Пшеничний М. «Прощай, убогий Кос-Арале…» Есе-мандрівка (у просторі й числі). – Хмельницький: Видавець ФОП Стасюк Л. С. 2018. – 112 с.

Просимо вибачення, що свій відгук на це видання починаємо з цитати. Але «звинувачувати» маємо автора есе-мандрівки. Літературознавчу розвідку він приурочив лише одному віршеві геніального українця, зазначивши, що минуло 170 років з часу написання твору «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?..». «Маю в домашньому архіві дані про цей вірш майже п’ятдесятьма мовами. Мрію видати усе це колись однією книжкою.» (Лишень два речення, але вони свідчать про невмирущість уваги митців до творчості нашого національного генія.)
Це – з один нюанс. Принаймні, ми ще так мало знаємо про те, як народжувалися неперебутні рядки, і як вони торують дорогу до наших сердець у сьогочасі, але добре, що Микола Пшеничний пристрасно оповідає про своє осягнення тексту, не вдаючись до велемовної дидактики.
Саме на цьому хотіли б наголосити невипадково. Деяких авторів загалом непоганих есеїстичних творів не минуло оте прагнення до повчальності. Письменник лише розповідає про свою мандрівку до казахського Кос-Аралу у тоталітарні часи, уникаючи коментарів. Себто не жонглює власною обізнаністю у темі.
Такий підхід, безумовно, приваблює. І навіть починає здаватися, що разом з автором летиш «кукурузником» над висохлим Аральським морем. Чи, може, перебуваєш на метеостанції в пустелі, згадка про яку є такою доречною у контексті твору. У нього, до речі, органічно вплелися спогади незабутнього Олеся Гончара про подорож шляхами Кобзаря у Казахстані і спомин призабутого українського поета Станіслава Зінчука про помітну пригоду на полігоні під Семипалатинськом у роки армійської юності.
А скажіть, будь ласка, чи багато ми знаємо про умови створення цієї поезії і її шлях до поціновувачів красного письменства? Сумніваємося, що отримаємо позитивну відповідь, тому й втішені, що письменник веде «стежками» слова. Особливо зацікавила розповідь про журнал «Основа», де в 1861-ому уже після смерті Кобзаря вперше опублікували цю поезію, котрій судилися невмирущість. Описує автор і свої думки над автографами Тараса Григоровича.
Якби пан Микола зосередив свою увагу лише на літературному крокуванні шедевра світом, то студії, напевно, ціни не було б. Але він розпросторює погляд і в поле зору потрапляє ще й омузичення тексту. То ж дізнаємося, що першим його онотив Микола Лисенко, який ще у 1871-ому опублікував композиторську версію. По-своєму доторкалися до твору Сидір Воробкевич, Григорій Фінаровський, Левко Ревуцький. Зауважимо, що ця тема має і місцевий акцент. Автор посилається на дослідження директора інституту Рівненського гуманітарного університету кандидата історичних наук Степана Шевчука про побутування цієї пісні на Рівненщині. Зокрема, зацікавлюють згадки про Костянтина Пархом’юка і Ганну Катанаш.
Ще один вельми цікавий момент. Есе-мандрівка є невеликою за обсягом. Але твір може бути путівником у біографії багатьох відомих людей. Про декого з них згадано. А ще варто, либонь, говорити про академіка Миколу Жулинського, письменників Анатолія Костенка, Миколу Тимчака… З цікавістю, приміром, дізналися, що одним з російських перекладачів був славнозвісний Валерій Брюсов (він редагував «Украинский сборник» для видавництва «Парус», але книга так і не побачила світу через більшовицький переворот).
Видання доповнюють вірші автора на шевченківську тему. Знаходимо у них чимало вдатностей. «Музико, народжуйся з мовчання, бо мовчати далі просто гріх», «Може це надія вже остання, як сльоза вечірньої зорі». Це – з твору «Берестечко. Монолог Миколи Лисенка». Чимало цікавинок існує теж у віршах «Усі поети мали Бенкендорфа», «Тарасова свіча». (Та гадаємо водномить, що це – лише невелика частина поетичної шевченкіани рівненця, перший крок до якої він зробив ще на початку 70-их рр. минулого століття, опублікувавши вірші «Тарасове джерело» у дубенській міськрайгазеті «Червона зірка».
До речі, про цей факт дізналися з бібліографії наприкінці книги. І радіємо, що вона розкриває певні сторінки засіву письменника на шевченковій ниві. Обсяг зробленого вражає. Зібрати б усе в одному виданні. Зрозуміло, включивши у нього те, чого немає у бібліографії, гарна була б книга, об’ємніша за ту, про яку мріє автор. Вона теж є дуже потрібною. Бо свідчитиме про невмирущість життя Кобзаря у людському серці.

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
м.Кременець – м.Шумськ
на Тернопіллі

Leave a Reply

Your email address will not be published.