Олю, Олю, я боюся болю,
Я боюся глянути вперед.
Розкажи, як задобрити долю,
В тебе є, мабуть, якийсь секрет.
Петро Сорока

Не знала я секрету, дорогий Петре, а долю ще, мабуть, не задобрив ніхто. Неймовірно важко втрачати близьких друзів, але на все – воля Божа.
Прощай, мій друже. Петриківський ліс
Тобі услід шумить зеленим листям.
Сосна самотня не ховає сліз,
І чорний сум витає над обійстям.
«Де свище овлур», проростає жаль,
Шука зорю забута лісничівка.
Прощай, мій друже. Замолю печаль.
Небесний світ тепер Твоя домівка.
Ольга Яворська..

Петро Сорока – головний редактор «Тернопільського оглядача»
Він не вмів бути чужим ні для друзів, ні для недоброзичливців, тому що володів межовою щирістю. Ховали Петра Сороку 6 червня. Якось повз увагу преси (навіть з огляду на День журналіста, 6 червня) проминув той факт, що Петро Сорока був головним редактором чудового ілюстрованого журналу «Тернопільський оглядач». Тішився, що мав нагоду творити щось інтригуюче, цікаве, попри рекламу (видання було комерційне). І це йому цілком вдалося. За короткий час (2008 рік) видання стало популярним у культурному просторі краю. Сповідність – провідний настрій статей цього культурологічного тижневика. Як визнав сам Петро Сорока, письменники приречені на привселюдну сповідь. Постійні рубрики мали такі митці слова, як Галина Пагутяк, Євген Баран; привертала увагу колонка головного редактора. Ось кілька фрагментів з передовиць Петра Сороки:
«Росія і фальсифікація – це майже синоніми. Вмикаєте телевізор – і у вашій кімнаті з’являється медоточивий і лицемірний москаль. Він зомбує вас, переконує, запускає в душу вірус, щоб той розірвав душу, а потім склав у тій конфігурації, в якій йому потрібно».
«Мій життєвий досвід, набуті знання і прочитані книги дають мені підстави зробити висновок, що доля має дуалістичне дно: тут воля Божа накладається на волю людини. Не вірити в долю – означає не вірити у Творця. Будьмо мудрими і слухаймо голос душі, бо мудрого доля веде, а дурного волочить».
«Ми намагаємося утверджувати любов і красу Божого світу, залишаючись в річищі Великого Стилю народної традиції» , – це про мету тижневика.
Справді, читати такий журнал завжди цікаво, бо правда, щирість і жива думка ніколи не приїдаються. На сторінках видання були представлені культурні постаті всієї України, а за різноманітністю матеріалів та їх рівнем журнал не поступався найрозрекламованішим виданням.
Петро Сорока любив журналістику, а ще любив футбол.

Образ з минулого
Це було у п’ятницю, 16 червня 2017 року. Я тихо йшла вулицею Карпенка, слухаючи Тернопіль. З ясенових крон злетіло за вітром: «Привіт, Петре!» Ти промчав на велосипеді повз церкву-каплицю теплого Миколи – і я пізнала твою молодість, хлоп’ячу рвійність давно забутої романтики, нерозтрачену силу сподівань і чисте серце, яке тримав на долоні попереду всіх вітрів і житейської суєти. Привіт, Петре! Тобі є куди спішити. Але головного таки не змарнував. І Галі – чистій, світлій квітці твого життя – привіт! Я вас люблю, сподіваюся, ненав’язливо. Ви мені чимось дуже й дуже близькі. Ось чому, виринувши з круговерті недавно пережитого, я так зраділа, побачивши – ні, не Драчів соняшник на велосипеді, а Петра Сороку. Це ж був ти, правда, Петре?
Так, це був Петро. Через рік він відплив від нас на човнику вічності.
Це Петро Сорока «побачив» мою повість «Всі дороги ведуть до Риму» й рекомендував видавцеві Василю Ванчурі надрукувати твір. Неоднораз наголошував, що писати серцем – особливий дар, цього не навчишся.
Рік тому Петро промчав повз мене на велосипеді нашого дитинства, і я не встигла зупинити його. «Той велосипед – таке «ретро», що я його трохи соромлюся, писав він у листі. – У мене був кращий, спортивний ровер, але залишив на два тижні сусідським хлопцям, бо сам поїхав на лікування (більше року був поза межею болю), а коли повернувся, з велосипеда залишилася тільки рама. Та я не ремствую… І людина помирає».
Він був мені братом – таке відчуття, він – Петро Сорока. І для нас усіх – це втрата, якої не заповнити.
Леся Білик.

Листок неопадимий,
або Мій Петро Сорока

Слава Ісусу Христу!
Спілкувався з паном Петром разів зо два.
Спершу на книжковому Форумі у Львові, де й познайомилися класично, з потиском руки (якраз оглянув розкладку його книжок і вибрав збірку афористичних повчань, бо й сам творчо цікавлюся лапідарностями). Після взаємних етикетних слів, завваживши гурт молоді біля своєї розкладки, перепросив – справа вимагала автора. Було це, гадаю, 2010-го. А торік надіслав йому свій «Альпінарій» (афоризми тощо), він мені – свого «Овлура» (вклав у книжку й листа на кільканадцять дуже приємних слів). Обмінялися ще й коротенькими телефонними розмовами.
Тоді подумав: мій візаві у взаєминах чуткий, яко птаха, і міцний, яко камінець…
Усе то – зовні, певний обрамок.
Пізнавати ж Петра Сороку почав задовго до зустрічі з ним, через слово. Й один із перших його денників стряс мене до основ. Прочитавши, написав автору вдячного читацько-письменницького листа. Лейтмотив – денник як чудовий експеримент. Не впевнений, що надіслав листа адресатові; тож цитата з нього: «Не кажу, що проковтнув Вашу книжку ˮРік подвійних райдугˮ (2003), бо ковтають або щось дуже звичне й безпечне, от як хліб чи прохолодний напій, або ж те, від чого можна сподіватися непередбачуваного, – як від отрути. А Ваше слово сприймаю по-іншому: спокійно, час від часу пригадуючи і його, і ще щось… Хоч і кручені його чуттєві й мисленні стежки, але всі вони – від і до прагнення рівноваги, гармонії, щастя. Тому, читаючи, пригадую схожі (сходжені) свої, і не кваплюся, і не відкладаю на довге потім, а переймаюся найбільше Ходою… Вона – Ваша».
Пригадую і яскравий спалах поетичного таланту Петра Сороки в «літукраїнській» добірці, поцінованій премією часопису. За духовно-естетичною силою – щось схоже на відомий дебют поетів-шістдесятників. Такий «випадок» і без книжок вписує поета в історію поезії!
Відтоді письменник був уже цілковито «моїм».
Про нього ще казатимуть: непрочитаний (чи не тому, що мав накинений собі жертовний обов’язок щоденно читати-перелопачувати писання своїх сучасників?..). Аякже, непрочитаний, і насамперед письменниками. Маю такий борг – борг читання його й чужих талановитих текстів – перед відійшлим.
У день його відходу записалося до творчого щоденника: «Листок осінній на початку червня…»
Навіки слава!
Богдан Смоляк
м. Кам’янка-Бузька на Львівщині,
12 червня 2018 р.

***

Його покликала Вічність. Несподівано для нас усіх. Немилосердно.
З болем пригадую його пророчі рядки:
Залишу денники на столі
І в останнім реченні три крапки…
Залишив нам Петро Сорока свої денники. Залишив останнє речення.
І сам став Вічністю…
Жанна Юзва.

Пам’яті друга
Так несподівано відійшов Петро Сорока за межу часу. Відійшов переповнений любов’ю до світу, життя й людей, відлетів до Бога з чистою душею. Завжди «був сповненим віри у вічне», із запоєм читав, захоплювався живописом, мандрував, обожнював природу, оспівував ліс і творив, творив… Жага творчості не давала спокою ні вдень ні вночі. Усе це дарувало справжнє щастя і наповнювало Петрове життя високим змістом. Ніколи не знав що таке заздрість, його письмо завжди випромінювало магічне світло, вперто протистояв моральному роздвоєнню, всіма силами боровся з бездуховною літературою, наповнюючи високим духом кожне написане слово.
У дружбі був утіленням щирості, вірності, саможертовності й чесності. Дуже важко писати про його смерть, бо він свято вірив, що її немає, а є Великий Перехід. Таким і залишиться назавжди у нашій пам’яті. Царство Небесне Твоїй світлій душі, дорогий друже.
Висловлюємо найщиріші співчуття дружині, дітям та всій родині покійного.
З глибоким сумом: Роман Горак, Ольга Яворська, Світлана Антонишин, Петро Шкрабюк, Юрій Николишин, Юрій Коваль, Богдан Дячишин, Роман Дідула, Левко Воловець.
Львівщина.

***

Вчора слухав в телевізії одного модного і розкрученого видавця, ще й поета незлого, і коли його запитали про письменників-стилістів, він назвав традиційно-кон”юнктурне, не сказав про Содомору, якого мав би знати, Лишегу (якого видавав) і Сороку (якого так і не спромігся прочитати). Зате хвалив “відоме”, хоче було й видно, що не читав. але ж – мода вимагає жертвувати мораллю.
Фрагмент з листівки Петра до мене від 24 вересня 2017 року (а знимка, то Чортків, грудень або січень 2010 або 2011 рік, поряд з нами ще Сашко Гордон):
“Ніщо мені не завдало стільки болю, як наше тимчасове відчуження.
Хотілося б, щоб це тільки скріпило майбутні стосунки. У мене і з Бастюком таке бувало.
Сварилися ні з того, ні з сього, потім довго обмінювалися листами, з”ясовували що і як. Письмаки! По-своєму хворі люди.
Але я ніколи не переставав цінувати і любити його. Те ж можу сказати й про тебе.
Петро”
Євген Баран.

***
Людина проходить дорогами життя, тримаючи жезл і посох. І душа ніколи не забуває про них. Навіть кружеляючи птахом болю у засвітному вирії. Бо вмирає лише тіло. А вона, покинувши оболонку, прошкує далі. Бо там,як і раніше, чекає невмирущість праці, котра облагороджує у Богом відведеному куточку неба. І нагадуватиме нам, що за непрогляддю роботи ми мусимо не забувати про ЖЕЗЛ та ПОСОХ.
Ігор Фарина.

Народний художник України Богдан Ткачик
“Портрет письменника Петра Сороки”
картон, темпера, олія, 50х70, 2005 р.

Leave a Reply

Your email address will not be published.