Рецепт Уласа Самчука, запропонований у доповіді «Велика література», передбачав реставрацію класичного стилю. Письменник не сприймав модернізму у всіх його виявах. Його «велика література» стосувалася сфери великих ідей, світоуявлень, філософії. Вона передбачала національне покликання рідного слова. Його доповідь викликала жваву дискусію і висунула інші рецепти творення художніх цінностей: національно-органічного стилю Юрія Шереха, «вільної літератури» Юрія Косача, розриву з традицією Ігоря Костецького, реставрації неокласицизму Володимира Державина та ін. У контексті цих подій «Велика література» справді була насиченою дискусією, найцікавішим періодом української літератури ХХ століття (після 20-их років). І в цьому заслуга Уласа Самчука.

Хвиля еміграції, спричинена Другою світовою війною, мала здебільшого політичний характер. На руїнах «третього рейху» опинилося понад 14 млн іноземних громадян. У роки війни біля 5 млн українців вивезено до Німеччини на примусові роботи як остербайтерів. «Згідно з офіційною статистикою 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини знаходилася така кількість українців: в англійській – 54580, американській – 104024, французькій – 19026, у всіх трьох західних окупаційних зонах Австрії – 21893 і у великому таборі під Ріміні в Італії – 11 тис. Вважалося також, що приблизно 100 тис. українців перебували на тих же територіях серед населення або переховувалися в лісах. Таким чином, на той час понад 310 тис. українських громадян опинилися у становищі біженців або «переміщених осіб» (Українці за кордоном. К., 1991, с.44). Серед категорії «переміщенців» були ті, що разом з родичами пережили сталінські репресії і стали «ворогами народу», колишні заможні верстви, які втратили власність і привілеї, молоді люди – їх силоміць забрали на роботу до Німеччини і вони не наважувалися повертатися у лабети сталінської «феміди», колишні військовополонені, учасники підпільної Української Повстанської Армії, колабораціоністи, – усім їм загрожували репресії.
Проблемою біженців і переміщених осіб ще з 1945 року займалися міжнародні організації, передусім ООН. Була створена Міжнародна організація біженців, розроблялися різні проекти вирішення цієї болючої проблеми, ускладненої до того ж початком «холодної війни» між Сходом і Заходом. «Після тривалих переговорів і узгоджень національного законодавства розпочалося розселення мешканців таборів по різних країнах. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 прибуло понад 30 тис. переміщених осіб українського походження… Велика кількість емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразілії (7 тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших країнах. До 1950 р. 90 процентів українців, які перебували в таборах для переміщених осіб, були переселені до різних країн, решта проходила медичне обстеження або затрималася з інших причин» (Там же, с.46). За своєю психологічною характеристикою біженці з переселенчих таборів Німеччини і Австрії не віддзеркалювали якоїсь однієї групи. М.Мандрика виокремив їх чотири верстви: а) ті, що походили із Західної України, б) біженці зі Східної України, в) ті, що втікали у 1919-1921 роках, г) колишні військовополонені (Mandryka M. Ukrainian Refugees. Winniрeg, 1946, р.47). В.Душник поділяв біженців на пять категорій: а) бездержавні, які одержали паспорт Нансена, б) політичні або релігійні втікачі, в) ненімці у німецькому війську, г) примусові робітники, д) колишні воїни Червоної армії, військовополонені в Німеччині (Dushnyk W. The importance of the problem of Displaced Persons // The Ukrainian Quarterly. – 1946. – 2/3. – S.285-28).
В діаспорі опинилася ціла плеяда блискучих письменників: Святослав Гординський, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Петро Одарченко, Ігор Качуровський, Володимир Янів, Володимир Кубійович, Михайло Орест, Ганна Черінь, Борис Олександрів, Михайло Ситник, Олег Зуєвський, Дмитро Нитченко, Зіновій Бережан, Віра Вовк, Іван Кошелівець, Улас Самчук, Юрій Шерех, Володимир Державин, Володимир Гаврилюк, Богдан Кравців, Андрій Гарасевич, Петро Карпенко-Криниця, Остап Тарнавський, Олекса Веретенченко, Яр Славутич, Лідія Далека, Василь Барка, Вадим Лесич, Богдан Нижанківський, Теодор Курпіта, Марта Калитовська, Олег Коверко, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Анатоль Калиновський, Леонід Полтава, Леонід Лиман, Діма, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Юрій Лавриненко та інші. Це ціла “літературна держава” на еміграції, і нікому з письменників повернення назад не було, бо кожного чекала така ж доля, як і тих майже 500 літераторів, які в 20-30 роках стали жертвами катівень НКВД.
У 1945 р. у Нюрнберзі організовано Мистецький Український Рух (МУР) – письменницьку організацію, що проіснувала приблизно до кінця 1948 р. Її історія добре висвітлена у розвідках та мемуарах Уласа Самчука, Юрія Шереха, Володимира Державина, Соломії Павличко, Всеволода Ісаїва, Юрія Божика, Романа Сенькуся, Романа Кухаря та ін..
До ініціативної групи МУРу належали Іван Багряний, Віктор Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко і Юрій Шерех, голова – Улас Самчук, заступник – Юрій Шерех. В декларації ініціативної групи зазначалося: «Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові і тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві. Відкидаючи все мистецьки-недолуге та ідейно-вороже, українські мистці об’єднуються для того, щоб у товариській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва. Це об’єднання мистців на еміграції відкрите для всіх діячів слова, пензля, сцени, які пишуть на своєму прапорі гасло досконалого, ідейно й формально зрілого і вічно шукаючого мистецтва» (МУР. Зб.1 Мюнхен; Карльсфельд, 1946, с.3).
МУР збирав розпорошені після війни мистецькі сили, видавав твори, провів три з’їзди та кілька теоретичних конференцій, був центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямів. Вийшло три дискусійні збірники «МУРу», художній альманах під такою ж назвою, кілька видань «Малої бібліотеки МУР-у». Під мурівською видавничою маркою «Золота брама» вийшли книги Івана Багряного, Василя Барки, Віктора Домонтовича, Докії Гуменної, Юрія Клена, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Богдана Кравцева, Тодося Осьмачки, Уласа Самчука, Яра Славутича, Софії Парфанович та ін. Загалом же за кілька років табірного життя було видано понад 1200 книг і памфлетів, біля 250 із них – оригінальні поетичні, прозові і драматичні твори.
Уся книговидавнича і пропагандистська робота МУРу була осінена ідеєю «великої літератури», яку обгрунтував у своїй доповіді на першому з’їзді МУРу в Ашшафенбурзі Улас Самчук і яку підтримали у своїх виступах Іван Багряний, Остап Грицай, Юрій Шерех та інші. Хоча, як слушно зауважує Григорій Грабович, «в своїх глибинних і в усій правдоподібності несвідомих структурах програма МУРу деякими основними прикметами паралельна саме тому зненавидженому соцреалізмові» (Грабович Г. У пошуках великої літератури. К., 1993, с.23).
Із психологічної точки зору для всіх емігрантів ситуація була дуже складною. Улас Самчук про це писав так: «Ситуація унікальна. На території Европи Заходу таборує Україна Сходу. Парадокс чи післанництво? Вигнання і кара Божа?.. Але для мене це продовження мене самого і всього того, що почалося, можливо, в Орській кріпості поза Уралом і тягнеться до днів Гірошими і Наґасакі, при чому нас тут вже стільки, що говорити про кару чи втечу вже не достатньо, бо це світова сцена світової гри з її останнім актом “бути чи не бути…» (Самчук Улас. Плянета Ді-Пі. Листи й нотатки. Вінніпеґ, 1979, с.6). Мовлячи про «Орську кріпость поза Україною», Улас Самчук, очевидно, мав на увазі Тараса Шевченка і глибоко розвинене в нього етнізоване почуття Батьківщини як головний складник моральних, релігійних і політичних почувань.
Ймовірно у тих, що народилися у таборах і поза Україною, «сила етнізованості» загального почуття Батьківщини слабша, бо ці люди більше інтегровані у структуру суспільства, в якому проживають, і зазнають асиміляційного впливу англомовного (як у США) чи франкомовного (як у Канаді) оточення. І такий стан, на думку сучасних дослідників, закономірний (Євтух В., Ковальчук О. Етнокультурна діяльність українських канадців: здобутки і проблеми // Український історичний журнал. 1991. №9, с.45). Це ж стверджують і інші дослідники. Улас Самчук, як і Тарас Шевченко, належить до людей з розвиненою етнічною самосвідомістю, здатних ідентифікувати себе з етносом. Проте, як емігрант, Улас Самчук переживає порух двох протилежних емоцій: бажання повернутися на батьківщину, і, з другого боку, страх перед насильною репатріацією. Для багатьох цей конфлікт є причиною сильної ностальгії, депресії і навіть деяких психоматичних захворювань. Емоційне потрясіння від такого стану добре передав Євген Маланюк: «Чужі: й земля, і небо тут, і люди, / І місяця золотосрібний ріг. / Життя давно, як божевільне блудить / По манівцях заплутаних доріг».
Улас Самчук багато місця присвячує цьому екзистенційному страхові у «Плянеті Ді-Пі»: «Ми пробули в Гальсдорфі сливе три місяці. Село, осінь… Тривоги… Непевність, шукання місця. І загроза “родіни”. ЇЇ аґентура на кожному кроці. Людей ловлено по дорогах, по приватних домах, по таборах, зважувано за колючі дроти і американськими військовими вантажниками, мов би товар, відвожувано за “залізну куртину”. Це значило Сибір, каторга, рабство. Слово “родіна” стало страшаком» (с.77). Щоб підкреслити ворожий і негативний контекст репатріації, письменник замість українського «батьківщина» зумисне вживає радянізм «родіна». «…Мариво “родіни” переслідувало невідступно, почуття страху було домінуючим кліматом» (с..8). «Хвилюють нас події табору в Мангаймі, совєти намагались вивезти людей силою, зчинилась бійка, були ранені і навіть вбиті. Але “родіна” зазнала поразку, нікого не було вивезено, совєтських офіцерів винесли санітари на ношах» (с.12). «Але ж віра… вона зрушує гори. Европа на грані такого зрушення. А ми в цих таборах її буревісники. Нас вже зрушено. УНРРА, аґентура “родіни”» (с.49).
До цього додаються дискомфорт, суєта, нестатки. Улас Самчук нотує у щоденнику: «10 листопада. Скучна, бездільна, порожня неділя, ґвалт хочеться писати, криком кричу за місцем праці, навали думок, цілісіньку ніч думав і хоч би маленький куток з маленьким столиком для себе самого. Цур тобі й пек – сатанинське навождення» (Там же, с.10). «Поволі пишу… вечорами, ночами, ранками. Перед сном і у сні перебуваю з Морозами на їх хуторі, десь там над Дніпром… виступають з простору постаті, розгортаються дії, події…У нашому бараці тупотня, грюкіт. Наслали майстрів, які мають завдання з цього курника зробити мешкання для людей. Чистять, латають… Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить» (с.40-41). Про те, як розгортався літературний процес в еміграційних умовах, написано багато книг і спогадів. Згадаймо праці Григорія Костюка «З літопису літературного життя в діяспорі» (Сучасність. 1971. №9-10), Богдана Кравцева «На багряному коні революції» (Мюнхен, 196)0, Юрія Шевельова «Табір в літературі і література в таборі» (Сьогочасне й минуле. 1949. №1-2).
Та найкраще схарактеризував творчі можливості української еміграції Юрій Клен: «Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де провізорично прихилили свої голови. Ми люди без імени й держави, без громадської приналежности. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, – явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями – ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?» (Клен Юрій. Думки на дозвіллі // Українські вісті. 1947. Ч.84).
Але, як це не парадоксально, саме «еміграція», «вигнання», «депортація» породили «Скорботні елегії» Овідія, «Божественну комедію» Данте, більшу частину творів Тараса Шевченка, Володимира Набокова, Олександра Солженіцина, Віктора Некрасова, Йосипа Бродського, Габріеля Маркеса, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Юрія Клена та інших.
Ми вже згадували про дискусію «Велика література», в якій взяли участь Улас Самчук, Іван Багряний, Остап Грицай, Юрій Шерех, Володимир Державин та інші. У ній ішлося про головні літературно-естетичні й патріотичні завдання. З головною доповіддю «Велика література» виступив Улас Самчук. Він наголосив, що сучасна українська література у всіх своїх виявах починає втрачати віру у свою значущість. Вона починає старіти і розкладатися не як матеріальна річ, а насамперед як естетична вартість. Будь-яке художнє полотно, звісно, не обмежується тим, що зображене на ньому, воно вбирає у себе чимало складників, які стоять поза ним, тобто складають певну сукупність умовностей і засновків. Але варто письменникам засумніватися в тому, що центр всесвіту – серце кожного з них, а дух – джерело творчої енергії, що здатне сформувати і здеформувати світ, як зразу ж їх душа починає блукати довкола предметів. Майстри слова сумніваються у значущості своїй емоцій, а коли емоції – як зміст літератури – обезцінюються в їхніх очах, то й самі вони починають фетишизувати речі (Там же, с.130). Тут, додамо від себе, дається взнаки помічена ще Фердінандом де Соссюром дихотомія мова/мовлення, художня мова збіднюється, бо ототожнюється з мовленням як реалізацією правил і можливих комбінацій знаків (Барт Р. Основы семиологии // Структурализм: «за» и «против». М., 1975, с.114). Образи вже не можуть виражати художньої правди, вони стають транссуб’єктивними, набувають властивостей речей. Про це Улас Самчук, безвідносно до Ф. Де Соссюра, говорив і в доповіді, і в інших матеріалах, які друкувалися в збірниках МУРу, в журналі «Арка», а також її фрагменти увійшли до книги «Плянета Ді-Пі: нотатки й листи».
У доповіді він мовив про літературу як про «живучу воду» народів, як про явище, триваліше за інші вияви людської мислі. Якщо крізь товщу століть до нас і дійшли твори Гомера, давні рукописи і переклади з тих мов, які ми сьогодні називаємо мертвими мовами, то це лише тому, що їхні автори гостро відчували обезцінення внутрішнього світу і світу речей, усвідомлювали, що образи матеріалізуються, роз’єднуються і вивільняються від сердечних уз, які їх стримували. «Велика література. Contra spem spero. Пересилити непосильне, надіятись в безнадії. “Родіна” – не родіна, табори – не табори… Скептики відмовляються таке зрозуміти, нам закидатимуть брак скромности. Байдуже. Наша доба не розуміє слова скромність, в програмах її гігантських намірів нема місця для скепсису, ніхто не питав змовників Леніна в Женеві чи зможуть вони розвалити імперію царів, ніхто не питає УНР в Оффенбасі, чи подолає вона СССР в Москві, або чи група невротиків Комінтерну запанує над світом. Це доба атому, Фау–3, Об’єднаних Націй, ґльобальних воєн, надґльобальних проєктів. Де і коли, за одним махом, було до грунту знищено всі міста народу тисячелітньої культури, вкинуто до ям мільйони людей, вирвано з місця цілі народи? Є це діло титанів, пів богів, надлюдей, rеніїв? А чи звичайних, часто вбогих на думку, смертних, гнаних невмолимістю пристрасті – мусиш і можеш. Концентрація надмірних зусиль, співдія найбільшої глупоти й найбільшого генія, синтеза слабости і сили. Ми в цих таборах апокаліпси ніякий, з цього правила, виїмок. Вирвані з-під гніту НКВД недобитки в незграбних одягах, негайно на руїнах вигнання, стають титанами і проголошують МУР. Хто вони, що вони, звідки вони? Зайві питання. Вони є, вони хочуть й вони можуть. А тому «Велика література». І нема не можу. Малі спроможності переставити на великі спроможності, не «від Києва до Лубень», а від Києва до Ню Йорку і сумма суммарум дасть Мистецький Український Рух великого, шекспіріянського, rетевського початку» (Самчук Улас. Плянета Ді-Пі, с.24-27). Сучасна література – лише зовнішня прикмета глибинного явища, яке заслуговує на нашу увагу, і це явище – еволюція духовних цінностей.
На думку Уласа Самчука, ми живемо в епоху глибокої кризи, коли мистецтво починає локалізуватися у якомусь примарному вимірі, поза нашим життям. В останні роки в ієрархії людських знань та інтересів слово все радикальніше змінює своє місце, дедалі більше відособлюючись від натхнення і рухаючись у бік ремесла. Для того, щоб воно цілковито не змістилося на периферію суспільного зацікавлення, не згубило своїх атрибутів, треба, щоб ним рухала жадоба правди. У літературі існує єдиний автентичний стиль – правда. Але правда не є творінням окремого індивіда, духовним продуктом людського «я», навіть якщо воно справді випромінює енергію зовнішнього світу. У правді має завжди міститися співпраця з «ми», тобто з іншими індивідами. У підсумку почуття художника, особливо прозаїка, ніколи не належать йому самому, а всім. Кожен з прозаїків, занурившись у глибини своєї душі, відчуває, що у його почуттях вібрують почуття інших людей і його серце співає в хорі інших голосів. Недарма у своїй статті «Про прозу взагалі і прозу зокрема» він каже, що проза – «це гігантський фільтр вражень усіх вимірів, груба і сувора сила аналізи, залізо, з якого кують конструкції найскладніших будівель уяви, логіки, психології і знання» (Самчук У. Про прозу взагалі і про прозу зокрема // Слово. Нью-Йорк, 1964, с.202). Книга Уласа Самчука «Плянета Ді-Пі» рельєфно відтворює події, що відбуваються в епоху Ді-Пі, себто у другій половині 40-х років. Вона написана у формі щоденникових записів, у яких факти історії переплітаються із сповіддю, відступами, філософськими узагальненнями.
Звісно, українська еміграційна література виправдала сподівання Уласа Самчука і всіх організаторів МУРу. Насамперед ідеться про ту літературу, яка близька класичного ідеалу і є найвищим виявом душі народу, його мислення, синтезом його історії. До неї належать твори, у яких єдиний семіотичний концепт – художній образ, точніше ікон (зображене). Він реставрує предмет у його цілісності, об’єднує дані, що поступають через різні чуттєві канали зв’язку людини зі світом зір, слух, запах, смак, дотик.
Найперше, звісно, йдеться про реалістичні тенденції в літературі. Про свою поему «Хам» Анатоль Калиновський (Галан) пише:
«Я свідомий того, що віршовий виклад дуже простий, теж мало образів, метафор та інших поетичних прикрас, але фактичний матеріал те все (по-моєму) виправдовує. Хам і хамська епоха триває і триватиме ще, мабуть, довго» (Нитченко Д. Листи письменників. Мельборн, 1992, с.100).
Ідеал літератури бачиться Анатолю Калиновському, як і Уласу Самчуку, в несуб’єктивному, неупередженому образі конкретики. До творів, що асоціюються з традиціоналізмом, належить тетралогія «Діти Чумацького» шляху (1948-1951) Докії Гуменної; у ній яскраво зображено життя кількох селянських родин та української інтелігенції. Дія відбувається в селі Дрижиполе та в Києві. Вихідці з села прокладають у столиці свої життєві шляхи, серед них – головний герой твору, письменник Тарас Саргола. Яскраво постають в романі жахливі картини голоду 1933 р.
Сюди ж зараховуємо трилогію самого Самчука «Ост» (1-й роман – «Морозів хутор», 1948, 2-й – «Темнота», 1957, 3-й – «Втеча від себе», 1982), півстолітню хроніку родини Морозів, на долю якої випадають важкі випробовування трагічних лихоліть. Боротьбу УПА на Волині відтворює роман «Чого не гоїть вогонь» (1959). Книги «На твердій землі «(1967) та «Слідами піонерів» (1980) присвячені життю українських переселенців за океаном. Сувора правда життя, заглиблення в соціальні процеси, своєрідний художній розріз дійсності притаманні романам і повістям Ольги Мак, Леоніда Полтави, Федора Дудка, Романа Володимира та ін.
Незаперечно, класично досконала література локалізує себе в основному на первісному, лінгвістичному рівні, дотримуючи звичних законів «мовного будівництва», тому критерії відбору мовного матеріалу тут мало важать. Щоб розгадати подеякі образи, читачеві потрібна підказка; реалісти вкраплюють її у текст у вигляді історико-літературних коментарів, додаткових відомостей про автора, середовище, смаки, правила поведінки, етикет тощо (елементи біографії, екскурси у психологію, «внутрішні» переживання у повісті Докії Гуменної «Мана», 1952).
Прихильники «національного реалізму» (Соломія Павличко) сприймають життя як сполучну єдність і прагнуть змалювати її за принципом синтаксичної зв’язності тексту. Кожна його складова актуалізує свій системний зміст, не заступаючи собою чогось більшого й важливішого. Це стосується й персонажів. Зв’язність персонажів-зображень на предметному рівні часто-густо (крім того, що опоетизовуються лицарські чесноти) досягається ще й часовою і просторовою неперервністю світу, що є, по суті, естетичною реконструкцією архаїчної епічної спільноти «віку героїв» (повісті Федора Дудка «Великий гетьман», 1947; Панаса Феденка «Гетьман Сагайдачний», 1947; драма-трилогія Степана Ледяна «Гетьман Богдан Хмельницький», 1947). Як і романтико-реалістичні образи Тараса Шевченка, персонажі-зображення у Федора Дудка, Панаса Феденка, Степана Ледяна ладнаються у відповідну часову послідовність: колективний персонаж усамостійненої козацької держави з її історією і сторінками героїчної боротьби за незалежність. Буває, що персонажів об’єднує дуже інтенсивне переживання розладу між індивідом та суспільством (як у повісті Гліба Східного «Аркадій Ярош», 1947). На рівні лінгвістичному зв’язність персонажів підтримує насамперед певна форма нарації (розповідь від імені прихованого за текстом автора-оповідача, з його схильністю до коментарів подій, міфологічна топіка, жанрова форма тощо).
Але то може бути не тільки збірний образ Війська Запорізького (як у романах Миколи Лазорського «Гетьман Кирило Розумовський», 1961; «Степова квітка», 1965, «Патріот», 1969) чи Київської Русі (як у збірці Яра Славутича «Гомін віків», 1946), а й колективний портрет роду з його біографією, різними житейськими перипетіями, наприклад, у родинній хроніці Олекси Ізарського (повісті «Ранок», 1964, «Віктор і Ляля»,1965, «Київ», 1971, 1977, «Чудо в Мисловиця»х, 1967, «Саксонська зима», 1972, «Літо над озером», 1981, «Столиця над Ізаром», 1986). Таким чином, таку літературу «називають системою транзитивних відношень, вона розкриває не значення, а призначення речей і дій; вона не є онтологічною, а технологічною» (Астаф’єв О. Поетичні системи українського зарубіжжя. К., 2005, с.31).
«Національний реалізм» втілив ідею транзитивності у принципі панорамування дійсності – задовольняє двом основним вимогам стосовно неї: 1) надає цьому описові іконічної наочності; 2) фіксує градуальність переходів від зображення одного життєвого фрагменту до іншого. Тим-то так легко провести одну тему (приміром, героїчної козацької доби українського народу) через різноманітність подій і багатство фактів, схоплених спостережливим оком наратора (Там же).
Українська еміграційна література має чимало здобутків і в інших стильових манерах: імпресінізмі («Вертеп» Аркадія Любченка), неокласиці «Прокляті роки», «Каравели», «Попіл імперій» Юрія Клена), символізмі (збірки поезій «Шляхи», «Апостоли», «Білий світ», «Трояндний роман», «Жовтий князь» Василя Барки, «Людина покірна», «Відплата», «Останній пророк» Леоніда Мосендза, дилогія «Шлях невідомого» і «Дім над кручею» Ігоря Качуровського), експресіонізмі («Розгром», «Огненне коло», «Тигролови», «Сад Гетсиманський» Івана Багряного), сюрреалізмі («Герострати», «Роман про добру людину», «Роман про людське призначення» Емми Андієвської) та ін.
Рецепт Уласа Самчука, запропонований у доповіді «Велика література», передбачав реставрацію класичного стилю. Письменник не сприймав модернізму у всіх його виявах. Його «велика література» стосувалася сфери великих ідей, світоуявлень, філософії. Вона передбачала національне покликання рідного слова. «Кожен великий твір літератури насичений автентичною правдою життя, яка в сумі своїй з математичною точністю доказує, що два рази два чотири, що ми всі, хто б ми і де б ми не були, належимо до тієї ж спільноти живих істот на землі… Велика література світу – це найвищий моральний ареопаг, де судяться і дають присуд моральні чи аморальні вчинки» (МУР, зб.1, с.130).
З цим можна погоджуватися чи ні, але його доповідь викликала жваву дискусію і висунула інші рецепти творення художніх цінностей: національно-органічного стилю Юрія Шереха, «вільної літератури» Юрія Косача, розриву з традицією Ігоря Костецького, реставрації неокласицизму Володимира Державина та ін. У контексті цих подій «Велика література» справді була насиченою дискусією, найцікавішим періодом української літератури ХХ століття (після 20-их років). І в цьому заслуга Уласа Самчука.

Олександр Астаф’єв, м.Київ.

Leave a Reply

Your email address will not be published.