Аби служити Богові та стати духовним лідером українського народу граф за походженням із блискучою освітою й, безперечно, хорошими перспективами, А. Шептицький покидає все та іде в монастир.

Мало хто зробив стільки неоціненного для церковного життя в Україні, як Митрополит Андрей Шептицький. Та й не лише для церковного. Зокрема чимало глибоких наукових спостережень свідчать про його діяльність на ниві утвердження й розвою української мови.
Неординарні погляди Митрополита Андрея Шептицького на життя українського народу, на його побут, мову найкраще бачимо в незліченних працях, писаних тогочасною добірною народною українською мовою, яку він настійно вважав за найголовніший чинник єдності свого народу.
Мова і стиль А. Шептицького привернули до себе увагу І. Франка, У. Єдлінської, Г. Нуцьковської, М. Лозинського, С. Гірняка, У. Добосевич та інших вчених. Спостерігаючи за новаторськими тенденціями, які проявлялися в народно розмовній мові та в оригінальному стилі Митрополита, Франко виділяє сонячні, ангельські літературні прикмети його творів. Рідна мова – це одна з філософсько-лінгвістичних категорій, суть якої визначають за кількома параметрами – мовою предків, роду, сім’ї, що пов’язує людину з її етносом, ілюструє національну специфіку; перша – це мова, яку людина засвоїла з дитинства. У широкому розумінні відчуття й усвідомлення рідної мови для особистості може бути зумовлене також територіальними, культурними, а на певних історичних етапах – ще й релігійними чинниками. Отже, зростаючи у строкатому мовному середовищі як особистого сімейного і товариського оточення, так і в цілому Галичини кінця ХІХ ст., майбутній Митрополит визначає для себе єдиний пріоритет рідної української мови. Митрополит переконаний, що всі, що по-українськи говорять або що уважають українську мову за рідну, утворюють український народ.
Першою умовою для побудови української держави та її мови Митрополит Андрей вважає національну єдність і гармонію духу. Мова, на його думку, є одним з головних факторів єдности, але вона є лише одним із чинників, що творить народ. Тому поза мовою мусить бути ще щось глибше. Бажання народу складати єдине ціле, свідома воля всіх одиниць – злучитися в одну організацію. Духовну основу єдності нації дає, на думку А. Шептицького, єдність Церкви. Для побудови української держави потрібна така єдність усіх політичних сил України.
Мова як засіб проголошення і навчання науки Христової – ще один із аспектів, якому Владика приділяє надзвичайно багато уваги як ваховий мовознавець. Головним посередником у цьому процесі, звичайно ж, виступає жанр проповіді, ставлення до якого у Шептицького настільки поважне, що проповідь названо «страшним небесним обов’язком». При цьому інструмент як засіб є, за невеликими винятками, незмінним – це рідна мова. У плеканні слова для цієї апостольської мети Митрополит нерідко промовляє, використовуючи такі засоби, які могли б стати окрасою поетичного твору. Такі слова несуть у собі людську й божественну енергетику їхнього автора. У пошуках цієї мови Митрополит Андрей звертався й до церковнослов’янської мови в її зукраїнізованому варіанті як первинного джерела, і до гуцульських говірок, однак найкращі плоди виявилися в стихії рідної мови. Розуміння її ролі як найрезультативнішого засобу поширення й утвердження християнського віровчення, духовності, моральності проявлялося щоразу глибше й виразніше – від найперших послань, писаних на зламі віків і позначених пошуками найбільш придатних мовних засобів, і до останніх, що постали в умовах війни та переслідування греко-католицької церкви. Кожна теза, що стосується мистецтва проповіді, завжди пов’язана з думкою про рідну мову: «В цілій своїй людській ділянці церква пристосовується до людей. І тоді стається такою людською, такою народною, як ніяка інша народна інституція… Бо перш усього проповідає до людей їхньою власною, рідною мовою. Також на народну мову перекладає свої загальнолюдські твори: Св. Письмо і твори отців … стається …силою національної культури… З кожної проповідниці проповідає наша церква народною українською мовою» (1, т. І, с. 42–43); «Одна річ може початкуючому проповідникові робити трудність – стиль, язик, образи, порівнаннє, приміри популярні. Популярність … приносить тількохісна, скілько її люди ясно розуміють і легко можуть запам’ятати. Гадаю, що кожний богослов в час своїх студій зробив се спостереженнє, що довгий, а неясний трактат не так науку якусь виложить, як коротке, але ясне реченнє» (2, т. І, с. 401); «…до народа промовляти його бесідою і не лише бесідою: треба добирати способів говоріння, образів, порівнянь, вийнятих з уст народа… Першою школою доброї проповіди для нас суть розговори, казки, оповідання, передання, підслухані від тих простих і неписьменних» (3, т. І, с. 782). Традиція проповідувати рідною мовою має в українському церковному житті вже кілька століть. Андрей Шептицький вірно й ревно цей звичай продовжує і поглиблює, ніколи не ставлячи під сумнів домінування рідної мови в жанрі проповіді. У церковній практиці постає (і не вперше) ще одна проблема – запровадження української мови у Чин Богослуження. У питаннях уведення української мови в церковний вжиток ще на початку століття А. Шептицького цілковито підтримувала інтелігенція Галичини: «Ми не маємо Святого Письма в народній мові… варто над тим поговорити, бо се – важніше діло, чим уся політика…» (4, т. І, с. 835).
Андрей Шептицький окреслює ті мовні проблеми, які постають перед греко-католицьким духовенством як своєрідні виклики сучасності, що здатні стати інструментом модернізації церкви. У цілому з приводу того, що стосується питань рідної мови, Митрополит Андрей є однодумцем з Митрополитом Іларіоном. Підсумком дискусій щодо вживання української мови в церковній практиці та особистих роздумів з цього приводу Митрополита Андрея став Декрет Архиєпархіяльного Собору 1940 р. «Визнання вселенської віри». У цьому документі сконцентровано головні засади мовної політики греко-католицької церкви, безпосередньо пов’язані з визначенням статусу української мови. Отже, розуміння, сприйняття і практичне застосування рідної української мови для Андрея Шептицького виявляється: 1) в її взаємозв’язках та взаємозумовленості з процесами становлення й самоідентифікації української нації як одного з домінантних чинників, 2) у необхідності використовувати її як інструмент для християнського виховання дітей, спрямовування молоді, 3) у сприйнятті її як засобу, без якого неможлива плідна праця української інтелігенції, 4) у максимальному застосуванні її в церкві не лише з апостольською метою поширення християнської науки, але й у літургійній практиці; 5) у використанні цієї мови як засобу соціального служіння рідному народові. Натхненний Святим Духом, Митрополит Андрей у власних проповідях, посланнях, листах освячував своєю працею цю мову, ушляхетнював її, підносив до високих зразків конфесійного й публіцистичного стилів. У зв’язку з цим вимальовується ще один аспект дослідження – практичний, пов’язаний з особливостями індивідуального стилю А. Шептицького як автора різноманітних як за тематикою, так і за мовностильовими параметрами текстів.
Період єпископства у Станіславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів греко-католицької церкви почав використовувати розмовну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»). Складається враження, судячи з мови послання, що Митрополит народився й жив на Черемошанській землі.
Отже, українська мова в історії свого розвитку та становлення завдячує Митрополитові А. Шептицькому як потужному патріотові та її оборонцеві.

Зиновій Бичко, м. Львів

Використана література:
1. Шептицький А. Пастирські послання : У 4 т. / Андрей Шептицький. – Л., 2007– 2013.

Leave a Reply

Your email address will not be published.