З цією неординарною, цікавою творчою особистістю мені довелося зустрітися віч-на-віч уперше в саду, на гостинному подвірї її близьких кременецьких родичів. Хоча й раніше ми неодноразово поспіхом спілкувалися під час її приїздів до Кременця, але ідея зробити інтерв’ю з нашою землячкою, відомою українською тележурналісткою Оксаною Бунківською, з-діда прадіда кременчанкою, людиною невикорчовуваного українського кременецького пракореня, визріла цілком випадково, перед самим її від’їздом у чергове довготривале робоче відрядження за кордон.

А насправді, принаймні, особисто для мене, із цієї розмови вийшов до певної міри безкоштовний майстер-клас від знаної, але вельми доброї за вдачею, відкритої, звичайної людини, тележурналістки і просто потужної за своїм аналітичним мисленням творчої інтелектуалки. Тому давно очікувана бесіда з пані Оксаною вже за визначенням є цікавою, захопливою та повчальною. Тим паче, що вона трішки «відхилила завісу» таємничості столичної тележурналістської «кухні»…

Із дитинства вона мріяла стати художником-модельєром, а доля назавжди пов’язала нашу землячку з журналістикою

– Пані Оксано, яким вітром Вас занесло в цю бурхливу й неозору за своїми сучасними обширами журналістику: випадково, за покликанням чи посприяв якийсь щасливий випадок, мов відправна точка?..

– Перше моє знайомство з пресою, її друкованим варіантом – газетою, журналістикою загалом, відбулося, ще коли я ще навчалася в другому класі (між іншим, закінчила із «золотою медаллю» Національний гуманітарний ліцей при Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка (навчалися разом із майбутньою відомою телеведучою телеканалу 1+1 Лідією Таран)), але перед цим вимушено півроку (у 1986-му, трагічному, «чорнобильському»…) здобувала середню освіту в Кременецькій СШ №1). Моя мама-кременчанка – Алла Сергіївна Королюк — передплачувала мені дитячу газету «Зірка» чи «Зірочка», головне – що україномовну та таку, котра якраз підходила до мого шкільного віку. Мені було все цікаве у згаданому виданні, я реально перечитувала всі номери цього часопису, як мовиться, від А до Я, від «кірки» до «кірки».

Й одного разу редакція «Зірочки» оголосила конкурс – творче змагання на тему «З Болгарією в серці». Мені треба було виконати якийсь альбом про згадувану країну колишнього соцтабору й Варшавського договору. Чому я цим творчим конкурсом так тоді зацікавилася? Та тому, що вперше я побувала ще шестилітнім дівчиськом на чорноморському узбережжі Болгарії разом зі своїми батьками, і мені там страшенно сподобалося. Золоті піски (болг. – Златни пясъци) — приморський кліматичний курорт на Чорному морі, коротше, forever… Моя мама мала в тій країні добру подругу, і мені врізалися в пам’ять усі  яскраві враження із сонячного дитинства, бо наші болгарські друзі часто-густо приїздили до нас у гості, в Україну. Врешті-решт, творчо, а головне – самостійно попрацювавши-пофантазувавши, бо, займаючись у художній студії, я гарно малювала та мріяла стати художницею-модельєркою. І відтак підготувала на конкурс такий собі досить гарний альбом, працювати над котрим мені було нарочуд цікаво. Тож відправила своє скромне творіння поштою на адресу дитячої газети у м. Київ.

Я дуже вдячна своїй мамі за те, що вона завжди була та є небайдужою до нас, своїх дітей, наших творчих поривань. Згодом, на жаль, ми зрозуміли, що я нічого в тому конкурсі так і не виграла, бо, за його підсумками, мене взагалі не відзначили організатори… Я не сильно засмутилася й аж ніяк не розчарувалася, але мама сказала: «Давай-но поїдемо разом до того Києва та заберемо про всяк випадок Твого альбома, адже це ж і пам’ять про Твої перші творчі спроби. Мені його шкода там комусь залишати, бо ж усе-таки жаль, оскільки Ти доклала стільки творчих старань, фантазії. Не можна допускати, аби Твої сили й енергія душі пропали намарно…»

…Ось ми за якийсь час таки дісталися до столиці й потрапили до редакції дитячої газети. Познайомилися із заступником головного редактора «Зірочки», Миколою Івановичем Недопитанським. До слова, вважаю, що саме ця яскрава, небайдужа, добра людина, особистість і стала, так би мовити, моїм духовним батьком, який згодом і спрямував мене саме в журналістику. Під час знайомства він так знічев’я каже, що, мовляв, «Зараз неодмінно знайду Вашого альбома…» і видає отаке, вибачливо-люб’язне: «Боже! Та мені так шкода, дуже жалкую, що Ваша гарна робота нічого не виграла в нашому конкурсу, одначе, як не прикро, Вашого альбому наразі в редакції немає. Бо, бачте, приїжджали наші гості-побратими з Болгарії, члени журі чи комісії, які розглядали всі подані дітьми з різних куточків України на конкурс творчі роботи, й хоча Твій, Оксаночко, альбом не переміг та не «взяв» бодай якогось призового місця, але він так сподобався нашим другарям-болгарам, що вони його забрали із собою… Ні-ні, вони його не вкрали, бо альбомів було на конкурсі сила-силенна… Не впадай у відчай, а в якості компенсації можеш собі вибрати та прихопити із собою додому якийсь інший альбом…»

Звісна річ, мене, вже тоді восьмирічну дівчинку з характером, не влаштовував такий варіант обміну на чуже, бо так якось стало шкода свого альбома… Там же були мої власні творчі роботи, малюнки, в котрі я вклала часточку своєї юної душі… Заступник редактора, побачивши мою хоч і дитячу, але вже сформовану позицію та непоступливість, переконавшись у моїй начитаності й цілеспрямованості вже в такому ніжному віці, несподівано для нас обох із мамою мовив, неабияк заінтригувавши: «Оксанко! Доню, а може, Ти виявиш бажання трішки поспівпрацювати із нашою газетою? Чи, бува, не хочеш написати для нашого видання власну статтю або попервах замітку?..»

Я ж, у свою чергу, відреагувала навіть для самої себе неочікувано – відмовою: «Ні, не хочу… Мені це нецікаво…» А мій візаві, вже досвідчений, фаховий журналіст усе не вгавав: «Ну Ти не квапся з відповіддю, добре подумай… Можливо, через якийсь час Ти таки зацікавишся моєю пропозицією, і в Тебе щось та вийде путнє… Тоді й звертайся до нас, Ти й адресу нашої редакції знаєш, запиши собі номер мого телефону…»

– Можливо, то й була «рука Бога», яка й покликала-поманила Вас іще тоді на журналістське поприще?..

– Мабуть… Але після того випадку я якось у плині дитинства, безтурботній метушні свого юного життя цілком забула про ту газету «Зірочка», її пропозицію про дописування, продовжуючи навчатися в школі, читати багато книжок. Однак промайнуло ще трішки часу, і я, вже юнка, саме вступала в Український національний гуманітарний ліцей при Київському нацуніверситеті. Й розуміючи, що вже не хочу бути філологом, а таки маю твердий намір стати журналісткою, я, мов за помахом якоїсь чарівної палички чи від подуву дивовижного вітру, котрий освіжує думки, навіваючи нові ідеї, мимоволі, інтуїтивно згадую, немов крізь серпанок минулих років, отой випадок зі свого дитинства, здавалося б, віддалену, оповиту ранковим туманом, у колишньому часі розмову в редакції дитячої газети «Зірочка»… Перед моїми очима враз яскраво постав, як виявилося, незабутній, добрий образ Миколи Івановича Недопитанського… Мені раптом закортіло чимдуж віднайти цю людину… Ми одразу ж поїхали до редакції, де він свого часу працював, і, на моє велике щастя, газета «Зірочка» на той час іще якось виходила друком, виживала, але мій перший наставник-духівник – слава Богові! – ще й підпрацьовував у дайджесті «Україна. Європа. Світ»!.. Я заходжу до нього в кабінет і запитую: “Миколо Івановичу, добридень! Чи пам’ятаєте Ви мене?!» А він у відповідь: «Так, я Тебе пам’ятаю: Ти – Оксана!..»

Ми на радощах та від розчулення почали разом із ним згадувати ту мою дитячу історію із конкурсним альбомом минулих літ, і мені стало на душі якось так дивно, що стільки ж років проминуло! Адже на той дитячий час я була другокласницею, а тоді вже виявилася десятикласницею…

Дивовижні й незвідані шляхи Господні! Звідтоді ми почали з Миколою Івановичем по-справжньому дружити та плідно співпрацювати, оскільки саме він дав мені багато цінних порад, де, що та як зробити, аби його учениця зреалізувала себе в творчому стосунку в царині журналістики, преси загалом. І коли я вже навчалася на журналіста, мій духівник багато в чому мені допоміг, підказав, націлив, спрямував у правильне річище життя задля мого належного освітнього, творчого та просто людського зростання як особистості. Тому я й вважаю цю непересічну Людину своїм батьком у журналістиці, адже він так турботливо опікувався мною, напрочуд ясно запам’ятав мене та таки домігся втілення в життя свого давнього побажання мені «влитися» в журналістську братію… Лише прикро й боляче, що згадана Особистість надто рано, ще досить молодою людиною відійшла у засвіти, оскільки його спіткав серцевий напад прямо на роботі, під час лекції – на жаль, добродія Миколу Івановича не врятували…

Ми з ним свого часу разом викладали в одному Інституті культури, на кафедрі телевізійної журналістики, фактично, будучи колегами… Мене турбує, непокоїть лише одна обставина – мучать докори сумління, через те, що я не змогла побувати на його похороні (у мене була важлива, дуже відповідальна лекція якраз у той скорботний час…), але дала собі обітницю віднайти могилу свого Вчителя та вклонитися його світлій пам’яті… Згодом моє інститутське керівництво навіть вибачалося переді мною: мовляв, якби я сказала їм про згаданий похорон, то мою лекцію перенесли б у розкладі пар на іншу годину чи на наступний день… Я уклінно вдячна цій великій людині, дуже добрій і душевній, небайдужій, бо, зазвичай, журналісти в жорстокому коловороті сучасності, в робочій рутині-«павутині» якось «огрублюються» своїми душами, стають більш егоїстичними в потоці негативної інформації… Я навіть порівнюю таких своїх колег із лікарями-хірургами чи анестезіологами – коли, в силу специфіки професії, почасти атрофуються деякі душевні відчуття співпереживання, чуйності, коли люблять себе в журналістиці, а не журналістику в собі…  Микола Іванович до свого останнього подиху залишався і Професіоналом, і Людиною – з обох великих літер, завжди всім та всіма по роботі переймався, як хороший викладач хотів бодай чимсь підтримати, допомогти і старшим колегам, і молодому поколінню… Я навіть протягом тривалого часу не могла в своєму мобільному телефоні вилучити його номер – і так у мене по житті зі всіма знаковими людьми, які визначально вплинули на мою життєву та професійну долю…

Додам лише, що з мого курсу на факультеті журналістики, по закінченні вишу (а нас було понад 100 випускників), до своїх рідних місць та домівок (в обласні й районні центри) повернулися на роботу за здобутим фахом лише троє чи четверо моїх однокурсників… А всі інші залишилися працювати в Києві. Й, звісно ж, кожен із нас хотів якось себе виявити та показати в творчому стосунку, аби «зачепитися» в столиці. Адже тоді нам випало жити й навчатися в такий час, що переважній більшості, ще будучи студентами, пощастило вже десь попрацювати, аби попрактикуватися в журналістиці, в мас-медіа.

Від учительки англійської мови, газетярки  — до журналіста-телевізійника

– Що ж до мене, то особисто я почала свій трудовий шлях аж ніяк не за здобутою професією… Спершу трішки попрацювала вчителем англійської мови в одній із київських шкіл, до речі, ще будучи студенткою журфаку. Але впродовж тривалого часу мені було невтямки,  чомусь здавалося, що ця професія – журналіста – навряд чи може приносити якісь пристойні заробітки… Я все ще сприймала здобутий фах як якесь романтичнее захоплення, покликання, навіть як певну гру… Тож підпрацьовувала в позанавчальний час учителькою англійською, але оскільки я здобувала вищу освіту в міжнародній групі, то, відповідно, опанувала досить багато матеріалу англійською мовою, саме на рівні журналістики, засвоїла, як мовиться, «на зубок» чимало лексики та термінології. Також доводилося перекладати силу-силенну текстів із англійської – українською та навпаки.

Відтак ця інтелектуальна робота припала мені до душі, й я пішла працювати в один київський дайджест (огляд) зарубіжної преси. І це був зовсім не банальний переклад статей із англійської українською, а, власне, мала професійну справу, займаючись творчою, а не «сухою» адаптацією текстів статтей. Приміром, керівники мені давали для опрацювання якийсь англомовний матеріал, і я вже мала передати, подати інформацію, отриману з-за кордону, «пропустивши» її крізь власне україномовне бачення. Мені то подобалося, і я за це ще й отримувала непогані гроші як оплату. Та все одно мене брав подив: тут хоч ти бодай щось робиш, перекладаючи іншомовні статті й адаптуючи ці тексти українською мовою. Мені чомусь тоді здавалося, що, якщо ти просто пишеш щось до газет чи на телеканалах, – ну невже за це хтось іще й платить гроші журналістові?..

То був саме той доленосний час, коли у Києві все реформували, загальну та вищу освіту і ще тоді й у тому числі, вперше хтось закінчував різні заклади й виші як бакалаври та спеціалісти… До речі, зокрема у мене – диплом тільки спеціаліста, оскільки стати магістром мені на той період іще не пропонували. Тобто для мене це вже була типу кінцева точка, «кінцева зупинка» на шляху здобуття фахової освіти. Проте, як виявилося, я була не в тім’я битою дівчиною, позаяк не мала «застійного» наміру зупинятися на досягнутому, а натомість вступила в аспірантуру. Хоча в своєму рідному Інституті журналістики мені не судилося стати аспіранткою, зате знайшла себе в науковій, дослідницькій діяльності в Інституті культури, на тамтешній кафедрі теорії й історії культури. А головне, що моя пошукова робота була пов’язана із культурою «в сплаві» з журналістикою. Іншими словами, я докладно вивчала український національний інформаційний простір.

– І, все-таки, мені вельми цікаво, коли саме Ви під впливом обставин чи від якогось осяяння «згори» таки зробили ставку в своєму житті на роботі в журналістиці?

– Що-що, а цей визначальний момент у своєму земному бутті я дуже добре пам’ятаю, бо, в принципі, взагалі-то, протягом усього власного життя мене спрямовував у царину українського слова, нашої рідної літератури мій рідний, на превеликий жаль, уже покійний, світлої пам’яті дідусь – відомий на Кременеччині націонал-патріот, націонал-демократ, просвітянин, колишній талановитий викладач української філології від Бога Кременецького педагогічного училища імені Т. Г. Шевченка Сергій Королюк.

Хоча мій батько – родом із Вінничини, походив із сім’ї поляків: у його рідному селі Велика Кісниця Ямпільського району проживають майже всі поляки за національністю, але історії їх поселення, на жаль, я не знаю. Моя бабуся була Ганна Закржевська, а дідусь –  Домінік Буньковський. Довідалася, що їх родичі мешкали в Збаражі й Львові, цілком можливо, що згодом жили і в Чорткові, та в Заліщиках, загалом зазнавши від совєтів-окупантів чимало лиха, страждань… Оце зовсім недавно ми здійснили туристичну мандрівку теж рідними моєму серцю місцями – побували із сім’єю у Зарваниці та Чорткові, побачили Джуринський водоспад, помилувалися неповторною красою Заліщиків і Дністровського каньйону, а потім нас зачарували своєю неперевершеною архітектурою та доброю аурою Чернівці …

І все-таки дуже багато від усього того проукраїнського, чого я вже досягнула у власному житті й своїй кар’єрі, – це завдяки саме моєму дідусеві-кременчанинові. Адже я завжди дуже хотіла бути схожою на нього, орієнтувалася на його проукраїнські, національно-патріотичні настанови, напучування, спрямування. Наприклад, мене вельми цікавило й інтригувало, коли я була присутня під час того філологічного «священнодійства», бо він готував учнів-випускників до вступу у середньо-спеціальні навчальні заклади й виші, – вони охоче приходили до нього додому, старанно займалися під керівництвом та опікою, без перебільшення, висококласного викладача-філолога. Дідусь завжди кликав на такі захопливі репетиторські уроки мене, аби я, ще, приміром, будучи шестикласницею, спостерігала за його підопічними, восьми- чи десятикласниками. І в дідуся був такий свого роду предмет гордощів (у позитивному сенсі), коли ми всі разом, юнацтво, сідали писати диктант, немов змагаючись, і так подеколи траплялося, що, бувало, я «обскакувала» за рівнем знань правил українського правопису набагато старших за себе хлопців та дівчат, демонструючи власну кращу філологічну підготовку. Більше того, я могла докладно пояснити кожен поставлений у написаному тексті розділовий знак, згідно з раніше вивченими правилами. А коли ніхто із його підопічних чогось важливого із правопису, граматики, лексики чи синтаксису не знав, то він, мій найкращий у житті Вчитель, у таких випадках із хитруватим блиском в очах підморгував мені й ледь чутно казав: «Оксано!..» І тут я виступала на передній план та розповідала, що це, мовляв, складно-сурядне речення з подвійною підрядністю, що там іще щось важливе передбачене правописом, тому слід ставити такий-то чи інший розділовий знак… Тобто всі мої доволі глибокі (не сприйміть це як нескромне самовихваляння) філологічні знання були засвоєні завдяки моєму дідусеві, який повсякчас трішки муштрував мене в мовно-літературному стосунку, так і прищепивши мені мовну самодисципліну, що й знадобилося згодом у моїй майбутній викладацькій та журналістській роботі як неоціненний дар. Та й «філологічні гени» якимсь дивовижним чином передалися мені як його улюбленій онуці. Він змушував мене, але без притиску й грубого примусу, багато читати, відтак під час перебування в його кременецькій домівці на канікулах я ніколи не байдикувала, а натомість працювала над собою, навчалася за його особистою, додатковою програмою чи то пак якимсь складним завданням. Для прикладу, якогось дня він ішов на роботу в педучилище і давав мені свій усний «припис», скажімо, вивчити текст Шевченкового «Кобзаря» із такої-то сторінки до такої-то. А ввечері дідо обов’язково приходив до мене в кімнату та запитував про весь вивчений мною матеріал. Якось так складалося, що я з цим розкладом свого робочого чи то пак навчального дня у розпалі канікул навіть не сперечалася, сприймаючи такий філологічний вишкіл із його боку як щось украй потрібне, надважливе, що неодмінно знадобиться в майбутньому. Тоді, наприклад, дідусь дуже багато задавав мені з питань вивчення правопису української мови, бо, все-таки, коли я приїздила до Кременця зі зросійщеного Києва, де панувало засилля російської окупаційної мови та оцього горе-суржика, то я, вирвавшись, мов із-під якогось чужинецького гніту, із київського, геть омосковленого мовного середовища, де почувалася «білою україномовною вороною», – у Кременці, за літо, всього лиш за канікули, дідусь мене виправляв, підучував по-новому колу. Я на це аж ніяк не ображалася, бо усвідомлювала, що в ще не зрусифікованій усуціль Західній Україні, в оселі своїх родичів, українських патріотів, у дідуся, «мови костоправа», проходила свого роду безкоштовну мовну «реабілітацію»…

І тому, в принципі, дідусь – викладач-мовник – самовіддано мене ретельно готував, через це я й була добре «підкованою» та, ясна річ, націленою на вступ на філологічний факультет вишу, а точніше – Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Дідусь мріяв, аби я навчалася у відомому червоному корпусі згаданого вишу. З Божої ласки я частково здійснила мрію свого дідуся, блискучого філолога, тому що вступила в Український національний гуманітарний ліцей, після закінчення 9-го класу, коли було перше набирання в цей новий згаданий заклад – саме при Київському національному Шевченковому університеті. Й я таки закінчила цей ліцей як «золота медалістка». Коли ж там навчалася, то якось несподівано для самої себе збагнула, що, мовляв, філологія – це для мене занадто вузько, що не хочу займатися лише нею, а натомість відчуваю в собі непереборне прагнення в майбутньому навчатися й працювати в дещо ширшому стосунку чи форматі. Я одного разу таки наважилася, згнітивши власне серце, якось знехотя, спромоглася запитати у дідуся: «А можна я піду в журналістику?..» Він навіть не здивувався з приводу зміни мого вибору та лише мовив: «Іди… Спробуй!..» Хоча моє внутрішнє «Я» (бо свого часу я була дуже закритою, замкненою в собі людиною, мені було складно спілкуватися з чужими людьми…) неначебто протестувало супроти остаточної ставки, як Ви сказали, на журналістику. Адже навіть моя мама була здивована й сплеснула в долоні: «Доню, Оксаночко!.. Як же Ти працюватимеш у пресі, якщо Ти відчуваєш труднощі у спілкуванні з людьми з чужого, невідомого Тобі кола чи середовища?!»

 – Ваші батьки, можливо, десь трішечки не вірили у Вашу спроможність стати журналісткою чи просто з надмірної любові та через якісь власні дорослі перестороги побоювалися, переживали за Вас, намагалися оберігати від чогось незвіданого, від невідомості, врешті-решт?..

– Узагалі-то, я сама деколи ловила себе на думці, що буцімто журналістська робота — «не для жінки, не для дружини, не для матері»… Просто мої батьки попервах чомусь не вірили, що мені вдасться належно зреалізуватися в журналістиці, врешті, знайти себе й стати успішною в якомусь сегменті багатоманітної за своєю специфікою преси… Та я, попри все, переборола власні вагання й сумніви, сказавши і самій собі, та батькам, що ні, Ви не маєте рації: я таки буду журналісткою, вперто працюватиму над собою, самовдосконалюватимуся, поборюватиму всі власні комплекси!

Щиро зізнаюся, пригадуючи своє перше інтерв’ю, коли я ще була ученицею-одинадцятикласницею, то страшенно хвилювалася, що аж тремтіла всім тілом, але силкувалася не подавати вигляду й не виказати свого «мандражу»… Оскільки саме тоді мені був потрібен творчий доробок для вступу у виш, то, крім основних іспитів, на мене очікувало надважке екзаменаційне випробування – творчий конкурс плюс уже згаданий творчий доробок у вигляді альбому із вклейками-вирізками опублікованих у друкованій пресі моїх авторських заміток, статей та інтерв’ю. Отож десь 1992 року я як практикантка-стажерка за творчим завданням від відомої й популярної колись всеукраїнської, київської, екологічної газети «Зелений світ» вирушила «в похід». Ті ж екологи-«грінпісівці», які мали дати мені інтерв’ю, одразу ж погодилися та за усною домовленістю телефоном пішли мені назустріч. У редакції старші колеги-наставники окреслили мою першу робочу тему, видали ще касетно-плівочного диктофона і – вперед, дерзай дівчино, долай свої перші репортерські стежки-дороги!.. Як я вже згадувала вище, напрочуд швидко мені вдалося домовитися та зустрітися зі співбесідником. Отака стою я, мов тремтлива вербиченька на примхливому вітрі, в одній руці тримаю те тодішнє «диво»-диктофон, а правицею, кульковою ручкою ще й записую те, що на мої запитання відповідає співрозмовник. Чомусь я так у ту мить подумала, що, мовляв, диктофон – це щось непевне, ненадійне, а блокнот та ручка – мої єдині, вірні й незрадливі друзі, за допомогою котрих можна продублювати записаний електронний текст у рукописному варіанті… (сміється – Авт.). Не повірите, але після того інтерв’ю я вийшла на вулицю… сильно спітнілою, в тому стресовому стані нічого до пуття не пам’ятала, як я себе поводила, про що запитувала та що мені відповідали…

Уже прийшовши додому, я насилу вгамувала свої кипучі душевні пристрасті, опанувала себе, заспокоїлася, «стиснула в кулак» нерви й силу волі, й потроху почала «розшифровувати» записаний текст інтерв’ю. Згодом мені вже стало якось навіть відрадно на серці, бо це спочатку здалося, що все нібито погано, а насправді робота, котру я виконала, виявилася досить пристойного, як для рівня репортерки-початківця. З’ясувалося, що в розпалі свого «журналістського» дебюту я задавала адекватні, притомні, досить вдумливі запитання, ставила й уточнювальні запитання, хоч і не отримала отого первинного задоволення від того, що «побувала в журналістській шкурі»… Тобто, як для першого разу, все виглядало доволі вдало сформульовано, написано й підготовлено мною для друку в газеті «Зелений світ».

Одне слово, й згодом я розпочинала свою журналістську кар’єру саме як газетярка, що мені вельми подобалося та вже невдовзі приносило задоволення від самореалізації власних творчих задумів і втілення на практиці своїх ідей, тем, інформ-приводів, тобто журналістських знахідок. Тому що газетні статті та інтерв’ю за своїм обсягом – більш об’ємні, розлогі, ніж набагато стисліші й лаконічніші телевізійні тексти. Оскільки телетекст орієнтується на відеоряд телекартинки, відтак на телеканалі й вимоги до підготовки текстів, інформацій зовсім інші, ніж у газетній практиці. Бо на телебаченні доводиться послуговуватися здебільшого короткими реченнями, з огляду на часові обмеження телеефіру, випусків новин чи якихось інших інформаційних програм та проектів. Журналістові-телевізійникові слід одразу навчатися подавати великі за обсягом матеріали набагато стисліше, за допомогою коротких, сконденсованих речень. Фактично, працюючи на телеканалі, доводиться вдаватися ледь не до тезового подання інформації, навіть в аналітичному форматі. Адже маєш пам’ятати повсякчас, що ще є відеоряд, синхрони, котрі доповнюють твій написаний текст.

А ось у газетному тексті, звісно, ти як вдумливий, не поверховий, а глибокий журналіст передаєш у словах, словосполученнях, довгих реченнях усе – й власні емоції, відчуття, пережиття, відтворюєш те, що ти бачиш та чуєш. І мені дуже подобалася газетярська робота, бо ти «занурюєшся із головою» в тему під час написання проблемної статті, репортажу, інтерв’ю чи публікації-розслідування. Ти – живеш усім цим, «переварюєш» здобуту цінну інформацію, перевіряєш, «просіюєш» її крізь «сито» бодай трьох надійних джерел, котрі заслуговують на твою довіру, систематизуєш події, факти, цифри, людей, аналізуєш і вивчаєш ту чи іншу проблему або проблематику, тему чи тематику, віддаєш усього себе процесові творення, підготовки матеріалу до друку в черговому чи наступному номері газети.

Відтак згодом я тривалий час і надалі співпрацювала зі згадуваними вище газетами «Зелений світ» та дайджестом зарубіжної преси, бо мені було до вподоби ще й перекладати з англійської українською, адаптуючи тексти, а отже, по-своєму, з точки зору української національної ментальності, нашої мовної стилістики, подаючи саме для українських читачів ті чи інші перекладені, а, по суті, зовсім по-новому написані публікації. І все це в комплексі багато чому навчило мене, морально-психологічно й інтелектуально загартувало, проклавши мені професійну дорогу в журналістику, як мовиться, «виписавши путівку» для повноправного та повноцінного життя і фахової праці у пресі, в мас-медіа загалом. Бо треба вміти «розкрутити» людину-співрозмовника для інтерв’ю, якщо вона дещо побоюється цього нашого професійного жанру, а багатьох співбесідників управному журналістові ще й треба спромагатися вчасно й коректно зупинити, якщо співрозмовника «понесло» та ще й «не в той степ», відхилившись зумисно чи ненавмисно від основних тем чи теми інтерв’ю, аби спрямувати бесіду в потрібне журналістові-газетяреві річище… Бо часто-густо трапляється таке, що люди говорять на диктофон чи мікрофон те, що їм хочеться, а не те, що потрібно почути, дізнатися, допитатися кореспондентові чи репортерові.

Зрозуміло, якщо працюєш над якоюсь комусь неприємною темою, то тобі треба якомога більше про неї довідатися, аби з інтерв’юйованої людини-співрозмовника таки видобути, нехай і майже «плоскогубцями» витягуючи необхідні слова, відомості та цінну інфу.

Я таки закінчила Київський національний Шевченків університет просто із відзнакою, з одним із перших тоді пластиковим «червоним дипломом». Мою душу сповнювало відчуття гордості, що я нарешті вийшла зі стін цього вишу, здобувши багато важливих знань, але, скажу відверто, не спеціальних, не профільних, а здебільшого загальних… Дуже багато перечитала української й зарубіжної літератури, опанувала психологію, етику, соціологію, політологію, економіку, філософію – тобто накопичила звичайні загальні знання, а опісля замислилася: що ж я тепер із усім цим буду робити, де здобуту освіту зможу застосувати на практиці?!

Але мені пощастило, що на останньому курсі я мала проходити практику, і тому сама дещо схитрувала – тоді вже нікого зі студентів-випускників не розподіляли на практику, тож відтак мені довелося самотужки віднаходити місце її проходження. І я без жодних побоювань та вагань прийшла до редакції загальноукраїнської  парламентської газети «Голос України», не довго вигадуючи собі якусь «легенду», — просто сказала тамтешнім старшим колегам-журналістам, трішки «напустивши пилу їм у вічі»: «Ви знаєте… Мене направили до вас на практику з університету, з Інституту журналістики…» А мені у відповідь зовсім неочікуване й не вельми обнадійливе: «Як?» Та ж уже «сто років» у нашу газету Верховної Ради України не направляють жодних практикантів?!» Я ж, своєю чергою, «не даю задню», не здаюся і наполягаю далі: «А ось мене до вас направили!..» Хоча насправді я блефувала та дуже ризикувала, адже нічого офіційно з приводу мого «практикантства» не було оформлено в універі… Проте мій хитрий «хід конем» таки спрацював – мені сказали в «Голосі України», що, мовляв, «Якщо це так, то, будь ласка, принесіть завтра в нашу редакцію Ваше направлення із «мокрою» печаткою із університету, з Інституту журналістики, і тоді ми Вас візьмемо до себе на практику, як Ви й просили, у міжнародний відділ, заодно перевіримо, наскільки добре Ви володієте англійською мовою…» Наступного дня я принесла в редакцію оперативненько «організоване» направлення на практику з універу, де я із наполяганням сказала, що, мовляв, мене беруть на практику в парламентську газету, тому, будь ласка, виконайте формальність, надайте мені того папірця з печаткою й штампом. «Без проблем», — відповіли в універі й виконали моє прохання. Все отак владналося з Божої волі. І відтак головний редактор «Голосу України», так би мовити, на пробу дав мені для перекладу шмат якоїсь англомовної газети – і я досить швидко впоралася із цим завданням. Так усе добре згодом склалося для мене в часописі нашого парламенту, що я себе там із кращого боку зарекомендувала, і вже після практики мене просто залишили на роботі в «Голосі України».

Пощастило, що в його тодішній редакції якраз вивільнилася вакансія – я стала повноцінним штатним співробітником-журналістом в омріяному міжнародному відділі!.. Знала ж бо, що в інші відділи працювати не піду – ні в загальний, ні в спортивний, — і тому я взяла те, в чому вже була достатньо обізнаною та до чого мала «набиту руку». Саме досконале володіння англійською мовою й надало мені цю перевагу у згаданому вдалому, престижному працевлаштуванні в поважній столичній газеті. Оскільки я виявилася у відділі редакції «Голосу» серед новачків наймолодшою працівницею, то, як і ведеться у таких випадках, старші колеги-журналісти «скидали» на мої плечі, чесно кажучи, всілякий, образно мовлячи, не важливий «інфонепотріб», день у день «завалюючи» мене всім, здавалося б, друго- чи й третьорядним… Але я не здавалася та за завданням начальства постійно ходили на всі ті марудні, нудні міжнародні зустрічі та «пресухи» екс-спікера парламенту В. Литвина. І хоча про все це можна було писати під якийсь трафарет-шаблон, просто змінюючи прізвища закордонних гостей у тому ж й одному тексті, описавши банально про «розширення», «поглиблення» і т. п., проте я вперто відбувала цю «повинність», силкуючись винести з цього бодай якусь користь для власного творчого зростання. Аж допоки мої старші (типу хитріші) колеги не «напоролися» на якусь важливу міжнародну зустріч колишнього очільника Верховної Ради України… І я туди таки пішла, посиділа, послухала, позаписувала все суттєве на диктофон. Ніхто інший не хотів там перебувати, бо мусили витрачати дуже багато часу на весь цей «сухий» офіціоз, одначе «на виході до друку» то завжди була якась маленька інформація.

І вже по завершенні тієї «тягомотини», коли закінчився мій робочий день, уже не було сенсу повертатися до редакції, і я пішла додому. Мала намір уже наступного ранку прийти на роботу та написати цю свою «сенсаційну, гостро-цікаву» інфу (обсягом аж… у 30-50 рядків) у черговий номер. Аж раптом мені ввечері зателефонувала ледь не в істериці жінка-керівник мого міжнародного відділу і запитала схвильовано, чи, мовляв, була я на тому міждержавному заході у парламенті (бо це вона мала про нього написати статтю)?.. А як виявилося, то вранці провели дуже важливу згадану вище зустріч, про котру мені ні сіло, ні впало доручають за ніч (!) написати велику статтю із початком на першій (!) шпальті «Голосу України»!.. А для молодого журналіста – це ж узагалі круто, коли твій матеріал розпочнуть на передовиці, а продовжать на 2-3-ій сторінках!..

Я тоді спершу чомусь почала панікувати, бо ж чітко усвідомлювала, що на моєму диктофоні була записана така «мура», з котрої мені тепер треба було в «пожежному порядку» щось таке істотне «зліпити», аби вийшла путня, змістовна, читабельна стаття для парламентської газети… Я почала уважно переслуховувати увесь записаний на тій «мега»-зустрічі матеріал, занотовуючи щось важливе, з чого можна було б стартанути…

Приходжу дуже ранесенько в редакцію на роботу, тому що виникла ще одна невеличка проблемка – я ж тоді ще навчалася, і в нас був комп’ютерний клас, де «на ходу» виявилися всього-на-всього три чи чотири компи. А нас у редакції – вісімдесят працівників!.. Ну, тобто ми в універі й міжнародному дайджесті здавали власні рукописні статті в комп’ютерне набирання, а ось у «Голосі України» треба було вже самотужки набирати свої тексти, а на той час я це робила ще надто повільно… Не було практики, хоча від руки тексти писала швидко… Я вже почала творити цю велику статтю, мої колеги стали гуртом допомагати мені, правда, «відштовхуючись» лише від мого первісного тексту-заготовки. Врешті-решт, ми всі разом таки «народили», «видали на-гора» цю важливу статтю, і вона вийшла друком із початком на передовиці та із завершенням на другій сторінці. Тож, уже після цього екстреного випадку, мене повноправно прийняли у міжнародний відділ як «свою в дошку», вирішивши, на щастя, що не тільки всіляку «лабуду» можна на мене спихати, а слід довіряти мені й щось важке, важливе та корисне для всього колективу редакції «Голосу України».

– Ось так Ви й утвердилися в парламентському часописі, змусивши себе «полюбити», як щось «рідне», «виплекане», «виколихане», навіть випадкову, але фартову для Вас, даруйте, інфо-«туфту», аби зрости в професійному стосунку та надалі підвищувати власну журналістську майстерність…

– Навіть тепер, коли я вже працюю на посаді редактора на популярному загальноукраїнському й рейтинговому телеканалі, переконана: якщо молодий кореспондент із самого початку своєї професійної роботи не навчиться, не «наб’є руку», як Ви кажете, на отій «туфті», не буде здатен за потреби зробити з неї «цукерочку» в номер, то він не спроможеться згодом стати фаховим журналістом… Бо він повинен подати інформацію так небуденно, щоб навіть, здавалось би, нецікава подія викликала інтерес у читацького загалу, аби матеріал виявився, попри все, читабельним та, як кажемо ми, телевізійники, вийшов «сматрібєльним». Щоб це хтось таки прочитав чи побачив на телеекрані, щоб інфа «зачепила» когось — ну, якщо не «за живе», то бодай інфа не пройшла непоміченою повз очі читачів та телеглядачів. Звісна річ, що журналістам важко робити саме це в щоденному рутинному інфопотоці. Навіть дуже нелегко, коли це, наприклад, як у нас на телеканалі ICTV (де я працюю практично вже впродовж 13-ох років) ми щоднини в поті чола готуємо шість випусків новин, різні інформаційні, тематичні, пізнавальні програми й політичні ток-шоу.

До слова, я прийшла на цей тепер уже рідний моїй душі телеканал на загальних підставах, без жодного «протеже» і моїх студентських «хитрощів» (сміється). Шанс потрапити на ICTV у мене був майже нульовий… Адже я прийшла туди працювати після тривалої роботи в загальноукраїнській газеті, а ще — після декретної відпустки, бо два роки просиділа вдома, доглядаючи та виховуючи свою дитину.

– Можливо, на цьому «розкрученому» телеканалі колеги по мас-медійному, але електронному цеху спершу до Вас ставилися якось упереджено, як до журналістки-газетярки?

 – У принципі, я не дуже підходила на ту посаду, котру мені запропонували на ІСТV, одначе вони шукали потрібну людину-фахівця. А я навіть не «вписувалася» в їх «накатаний» формат роботи за віком, позаяк мені вже бемкнуло на той час 27 років, тим паче, що я ніколи не працювала на телебаченні, тобто не мала відповідної професійної практики. Моє майбутнє нове керівництво хотіло здобути для підсилення роботи редакційного колективу ще старшого за мене працівника, але все-таки відбулося міні-конкурсне відбирання. Й із трьох сильних претенденток на цю жадану посаду, які ходили на практикування на телеканалі, виконували якісь завдання, намагаючись із кращого боку себе подати, показати власні вміння й навички в професійному стосунку, бо нас кидали на таке, чого я особисто ніколи не робила, — проте мені вдалося змобілізуватися та домогтися свого…

– Зізнайтеся чесно, Оксано: Ви й Ваші конкурентки змагалися за місце під Сонцем як три сестриці чи «вигризали» необхідну посаду як три тигриці?

– Ні, ми не сперечалися, не сварилися, не проштовхувалися вперед ліктями, образно кажучи, бо не мірялися власними творчими силами в безпосередньому людському контакті. Нас завбачливо розділили, аби ми ходили на «проби» всі троє окремо – в три різні дні. Організатори «кастингу» спеціально хотіли, щоб ми не перетиналися одна з одною, бо бажали прискіпливо розгледіти нашу майстерність та самовідданість у роботі в кожної окремо. Аби, можливо, ми не перешкоджали в пориві боротьби одна одній, не вставляли «палиці в колеса» як затяті суперниці… Я чемно ходила на завдання, виконувала всі розпорядження наставників, готувала інформацію, хоча, якщо чесно, не вельми сподівалася на власний успіх, бо одразу «вбила собі в голову», що нібито не підходжу за декількома параметрами вимог конкурсного відбирання… Правда, у мене таки був відносний, навіть умовний «блат» на цьому телеканалі, де вже тоді працював мій чоловік, але він на загальних підставах «втягнув» мене в ці перегони та й сильно, якось особливо посприяти не міг, хоча й мої дві інші конкурентки теж були не з вулиці, також десь свого часу вже попрацювали у пресі, на інших телеканалах. Хтось когось привів і т. п.

Тобто ми всі троє «варилися» в одному «казані» жорсткого відбирання, але, напевно, з волі найвищого провидіння так вийшло, що на роботу взяли саме мене, і я почала працювати на цій посаді. Можливо, мені допомогло те, що конкурсне фахове журі підмітило, що я, журналістка, яка ніколи не працювала на ТБ, якось дуже швидко зорієнтувалася, миттєво зрозуміла специфіку роботи, адаптувалася до її умов та вимог, одразу «втягнулася» в складний як технологічно, так й інтелектуально творчий, аналітично-оперативний процес. І так я, вважаю, доволі вдало пропрацювала на ІСТV до сьогодні…

– Даруйте, можливо, за некоректне запитання, але чому Ви вимовили оте розпливчасте словосполучення «до сьогодні», як мені здалося, із дещо сумовитою ноткою в голосі?..

– Та ні, жодного смутку наразі не відчуваю. Хоча я все-таки ніби вже й звільнилася, але тепер так склалися обставини, змінилися певні умови, через що працюватиму й надалі на цей же телеканал, але дистанційно, на контракті, за кордоном, в одній із європейських країн.

Мої двоє дітей – старша донька й молодший син – обоє виросли на тому ІСТV, їх там усі працівники знають, мої чада, завдяки моїй журналістській роботі, живцем, зблизька, на власні очі, а не по телику, побачили багатьох телеведучих (вони дуже люблять ведучого прогнозу погоди пана Миколу), угледіли відомих, високоповажних і високопоставлених людей, державних та громадських діячів політиків, політологів, яскравих творчих особистей, які становлять цілісне, збірне обличчя нашої рідної України, а також познайомилися й порозмовляли із зарубіжними VIP-персонами та постатями топ-рівня із різних галузей та сфер, із наукового середовища, мистецтва, театру, кіно, шоу-бізнесу й великого спорту, світового рівня зокрема.

Ми гарно співпрацювали, жили-дружили по сусідству з колишньою популярною ведучою програми новин ICTV Іванною Коберник, яка подобалася багатьом українським телеглядачам. Вона, на мою думку, є дуже наполегливим, упертим, порядним та принциповим журналістом, цікавою особистістю, і тому свого часу з власної волі й пішла з нашого телеканалу, коли на телеекрані з’явилося надто багато інфи-заказухи… Вона так прямо і сказала керівництву у вічі: «Я «цього» читати з екрана не буду…» І залишила телеканал через свою власну позицію, бо ніколи не шукала компромісів із власним сумлінням, а наразі Іванна відома як активна громадська діячка у Києві, оскільки входить у Громадську раду при Міносвіти, стала радницею його очільниці, глибоко переймаючись перетвореннями, моніторячи перебіг реформи в освіті та вносячи разом із однодумцями конструктивні пропозиції, зауваження, виправлення, просуваючи інноваційні підходи у створенні новітніх, сучасних спрощених, не совкових навчальних програм, написанні й виданні якісно нових підручників та посібників європейського взірця, адаптованих фахівцями під наглядом громадського активу до наших  українських, національних, ментальних засад освіти різних рівнів, задля побудови в нашій державі найперше справжньої нової української нацональної школи.

Ніколи не прагнула бути телеведучою й «світитися» в кадрі

– Там, де править бал велика політика, там же й музи змовкають, коли починають грати гроші, все незгодне, іноходне заглушує музика «мідна»…

– Зрозуміло, що наш канал є комерційним, і він таки повинен заробляти на чомусь не зовсім, м’яко кажучи, морально-етичному заради свого існування чи навіть процвітання. Ще в нас дуже довго працював один ведучий ранкових новин, а нині він знайшов себе на телеканалі «Інтер»: перед цим його запросили на роботу на китайський російськомовний телеканал, і там наш колега гарно потрудився та відзначився високим професіоналізмом. Згаданий мій колега дуже полюбляв цукрити чай чи каву, і коли я заварювала щось із цих двох тонізувальних напоїв, то цей ведучий Олексій на моє запитання, скільки ложечок цукру всипати в його горня, відповів: «Мені – десять шматочків (рафінаду), бо я полюбляю солодкий чай…» «А нащо аж десять шматочків цукру?!», — питаю його. «Бо я так люблю, але тільки не розмішуй, будь ласка…» Він – людина – душа компанії, хохмач, веселун, і коли він від нас пішов, то його тепер мені дуже не вистачає, бо за співробітництва з Олексою було якесь емоційне розряджання чи навпаки – психо-емоційне, позитивне енергетичне заряджання в хвилини перепочинку від нервового, стресового перенапруження чи на колективному дозвіллі. Бо, по-перше, всі ми проводимо на роботі, в редакції телеканалу, однозначно набагато більше власного часу, ніж удома. Ми вже просто зріднилися в колективі, вивчивши один одного, як облуплених.

Я практично завжди перебуваю поза кадром, у силу специфіки своєї творчої посади, забезпечуючи «тилову» інтелектуальну підтримку колегам, які працюють на передньому краї чи то пак плані, у кадрі. Але, знаєте, я ніколи й не хотіла перебувати в кадрі, оскільки ніколи не прагнула бути телеведучою. Телебачення так і не «витравило» з мене газетяра… Мені більше подобається когось навчати професійним моментам, передавати власний набутий досвід чи ось, приміром, приходять до тебе молоді журналісти, і ти показуєш їм, що тобі завжди подобається самостійно щось там вигадувати, продукувати творчі ідеї, пропонувати теми, писати власні тексти та для телеведучих у тому числі. Якщо чесно, то я й сюжет пишу від фрази якоїсь чи під фразу якусь. У кожного є свої технології-методики, позаяк багато тележурналістів пишуть тексти від відеоряду, тобто спершу передивляються відзнятий відеоматеріал, а вже згодом, від цього відштовхуючись або хтось їх націлює на якусь важливу, стрижневу думку, з котрої у них і починають народжуватися інформаційний чи аналітичний матеріал або закладається провідна сюжетна лінія телепрограми чи передачі. А я, повторююся, пишу від фрази. Це, напевно, така моя власна творча манера. Ось, наприклад, коли щось мені так лягає на душу, коли приходить натхнення, і я вже лечу в своїй уяві від образів вигаданих, десь колись бачених, до усвідомленого втілення на моєму моніторі цілком реальних людей… Спілкуючись часто із останніми, сюжет «накочується», твориться вже якось сам по собі, адже це можуть бути попередні бесіди з двома чи трьома людьми на одну й ту ж тему. І я завжди уважно слухаю, «виловлюю», мов метеликів сачком, усе найсуттєвіше, зафіксовую саме те, що мене «зачепило», вразило, — такі ключові фрази не лише запам’ятовую, але й занотовую. Я достеменно знаю, що вони, «наловлені», мені згодом неодмінно знадобляться, оскільки саме від них мені вдасться або відштовхнутися в написанні матеріалу, або ж використати в канві допису як основні скріплювальні акценти.

Бо є такі справді розумні тележурналісти, в яких сила-силенна накопиченої, важко зібраної інфи «кружляє» в голові, та яким навіть із досвідом роботи не вдається правильно систематизувати згруповані факти, документи й проаналізовані, осмислені  висловлювання та події, аби з них невдовзі сформувався стрункий, логічно вибудуваний текст, придатний до запускання в ефір. Тому що вони не можуть влучно й оптимально стисло та, водночас, ємнісно передати все з такими труднощами напрацьоване, викласти у спосіб, щоб підготовлений текст був легко та правильно сприйнятий телеглядачами, аби вони не заплуталися, не перехотіли помислити, зіставити точки зору, позиції й не відкинули роздуми над почутими-побаченими фактажем, доказами, «сухо» поданими документальними викладками, щоб не відмахнулися від «сирого», нудного телесюжету, мов од якогось інфобаласту, буцімто неважливого – через саме оту складну та нечитабельну творчу манеру подання складного фактажу й поверховість аналітичних висновків або їх цілковиту відсутність… Тому мене дивує, що деякі мої молоді колеги ніяк не можуть усе логічно й виважено викласти, аби воно просто читалося, сприймалося, якщо це якесь важливе розслідування, аналітичний огляд чи пізнавальна розвідка на цікаві та актуальні теми… Тож доводиться їм допомагати, «шліфувати» деякі моменти-нюанси текстів, відкидати все зайве й недоречне, неважливе в конкретному випадку, замінювати місцями цілі абзаци, зміщувати-вирівнювати в провідній сюжетній лінії акценти, бо таке професійне вміння приходить до працьовитого та наполегливого, навіть упертого тележурналіста лише з часом. Навчаю колег зосереджуатися на головному, накреслювати власний план написання публікації, тексту, якщо немає змоги в голові, подумки все «переварити», «перегорнути», «згромадити» та викласти дохідливо, але глибокоаналітично водночас.

Якщо є візуальна схема, то багато хто з тележурналістів саме від неї відштовжується й «розганяє» виклад думок, заключень та робить правильні, влучні висновки наприкінці тексту, наштовхуючи глядачів до роздумів і подальшого самостійного вивчення, розуміння, усвідомлення тієї чи іншої важливої для держави, суспільства теми, врешті, переоцінки цінностей, уміння відрізняти фейкову інформацію від правдивої, достовірної. Адже наші глядачі вже самі вміють за декількома джерелами перевіряти отриману інфу. Хоча більшість нашого населення, на превеликий жаль, думає мало, як казав Кузьма, лінується мислити й оцінювати самостійно, бо лише без зайвих мозкових зусиль «проковтують» підготовлені для них політтехнологами-піарниками псевдоінформаційні «наживки»-заготовки. Тому наш народ переважно й голосує на виборах так, як скаже телевізор, котрий, день у день «прокручуючи» проплачену дорогу політичну рекламу й «дуті», «намальовані», замовлені рейтинги партій, політиків, відриває простих людей від реального життя, відвертає увагу від оббріханих реальних молодих громадських діячів нової української генерації, непідконтрольних олігархам, «накачуючи» забембані фізичним виживанням та «зазомбовані» телеінфохаосом голови найменш соціально й громадсько-неактивного електорату-більшості брехнею-«віртуалом», котра потім усім нам «вилазить боком» за чотири останні роки у вигляді шаленого зростання цін, девальвації гривні в 300 разів, безнастанного безладу в нібито реформуванні всіх і вся, виливається 300-відсотковим падінням рівня життя та безнадією, апатією, всезагальною суспільною депресією… І це ще й у розпалі незрозумілої гібридно-олігархічної, окопної війни, коли нам уже не дають ні війни, ні миру й навпаки, коли наші душі вже черствіють, звикають до постійних, численних смертей наших вояків на фронті, до каліцтв і тяжких поранень солдатів та офіцерів, які вижили у тій «бєзпрєдєльній» бійні на Донбасі, до двовимірності навколишнього світу, в котрому одні воюють, а інші на крові торгують, коли одні жертвують останнім і навіть життям на війні проти московських окупантів, а інші «щирі українці», виправдовуючи свою отаку зраду Батьківщини, їдуть до північних загарбників на заробітки… Коли півсвіту плаче, а інша половина скаче у безвиході, безнадії, істериці, розладах психоемоційних станів людей через тотальні стреси й переживання за день завтрашній, бо живемо ж якось, виживаємо не як сформована, згуртована нація, а продажне (за гречку) населення, біомаса для «державницького» кримінально-олігархічних кланів, — і це в суцільній туманності-невідомості навіть щодо найближчого майбутнього своєї країни, держави, власних сімей, родин, великих і малих колективів…

Із  телеканалу – на викладання тележурналістики у виші   

 До речі, мені пощастило ще викладати тележурналістику протягом трьох років в одному столичному виші, й це теж стало свого роду даниною шани, вдячності моєму дідусеві-вчителю-філологу — Сергієві Королюку, адже мені від нього у дивовижний, незбагненний спосіб передалося бажання бути педагогом, аби викладати, навчати, спрямовувати молоде, творче, переважно аж ніяк не втрачене й не безнадійне для нашої молодої держави покоління — в річище українського національного патріотизму. Так, я не викладала українську мову й літературу, але мені поталанило навчати юну поросль своєму фахові, прищеплювати їм те, що я сама знаю, вмію, пощастило віддавати молоді те, про що я можу наочно, дохідливо їй розповісти, донести з галузі питомо української тележурналістики. Викладала я в тому ж Київському Інституті культури, але якраз там, де я навчалася в аспірантурі, згодом уже був створений факультет кіно та телебачення, а відтак я працювала на кафедрі телебачення й викладала тележурналістику як профіль, як фах. У мене було два курси: з одним я закінчила навчальну программу (бо взяла його під свою опіку на 2-му курсі), а з другим, із котрим почала навчання із першого курсу, довчила студентів тільки до третього курсу. То всі ці мої рідні спудеї дотепер мене пам’ятають, адже зрозуміли, що я була людиною, викладачем із практичної журналістики. Я ж їм не розповідала на лекціях якісь там ефемерні речі, приміром, що таке сюжет, типу беремо і записуємо його значення. Мені було цікаво та важливо розповідати студентам про реальні телевізійні речі, методики, техніки, журналістські прийоми та навики опрацювання інфоматеріалу й підготовки його відеоряду та текстового наповнення, їх логічного, синхронного, гармонійно вибудуваного поєднання до ефіру. Тобто подавала все те, що було безпосередньо пов’язане з їх нелегкою, проте вельми цікавою й навіть захопливою професією в електронних мас-медіа. Надавала своїм вихованцям дуже багато практичних професійний порад, і нині мені дуже приємно, що багато хто з моїх підопічних досі згадує мої настанови-повчання, бо вони стають їм чи не щодня в пригоді під час практичної, реальної творчої роботи на телеканалах, котрі наразі вже активно й успішно пробивають собі шлях у всесвітню електронну, віртуальну мережу, стаючи модними, креативними, затребуваними нинішньою інформаційною епохою й допитливими глядачами трендом та брендом – популярними аналітичними  Інтернет-телеканалами. Не сприйміть мої слова так, ніби я вихваляюся своїми викладацькими здобутками, а насправді просто повертаюся назад, у недавнє минуле, щоб згадати якісь важливі моменти, усвідомлюючи, що я дала своїм спудеям реальні фахові знання для професійного зростання й успішної творчої роботи, самореалізації в інформаційному телепросторі нашої держави та навіть зарубіжжя. Багато хто з них уже зробили самі себе відомими телеведучими чи знаними тележурналістами, відтак мені за них не соромно, бо в них я бачу себе молодшу, бачу свою власну тележурналістську школу, плоди її методик і прийомів задля святої та благородної справи — формування, виховання наших національних тележурналістських кадрів у напрямку розширення, забезпечення, відвоювання  незалежності власного, українського національного інформаційного простору від загарбницької експансії російської пропагандистської інформаційної машини війни супроти Самостійної України.

Щоправда, відверто кажучи, мені нелегко довелося переборювати барьєр-комплекс на старті своєї викладацької роботи: тоді мій керівник попросила мене протягом року прочитати замість неї її ж курс – узагалі (!) не за моїм профілем – викладати етику ділового спілкування… До всього цього мені ще й треба було в стислі терміни розробити необхідну навчальну програму та прочитати її студентам. Ну, якщо стаціонар мене страшенно, неприємно вразив, тому що це якраз був складний перехідний період скажених чи, як там іще кажуть, шалених 1998-1999 років… Тоді вже молодь нічого не хотіла, панувала якась навіть уседозволеність, вони вважали, що все можуть купити (як, урешті, юнь здебільшого думає й нині, на жаль…) А якщо мені ще доводилося працювати на платному факультеті, то студенти переважно цинічно думали, що вони взагалі нічого не повинні робити чи вивчати… Рівень сприйняття студентством навчального процесу був настільки низьким, що мене почасти охопило розчарування… Думалося: Боже, та це ж наше майбутнє!.. Ну те, що я витрачаю власний час – то це таке, бо для мене то все одно якась практика, новий набутий професійний досвід, черговий етап життя, я щось від усього цього почерпну. А ось хто виросте з цих «безнадійних» дітей – отаке доймало мене, «виривало» душу тривожними «щипцями»…

Мене в певні моменти «накривали» жах і розпач – бо паралельно я навчала ще й  заочників, дядьків та тітоньок, значно старших за мене. І, як не дивно, згадані поважні люди із неабияким інтересом просто… мене слухали, охоче вбираючи в себе мою науку, про все розпитуючи. Вони щиро цікавилися практичними фаховими речами! Адже я викладала їм ділове мовлення та готувала для заочників якісь тести, завдання із приводу якихось прикладних тележурналістських речей, специфік, прийомів. Саме ставлення вдвічі (!) старших за мене заочників до навчання найперше із самоповагою, їх непогамовна жага до пізнання обраної спеціальності мене приємно вразили й якось навіть надихнули до подальшої викладацької роботи. Я не вважала їх людьми передпенсійного віку, просто усвідомлювала, що в них є загалом значно більший життєвий досвід. За вдачею я є такою людиною, що мені важче повчати людей, значно старших за мене, але це не комплекс, а моє виховання, загальний рівень культури й освіченості.

Молоді тележурналісти в Україні – просто красиві, але в житті – «сліпі кошетята»…

Вважаю дещо неправильним нинішній підхід у розвитку сучасної української тележурналістики, що начебто на телеканалах повинні здебільшого працювати в кадрі лише молоді й красиві тележурналісти та телеведучі. Оскільки вони ще «зелені», хоча творчий креатив із них так і пре, однак вони не мають звичайного чи великого життєвого досвіду. Тобто вони наразі ще не мають дорослого, зрілого бачення життя, вони неспроможні глибоко осмислити сьогочасні суперечливі суспільно-політичні події, правильно розставити професійні й етичні, моральні акценти у власній творчості, ще не здатні зробити єдино вивірений, правильний вибір у розгляді тієї чи іншої проблеми, конфліктної ситуації, навіть за умови нібито непоганої правової обізнаності; вони  просто ще не можуть емоційно-виважено крізь свою душу пропустити найважливіше, найсуттєвіше, найтривожніше, найвизначальніше в житті нашої держави в цей надскладний і буремний постмайданівський період війни-невійни, миру-немиру, переоцінки цінностей минулого з екстраполяцією його значного і не завжди позитивного впливу на наше сьогодення невизначеності, роздвоєності, відсутності справжньої, згуртованої української нації, в умовах прихованого та відвертого, нахабно-цинічного гальмування внутрідержавними проросійськими силами (прокремлівською «п’ятою колоною») вкрай необхідних і давно назрілих, але суб’єктивно призупинених різними несприятливими обставинами (воєнними та економічниим насамперед) довгожданих, десятиліттями виборюваних проукраїнскими поколіннями природних, неминучих, оздоровлювальних, націєтворчих процесів, зокрема справжніх, а не позірних національного відродження, українізації, дерусифікації та декомунізації новітньої, неодмінно проєвропейської, пронатівської України…

Якщо, приміром, я дивлюся американські й англійські телеканали, новини й аналітичні передачі, ток-шоу на ВВС, СNN, Євроньюс чи NBC, то там до телеглядачів із екранів звертаються всі старші за віком тележурналісти й телеведучі, умудрені життєвим досвідом, виважені в оцінках та коментарях, бо їм виповнилося 35+років, 40-45 літ. У цивілізованих розвинених країнах Заходу існує, функціонує зовсім інша система підготовки кадрів для тележурналістики й загалом для телеекрану,  й створювали її десятиліттями, а не з кавалерійського наскоку, як у нас. А в нашій телевізійній Україні — що ведучі 21-річні, «неопірені», ще не «биті» життям, що й тележурналісти – чим «молодші», тим буцімто «кращі»… Тому в нашій державі й склалася оця нинішня парадоксальна, неправильна, несправедлива, викривлена ситуація, коли досвідченим, маститим українським теле- і радіожурналістам, яким уже за сорок, вказують на двері новоспечені молоді «креативні» продюсери, менеджери й редактори із проросійським, совковим мисленням… І «старики» чомусь самі починають мимохіть підігравати своїм знахабнілим, зарозумілим, зверхнім кривдникам, легко, поступливо здаючись на милість оцій «новій генерації», а насправді набагато молодшим за віком, іще недосвідченим у житті, хоч і «шалено» креативним, проамерикансько-, проєвропейсько- чи чого гірше —  проросійськоментальним молодчикам та молодичкам, котрі все у вітчизняній  теле- й радіожурналістиці гарячково прагнуть замінити, оновити, викорінити, каменя на камені не залишивши від проукраїнських напрацювань попередніх поколінь, аби відкинути все наше, рідне, етнічне, національно-ментальне, легковажно замінивши його, засадниче, основу основ титульної нації, новомодним, маскультурницьким. Бо, бачте, тільки масова, американізована, європеїзована культура й відповідна теле- й радіожурналістика начебто здатні повернути до телеекранів юнь та молодь, які зі своїх гаджетів «не вилазять» і їм здебільшого байдуже, що горе-реформатори ламають проукраїнські, національні напрацювання на догоду не завжди продумано впроваджуваним (а може, так продумано?!) закордонним грантовим проектам у мас-медіа України, де все і вся втікають від книжок, газет і націєтворчих телеканалів в Інтернет. Усе українське без розбору називають «шароварщиною», «відстоєм», хоча наразі якісно нового, модерного, але питомо українського теле- й кінопродукту в Україні нині залишається так мало, що ми, україномислячі українці, в своїй рідній державі опинямося, немов у якійсь резервації, оточені шаленим натиском-наступом закордонної маскультури й мавпувальної укромаскультури та перебуваємо під загрозою свого знищення не лише з боку до болю знайомих нам і нав’язаних зросійщення та згубної двомовності, але й під пресом руйнації з боку просто шаленої американізації та європеїзації й навіть азіатизації вітчизняної культури, освіти,  шоу-бізнесу, преси, радіо- й телепростору без специфічної та необхідної для нашого самозахисту у подібних випадках адаптації всього привнесеного ззовні до сталих, засадничих критеріїв і багаторічних напрацювань національних, питомо українських культури, освіти, мистецтва, естради, преси, телебачення та радіо…

Тож усе одно мені було приємно тоді працювати. Звичайно, що не важко було осилити дві-три лекції, а в заочників мала лише начитування навчального матеріалу. Півдня я начитувала лекції, а другу його половину займалася практичними заняттями. Але то був мій перший лекційний досвід викладача, хоча не в такому розумінні, як свого часу працював мій покійний дідусь-філолог…

…Одначе проминув якийсь час, я прийшла викладати в Інститут, і там я вже реально отримувала задовлення від праці, бо на власні очі побачила, що вже діти-студенти змінилися та на краще. Вони вже чогось хотіли домогтися в житті, майже «гризуть землю», опановуючи навчальні дисципліни, хоча їм іще не вистачало загального рівня освіти, саме через недосконалу систему загальноосвітніх шкіл… Студенти безграмотно писали, і я дуже часто сміялася з їх помилок-«перлів», картала, повчала, що вони ж журналісти, відтак повинні грамотно писати. А вони дружньо «приколювалися» у відповідь: мовляв, та яке це має значення, адже ж у телевізорі не буде видно, знаємо ми правопис добре чи наша грамотність кульгає… (сміється – Авт.). Кажу їм «бумерангом»: та, звичайно, в телику не буде це помітно, але ж як ви, не знаючи синтаксису, лексики, граматики, орфоепії, передаватимете інтонації на відеокамеру, з телеекрана?! «Та ми там якось угадуватимемо, що в цьому чи іншому місці має бути пауза…», — віджартовувалися по-кавеенівськи. «Добре, — наполягаю я далі, а як правильно треба оту паузу показати?..» З їх боку тоді – німа пауза…

Але загалом мої вихованці вже щось хотіли пізнавати, докладали старань, засвоюючи премудрощі й прийоми виробництва якісного телевізійного продукту національного, проукраїнського спрямування. Вони прагнули змінити себе на краще, відповідно, запитували в мене, особливо здебільшого російськомовні діти, що їм робити, аби краще розмовляти державною українською мовою? Я мовила, що, в першу чергу, вам необхідно читати українськомовну літературу – як класику, так і твори сучасних прозаїків та поетів. Запитую їх: «Ви це читаєте?» «Ні, — ледь не одноголосно відповідає студентська аудиторія. – А для чого?!» «Та ж у вас, — наголошую, — саме через нечитання українських книжок, неповагу до україномовної літератури – мізерний словниковий запас. Мацюпусінький, тобто ніякий… Тому ви й не можете складно й грамотно викласті власні думки українською, бо ви ж нею не читаєте, не пишете, врешті, не думаєте, не живете УКРАЇНОЮ, УКРАЇНСТВОМ та всім рідним, українським!.. Бодай україномовні газети й сайти перечитуйте – це вже стане великим плюсом у вашому українськомовному зростанні!.. То будуть винятково ваші мовні знання, котрі ви закладете в свої голови, у власну українську національну свідомість, і ніхто та ніколи вже у вас цього неоціненного багатства не відбере, бо навіть мовчати в разі потреби ви вже будете по-українському!.. Ваші мізки «набудуть» жовто-блакитних кольорів питомої, правдивої українськості, вони просякнуть нею назавжди!. По-друге, повсякчасне, постійне, невтомне, неухильне  підвищення знань у вивченні української мови залежить тільки від вас самих, від вашої особистої волі й бажання бути УКРАЇНЦЯМИ!.. Я вам докладно розповідаю про всі тонкощі виробництва телесюжетів, але я — не всемогутня фея, я не здатна самотужки, замість вас самих, збільшити, розширити ваше словникове наповнення проукраїнського мислення – в першу чергу!

– Нас свого часу, у ході навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка, в рамках професійного майстер-класу, ще за радянських часів, наділив одним фаховим секретом-фішкою відомий тележурналіст Ігор Фесуненко. Він, перебуваючи на роботі як молодий власкор колишнього радянського центрального телебачення в Бразилії, спершу ніяк не міг підступитися до одного тамтешнього високопоставленого чиновника, щоб не те, аби записати з ним важливе інтерв’ю, а взагалі домовитися про зустріч ніяк не міг. Тож один колега-співвітчизник із деппредставництва колишнього СССР дав недосвідченому Фесуненкові просту й неоціненну пораду, котра спрацювала згодом на всі сто: «Ти просто дізнайся, за котру саме футбольну команду вболіває твій чиновник, поговори з ним бодай хвилину про футбол, на якому чи не всі бразильці, поголовно просто схиблені, й інтерв’ю в тебе в кишені…»

– Справді, якщо журналіст ретельно готується до інтерв’ю з якоюсь важливою й цікавою особистістю, топ-персоною, то він заздалегідь мусить вивчити всю інфу про цю людину, вишукавши якісь її сильні боки чи слабинки натури, аби «жива» розмова потім вдалася та відбулася, згідно із попереднім задумом кореспондента. А коли це звичайна, повсякденна журналістська, репортерська робота, як у наших телевізійників, моїх колег, то все це спланувати й організувати доводиться дуже складно, оскільки за день ми проводимо дві-три зйомки. І головне, що тележурналістам іще треба із усього відзнятого та змонтованого зробити експромт, усе найважливіше швидко зрозуміти, зорієнтувавшись у кількох непростих ситуаціях, — на телевізії панує своя складна та непорушна специфіка виробництва новин, програм.

– Гадаю, що за останні десятиліття Ви поінформовані й на власній практиці пересвідчилися, що журналісти українських телеканалів часто-густо просто вигадують новини-фейки, замовчуючи щось надважливе, та «роздмухуючи» певні не надто суттєві проблеми, роблячи телесюжети так, як хтось від них потребує чи замовляє, враховуючи, напевно, специфічну редакційну політику наших переважно олігархічних, а отже – приватних телеканалів, власники котрих переслідують свої особисті, приватні, корпоративні, політичні, комерційні інтереси «зомбування» населення…

 – Ще є така річ, як методика подавання інформації, новин, коментування подій. Особливість нашої роботи полягає в тому, що кожен телеканал має власне бачення подій у державі. Й, у принципі, всі тележурналісти повинні крізь цю «призму» подавати новинні випуски чи готувати аналітичні чи навіть пізнавальні телепрограми.

Нині часто в обивательському сприйнятті побутує думка, що, мовляв, журналістом у наш меркантильний час бути не пристижно, бо це нібито «якась там собі маладьож бігає, щось шукає», «висмоктує» інфу «з пальця»  й описує власну «балдьож» та самозадоволення якихось своїх приватних амбіцій… А для когось стало без відповідної освіти й здібностей навпаки престижно «мелькати» на телеекранах… І те, й те, вважаю, в корені неправильні розуміння нашого фаху, це вкрай примітивне сприйняття нашої важкої та надвідповідальної роботи. Журналіст і на телебаченні зокрема повинен накопичити власний життєвий досвід, а якщо останнього ще немає, то він і не може бути, на моє переконання, справжнім журналістом, усвідомлено до глибини цього поняття, розуміння цього слова.

– Наразі тележурналістами стають із того погляду, що це модно, всі, кому не ліньки, а ще зарано обіймають керівні посади без профільної освіти, знань і життєвого досвіду в редакціях, прес-службах чи в кого є якісь кланові, родинні, дружні зв’язки, блати…

– Погоджуюся, таке зараз побутує, особливо багато нині з’явилося оцих онлайн-інтернет-телеканалів, онлайн-радіоканалів… Там одного є багато – не володіння професійно українською мовою та суцільний непрофесіоналізм… Люди без відповідної фахової підготовки, без задатків аналітичного мислення та й просто без елементарних знань нахабно-самовпевнено вважають, що вони запросто можуть вести будь-які ток-шоу, не маючи взагалі жодних (!) підстав для цього, елементарних психологічних навичок. Бо, якщо це ток-шоу, то ти мусиш професійно спілкуватися з людьми, вміти налагоджувати контакт із ними, об’єднувати аудиторію і в студії, і по інший бік монітора. Повірте, на нашому професійному телеканалі буває таке, що й навіть записочки-папірці, як ті шпаргалки, не допомагають молодим тележурналістам чи ведучим… Оскільки, приміром, на ІСТV є ранкове телешоу, і ніби так здається, що це щось легке та невимушене для спілкування трьох ведучих і гостей у студії чи із телеглядачами по телефону за кадром: типу п’ємо каву, про щось собі балакаємо, на якісь банальні теми, новинами час від часу «пересипаючи» це шоу. Але якщо ти творча одиниця – порожній, то ти ж не зможеш спілкуватися протягом трьох годин у студії. Навіть, якщо у тебе напохваті, під столом чи в рукавах, є підготовлені кимось іншим, фаховішим тексти, папірці-підказки, то не завжди все це прийде на допомогу-виручку за текстом, і не завжди там буде справний суфлер, а якщо він зламається, то ж треба щось «із голови», від себе почати говорити на камеру. А коли ти будеш повсякчас підглядати у «шпаргалки», то ти  втрачатимеш контроль над аудиторією в студії. І відтак фаховим тележурналістам дуже часто доводиться «виїжджати» на імпровізаціях, експромтах, тим більше нині, коли транслюють різні телемарафони, тим паче передвиборчі, під час котрих упродовж сімох (!) годин доводиться сидіти-сидьма в студії, але в пригоді для профі тележурналістики стають імпровізаційні вміння та навички.

Закордонне  відрядження-«полювання» за «великою дичиною» із  присмаком туристично-краєзнавчої  пригоди…

 – Краєм вуха мені пощастило дізнатися, що нещодавно Ви зі знімальною групою вашого телеканалу їздили в тривале творче відрядження, так би мовити, слідами «бурхливої юності-молодості» однієї вельми високоповажної нині на світових обширах леді…

– Так, справді, ми їздили за завданням керівництва ІСТV аж у Словенію, на цілий тиждень. Ну, й однією із запланованих та нами ж запропонованих для наших же зйомок тем була розвідка-дослідження всієї «підноготної», подробиць біографії дружини вже нині чинного Президента США Дональда Трампа – леді Мелані, як відомо, словенки за походженням (у дівоцтві – Кнавс (Knavs), родом із невеличкого містечка Севніца, що біля Ново-Мєста… Я сама знайшла цю віддалену, але дуже гарну місцину в згаданій країні, попередньо через Інтернет, за допомогою всемогутнього Фейсбуку познаходила її однокласниць, докладно поспілкувалася з усіма ними. Одна з них навіть стала директоркою школи, саме тієї, в котрій свого часу навчалася Мелані Кнавс, нині — Трамп.

Ми завітали до Словенії саме під час, у розпалі недавньої передвиборчої кампанії в США. Я перечитала цілі стоси статей про Мелані словенською (на латиниці) й сербо-хорватською мовами, хоча й добре не знала її, але допомогло володіння іншими слов’янськими мовами, зокрема непогано володію болгарською (хоча це – кирилиця). Але я впоралася із цим нелегким, проте вельми цікавим, захопливим заданням, позаяк, добряче «копнувши», познаходила чи не всі відомості про Меланію Кнавс – дівчину, яка виникла начебто нізвідки. Насправді вона у школі була звичайною дівчинкою, чесно кажучи, нічого особливого в неї, в її зовнішності не було. Неабияк пофортунило мені знайти саме того фотографа-словенця, який перший (!) сфотографував Мелані, з чого, врешті, й розпочалася вся її фотомодельна, а далі й топ-модельна та еротик-модельна кар’єра, що все так вдало, просто казково, феєрично-успішно для неї в подальшому житті «закрутилося»… Ми удвох приїхали до цього фотографа додому з відеооператором, оскільки в Словенії взяли на прокат авто. Адже це дуже маленька країна, відтак нам вигідніше було із її  столиці, міста Любляна, дістатися до Севниці (за розмірами й населенням вона співмірна з Кременцем) за 150-190 кілометрів – із однієї частини згаданої держави й до іншої. Порівняно з Україною, то для нашої знімальної групи — це взагалі були не відстані, а туристичні автопрогулянки…

Спочатку ми під’їхали під тамтешню школу, директорка котрої, на жаль, чомусь не захотіла з нами розмовляти, просто втікаючи від мікрофона й відеокамери… Я так зрозуміла, що тоді ця «гаряча» Трампівська тема була «на плаву», і тому чи не всіх у тій Севниці вже трішки «задовбало», що чимало телекомпаній і журналістів із різних країн «косяками» приїздять до них саме через їх землячку-співвітчизницю, новоспечену світову знаменитість — Меланію Трамп, «дістаючи» розпитуваннями… Але ми в достатній кількості познімали на відеокамеру школу, де вона навчалася, кабінети, класи і все інше. І в зв’язку із усім цим, іще шукали з оператором декілька словенських кафе, власники  котрих, своєчасно-чутливо вловивши комерційну «приманку»-коньюнктуру ринку, особливо для численних закордонних туристів, — придумали десерти й вина під назвою «Мелані»… Й ці комерційні ходи їм таки вдалися та принесли й нині, гадаю, приносять чималі прибутки. В одному кафе ми відзняли торт «Мелані», в іншому бістро наш відеоб’єктив вихопив тістечка з такою ж суперпопулярною там назвою. Послуговуючись сумішшю англійської, сербо-хорватської та інших знаних мною мов, я, слабко розмовляючи словенською, таки непогано записала з оператором усі ці цікаві інтерв’ю із багатьма приязними земляками майбутньої першої леді США.

Але найголовнішим пунктом нашого відрядження-розвідки-розслідування був саме той будинок, у котрому свого часу мешкала Мелані Кнавс (Трамп). Одні словенці казали нам, що, мовляв, оцей будинок, інші вказували на ще інші споруди в містечку Севніца. Одне слово, ми навіть трішки розгубилися, бо, як виявилося, ніхто із тамтешніх мешканців не міг до пуття точно вказати на місце розташування вкрай потрібного нам будинку майбутньої американської президентші… Й аж раптом нам, як мовиться, «поперло»: за нами під’їжджає якась невідома автомашина, і я одразу ж допетрала, що це журналісти із місцевого телебачення, колеги по ТБ-цеху… Вони підійшли до нас й отако просто кажуть, досить гучно: «Альо, Оксана?..» Я кажу: «Так!..» А словенські телевізійники від не менших радощів заволали: «Та ж ми саме Вас уже так довго шукаємо!..» А я знову з подивом мовлю: «Мене?!» «Так!.. Бо ж Ви з України надіслали нашому мерові листа, і він Вас чекав, аби прийняти Вас «за найвищим розрядом»… А ми й справді запізнювалися на зустріч із міським очільником Севніци: секретарка із їх мерії зателефонувала нам, і я пояснила їй, що, мовляв, перепрошую, бо ми реально не розрахували дорогу та час… «Ну то він (мер – авт.) уже поїхав у інших важливих справах, — пояснила словенська тележурналістка, — ми ж Вас шукали, а на вашій автівці немає жодних позначок (брендінгу), що ви — з українського ТБ…»

І вся ця кумедна ситуація настільки нас усіх розсмішила, що я навіть запитала в своєї словенської колеги: «А навіщо тоді Ви так довго нас розшукували?…» Вона ж пояснила, що їм просто треба взяти в української тележурналістки інтерв’ю… Запитую її, чого, власне, в мене?! «Ну просто нам цікаво, — не вгавали гостинні словенці, — для чого Ви до нас приїхали з такої далечіні, про що тут, у Словенії, зніматимете сюжети, відеоматеріали чи репортажі, що Вас так зацікавило в нашій Севніці?..» А мій київський колега-оператор так сміється з того всього і жартома-доброзичливо каже: «О-о-о… Допрацювалася Ти, Оксано, що бери тепер та давай колегам інтерв’ю…» Тож я ще не з власної волі «промелькала» на словенському телеканалі й, до речі, потім цілком випадково в Інтернеті побачила своє перше телевізійне інтерв’ю, в котрому не я когось, а мене словенські журналісти розпитували про се й про те…

Але найбільше мені в Словенії сподобалося надзвичайно цікаве спілкування-інтерв’ю зі згадуваним вище тамтешнім «зірковим» фотографом, який був уже в солідних літах та який колись із власної легкої руки й вивів свою взагалі невідому землячку Меланію Кнавс, як мовиться, «у люди». До слова, мені ще довелося самотужки віднайти спеціально для тієї розмови тамтешнього перекладача, який би пристойно говорив бодай по-російськи, хоча наше українське посольство в Словенії голослівно пообіцяло нам допомогти зі згаданим тлумачем…

Цей перший фотограф Меланії був дуже цікавий чоловік реально старшого віку, бо ще тоді, коли він її десь знайшов для фотозйомок, йому було десь років сорок… Він нині щасливо мешкає в ошатному власному будинку, ведучи такий собі спокійний, розмірений спосіб життя на схилі літ. До речі, пан фотомитець продовжує цікавитися долею своєї найуспішнішої в житті фотомоделі, уважно відстежує, що про нього говорять у рідному містечку Севніца, пишуть у пресі та розповідають по словенському й зарубіжному ТБ… Він ніяк себе не позиціонує, просто вважає себе звичайною людиною, фотографом, який щось та розгледів у тій ще молоденькій Меланії Кнавс, адже саме йому першому вона чомусь упала в око й, урешті, потрапила в його фотооб’єктив, котрий і дав їй несподівану путівку у найвищий світ на нашій планеті… А, по суті, якраз він відкрив світові Мелані Трамп. Він показував нам усі перші, збережені її чорно-білі світлини із тієї далекої  в часі й доленосної фотосесії. Все це напрочуд цікаво, адже зі звичайнісінької дівчинки, тоді нічим непримітної, непоказної, провінційний словенський фотомитець запросто, виконуючи свою звичну, марудну, малооплачувану творчу роботу, ні сном ні духом не відаючи про іронію долі й карколомно-приголомшливі викрутаси-вибрики майбутнього, сам того не підозрюючи й не передчуваючи, нічого такого не плануючи в принципі, колись заввиграшки «розкрутив» теперішню світову знаменитість VIP-рівня… Я його декілька разів перепитувала, просто замучивши своїми дізнаннями, чим же вона, Меланія, його так «узяла»?.. А той сивочолий словенець не втомлювався повторюватися про її посередність, звичайність як дівчинки, котрі сотнями, тисячами ходили тоді вулицями Севніци, але з Божої волі саме вона мала виконати якусь свою місію в цьому житті…

Я ж особисто вважаю (це моя приватна думка), що її доля круто змінилася просто так, бо так сталося, мало статися, і тому нічого екстраординарного в її стрімкому злеті у найвищий, наймогутніший овальний кабінет на планеті немає. Так склалася її доля, і це попри те, що нічого особливого, вважаю, в її дівочій зовнішності й поставі не було. Так, звісно, Меланія Кнавс була досить високою на зріст, як на свої тодішні 13-14 років, коли той фартовий для неї фотограф познайомився зі своєю новою фотомоделлю, яка й справді мала красиві риси обличчя, одначе, гадаю, що подібних «смазлівих» дівчат завжди і всюди можна знайти всюди й багато, але круто щастить в особистому житті, як бачимо, одиницям із них, обранницям її Величності долі… Але чимсь вона тоді того фотографа у Севніці таки приворожила, причарувала… Бо, як співбесідник нам розповідав, згадуючи подробиці минулого, на камеру, він, навіть шукаючи потрібну фотогенічну дівчину-модель, перебуваючи на якійсь святковій чи урочистій події-імпрезі, раптом побачив її, Мелані… «Вона «зачепила» мене тим, що була звичайною і, водночас, якоюсь незвичайною, неземною…», — поділився своєю великою ностальгією літній фотограф із вельми ясною пам’яттю та, як виявилося, зірким, провісницьким оком… Він запросив її нібито в масовку для якогось свого мистецького фотопроекту на замовлення якогось невідомого провінційного фотожурналу, а все обернулося цілою історією, вартою написання бестселлера чи кінозйомок історичної мелодрами із закрученим сюжетом… Так вони легко познайомилися, фотограф запросив Меланію на першу зйомку фотосесії, хоча, як виявилося й ніде правди діти, згадане несміливе довгоноге дівчисько попервах навіть не знало, як правильно чи як треба себе поводити у фотостудії, бо вона ніколи до цього такого не робила, тобто не позувала, оскільки їй просто були потрібні невеликі гроші з гонорару для придбання чогось там необхідного в житті чи побуті… Фотограф поділився, що він швидко все Меланії пояснив, що від неї вимагається, і вона напрочуд швидко це зрозуміла, вловила суть фотозйомок, як правильно слід позувати, була дуже слухняною. З’ясувалося, що тоді в неї навіть не було одягу більш-менш нормального, пристойного рівня, як, урешті, й хорошої косметики. Але якось саме звідтоді, зі свого фотомодельного дебюту, Меланія таки почала всім згаданим вище глибоко цікавитися, стежити за власним зовнішнім виглядом, бо в той час вона саме навчалася в якомусь архітектурному коледжі, звідки фотомитець і «витягнув» її за щасливим збігом обставин на модельний подіум примхливого світу моди, а згодом заочно вивів і на «широкий телевізійний екран» планетарного рівня…

Коли у словенському містечку мером обирають неслов’янина та взагалі не білу людину іншої раси…

 Після таких захопливих творчих поїздок, усе побачене в інших кранах назавжди «врізається» в твою пам’ять, бо здебільшого все тобі там сподобалося. Ти в процесі творчої роботи  ознайомлюєшся з чужою державою, віднаходиш потрібний підхід до тамтешніх людей, часом усе складається дуже легко, але подекуди трапляється, що вельми складно, особливо, коли на заваді стає твоє недосконале знання іноземних мов. Приміром, моя добра англійська дуже часто стає незамінною «паличкою-виручалочкою».

Хоча, під час мого перебування в Чехії, країні-членкині ЄС, мені чомусь спершу здавалося, що там чи не всі громадяни, особливо молодь, на належному рівні володіють англійською мовою, одначе моєму розчаруванню не було меж, коли я зіштовхнулася з тим, що чеська молодь переважно – «нє в зуб нагой» по-англійськи… І відтак доводилося вимушено спілкуватися з чехами на «гримучому» суржику — суміші англійської, польської та навіть… української… Але у цьому вимушеному, дещо веселому «мовному вінегреті» чехи різного віку добре мене розуміли, а я їх. Я просто казала їм, що, мовляв, я запитуватиму у вас про щось так, як у мене виходитиме, а ви відповідайте мені чеською. Ще чим було пам’ятне  для мене оте чеське відрядження, що я від постійного стресу й психологічної перенапруги ходила там із «квадратною головою», оскільки мене «накривав» цілковито мовний потік співрозмовників, а я силкувалася зрозуміти, вловити потрібну суть того, що ж, власне, мені відповідають чеські «тубільці»… Адже мусила в такому разі далі задавати їм якісь уточнювальні запитання, аби «зліпити» щось путнє із усієї тієї «словесно-емоційної каші». Але загалом я відкрила в згаданій країні для себе багато корисного, пізнавального з їх смішного, дивного чи серйозного побуту, цікавої культури, оригінальних традицій. Скажімо, всім своїм друзям, знайомим, родичам відтоді кажу, щоб вони відправляли саме в Чехію власних дітей на навчання, де здобування вищої освіти чеською мовою у місцевих вишах – безкоштовне! І то легко зробити, позаяк для цього не потрібно нічого ускладнювати, а натомість слід без зайвих пересторог вирушати в цю гарну країну за грунтовними знаннями. І коли я спілкувалася із деканом вишу тамтешнього факультету україністики, то, в принципі, як він сказав, вступити в чеські виші аж ніяк не складно: просто сміливо приїжджайте, а головне – одразу ж анонсуйте, що ви хочете навчатися саме чеською мовою. Бо політика Чехії так побудована, що вона всіляко підтримує тих іноземців, які щиро хочуть навчатися чеською мовою. Тому наших українців там віддавна працює в різних галузях і сферах дуже багато, особливо серед відомих та шанованих медичних фахівців і науковців.

Нова країна – це завше нові люди, нові позитивні емоції, нові відчуття себе самої в незвичних, надто динамічних умовах. І саме здорове почуття гумору завжди все згладжує та врівноважує у найнесподіваніших ситуаціях, допомагаючи виходити з них у плюсах — у всіх стосунках. Так, наразі ми вкотре вирушаємо із дітьми в приємних клопотах до Польщі, де моя 14-річна донька Мартуся стала першокласницею престижного ліцею в місті Кракові (XXV Liceum Ogólnokształcące im. Stefana Żeromskiego w Krakowie).

Загалом я є вельми емоційною людиною, і мені подобається дуже багато побаченої за рубежем візуально краси, та й, урешті, в нашій рідній Україні теж. Полюбляю споглядати мальовничі краєвиди, гори, фотографувати все неповторне та незвичайне як у природі, так і серед людей, котрі мене надихають. Люблю поєднувати в колажі найвдаліші кадри, бо ж у душі я – художник-модельєр (адже закінчила художню школу), який, на жаль, не відбувся. Але, як сказав мій дідусь-філолог, «Будеш викроювати та шити халати на фабриці?..» Тож я цього не захотіла робити, і тепер захоплююся в закордонних творчих відрядженнях автомобільним поїздками, адже в такий спосіб в іншій країні ти можеш побачити стільки й такого, що не відкрилося б перед тобою з вікна потяга… Приміром, будучи на Адріатиці, в містечку Піран, що в тій же маленькій, чарівній, нереально казковій  Словенії, ми надовго зупинилися разом із оператором заради зйомок «не за сценарієм», для душі, навіть «вибившись» із запланованого робочого графіку… Тепер дуже хочу й мрію знову туди повернутися, але вже не як тележурналіст, а звичайний, не метушливий турист. Хоч в одне мальовниче місце й був заборонений в’їзд автівок, на наше журналістське прохання мер згаданого вище містечка зробив так, що ми під’їхали під Піран, де побудовані паркінги у… підземеллі. Хоча є там і наземні та інші паркінги. У підземному паркуванні ти залишаєш машину, і якщо ти лінуєшся, аби пішки, в розслабленому темпі пройтися за десть хвилин до центру містечка й поглянути на всю тамтешню красу довколишніх природних ландшафтів, то є безкоштовний автобус, котрий доправить в обох напрямках вас у будь-яку точку містечка. І, після мого перебування в Італії, я вже як звичайна туристка вловила якесь непередаване словами гармонійне поєднання Венеції, гірських містечок Болгарії та красивого морського пейзажу… Найбільше мене вразило у Словенії те, що містечка Піран і Копер – двомовні, оскільки офіційний сатус мають і словенська, й італійська мови. І немає там жодних конфліктів на мовному підгрунті, діють окремі словенські та італійські школи, але буває й так, що італійці навчаються в словенських закладах, а словенці – навпаки. Від цього там дуже поширені й змішані, міжетнічні родини.

Проте найбільше мене вразив мер згаданого містечка Піран – він є за походженням… африканцем, представником негроїдної раси і вільно розмовляє… італійською та словенською мовами… Виявилося, що цей міський очільник свого часу просто приїхав здобувати вищу освіту з Гани в Словенію, закінчив у її столиці – місті Любляні – медичний виш. Він аж ніяк не шокував мене чорним кольором своєї шкіри, а навпаки – зацікавив, приємно підкупив своєю ввічливістю та приязністю. Одне слово, мила людина. Він, будучи медиком за освітою й маючи власну приватну практику як фаховий лікар, уже другий термін «тягне мерського плуга» в Європі, а головне – словенці його обирають, а отже, довіряють.

«Коли я вперше висував власну кандидатуру на мерську посаду, — скромно зізнався чорношкірий міський голова, — то взагалі й не сподівався на свій успіх, адже тут живе стільки більш гідних та успішних людей… Тепер шкодую, що, через посадову зайнятість, наразі не маю змоги консультувати та лікувати людей, але все одно в мене є чимало клієнтів-пацієнтів, які постійно просять їх оглянути та щось порадити в медичному стосунку…»

Тому згадане містечко Піран і вразило  мене до глибини душі якоюсь своєю нереальністю, ідеальністю, спланованістю, організованістю (котрі можна нам запозичити, розумно перейняти, аби досягати компромісів) та доброю аурою, котра знову тебе вабить до себе… Бо, на превеликий жаль, ми, нині сущі в Україні, часто-густо не можемо в найпростішому віднайти спільної мови та порозуміння, тому й розколоте навпіл у нас народонаселення, ще не народ і не нація навіть, через що й так боляче мені за рідну державу…

– Чи були у Вашій великій практиці журналіста-телевізійника пропозиції від керівництва Вашого рідного телеканалу поїхати у «бойове» відрядження в якусь іншу країну, «гарячу точку» чи навіть у нинішню зону АТО, звісно, за великі гонорари чи зовсім іншу, соліднішу за розміром, зарплатню, порівняно з тією, котру Ви з «мирними» колегами отримуєте за творчу, «спокійну» роботу в студіях?..

– Редакційна політика телеканалу ІСТV є такою, що журналіст, людина, громадянин їде «на війну» винятково за власним бажанням… Ніхто нікого силоміць, у наказовому порядку не відправляє на ризик… Тому, що це, по-перше, надзвичайно велика відповідальність. Так, звісно, коли наші колеги-журналісти й відеоператори їдуть в епіцентр неоголошеної російсько-української війни, «на передок», аби виконувати небезпечні творчі завдання, вони забезпечені й медичним страхуванням, і тому подібними «запобіжниками», одначе ти ж не можеш супроти власної волі вирушати в самісіньке пекло війни… Та в нас у редакції є такі відважні тележурналісти, яким це просто потрібно, серед них є спокійні, врівноважені за вдачею люди, яких цікавлять у АТО якісь більш глибокі соціальні теми, а є й такі відчайдухи, яким просто не вистачає адреналіну… І Ви знаєте, оті троє-четверо моїх колег, друзів, які час від часу бувають у зоні гібридної війни на Донбасі, — із самого початку це було з їх власної волі, вони хотіли, а телеканал їх беріг, відтягував час, не відправляв на південний схід… І вони самі наполягли на цьому бажанні, й, знаєте, до чого дійшло? Один журналіст пізніше сказав, що, мовляв, більше не буде їздити в зону АТО, тому що там для нього… затишшя, і вже немає драйву… За його словами, «там усе спокійно та рівномірно…» (?!) «А коли драйв знову «розгориться», то я знову вирушу на війну…» На мою суб’єктивну думку, це вже така собі, даруйте, своєрідна «хвороба», посттравматичний синдром, як у атовців, — нашим журналістам теж уже не вистачає отих страхітливих звуків пострілів, вибухів мінометних мін та розривів артснарядів… Як не прикро, тележурналістів «бере», підкорює своїй волі якийсь воєнний страх, де є жертви, кров, бруд, насильство й охоплює холодна безнадія… Я запитую свого колегу: «Зачекай… Який драйв на справжній, хоч і окопній війні, де щодня гинуть військові та мирні люди, все тамтешнє «життя» розтерзане трагедіями?! В Тебе вже просто «стерті» якісь відчуття реальності, коли Ти повертаєшся до мирного Києва… Ти просто перебуваєш у гонитві за якимись сенсаційними відеокадрами, Ти вже живеш у іншій реальності…»

Бо й справді, коли вони приїздять на мирну територію України, то вони стають, хоч і не можна так казати, непридатними до отакого нашого складного, дурного, в чомусь нестерпного, але все-таки мирного життя… Адже так виходить, що їм, телеатовцям, здається, що це ми, цивільні й мирні, в глибокому тилу не живемо справжнім життям, що ми тут нічого не робимо важливого, що це ми буцімто, як боягузливі щурі, заховалися в комфортній зоні за мирними проблемами, а ось вони — герої… Все це важко до кінця зрозуміти й усвідомити, тому що в них, вважаю, «стирається» якесь нормальне, людське відчуття страху, в першу чергу. Адже в будь-якому разі вони несуть відповідальність за людей, які в зоні війни перебувають поряд із ними, за операторів, водіїв. І коли тележурналісти лізуть «на рожен», не думаючи, що поруч є ще інші люди-колеги, які на таке не здатні, не хочуть цього, бо в них є сім’ї, діти, за яких вони переживають, то для мене це страшно, безрозсудно й незбагненно, коли досвідчений і шанований тележурналіст просить оператора в розпалі воєнних зйомок, мовляв, «Зніми мене отут й отут, щоб за мною стріляли й щось вибухало, щоб у кадрі бігали реальні військовики зі зброєю…» Може, то я не маю рації, але все одно вважаю, що такі смертельно небезпечні телеприйоми – це неправильно… Бо ціна людського життя не має бути поставлена нижче заради здобуття якоїсь сенсації, воєнного реаліті-екшна… Воно само по собі якось так склалося за ці майже чотири роки, що вони їздять у відрядження на війну, і ми, мирні, напівжартома називаємо своїх мужніх та неслабкодухих колег «ветеранами», оскільки вони вже через якийсь час пребування на мирній території, стають, даруйте, неспроможними в професійному стосунку, аби робити якість нормальні, мирні, проблемні, нехай і конфліктні сюжети для нашого телеканалу… Їм, «військовикам», здається, що все, що робиться, коїться в мирному житті, — це все якась банальщина, ахінея, абсурд, що це нікому нецікаво й непотрібно… В чомусь наші «телеветерани» нас, мирних, почасти в душі зневажають, але ми це все їм прощаємо, бо все розуміємо чи бодай силкуємося збагнути незбагненне… «Ветеранів» тому часто не «чіпаємо» в робочому стосунку, бо ж вони насправді побували в самісінькому пеклі війни… Бо коли вони знову, вкотре потрапляють у зону АТО, то вже на 300 відсотків відпрацьовують редакційні завдання та власні болісні теми… Адже вони відчувають власну професійну зреалізованість як творчі особистості, бо відзняте-здобуте ними одразу йде, «з чистого аркушу», в «гарячі» спецвипуски та новини, відбуваються прямі включення-коментарі наших телевізійних колег-бійців, друзів-шибайголів із зони війни… У кожного з них накопичуються свої воєнні історії, вони стають побратимами з нашими військовими-героями… Хоча ж усі ми знаємо, що по телику показують не ту страшну війну, котрою вона є насправді, а лише ретранслюють якусь її мізерну, епізодичну частиночку… І це теж має право на життя, на втілення на телеекрані, бо це вже історія нашої держави, котра бореться за своє незалежне майбутнє, взагалі за власне існування як геополітична крапочка на мапі світу…

А звичайне ж, мирне життя тече своїм чином, воно, мирне, є таким, яким є, і ми всі мусимо, зціпивши зуби, його гідно проживати, кожен на своєму робочому місці чи військово-журналістському посту… Хотілося б, звісно, щоб не було вже цих тривожних новин із фронту, оцього постійного жаху, страху й переживань…

 – Як Ви почуваєтеся, працюючи на телеканалі, котрий у глибинці, в провінції, пересічні українці сприймають як олігархічний, комерційний чи ще якийсь, котрий має певні завдання впливати на їх свідомість, формувати їх громадську думку, врешті, громадянську позицію, чи всі ці речі у Вас, столичних тележурналістів, якось атрофуються, стають неважливими під тиском вимог робочого повсякдення? Тобто наскільки Ви відірвані від реальності чи поєднані непростим життям  свого рідного, неоднорідного та різношерстого  народу у містечках і селах? Бо навіть член переговорної мінської групи від України Євген Марчук сказав днями, що деокупація чи реінтеграція окупованого Росією Донбасу за проектом відповідного Закону відбуватиметься аж ніяк не за тим планом, котрий пропонував бізнесмен Віктор Пінчук…

– Особисто в мене немає такого відчуття в душі, що як тележурналіст я представляю комерційні чи корпоративні інтереси якоїсь людини… Як, урешті, вважає і переважна більшість моїх колег по телеканалу, котрий я представляю. Можливо, це криється в людській, мас-медійній, бізнесовій мудрості нашого інвестора, адже в його власності перебувають три телеканали. І він розділив ці свої медіа-ресурси на три різні спрямування. СТБ – це розважально-сімейно-музично-пісенні шоу, фільми-серіали; «Новий канал» — суто юнацько-молодіжний розважальний канал. А наш ІСТV завжди залишається як основний, аналітично-інформаціний, новинний телеканал. Я ж теж дивлюся новини на інших українських каналах (порівнюю подачу інфи, її збалансованість), і мені здається, що ми, «айсітівішники» все-таки притримуємося отих класичних канонів подання інфи. І наша редакційна політика завше полягає в тому, що всі наші головні редактори кажуть, генеральний директор твердить, що наш канал має бути якомога ближчим до людей. Тобто ми намагаємося в своїй творчій роботі відштовхуватися від якихось наболілих, важливих людських проблем та переживань… І подаємо ми новини та програми, я наполягаю, в класичному ключі. Ось клянусь, що за всі 13 літ, протягом котрих я працюю на ІСТV, нам жодного (!) разу не надходило конкртної вказівки від керівництва каналу, типу «ось це ми показуємо, а ось це пропускаємо повз вуха та очі…» Так, звичайно, ми транслюємо всі проекти свого інвестора, але ж це цілком логічна практика в медійному біснесі, але, попри наявну редакційну політику, ми показуємо його проекти та підтримуємо в усіх його починаннях. А вони – непогані, згадаймо «Пінчук-Арт-Центр», усі міжнародні мистецькі, музичні, концертні проекти, сучасні виставки і проекти його дружини «АнтиСНІД» — це дуже хороші задуми, а ще в них є проект «Колиска надії», завдяки котрому створюють сучасні клініки, перинатальні центри для новонароджених діток. Погодьтеся, що в усьому цьому немає нічого поганого, а відтак я не бачу причин, аби про це не говорити й не показувати в позитивному світлі.

А що ж стосується великої політики, то наведу яскравий приклад – коли, наприклад, перед черговими виборами є «в обоймі» низка прохідних топ-кандидатів, і наш інвестор, скажу Вам по великому секрету, каже нам, тележурналістам так: «Ми підтримуватимемо п’ятьох «фаворитів», приміром. І тому робіть-знімайте-показуйте телеглядачам усе так, щоб кожен із топ-кандидатів уу президенти відчув, що ми їх усіх та кожного конкретно любимо…» Це така в чомусь, може, й мудра редакційна політика, тому що інвестор у нашій країні чудес, країні У, перестраховує себе на п’ять різних варіантів, щоб там потім не сталося в реалі, аби він точно знав і вони, обранці, знали, що наш інвестор підтримав того, того й того-то політика чи державного діяча… Це тільки перед виборами дуже на телеканалі відчувається, а коли голосування минається, і все рухається далі, й наше суперечливе, неоднозначне суспільство продовжує розвиватися за власними законами, наш телеканал цілком адекватно висвітлює всі найважливіші події та максимально об’єктивно, й ми збалансовано аналізуємо-висвітлюємо всі факти, вчинки та висловлювання у великій політиці України. Є, звичайно, але це вже не від нас, тележурналістів залежить, якісь певні «залаштункові» вказівки і з Банкової, і з Грушевського, і з Кабміну про те-то й те-то, але ми мусимо постійно намагатися «проходити поміж крапельками», лавірувати, щоб, у принципі, подати глядачам більш-менш правдиву, правильну, майже об’єктивну інформацію. Але якогось потужного, нахабного тиску чи навіть нав’язливого пресингу щодо себе як тележурналіста із цього приводу я ніколи не відчувала. Цей тиск «ізгори» таки був тоді, коли я ще тільки-но розпочинала працювати на телеканалі, а нашим головним редактором був відомий «опальний» російський тележурналіст-оглядач Євгєній Кісєльов, якого, як відомо, кремлівська влада типу попросила з російської медіа-корпорації НТВ, і він був змушений упродовж певного часу «перекантовуватися» у більш вільній та демократичній у ставленні до преси й свободи слова з боку влади Україні… Це вже тепер інформаційним простором почали «гуляти» серйозні інфи про його причетність до колишніх радянських і нинішніх пропутінських спецслужб, а тоді, коли розпочалася Помаранчева революція, звісна річ, що цей гаспадін-«дємакрат» вимагав на нашому телеканалі, аби ми всім «ньюс-румом» щось там для нього підписали… Але ми висловили колективну заяву, що робити цього не будемо… Так, звичайно, як наслідок, на нашу адресу посипалися через цей демарш якісь погрози, але потім таваріщь Кісєльов зрозумів, що він аж ніяк не звільнить увесь наш «ньюс-рум» повним складом, бо ж комусь таки треба буде працювати…

– Я давно був переконаний, що нашим власникам приватних українських телеканалів не потрібно було тоді й не треба нині запрошувати типу масковска-пітєрськіх «тєлєзвьозд» усе одно прокремлівського розливу, бо це агенти інформаційної експансії, путінського впливу на Україну, котра прагне стати направду національною, демократичною, європейською державою, а не євроазійською автократичною колонією ординсько-загарбницької Московії як віковічного ворога-душителя України та загалом нищителя українства…

– Так, Ви все правильно кажете, я теж дотримуюся такої думки, що треба готувати, плекати власні, українські творчі кадри, своїх теле- й радіожурналістів із проукраїнською ментальністю, щеплених від москвофільства та згубного «руцкава міра»… Але після нашого колективного протесту той Кісєльов уже довго не пробув на ІСТV, якось сам собою «розсмоктався»… Він перебігав на інші  українські телеканали, шукав заробітку й упровадження важелів власного впливу на український інформпростір, імовірно, за завданням своїх московських кураторів, намагаючись прижитися за український рахунок, інкорпоруватися, «підім’яти» під себе якийсь телеканал, укоренитися в Україні, але «обламався», бо ж ментальність засланця — кагебешна… Він і перед нами вишиванки «напялював» на себе, аби якось вичерпати й згладити триденний гострий конфлікт, але ми відчували всім єством, що це глибоко чужа для нас людина, не наш тип, інородне тіло, одне слово. Бо він ні нас, українців, ні України не розуміє та взагалі не здатний на це, бо не ту мету він переслідував у своїх завуальованих прокремлівських ігрищах, коли на шальках терезів виважувалася майбутня доля Незалежної України, завжди ласого шматка для ненажерливої, підступної азійської автократичної Московщини… Тоді спрацювала наша питома колективна українськість, і ми всім гуртом обурилися, відстоявши свою державницьку, громадянську позицію (хоча ми й наймані працівники), коли ти не можеш зрадити Україну, її народ, націю.

– У нашій країні назрівають протестні загальнонародні настрої, щоб скасувати бюджетне фінансування політичних партій та взагалі заборонити політичну рекламу перед виборами як зомбування електорату, адже вже навіть діти знають про куплені олігархічно-кримінальними  кланами оці всі політичні й «прохідні» рейтинги для блоків, партій та політиків, про неправдивість та проплаченість «із тіні» всіх так званих  соціологічних центрів, служб…

– Так-так… Наразі ми всі також розуміємо, що одномоментно всього цього негативу у великій політиці й на ТБ не позбудемося… Наші люди здебільшого самостійно не думають, а голосують на виборах так, як їм скаже телеящик… Іще колись мій учитель, світлої пам’яті ректор Київського Інституту журналістики Анатолій Захарович Москаленко мовив, завжди на лекціях розповідаючи якісь цікаві та повчальні для життя, практичні бувальщини-притчі, що все це політичне біснування-зомбування населення на телеканалах, а тепер іще в Інтернеті, було і буде. Бо, на жаль, більшість наших громадян іще з часів совка орієнтуються на оте горезвісне, злощасне «Газета «Правда» написала…» — отже, це не підлягає обговоренню й переосмисленню… А теперішні теленовини для пересічних людей — теж як догма, а телеканалів стала тьма-тьмуща, і народонаселення має в голові таку «кашу», побороти котру, правильно «переварити», відсіявши зерна істини, правди, вірогідності від інфополови, не в змозі… Тому ті політики та їх високооплачувані політтехнологи, які є більш вигадливими, а отже – найбільш цинічними, брехливими, багатообіцяльниками, і «виграють» вибори та далі керують окраденою та ошуканою країною, підло-корисливо маніпулюючи громадською думкою, електоральними настроями збаламученого, заплутаного населення й повсякчас, без упину вкидаючи інфоотруту в інформаційний простір держави та ще й під час війни… На нашому телеканалі працює проект «Антизомбі» супроти інформаційної війни як іззовні, з боку Росії, так і всупереч внутріукраїнській маніпулятивній пропаганді, але я не є прихильницею цієї, можливо, й потрібної нині телепередачі. Бо насправді всі наші біди та поневіряння впродовж понад чверть віку криються в тому, що ми в Україні поки що ще не створили власний, питомо український національний інформаційний простір, котрий би не потребував антипропаганди… Можливо, це з галузі фантастики чи я є невиправною ідеалісткою, одначе, якби він, рідний інфопростір був, насичений суто проукраїнським якісним національним інфопродуктом, то в антипропаганді не було б сенсу… Але не все так погано в нашому домі, дещо таки за останні чотири роки вже зроблено позитивного в українському інфопросторі, що навіть наші телеведучі на ІСТV усі новини ведуть винятково українською мовою, а всі ток-шоу, котрі в нас були двомовні, в «байл-лінгвел», то вже зараз (і вони не бачуть у цьому проблеми) – згадані колишні російськомовні ведучі наполегливо вивчають українську мову, займаючись із викладачами, намагаються бути в ефірі достойними, проукраїнськими. І це дуже добре, тільки цей телепродукт має бути зроблений якісно. Свого часу саме на нашому телеканалі був перевихований в українському дусі раніше теж російськомовний чудовий телеведучий спортивних новин і згодом класнючий, грамотний україномовний футбольний телекоментатор Ігор Мірошниченко, екс-народний депутат України, «свободівець», а нині – депутат Київради, який став українським націоналістом і чомусь пішов у велику політику саме після тривалої роботи на телеканалах із проукраїнськими редакторами. Бо пригадую, як Ігор іще декілька років тому телефонував по-російськи своїй мамі в Суми… Тобто телеканал теж повинен вкладати власні кошти, аби навчити своїх творчих працівників правильної української мови – робити їх справжніми українцями!

Я скажу так, що, по суті, не знаю, як із цим ідуть справи на інших телеканалах, але на нашому телеканалі ІСТV так склалося, що в нас уже утворилася свого роду ціла «західняцька» творча «банда» українськомовних тележурналістів та інших працівників, бо переважно до її складу входять, створюючи «ударний кулак» захисту й просування українськості, уродженці-вихідці, із Тернопільщини, Хмельниччини, Львівщини. І був такий період, що з’явилися на нашому телеканалі нові ведуча Оксана Гутцайт із Харківщини та редакторка – теж зі Слобожанщини, тож ми, західняки, навчаємо їх (свого часу зросійщених на своїй малій батьківщині) дуже багато, як правильно й виразно розмовляти по-українському, по-літературному. І вони таки намагаються змінюватися на краще, поволі, але зростати в україномовному стосунку, знаючи українську мову «якось там», проте вони щоразу щиро, жартома кажуть на нашу адресу, що, мовляв, «ох уж еті західнякі…», «і щоб ми без них робили…» (сміється – авт.), бо й справді не лише тележурналісти, вихідці із Західної України, в нинішній складний час «антиукраїнського відкату-реваншу» з боку російськомовних патріотів-українців (?), намагаються зберігати, плекати українську мову та просувати власну українськість скрізь та в усьому. А загалом на нашому каналі нині панує матріархат, бо переважно саме жінки, близько 85-ох відсотків від усього «ньюс-руму», є комерційною директоркою, головними редакторками, випусковими редакторками, продюсеркою виробничого відділу, телеведучими й тележурналістками. Чоловіки-тележурналісти у нас – на вагу золота, тому ми приймаємо їх на роботу без жодних кастингів чи конкурсних відбирань, хоча часто-густо не сильна творча половина дає раду складним телевізійним завданням-проблемам, а все ті ж наші творчі жінки…

Пригадую, що коли я писала в універі свою дипломну роботу, то темою для неї обрала «Неологізми на сторінках газет», і це теж був позитивний результат благодатного родинного впливу мого дідуся-філолога й палкого, щирого націонал-патріота із Кременця. Бо вважаю, що наша рідна мова надто повільно розвивається, мало хто з мовників чи мовознавців самовіддано працюють над новітнім словотворенням і примноженням її лексичного багатства, оскільки, борючись із суржиком та росіянізмами, ми занадто багато й даремно використовуємо англіцизмів, американізмів… І те, й те чужомовне засилля є однаково небезпечним та згубним для українства в цілому. Боротьба, фахова й неухильна, є першочерговим завданням для співробітників-мовознавців Інституту української мови при Національній академії наук України, але хай вони вибачать мені мій певний скептицизм, одначе треба докладати стократ більше праці, надзусиль задля українізації й ескалації нашого національного відродженя на якісно новому витку українського державотворення. Наша отча мова повинна розвиватися повсякчас, відповідно до викликів розвитку інформаційного суспільства, сучасних потреб. І в цьому стосунку нам треба брати приклад із наших близьких сусідів-слов’ян – зокрема націоналістів-поляків — із їх мовним пуризмом, що є, як це трактують мовознавці-лексикографи,  крайнім виявом турботи про чистоту літературної мови, культуру мови, орієнтацією на встановлення суворих правил дотримання літературних нормоберігання мови від надмірного впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ (діалектизмів, просторіччя тощо). Пуристичні тенденції розвиваються тоді, коли національна мова зазнає значних зрушень під впливом суспільних чинників (війни, революції, активізації демократичних рухів). Пуризм постає як реакція на загрозу денаціоналізації, втрати самобутності культури й національної мови. Зовнішньому тискові на мову — заполоненню її лексики елементами інших мов — пуризм протиставляє суворі літературні норми, рафіновану мову, котрою користуються і котру плекають певні суспільні групи. Позитивний бік пуризму полягає у пропагуванні виражальних засобів рідної мови, використанні її лексико-семантичних, фразеолігічних, граматичних можливостей задля передавання нових понять. Але негативні пуристичні тенденції виявляються часто в догматичному проголошенні незмінності літературних норм, посиланні на внутрішні закони розвитку національної мови, в однобічному сприйманні наслідків мовного контакту, неприйнятті будь-яких новотворів, які нібито руйнують систему мови, у нерозумінні поступального розвитку мови. Пуризм протистоїть також тенденції, що постає як заперечення нормалізаторської, культуромовної діяльності, тобто як некритичне приймання запозичень, кальок, проголошення пріоритету суб’єктивних, індивідивідуальних смаків у мововжитку, як неможливість і недоцільність свідомого регулювання мовних процесів. Пуризм пов’язаний із проблемами культури мови, історії української літературної мови… Якщо в українському житті з’являються нові поняття, то повинні з’являтися, народжуватися й нові слова.

Тепер у Києві навіть мої численні російськомовні знайомі із задоволенням залишають свої улюблені домашні російські онлайн-кіноперегляди і часто ходять у кінотеатри та охоче переглядають зарубіжні художні фільми в українськомовних професійних багатоголосих перекладах і дубляжах, бо їм це направду подобається, бо вони прозрівають та українізуються! Що, звісно, не може не радувати й не додавати нам усім державницького, патріотичного оптимізму.

Вірю, що й україномовна газетно-журнальна преса, паперова журналістика, книговидавництво в жодному разі, попри всі сучасні матеріальні нестатки, злигодні й випробування долі, не зникнуть із інформаційного поля України, попри розквіт Інтернету й інших суперсучасних технологій. Бо наш народ має зовсім іншу ментальність, не таку меркантильну, як американці, європейці. Ми, українці, – людяніші, добріші, чуйніші, відкритіші, з поетичним світоглядом, більш глибоким, філософським, душевним складом мислення, ми завжди захочемо не з гаджетів, а власноруч погортати-почитати свіжі газету, журнал чи книгу, аби розширити й збагатити власне слов’янське, християнське світобачення та стати кращими заради свого вимріяного позитивного майбутнього.

– І на завершення нашої бесіди задам, можливо, несподіване, зухвале, некоректне запитання: Оксано, а Ви самі дивитеся свій рідний телеканал?

– Ні… Зізнаюся, що я його практично не дивлюся, як би соромно мені не було в цьому каятися… Хоча таки переглядаю ICTV, коли працюю в студії над підготовкою, виготовленням телепередач для нього – адже я повинна теж бодай деколи відпочивати від цієї постійної втомлювальної навали інформаційного потоку, оскільки мої голова, свідомість, психіка, психо-емоційний стан мають законне право «робити перерву», профілактично відсторонюватися на якийсь час від засилля телебачення, своєї творчої журналістської діяльності, котра, зрештою, й годує мене та мою сім’ю. Мушу розвантажуватися як той інфоголік або «дурними» мелодраматичними серіалами, легкими кінокомедіями, котрі не потребують посиленої роботи мого втомленого мозку, або ж спромагаюся лікувати душу якісним, високохудожнім кіном, арт-хаусом, навіть іноземною мовою оригіналу, котру добре знаю, приміром, аби трохи подумати, але з користю для себе й свого кращого, позитивного  світосприйняття, самовдосконалення, котрому, як відомо, немає меж. І взагалі, коли я рідко, але відпочиваю, то телевізійні новини для мене просто не існують…

Хоча ми не те, що стежимо за рейтингом популярності свого рідного телеканалу, а у нас навіть працює спеціальна служба, котрій і замовляємо дослідження, вивчення смаків та відгуків глядацької аудиторії. Відтак щотижня канал отримує такі «зрізи» того, що в нас було найбільш рейтинговим, і того, що «просіло». Визначаємо, яка саме наша телеаудиторія, а вона, як не дивно, — це переважно чоловіки, причому представники сильної статі середнього віку. Це й не високі інтелектуали, й не роботяги, але їм самим не завжди зрозуміло, які саме теми для них є найцікавіші. Дуже багато чоловічих тем краще дивляться жінки, як це не дивно… Ми платимо згаданій вище службі за виконану «рейтингову» роботу й до певної міри таки довіряємо її співробітникам, бо деякі їх фахові, слушні поради, котрі ми випробовуємо на практиці методом проб, дають свої результати. Правда, деякі рекомендації лише шкодять телеканалу, і, як наслідок, падають ретинги наших окремих телепередач…

Професійний досвід нашим редакторам неабияк допомомагає вивчати, відчувати свою аудиторію, тому ми мусимо ще й бути психологами, аби інтуїтивно правильно, логістично готувати, скажімо, випуски вечірніх новин, подаючи новинні сюжети в тій оптимально-вивіреній порядковості, котру відчуваєш душею, бо вже знаєш, чого саме такої пори доби очікує саме наш глядач.

– Чи, бува, не забагато нині ллється із телеекранів потоків отієї «чорнухи», тривожних, кримінальних новин-страшилок, у тому числі й на ІСТV, котрі маніпулятивно-залякувально сіють негатив, апатію, підсилюють стреси, безнадію й депресію і в без того зневіреному у всіх і вся нашому загалом нездоровому, надміру агресивному та жорстокому суспільстві?

– У нас справді є для цього спеціальна програма «Надзвичайні новини» з відомим ведучим Костянтином Стогнієм, придбана телеканалом, орієнтована на подачу «чорної» інфи як шоу, із огляду на попит, що існує із боку певної глядацької аудиторії, то, відповідно, є й пропозиція… Звісно, це жахливо, що стільки людей увесь згаданий хорор полюбляють щодня дивитися… Але у звичайних новинах ми намагаємося взагалі не показувати нічого подібного, що є в ефірі згаданої вище аналітичної телепередачі, котра, звісно, нікого зі слабонервових глядачів не заспокоїть, проте, принаймні, насторожить, попередить, по можливості вбереже від усього лихого, запобіжить непоправному й покаже як засторогу страшні наслідки гріхів, котрі неодмінно наздоганяють тих, хто їх учиняє супроти ближніх своїх чи самих себе…

Хіба що відгукуємося спецвипусками, по-журналістськи, у висвітленні-розслідуванні надто резонансних убивств, одне з котрих мало місце нещодавно в селищі Вишнівець, чи, приміром,  підготували цілу передачу про торішню трагічну загибель по-звірячому вбитого міського депутата-громадського активіста в Кременці…

Але, скажу цілком відверто, політика, депутатська, протестно-громадська чи чиновницька діяльність – це взагалі не моє, бо я як кандидат наук із культурології, швидше, піду в школу вчителькою працювати за потреби, бо це  вмію добре й на совість робити…

Розмовляв Ростислав  ЛЕНЧУК, кореспондент Кременецького інформаційного центру «Діалог», член НСЖУ

На одному з фото: Оксана Бунківська вбрана в українських національних строях у колі своєї кременецької родини.

391327_3870748259254_27195762_n

1797982_583329625095098_643127262_n

10152603_10200985621121281_2078931687499699018_n

10347420_1504509543117683_8960519724230028399_n

10500249_10201712844141402_4552539318316152730_n

10982825_10203123344883039_4214344857888695461_n

11222635_10203647476506002_8620082186176170330_n

11391332_10203227566648518_2302075228788761115_n

15241435_1012397988887828_7811721864198909371_n

15622256_10206432274844220_3917683959658465730_n

18671308_10207498738785152_3423373605364877454_n

18839075_1991381944430438_1721332328450502627_n

19225302_10207666806426738_7985092039251977979_n

19884450_10207798806046646_4137695494428442716_n

19884521_2012626528972646_4795783175696691760_n

19905262_10207844323024542_4068603829974147946_n

19956715_2012731582295474_6305828561303894212_o

19989327_10207844311504254_7163868919323337788_n

20479600_1553065748109592_753134846617811988_n

20769974_2029742103927755_683268641923999902_n

20799145_2029418137293485_3305350923647220023_n

21231137_10208153325069400_8295073817057868030_n

Leave a Reply

Your email address will not be published.