У кожної людини бувають в житті періоди, коли без поезії виживання здається фізично неможливим. Особливо ясно це відчувається, коли розривається серце від Любові до близької людини. Це можуть бути дідусь, бабуся, кохана жінка чи чоловік. Для кожного – свої болі. До стареньких прикипає серце, бо це зв’язок поколінь, перетікаюча ріка мудрості і всеприйняття. Без «другої половинки» людина не мислить себе, бо в цьому закладена програма виживання і продовження роду.

У Майстра Слова Ігоря Павлюка у циклі «Осіння Україна» дуже влучно написано:

А степ такий – мов дідова рука.

І зразу в пам’яті зринає мудрий дід, із сивим волоссям на дужих руках, який боровся за свободу і захищав свою родину від усього лихого.

Поет продовжує тему:

Усі гріхи усміхнено прощали

Діди, що сплять на відстані руки.

Про бабусю теж гарно сказано:

А ще — пісні

Бабусині сумні.

Крізь пам’ять

Світять,

Моляться

І гоять.

І скрізь дідусь і бабуся разом:

Літо бабине

Із дідовим у вічність перейде.

Багато написано про коханих жінок. І все це – з болем, сіллю, надзвичайними переживаннями.

Не було ні радості, ні горя.

Снилася, як небо журавлю,

Жінка, що хотіла бути морем,

І яку, як пісню, я люблю.

У творчості Ігоря Павлюка відсутні «затерті» образи. Кожне порівняння і асоціація – свіжі, вистраждані, відчутні, влучні:

Я люблю неправильних і ранніх.

Вони ще подібні до життя.

Поет говорить із людством і про те, як позиціонує себе у цьому світі:

Не повезло, як чорному коту. Обходять люди. Видно серед снігу.

 

***

Я сильний, мов шаман,

Який виходить з ролі,

Щоб тільки кров зірок

Зітерти із долонь.

 

***

І знову я — пропаща голова.

Мій світ відбитий у коневім оці.

Під ритм зірок пишу свої слова

На Місяця затемненому боці.

 

***

Самі на себе падають сніги,

А я гуду, немов розбита шиба

Відьомської хатинки без ноги,

Яка сюди поплакати придибала.

Відчутна туга за дитинством і старою хатою:

Тільки тим, що діти накричали,

Ще живе душа її стара.

А ще – розпач від існуючої у світі несправедливості:

Яка тут розкіш — нічого купить!

Яка тут бідність — нікому продатись!

Твори Ігоря Павлюка – настільки глибокі, що можна буквально втопитися у сильних емоціях: розпачі, любові, тузі, боротьбі за щастя. Дуже вдалими вийшли збірки «Чоловіче ворожіння» (любовна лірика вищого ґатунку) та «Скляна корчма» (філософські роздуми поета над життям).

Що дивує – кожного разу образи настільки точні, що попадають у «яблучко» людського світосприйняття. Якщо любов – то вона із прощенням, коли розгляд суспільних явищ – то без осуду і пошуків винних. Вірші Ігоря – це те Світло, яке можна пити безкінечно. Це ті рани, які щойно загоїлися, та досі болять і світять.

Ігор Павлюк – дуже сильний поет. Він гідний представляти Україну на світовому рівні. Це справжній Геній, якому Всевишній зробив надзвичайний подарунок – вміти якнайкраще передавати людські почуття. Все, оспіване ним, наче набуває додаткової цінності, яку неможливо перевести на гроші. Бо це те, що не продається. Те, що не можна купити. Бо воно або є – або його нема. Це чистота душі, повне сприйняття світу, безумовна Любов.

Сучасна лірика – водночас ніжніша, м’якша, але не терпить заперечень:

Осіннє листя відлітає в ирій.

А Сонце стало внутрішнім, моїм.

Звіріє світ, та засинають звірі.

І форму душ приймають кураї.

Написано роман-медитацію у віршах «Паломник» – про нелегкий шлях становлення поета. Це період від 17 до 49 років. Тут на перше місце виступають дії державного значення, які особливо сильно впливали на долю соціуму.

Драматизована поема «Бут» наелектризована питаннями першочергової значимості. І як завжди – образи, сильні і такі, яких ні в кого більше нема:

Вже й горілка чомусь не бере

Ці летючі плоті.

А любов, далина —

Поцілунки сумних жабів.

Ще не осінь. Не осінь,

Та вже опадають злоті

На посріблені душі

Й привласнюють нас собі.

Поезію Ігоря Павлюка можна читати завжди: коли сумно і коли весело, якщо хочеться віднайти душевну рівновагу і залишитися вірним собі. Ігор Павлюк – це компас, який допомагає знайти вихід у найскрутніших ситуаціях. Це лакмусовий папірець, що реагує на найменші зміни в суспільстві. І це людина, яка уміє прощати зло і нести у серці промінець Надії…

Ольга Клюєва

Leave a Reply

Your email address will not be published.