Це індійський фільм, але не поспішайте з упередженнями – він  доволі старий, але достойний по усім параметрам.

Думаю, мало хто бачив “Нью-Йорк”. Коли я захотіла його переглянути, заледве знайшла. Гугл видавав, що завгодно, але не цей фільм. Лише, коли вказала, що “індійський”, кілька результатів таки випало.
“Нью-Йорк” був у когорті моїх улюблених кіно ще у далекому 2009 р., за студентських років. Зараз переглянула, щоб зрозуміти чи таким залишився.
Як описати його історію?! Хм, а як можна описати історію помилок і жорстокості людей… як оповісти про крах особистості, гідності і життя… як сказати про жагу злості, помсти і особистої справедливості для тих, хто знущався над тобою… як сказати про велич дружби і любові, про спокуту і біль, про ланцюг помилок і душевного жаху, який змогли перервати лише смерть і смирення…
Надто гучні цінності, щоб їх розмусолювати, надто індивідуальні почуття, щоб їх узагальнювати. Кожен глядач відчує власний спектр. І жоден не залишиться емоційно байдужим.
Сюжет заснований навколо подій, що назавжди вплились в ДНК наших думок і сердець, незалежно від країни народження і віросповідання – подій 11 вересня 2001 р.
Я і сама добре пам’ятаю цей день і відчуття жаху, навіть через океан і тисячі кілометрів.
Фільм триває 2.5 год. Довго, але його історія об’ємна. Пропоную, не сприймати її як оповідь про одну єдину подію, ситуацію чи сторінку історії. Пропоную глянути трішки далі, глибше і відкитіше.
Річ у тому, що в житті кожного були, чи ще будуть ситуації несправедливості і жорстокості. Ми тримаємо удар. Ми потопаємо у його вихорі. Викарапкуємось – стаємо краще – виносимо моральний, життєвий урок. Або не викарапкуємо взагалі – назавжди залишаємо злобу, образу, зневагу, біль і пекуче бажання поквитатися, змусити виних чи не дуже відчувати те, що відчували ми.
Звісно перший варіант краще. Мало того – він єдиний. Якщо ми не стаємо краще після спустошення і болю – гинемо. Як вигоріле поле. Під час спалювання сухостою, рослини, їх зародки, комашки і відкладене потомство птахів, гризуни і плазуни – усе перетворюється на попіл. Час проходить і на цьому ж місці починає відновлюватись життя, не в такому об’ємі-буйстві, звісно. Але життя триває. В іншому випадку, поле перетворюється на пустку, згодом – на смітник.
Якби жорстоко і несправедливо з нами не вчинили, у нас насправді два шляхи: пережити, відпустити і стати краще, або пережити і перестати жити. Почати збирати всеможливе сміття зусібіч собі в душу і розум, щоб потонути в горах мотлоху. І стати ходячим збірником негативу, не здатним на відподження-тривання життя.
Насправді хочеться сказати дуже багато, але уже і так відчуваю, що перегнула палку з літературною експресією.
Подивіться. Зробіть висновки. І коли життя вас струсоне несправедливістю (великою чи мізерною), переживіть її і відроджуйтеся з попелу. Не дозвольте собі нагромаджувати мотлох.
Світлана Кучпилюк

Leave a Reply

Your email address will not be published.