Чим є вірші, яким не передує особистий досвід? Звідки беруться мотиви і настрої, вилиті у ритмічні рядки, і чому той настрій так легко і цікаво передається? Резонанси та імпульси творчості важко дослідити і пояснити. Та, мабуть, і не потрібно..

***

Винних яблук провина
Випита невпопад.
Забриніло тривожне: «Можна мені чи ні?»
Скільки раз вистигає цей захмелілий сад,
Стільки раз чоловік спокій шукає на дні.
Сивно родить та яблуня. Дивна, така одна.
Сива Єва забуде. Сад тільки не забув.
Бо скінчиться той рай, спитий з самого дна:
Як спитають: «Чуєш, Адаме,
А де ти був?»

***
Тільки моря не було,
Бог приходив один.
І не було послання у пляшці,
Не було піску і риби,
Там, де камінь на камені стерті старі гради’,
Жили перші пустельки.
Ті, що втекти могли би.

Вони жменя по жмені носять сюди життя,
І копають уперто землю цю кам’янисту.
Та, що зовсім стара, дивиться у вікно.
Та, котра замала – мамине рве намисто.

І розправився в бруньці жмаканий лист-дітвак,
Відживає місцина, змита з раптівки-зливи.
Тільки пам’ять – у зморшках. Зморшки – не просто так.
Років десь аж за десять прийметься пагін сливи…

Не відразу ся родить хлопчик,
Скаже всім: “Ми змогли.
Ми в пустелі порепаній знову життя відродили”.
Вже попереду люди від ворожої мли,
То відродяться,
В дітях.
В дітях,
Лише б любили.

***
Душу пошкрябано – шрамів не стерти,
Нащо відкрилася, жінко десертна?
Небо зробилося сивим надовго…
Совістю ранок по спогадах човгав.

Аркуші м’яті списалися криком,
Мовчки, все мовчки – о боже, як дико.
Світла стиснулась душі половина –
В тобі горохом засіла дитина…

Тільки їй ліпше, аби не звикати.
Стала до місяця ніч пеллехата.
Сон-молодик покотився по небі –
Совість хотіла сказати “не треба”.

Шрами в душі стали ще виразніші –
В тобі гріха тепер на життя більше.
Світла хлипає за кимсь половина…
… “тут була я”, – написала дитина.

***
Кайся, Каїне – розвидняється.
Ти не схований, ти-не ти,
В хмарі досвітку відвернув лице –
Бо тумани ці сколотив.

Брат – не здурює, і не криється.
Покажи лице – що тобі?
… Совість злобою половиниться,
Брате-Каїне, де рубіж?

Вмийся совістю, станься глиною,
З тебе виліплять пастуха,
Хоч тоді уже будь людиною,
Без кровавлення, без гріха.

Перейшов туман,
Перейшов гіркий –
Не лишив нічо – як і звик.
У ріці мілкій відмиває слід,
Образ Каїна, молодик..

***
В цього яблука-серце. а не серцевина
не руш.
По холодній землі – по траві – не змія
і не вуж…
Затерпає роса ця осіння і сива – стара.
Це дитина від яблуні. Серце тримає кора –
деревце розродилося.

В молодому саду ще солодші округлі плоди.
Ти очима у душу уперлася – ну то веди,
Простягаєш не яблуко, а половинку себе –
А змія завивається в листя сухе і рябе –
То місцева госпОдарка.

На вологих плодах ворожили-тримали –
три-май,
Наливаєшся соком і плодом і ще чимось – яй! –
В молодому саду лиш запахне осіннім димком.
Наповняється жінка любов’ю,
відтак – молоком…

Leave a Reply

Your email address will not be published.