Перші згадки про наші села (Ягільницю і Стару Ягільницю) датуються 1454 роком. Перша писемна згадка про Стару Ягольницю – 1477 рік. Польське панство, нахлинувши сюди, перемінило все на панський лад. Це була повна переміна зверху донизу, яка не залишала каменя на камені з українського життя. Шляхта правила всім, всім кермувала собі на користь. Не було на неї ні суду ні управи.

Саме в ті часи появляється в наших краях Казімеж Ягелоньчик, який в 1440 р. при переїзді до Кам’янця затримався в Нагірянці. Звідсіля (з Нагірянки) замість себе, він посилає в Кам’янець воєводу руського Петра Одроважа і Пшебора Конєцпольського, щоб їм видали сина Сигізмунда Міхала, який там переховувався. Сам зайнявся поліпшенням стану поселення на лівому березі Черкаски. Дозволив ярмарок щорічно і торговий день у п’ятницю.
Казімеж Ягелоньчик походив зі знатного роду Ягелонів, династії польських королів. Є й такі відомості, що в ХV ст., коли наш край захопили польські феодали, сюди, як це робили усі загарбники, посунуло польське панство. На наш терен прибув польський рід Ягольницьких.
Отже, Ягелоньчик, Ягелони, Ягольницькі. Неважко зробити висновок про назви наших сіл – Нова Ягільниця, Стара Ягільниця. Нова тому, що там проводились ярмарки і вона ставала містечком. Про назву сіл Ягільниця Степан Бубернак в книжці «Легенди про Ягільницю»подає кілька легенд. Наведу дві з них.

Набіги татар

В час набігів татар на українські землі в ХУ ст. їх руйнувань зазнав і Ягільницький замок. Замок було споруджено на пагорбі, що мав трикутну форму. Під час облоги захисники, які збиралися за дерев’яними стінами, відбивалися стрілами, списами, кидали каміння, а коли бракувало їх, то вони лили на татар зверху киплячу кашу. Татари були в паніці. Відступаючи, вони кричали «ягель», що в перекладі, очевидно, по-їхньому, означає «пече».
Після цієї події селище, що виникло під замковою горою, на берегах річки Черкаски, назвали Ягільницею.

Табір короля Ягелончика

Назва села походить від прізвища польського короля Казиміра Ягелончика, якийв ХV ст., йдучи походом на Молдавію, став тут табором. Звідси він посилав своїх послів на переговори з її господарем Петром Мултаном.
Селище, яке пізніше виникло на місці, де стояло військо короля, дістало назву Ягольниця.
Кожна влада намагалася переінакшити на свій лад, підкорити своїй ідеології.
Особливо старалася перевернути все на своє влада комуністична. За радянської влади тільки на нашій Тернопільщині було перейменовано понад 45 населених пунктів.
Гадинківські назвали Комсомольське.
Кобиловолоки – Жовтневе.
Трибухівці – Дружба.
Босири – Вересневе.
Вербів – Першотравневе.
Тудорів – Федорівка (там загинув російський капітан Федоров).
Була загроза переіменувати Стару Ягільницю.
У 1965 р. приїжджає до нас райкомівський «бобик». Заходить до школи редактор районної газети «Зоря комунізму»Василь Шуляк і ще з якимсь «товаріщем». Забирають всіх вчителів до клубу, додають до нас ще кілька чоловік з так званого активу.
Василь Шуляк відкриває папку і повідомляє, що «там» (у райкомі) рішили Стару Ягільницю переіменувати на Білоусівку і потрібна підтримка народу, тобто нас.
Вчувши таку новину, Маракіна (вона тоді була директором школи кинула:
– Якесь таке… Ха-ха-ха!
Редактор, не сказавши ні слова, закрив папку і вскочив у «бобик». На цьому збори скінчились, а Стара Ягільниця лишилось на місці.
Десь тоді, а може пізніше, відомий учитель і довголітній завуч Ягольницької середньої школи Якель Є.М. написав у Київ, що в назві села Ягольниця порушено граматичне правило про чергування о, е з і у відкритому і закритому складах, тобто за цим правилом треба писати Ягільниця, а не Ягольниця. Але є ще правило, за яким власні назви не можна змінювати.
А тоді як було: «раз народ требует, пусть так и будет». І Президія Верховної Ради УРСР видає указ про зміну назви села. З того часу пишемо Ягільниця. Після війни писали Нова Ягольниця. Не знаю, чи в цей указ попала Стара Ягольниця, чи пишемо Ягільниця за аналогією.
Та і Черкавщина не завжди так називалась. В актах від 1453 року Черкавщина згадується, як Чиркашівці, де володарем був Михайло з Бучача.
Колись наші села оточували ліси, Росохацький ліс доходив до самої Старої Ягольниці. На захід від села частина території була заболочена, місцями стояла вода. Все це було заросле верболозом, вільхою, черемхою. Ще за нашої пам’яті за Ставками був гайок із згаданих дерев та кущів, який ліквідували під час проведення меліоративних робіт на початку 60-х років ХХ ст.
Про те, що на території нашого села було багато лісу, свідчать архівні документи. Так, ще у ХІХ ст. графу Карлу Лянцкоронському належало 1316 моргів землі. З них 413 моргів лісу.
В зв’язку з цим я хочу прозповісти одну легенду, яку я почув від однієї жінки восени 1953 р. Я тоді тільки прибув у село на посаду директора школи. Школа була дуже бідна. Її тільки в 1950 р. відремонтували і ввели в дію. Був лише паркан від дороги, а на городі росла груша і дві яблуньки. Треба було щось робити. А нігде нічого не було, навіть цвяхів не знайдеш. Пішов я до Ягольниці на пошуки. А коли повертався, по дорозі наздогнав жіночку років 50-60. Зав’язалась розмова, зокрема про назву частини села Голодівка. Не знаю, чи та жінка повернула на Шульганівку чи на ту Голодівку. Не пам’ятаю, чи коли зустрічав її. Так ось що я від неї почув.

Голодівка
(легенда)

Це було дуже давно. Був переднівок. Люди терпіли голод і щоденно вибігали в поле, чи не пора вжати хоч кілька снопів та перетерти зерно на жорнах і спекти хоч сяку-таку перепічку. Ще тиждень-два – і наступлять жнива й закінчаться їхні страждання.
Наче б то заказувалось на непоганий урожай. А надворі стояла страшна спека. Земля тріскалась від спеки, листя на деревах скручувалось. В таку спеку наші давні предки підпалювали ліси, щоб відвоювати площу під посіви. Чи то від підпалу, чи від блискавки в лісі спалахнув вогонь.
– Хай горить, – раділи люди. – Наші діти та онуки матимуть нові лани під посіви.
Та радість їх обернулася лихом. Вогонь перекинувся на достиглі хліба – і вмить вся їхня праця і надія розвіялись димом. Другого хліба – картоплі – тоді ще не було. Картопля потрапила на Україну аж у ХVІІІ ст. Люди харчувалися хлібом, кашею з проса та вівса, а також ріпою та пастернаком.
Це була трагедія. Треба було рятуватись від голодної смерті. В селі лишались старі та немічні. Всі інші пішли по краю аж до Дністра та Збруча – хто на заробітки, а хто й з простягнутою рукою. Навіть молоді жінки з маленькими дітьми на руках вирушили в дорогу, рятуючись від голоду і розповідаючи про трагедію, яка спіткала їхнє село. Звістка про голод облетіла все Поділля.
– А звідки ви будете? – запитували нещасних людей.
– Та ми здалека, в нас голод.
– То ви з тої голодівки? Чули вже, чули про вашу біду.
І щедро ділились своїм добром. В яке село не підуть, скрізь чують про Голодівку.
– То ви з Голодівки?
– Так, з Голодівки.
Так слово «Голодівка»ототожнилось з селом і стало його назвою.
Якщо воно насправді так, то польським панам така назва була не до вподоби. І назвали наше село по-своєму, а стара назва не зникла, закріпилась за найстарішою частиною села.
Щодо прізвища Голодівський. Воно, мабуть, закріпилось за людиною-спеціалістом, до якого люди звертались в ділових справах. Це був майстер своєї справи – швець, кравець, ткач чи боднар. Скоріш всього швець, бо в родині Голодівських ця професія була довго.
– А куди, куме, йдете? – питає чоловіка з сусіднього села.
– Та до шевця.
– До нашого не йдіть. Йдіть до шевця Голодівського, він добрий майстер.
Так за майстром закріпилось прізвище Голодівський.

Роман Критюк.

Leave a Reply

Your email address will not be published.