Людина не раз переживає свою смерть, якщо по-справжньому переживає за ближніх.Не пасує голосити всує, але уявіть собі жінку в білому, яка йде безконечними сходами смутку й розлитими у безмежність льодами відчуження, але навіть якби їх розтопила – потонула б у темних водах заздрості…

Крізь холод, і хугу, крізь хуртечу людської байдужості йде жінка в білому і несе тоненьку свічку любові…Чи не смерть? Я з допитливості глянув на деренчливу постать, що віддалялась сходами вниз…Смерть зніяковіла. Я не бачив очей… А чи має смерть душу? Чому вона відвела очі? Я закрив двері. Спробував їх закріпити, захищаючи щось від чогось, але тонкі залізні прутики, як вербові галузки, зісковзували із щілин кріплення… І я зрозумів, що смерть ще прийде по-справжньому, загляне мені в очі, і я не знаю, чи не відведу погляд. Замість любити братів менших чи кохатись у сім’ї-подружжі – дурять одне одного життя і смерть, приручають навзаєм і невпопад, а вже якщо над те, бач, занадто полюбиш чиюсь душу, то ризикуєш стати її власністю… Але що ж, усе, що ми маємо, або комусь даруємо, належить Богові: ось ти зірвав рожу – ту, що рождається, народжена, виряджена на смерть… Ти зірвав квітку, ти пожертвував життям квітки задля кохання… У всьому світі дарують одне одному квіти… Чи не тому в Україні легесенько торкають одне одного вербовою віткою за тиждень до Великодня: бажають здоровля, росту, божих багатств і радості воскресіння. Ті ж квіти-віти – символи життя, його духовного оновлення: VITA NOVA !.. У час, коли все розпадається, розсипається на пісок, і той пісок розпаду засипає все живе – добре бути самотнім в оточенні люблячих людей… Золотий пісок днів і хвилин очищає душу, наповнює світ пречистою музикою життя. У час, коли все гине, тебе рятують жаб’ячі хори… Ти пилинка, яка вміщає безмежне. Ти щасливий, адже Бог «покарав» тебе любов’ю, здатною любити раз, однолюбством. Це не дає тобі розпастись на неживий тлін, не дає розпорошитись. Усі прагнуть абсолютної свободи, але як тільки цього заспрагли, маємо зрозуміти, що абсолютна свобода – це абсолютний обов’язок, шлях воїна, видюща відповідальність.
Відчуваєш себе тисячолітнім! Не “вічним жидом”, ні! Особисте многоліття – це довговічність душі, ризи нашої тривкішої сутності. І нудьгувати смішно! Ті, що спекулюють смертю, силкуються пережити інших – вони ж мертві душею. Струхлілий маразм властивий брудній структурі, а просвітлена душа освячує своє існування працею і любов’ю. Література – це терапія цивілізації, проза передмість, засилля звуків і знаків, умовність і недолугість людського розуму, виставлена напоказ; зачіпка на зачіпці, орієнтація і дезорієнтація… На місцевості? У часопросторі явного і уявного? НЕ ВСЕ, ЩО ЛЯГАЄ НА ДУШУ, МАЄ ЛЯГТИ НА ПАПІР!
Свята душа знає неповторність повторюваного: втішаюсь думкою, що творчий акт завжди добродійний. Нікому не заздрю, нікого не суджу, бо чи людина йде шляхом випроб, а чи спокус – і той шлях стражденний, і той стражденний, але один із них – спасенний.
На небо вийшли зорі, і твоя душа співає. Яка то краса і сила – зоряне безмежжя над і під тобою, але духовне світло не залежить від розташування зір. Змінюються пори року, день і ніч, надія і безнадія, настрої і думки: духовне світло завжди з тобою!

  Богдан Чепурко.

Leave a Reply

Your email address will not be published.