку…”, поема “Галілей” (“Хлип… хлип… Дайте мені на хліб!”, або: “Трупи, Яких я щодня зустрічаю Після вечірнього чаю На пішоході…”).
Трагічний оптимізм трагічного романтика — ось, мабуть, найкоротша формула світосприймання поета. Світосприймання суперечливого, болісного і все ж глибоко привабливого своєю чесністю, щирістю, відданістю моральному абсолютові.
Особлива позиція й місце в літературі 20-х років належали Валер’янові Підмогильному. У добу експериментування, коли в прозі (її здатній до пошуків частині) перевага надавалася фабулі та сюжету або ж суб’єктивній ліричній імпровізації із структурно підкресленою індивідуалізацією син-таксису та ритмомелодики, він розробляв «традиційну» психологічну, трохи імпресіоністично забарвлену прозу з урівноваженим поєднанням чуттєвої пластики та прозорого раціоналістичного роздуму. Цю позицію він полемічно підкреслив у передмові до збірки «Проблема хліба» (1927), написаній у формі листа до свого друга Є. Плужника, де висловив побоювання, «щоб уся наша література не почала бити в один фабульно-сюжетний барабан».
Оповідання Валер’яна Підмогильного “Собака”, “В епічному бараці”, “Проблема хліба”, що увійшли до збірки “Військовий літун”, 1924 – це твори про переживання приниження людини перед проблемою “хліба”, це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту філософу, доводиться думати про перевагу борщу над студіями Канта.
Не в багатьох письменників вистачало мужності говорити правду. В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця. У незакінченому рукописі “Повісті без назви” (1934) його герой журналіст Городовський проголошує своє кредо митця: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачав блиску…».
Особливо близька була йому тема страждань українcького села (реквізиції, голод, пошесті), його вимирання в лихоліття громадянської війни. Характерно, що й жахи голоду 1921 року він пов’язує з жорстокою утопічністю, ілюзорністю революційних догматів періоду «військового комунізму». Тема голоду розкрита в психологічних оповіданнях В. Підмогильного «Собака», «Життя колгоспників.)
Слово голод було в ті роки — 1932—1933, та й пізніше — заборонене. Преса писала про «прорив» у хлібозаготівлях та про ліквідацію цього «прориву». Але в художній літературі прохоплювалися згадки про голод. Хронологічно, мабуть, найперша з них — в оповіданні Аркадія Любченка «Кострига», опублікованому 11 січня 1933 р. в газеті «Комуніст». У ньому йдеться про селянина, який нібито сам себе і сім’ю морив голодом, закопавши хліб, аби не віддати його владі,— з класової ненависті до неї.
Іван Дзюба в одній із своїх статей довів, що версія про те, що куркулі, «підкуркульники» та просто несвідомі селяни самі себе і свої сім’ї морять голодом задля компрометації радянської влади та політики колективізації використовувалася і в усній пропаганді. В шпальти газет її не пускали, щоб не дати офіційних доказів голодомору. Але в художній літературі вона зрідка зринала. У «сценарії мовного фільму на сім частин» «Пристрасть» (1934) Юрія Яновського і Миколи Бажана, де дія відбувається в трудовому концтаборі на Півночі, про одного із засланих туди «куркулів» розповідається, що «він закопав свій хліб», і «через це вмерли з голоду жінка його й четверо дітей». До речі, в сценарії, перейнятому пафосом більшовицького трудового перевиховання в концтаборі колишніх урків та повій, робиться наголос на тому, що єдиний елемент, який не піддається перевихованню, це, звичайно ж, куркулі, «землеїди невмивані»: «— За що сидимо? — Не покорилися,— шепотів дідок.— І не покоримося…»
Про багатий колгоспний трудодень пишуть у ті голодні роки й інші автори. В оповіданні Михайла Дукина «Восени», датованому саме 1933 р., бригадир мовить, що колгоспники «вже по сто пудів жита та пшениці у коморах на трудодні позасипали». А проте несвідомі колгоспники «жменьками ячмінь крадуть з току». Вкрала й Варка, дружина Сидора. Його реакція на жінчин вчинок бездоганно принципова: «Я піду й скажу!.. Нехай тебе скарають, як хочуть… Я без тебе тисячу разів проживу, а без артілі не проживу… Мені повірять… повинні повірити…»
Знайдемо ці стереотипи в романі Петра Нечая “Поворот”. У повісті Василя Минка “Ярина Черкас” (1936) – все ті ж махінації: ухиляння від хлібоздачі, одруження куркульського синка Із батрачкою з метою приховати експлуатацію чужої праці, створення куркульської лжеартілі. В романі Олекси Десняка «Удай-ріка» (1938) йде у нових формах розбазарювання колгоспної землі, насаджування хуторів, розвиток присадибних ділянок на шкоду колективному господарюванню.
Майже у всіх творах другої половини 30-х років не те що захоплено, а навіть гарячково оспівується щастя колгоспної праці, колгоспного життя і казковий, над усяку людську міру, достаток (хіба що у своєму художньому письмі Олекса Кундзіч у «Родичах» та Кость Гордієнко у «Дітях землі» трохи стриманіші). І ще що вражає — масова танцювальна ейфорія, що охопила українське колгоспне селянство. Танцюють — святкуючи перемогу над класовим ворогом або просто виражаючи нестримну радість причетності до сталінської доби — в «Диктатурі» Івана Микитенка, в «Гопаку» Михайла Дукина, у «Удай-ріці» Олекси Десняка, в колективному збірнику «Ой, чого ти, земле, молодіти стала?» (1938), у кіносценарії «Пристрасть» і п’єсі «Потомки» Юрія Яновського… Ю. Яновський, письменник величезного обдарування і доброї, світлої, романтичної душі, змушений був втискувати свій неповторний художній світ в убогу й людоненависницьку офіційну модель життя. Як страждала, фальшивлячи, і шукала виходу його натура, його художня думка,— можна відчути за його творами на колгоспну тематику, а найбільше, за п’єсою «Потомки» (1940).
Володимир Винниченко у вересні 1933 р. пише відкритого листа до Політбюро КП (б)У, у якому звинувачує Сталіна та Постишева в голодоморі і масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП (б)У. В.Винниченка тепер називають “старим вовком української контрреволюції”, його гонорари за видання конфіскуються спеціальною ухвалою Наркомфіну СРСР, а самі книги вилучаються із бібліотек…
Село непівського періоду з його голодом, смертями, трагедіями змальовує Михайло Івченко в оповіданнях “Землі дзвонять”, “Порваною дорогою”, “Ранок”, що увійшли до його збірки “Порваною дорогою” (1926), вони зображають село непівського періоду.
На початку 1924 р. було надруковано повість “Санаторійна зона” М.Хвильового. Марить минулим редактор Карк, болісно прагнучи з’єднати розірвані історичні зв’язки («Редактор Карк:. «А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця»). Карка, цього сумного дон Кіхота (до речі, образ дон Кіхота — один з наскрізних, поряд із образом Фауста, у творчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе цілі покоління, нічого не змінила на краще: «На цій вулиці, на цім місці — тут тепер міщани проходять, провозять свині з околиці — гурток матросів умирав у нерівній боротьбі з ворогами».
Як відомо, навесні 1933 р. Аркадій Любченко супроводжував Миколу Хвильового у поїздці по українських селах. Про цю подорож, про моторошні враження від картин масового голоду, про розмову в знайомого директора цукроварні Бичка, колишнього українського матроса, де М. Хвильовий чи не вперше висловив думку про свідому організацію голоду і своє рішення ще раз «гайнути проти течії»,— про все це А. Любченко розповів у присвячених своєму другу спогадах «Його таємниця».
До теми голодомору звертається і Григорій Косинка (оповідання “В хаті Штурми”, “Змовини”). Характерно, що всі створені Косинкою герої – вдови, що наштовхує на асоціацію з фольклорним образом “вдови-України”, голодної, окраденої.
Тодішню правду про село вражаюче передано у трагедії Миколи Куліша «97». Існувало кілька редакцій тексту п’єси і кілька варіантів її фіналу. Була неавторизована редакція театру ім. Івана Франка; редакція, подана автором до друку у 1925 р., перероблена редакція 1929 р., був березільський варіант (1932 і 1934). При порівнянні двох варіантів фіналу завжди робилися висновки щодо більшої психологічної довершеності «ідеологічно витриманого» фіналу. Але сам драматург був незадоволений режисерськими змінами у фіналі. «Фінал може бути тільки один,— писав він Іванові Дніпровському 10 грудня 1924 року,— загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І-коли хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не переробив — внутрішня будова п’єси буде порушена». Автор прозірливо передбачив «історичне значення» свого твору, що сьогодні асоціюється з подіями не 20-х, а 30-х рр.
Саме тому перші варіанти фіналу «97» (не перероблені театром) сьогодні сприймаються як самостійний, завершений текст, що ґрунтувався на інших законах, ніж закони традиційно-побутової психологічної драми, від якої відштовхувався автор.
Дві руйнівні сили зіткнулися у просторі п’єси: революційний фанатизм та голод, породжений ним. Про те, що сили ці мертвотні, свідчать попередня натуралістично-абсурдна сцена канібалізму (людожерство) та наступна, де Копистка примушує Васю читати вголос над мертвим Серьогою пакет з волості за підписом секретаря ком’ячейки. За всього «ідейно витриманого» забарвлення фіналу, читача не полишає відчуття, що він перебуває в ірреальному світі померлих, де править абсурд зовнішнього буття, що тяжіє до бюрократичних форм існування («Пиши протокола», — промовляє Копистка до Васі в очікуванні смерті). Фантасмагорична сцена з паперами, що розлітаються у порожній кімнаті, де сам-на-сам помирає «герой революції» Серьога Смик, зводить до абсурду ці форми існування і мимоволі свідчать проти самої «ідеологічної витриманості» п’єси.
Авангардистські мотиви у «97» окреслені пунктирно, це тільки пошуки стилістики модерну, що буде продовжено у подальшій творчості драматурга.
Пєси Миколи Куліша «97», «Комуна в степах» (1925, 1931), «Прощай, село!» 1933) — трилогія про українське село 1919—1930 рр., і водночас трагічний літопис загибелі українського села. Характерною є вимога видавництва у 1934 році змінити назву останньої п’єси: у словах «Прощай, село!» — цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колективізації, хоча автор на думці мав зовсім інше. Справа в тому, що не тільки сама фабула п’єси, за якою типова для драматургії цих років постать середняка окреслювалася в елегійних тонах, що переходили у трагізм безвиході, а й характер дискусії між куркулем (тобто хазяїном) та «партійною лінією» набував рис притчі.
Трагедії українського села присвячено повість Уласа Самчука “Марія”. Цей твір написано 1933 року у Празі, побачив світ він у 1934 році у Львові, багато разів був перевиданий. З твору постає рельєфний, майже міфічний образ простої селянки Марії, працьовитої, чесної, релігійної, доброї матері. Образ Марії асоціюється з образом України.
Улас Самчук майстерно опису, як гасне Марія від голоду. Голод крався до кожного. “Тридцять днів гаснула Марія, покинута, одинока. Сонце, що заходило, не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя”. Завершується повість контрастом. Надворі весна, цвітуть сади, в хаті триває боротьба: двобій життя зі смертю. “Довго виривалася з життя Марія. Мідяне, холодне сяйво місяця облило її опухлі ноги. Її довгі висохлі руки розкидані набоки. Її голова лежить рівно й непорушно… Холонуть засохлі уста… Западають груди… серце робить останній удар…”.
Ще один літописець тих жорстоких днів — Освальд Бурґгард (Юрій Клен). Він – німець, який, рятуючись від репресій, емігрував до Німеччини. Там він написав свої найвизначніші твори – поеми “Прокляті роки” та “Попіл імперій”. Духовний подих княжої доби, епічна героїка козацького народу в його збірці “Каравели” (розділі «У Первозванного на горах») постають як дисонанс кошмарному антисвіту XX ст., що нагадує пекельні видіння самого Дайте («Терцини»).
Вірші, що складали зміст збірки «Каравели», були написані переважно на станції Моріц, поблизу Мюнстера (Вестфалія), де розташований університет, у якому професор Бургардт захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андрєєва». Тут же з’явилася поема в октавах «Прокляті роки». В ній Бурґгардт-історик поступається Юрію Клену-поету. Вражає проникливість автора поеми, в якій ідеться про дві лінії більшовицької політики в Україні, спрямованої на повне її приборкання: удар по основі нації — селянству та по інтелектуальному її потенціалові — творчій інтелігенції, затаврованій як «націоналістична». Тут схоплено «скажену гру фантасмагорій» таємної постанови ЦК ВКП б) від 24 січня 1933 р., ревно виконуваної В. Постишевим та іншими, йому подібними апаратниками. Поема завершується молитвою мученикам сталінського пекла, набуваючи великого філософського узагальнення. Катарсисна енергія фіналу настільки очевидна, що нею полонився композитор М. Гайворонський, поклавши останні октави на музику для змішаного хору. “Мандрівка до сонця” Юрія Клена що викликає асоціації з «Походом» Е. Верхарна та штучним голодомором 1932—1933 рр. в Україні. Ці приклади щораз переконують, що інтенсивне переживання культури ніколи не правило «неокласикам» за самоціль.
Тема голоду знаходить своє відображення у творчості Тодося Осмачки.
У вірші «Труни в гаях» трагедія українського села набуває символічного вираження в образах двох трун, оплакуваних народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кров:
Як у тій труні, що лягла під рів,
битая в мороз, скупана в крові —
радість молода — квіти степові!
У другій труні — мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей…
Із грудей стремить кривавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
У 1946 р. Тодось Осьмачка видає повість «Старший боярин», пише повість «План до двору» (1951), «Ротонда душогубців» (1956).
Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження (це, за словами Юрія Шереха, «наче сама Україна. Мережана-гаптована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у масних чорноземлях, у соняшному бринінні, в місячній поводізливі» [6]), то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень, усіх жахливих жорстокостей, творених НКВС. Тривало не лише фізичне, а й моральне знищення українського села: порушувалися віковічні основи й засади людського співжиття, знецінювалися елементарні норми буття людини на землі. Ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень, було й гостре неприйняття оціночних характеристик діячів Української Народної Республіки, передусім Михайла Грушевського і Симона Петлюри (звинувачення на адресу політичних провідників України, які допустили вторгнення Червоної Армії на українську землю, робить не сам автор, а один із героїв твору).
Ще один український письменник-емігрант — Василь Барка. Він модерніст, майстер контрастів, з допомогою яких досягає особливого художнього ефекту — зорової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє асоціативне біополе одного образу такому ж біополю іншого образу. Але це, так би мовити, один варіант його художнього мислення; інший, складніший і значно ефективніший, — коли протиставляються окремі ситуації  -ідилічне трагічному, як-от у вірші «Рай»:
Моляться соняшники.
Грім на хмарі Біблію читає…
Тополя пошепки: страшний який твій плач,
Ісаіє!
Моляться соняшники. Голод.
Мати немовля вбиває…
Тополя закричала: он який мій рай, Ісаіє!
Тема голоду, того реального голоду на Україні 1932—1933 рр., — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай».
Дослідник української літератури в діаспорі Леонід Плющ, аналізуючи «Жовтого князя», підкреслював певний перегук цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Біснуватий з поеми, пише він, — «саме породив жахний образ Барчиного причинного з його божевільною піснею абракадаброю «Заразар-заказар», яку причинний співає біля млина, що несе селянам голодну смерть. Млин цей — породження 34-го розділу Дантового пекла, в якому Дайте прийняв крила Люцифера, загрузлого в кригу, за крила вітряка. Це оксюморонне зближення донкіхотівських вітряків «золотої мрії» Туркот-Семидзвонника з млином – Люцифером Барка робить уже в другому розділі «Жовтого князя». Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. Наприклад, згадуваний уже оксюморонний млин, який виконує у творі важливу художню функцію — дає не муку, а муку; це — своєрідна грань між смертю і життям. Це образ реальний, але водночас на ньому засновуються певні міфологічні колізії.
У 1960 р. в Ульмі окремим виданням вийшла ліроепічна поема Ігоря Качуровського «Село». Розвиток дії змальовано через кілька кульмінаційних точок, які показують глибину і масштабність подій, трагічність ситуації. Двоє дорослих представників «влади» під вечір вивозять і висипають чотирьох «куркуленят» у засніжений яр на з’їдання вовкам, а самі їдуть пити. Збожеволіла з голоду жінка зварила і з’їла власну дівчину. Один із прихильників нової «влади» за півсотні купує в сільраді хату зі старим дідом і його, живого, закопує в яму… Значний інтерес становлять пояснення автора до окремих розділів твору: з них ми дізнаємося, що описані факти правдиві: епізод про те, як представники «влади» висипали голих «куркуленят» у засніжений яр, реальний, про нього розказала мати цих діток-страждальців; фрагмент про те, як діда Симона закопали живим у землю теж документальний і автор навіть зберіг дідове ім’я, хоча імена «покупців» хати змінено. Це дуже цінні матеріали, особливо коли мовимо про вивчення проблеми прототипів художнього твору і місця художнього вимислу в ньому.
На теми голодомору є два оповідання у Василя Чапленка, які мають характер образків, фрагментів. Одне з них – “М’ясозаготівля”, присвячене пам’яті його сестри Гашки, яка померла з голоду, а друге – “Зойк”. Трагедія вимирання українського села з голоду показана і в п’єсі Чапленка “Чий злочин”?.
Про голодомор пише Яр Славутич у своїй поемі “Моя доба” (розділи “Голод”, “Повстання”).
Памяті безіменних сучасників голодомору присвятила свою повість “Каміння під косою” Ольга Мак. У 1974 р. вона вийшла в Торонто, а в 1994 і 2004 роках її перевидано у Києві.
Підсумовуючи, зазначимо, про голодомор – жахливу трагедію українського села 20-30-их років – наша література відкрито говорить повнозвучним розмаїттям своїх образів, колізій, характерів і мотивів. Голодомор, на думку український письменників, мав штучний характер, він був “сконструйований” Москвою як засіб етноциду щодо українського народу. Голодомор – це не сума фізично знищених осіб і сімей. Це розрив в історії розвитку українського народу, це деформація ментальності, де замість еліти провідне місце в ієрархії займають чужі емісари, перевертні, плебс. Тому голодомор українським письменникам бачиться не як цвинтар знищених тіл, а як цвинтар знищених ідей, ідеалів, нереалізованих планів і можливостей народу.
Українське село періоду непу стає об’єктом пильної уваги материкової та еміграційної літератури. Голод 1921-1922 рр. знаходить своє відображення у творах Василя Пачовського, Павла Тичини, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Володимира Сосюри, Євгена Маланюка, Івана Крушельницького, Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Аркадія Любченка, Миколи Хвильового, Михайла Івченка, Григорія Косинки, Миколи Куліша та ін. Література прагне осягнути причини цієї трагедії: 1) радикалізм більшовицької доктрини, що не рахується із дрібним власником і оголошує його ворогом пролетарської революції, 2) військові дії, 3) націоналізація виробництва, 4) насильницька хлібозаготівля, 5) карально-репресивні дії проти селян.
Окремим різновидом художньої тематики голодомору можна вважати так званий “куркульський бандитизм” і боротьбу із “саботажництвом” на селі, які складають основу офіційної радянської літератури – творів Пилипа Капельгородського, Івана Кириленка, Григорія Епіка, Івана Ле, Юрія Яновського, Миколи Бажана, Олекси Десняка та інших.
Голодомор 1932-33 рр. письменники осмислюють як геноцид проти українського народу, національну катастрофа, її переконливо описують та інтерпретують Улас Самчук, Юрій Клен, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Ігор Качуровський, Василь Чапленко, Ольга Мак, Яр Славутич та інші. Українська література розкриває головні причини голодомору: 1) трагічні наслідки панування тоталітарного радянського режиму, 2) патологічне бажання Сталіна запровадити систему необмеженої особистої влади, 3) масові репресії, тюрми, спецпоселення, 4) свавілля партійно-радянської номенклатури та командно-військового складу, 5) повстанський рух та опір проти насильницької колективізації, 6) загострення криміногенної обстановки, 7) нереальні плани хлібозаготівель, 8) партійна чистка та інші.
Художня література дуже чутливо реагує на національну трагедію. Тут кожен із митців виступає реалістом із ясним, тверезим поглядом на село, письменником, для якого життєва вірогідність, достеменність, наочна справжність зображуваного є головним художнім принципом.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.